Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    Недалеко од Чи­ги­ри­на про­жи­вав в своєму ху­то­рi ста­рий Дем­ко Лю­тай з жiн­кою Ольгою та з си­ном, мо­ло­дим ко­за­ком Зiньком. Лю­тай був оса­ву­лом в вiй­ську гетьма­на Кар­па Пав­ло­ви­ча Гуд­за­на, кот­ро­го ко­за­ки зва­ли поп­рос­ту Пав­лю­ком. Ще 1637 ро­ку, то­дi як пiд при­во­дом Пав­лю­ка реєстро­вi ко­за­ки пiд­ня­ли повс­тан­ня про­ти Польщi, Лю­тай слу­жив в вiй­ську за оса­ву­ла. Повс­тан­ня ко­за­кiв пiд гетьма­ну­ван­ням Пав­лю­ка скiн­чи­лось бит­вою з по­ля­ка­ми пiд Ку­мей­ка­ми та Мош­на­ми. Ко­за­ки бу­ли по­би­тi i му­си­ли пос­та­но­ви­ти не­ви­гiд­ний для се­бе мир з польним польським гетьма­ном Анд­рiєм По­тоцьким. Дем­ко Лю­тай му­сив пiд­пи­са­ти умо­ву то­го ми­ру вку­пi з Бог­да­ном Хмельницьким, кот­рий слу­жив то­дi в вiй­ську Пав­лю­ка за пи­са­ря i кот­рий по­тiм як­раз че­рез де­сять ро­кiв сам пiд­няв усю Ук­раїну на Польщу i роз­бив польське вiй­сько пiд Кор­су­нем.

    Чимала Лю­таєва ха­та сто­яла пiд го­ра­ми на ви­со­ченько­му при­гор­ку i не­на­че ог­ля­да­ла зе­ле­нi лу­ки та лу­ги, по кот­рих вив­ся бо­ло­тя­ний Тяс­мин, за­рос­лий оче­ре­та­ми та осо­кою. Ха­та в Лю­тая бу­ла прос­тор­на, з свiт­ли­цею, i дво­ма кiм­на­та­ми, але та­ка ста­ра, як i її гос­по­дар Дем­ко Лю­тай: во­на осi­ла, ввiй­шла тро­хи в зем­лю, ши­ро­кий га­нок з штуч­но ви­то­че­ни­ми стовп­чи­ка­ми, вкри­ти­ми штуч­ни­ми, але чу­дер­нацьки­ми ви­рiз­ка­ми, пе­рех­ня­бив­ся, не­на­че на­ла­го­див­ся ляг­ти на бiк на од­по­чи­нок, нi­би втом­ле­ний дав­нi­ми лi­та­ми. Ма­ленькi вi­кон­ця ха­ти лед­ве бу­ли при­мiт­нi на бi­лих стi­нах, чор­нi­ли зда­ле­ку, нi­би пок­ру­че­нi в стi­нах дi­роч­ки, i тiльки про­ти ве­чiрнього сон­ця яс­ним блис­ком на­га­ду­ва­ли про не­ве­лич­кi скля­нi шиб­ки, встав­ле­нi в тi дi­роч­ки. За ха­тою на до­ли­нi роз­рiс­ся ста­рий гус­тий са­док; да­лi за сад­ком на­ни­зу лис­нi­ла зе­ле­на ле­ва­да з роз­кiш­ним ого­ро­дом, а за ле­ва­дою знов роз­си­па­лись по­над лу­ка­ми, не­на­че че­ре­да, ве­се­лi при­гор­ки та гор­би, вкри­тi ста­рим лi­сом. По­пiд зе­ле­ни­ми го­ра­ми та при­гор­ка­ми, скiльки ся­га­ло око, сла­ла­ся ши­ро­ка ни­зи­на, розс­те­ля­лись лу­ки, лу­ги, ви­со­кi оче­ре­ти. Се­ред мо­ча­рiв вив­ся га­дю­кою Тяс­мин мiж ку­па­ми вiльхи, верб та ло­зи. На схiд сон­ця си­нi­ла сму­га ви­со­кої го­ри, кот­ра нi­би на­вис­ла над са­мим Чи­ги­ри­ном, а на го­рi стри­мiв чор­ний за­мок з баш­та­ми, ва­ла­ми та ви­со­ким ду­бо­вим час­то­ко­лом на ва­лах. А за зе­ле­ни­ми лу­ка­ми та по­ля­ми яс­но ви­рi­зу­ва­лась про­ти не­ба нi­би зуб­час­та сму­га пiс­кiв, ши­ро­ка та дов­га, скiльки ся­га­ло око. Сму­га пiс­ку­ва­тих ку­чу­гур, мо­гил та гор­бiв бу­ла об­ли­та чер­во­ним свi­том i зли­ва­лась з си­нiм не­бом, ви­лис­ку­ва­лась.

    Була не­дi­ля. Сон­це вже сто­яло на за­хо­дi i об­ли­ва­ло чер­во­ним ти­хим свi­том i лу­ги, i лi­си, i при­гор­ки. Лу­ги зе­ле­нi­ли, аж лис­нi­ли про­ти сон­ця. Осо­ка над Тяс­ми­ном аж ви­лис­ку­ва­лась. На дво­рi сто­яла ти­ша. На ган­ку на лав­цi си­дi­ла ста­ра Ольга Лю­таїха, ви­со­ка й су­хор­ля­ва, в шов­ко­вiй кар­та­тiй плах­тi, в бi­лiй на­мiт­цi. Про­ти неї на дру­гiй лав­цi си­дiв її син, мо­ло­дий ко­зак, Зiнько, ви­со­кий, здо­ро­вий та пле­чис­тий. Ру­ся­вi ко­рот­кi ку­че­рi си­па­лись го­рош­ком на йо­го ши­ро­ке чо­ло, на кре­мез­ну шию. Мо­ло­дий ко­зак вту­пив очi в ши­ро­ку зе­ле­ну ни­зи­ну, нi­би ми­лу­вав­ся ши­ро­ким прос­то­ром до­ли­ни, але за­ду­ма­нi яс­нi очi по­ка­зу­ва­ли, що йо­го дум­ки лi­та­ли не над лу­га­ми та га­ями, а по­ли­ну­ли десь да­ле­ко, в iн­шi мiс­ця, в iн­шi сад­ки, в iн­шi гаї.

    - Чого це ти, си­ну, так за­ду­мав­ся, не­на­че який ста­рий си­во­усий ко­зак, втом­ле­ний бит­ва­ми, не­на­че на твої пле­чi ляг­ло сiм де­сят­кiв ро­кiв та сiм­де­сят битв з во­ро­га­ми? Я по твоїх очах ба­чу, що дум­ки твої не тут, а десь iн­де, десь пiш­ли в гос­тi, - го­во­ри­ла ма­ти до си­на.

    Син не­на­че про­ки­нув­ся од сну i ки­нув на ма­тiр гост­рий пог­ляд.

    - Як тiльки сон­це йде на за­хiд, спус­кається над лу­ки, на ме­не, ма­мо, все на­хо­дить за­ду­ма й жур­ба. I з якої це при­чи­ни, я то­му не­вi­до­мий, - ти­хо обiз­вав­ся син.

    - Ба, при­чи­на є. Я й знаю ту при­чи­ну, що на те­бе на­во­дить жур­бу, та тiльки не хо­чу то­бi го­во­ри­ти про неї, - обiз­ва­лась ста­ра Ольга, i її чор­нi не­ве­лич­кi очi зас­вi­ти­лись. В їх миг­ну­ли на од­ну мить жi­но­чi хит­ро­щi i нас­мiш­ку­ва­тiсть.

    - Як же ви мо­же­те зна­ти ту при­чи­ну? Хi­ба ви, ма­мо, заг­ля­да­ли в мою ду­шу, як у кри­ни­цю, та ба­чи­ли ту при­чи­ну? - ска­зав син i зас­мi­яв­ся. Бi­лi рiв­нi, як пiд­рi­за­нi, зу­би блис­ну­ли. Вид в Зiнька став ве­се­лi­ший.

    - I не заг­ля­да­ла в ту кри­ни­цю, а до­га­ду­юсь, яка при­чи­на во­ру­шить твої дум­ки.

    Старий Дем­ко Лю­тай в той час сто­яв в свiт­ли­цi ко­ло сто­ла i на­би­вав тю­тю­ном през­до­ро­ву люльку. Дем­ко був та­кий ви­со­кий на зрiст, що йо­го си­ва чуп­ри­на на здо­ро­вiй круг­лiй го­ло­вi тро­хи не чер­ка­лась об сво­лок. На­бив­ши тю­тю­ну в люльку, вiн вик­ре­сав ог­ню i хо­тiв вже за­па­ли­ти люльку, але не­на­ро­ком гля­нув на два ряд­ки об­ра­зiв в кут­ку на по­ку­тi в зо­ло­тих та срiб­них ша­тах. Усi свя­тi не­на­че ди­ви­лись ста­ро­му Дем­ко­вi в вi­чi. Ста­ро­му ста­ло нi­яко­во ка­ди­ти та­ким зiл­лям пе­ред об­ра­за­ми. Вiн прис­лу­хав­ся че­рез по­од­чи­не­нi хат­нi i сi­неш­нi две­рi до роз­мо­ви ма­те­рi з си­ном. Роз­мо­ва йо­го оче­ви­дяч­ки за­цi­ка­ви­ла. Дем­ко ти­хою хо­дою пi­шов на га­нок.

    Незабаром ма­ленькi две­рi з сi­ней в га­нок не­на­че зас­ло­ни­ла си­ня зас­лон­ка. З две­рей ви­су­ну­лась здо­ро­ва чер­во­ну­ва­та люлька i не­на­че гля­ну­ла ог­не­вим оком на га­нок; за нею вист­ро­мив­ся кар­люч­кою зак­ру­че­ний ци­бук з здо­ро­вим жи­ла­вим за­го­рi­лим ку­ла­ком, кот­рий по­ду­жав би од­ра­зу вби­ти на смерть лю­ди­ну, як­би ним Дем­ко те­леп­нув пiд ву­хо; за ку­ла­ком ви­су­ну­лась си­ва, аж бi­ла, чуп­ри­на на круг­лiй од­ни­зу пiд­го­ле­нiй го­ло­вi; з-пiд чуп­ри­ни виг­ля­да­ли кiн­цi си­вих ву­сiв, як двi жмiн­ки ко­но­пель; за чуп­ри­ною та ву­са­ми ви­су­ну­лись з две­рей мiц­нi та ши­ро­кi пле­чi, чер­ка­ючись од од­вiр­ки. Зда­ва­лось, нi­би ста­рий ко­зар­лю­га не ви­хо­див, а ви­ла­зив з ста­ро­дав­нiх низьких i вузьких две­рей, не­на­че че­рез якусь вузьку про­дух­би­ну.

    Демко про­тис­нув­ся че­рез две­рi, пiд­вiв вго­ру здо­ро­ву го­ло­ву i вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ви­со­кий зрiст. Пiд­го­ле­на го­ло­ва лис­нi­ла лед­ве прит­ру­ше­на си­вим чу­бом, кот­рий роз­си­пав­ся кру­гом по го­ло­вi. Дем­ко сто­яв на ган­ку, як дуб, хоч i ста­рий, але мiц­ний, кре­мез­ний, ши­ро­коп­ле­чий. Си­нiй кун­туш розх­рис­тав­ся на гру­дях; з-пiд ши­ро­ких ру­ка­вiв бi­лої со­роч­ки бу­ло вид­ко жи­ла­вi товс­тi ру­ки, на кот­рих лис­нi­ли нап­ру­же­нi товс­тi жи­ли, не­на­че обид­вi ду­ки бу­ли обк­ру­че­нi мiц­ни­ми вiрьовка­ми. Дем­ко по­тяг ди­му з ци­бу­ка. Люлька спах­ну­ла. Дим по­вив­ся си­нi­ми клуб­ка­ми по­пiд сте­лю гай­ка. Дем­ко сiв на лав­цi ко­ло ста­рої, i лав­ка увiг­ну­лась пiд ним i заск­ри­пi­ла.

    - То це на те­бе, Зiньку, на­хо­дить сум пе­ред ве­чо­ром?- спи­тав ста­рий Дем­ко, зир­нув­ши гост­ри­ми си­нi­ми очи­ма на си­на. - Чо­го ж це ти за­жу­рив­ся? Доб­рий ко­зак не по­ви­нен жу­ри­ти­ся. Жур­ба - це бабське дi­ло, тiльки ба­би люб­лять зiт­ха­ти та бож­ка­ти: "Ой Бо­же мiй! ой Гос­по­ди! ох-ох-ох!" - хоч би її кур­ка брик­ну­ла або му­ха за нiс вку­си­ла.

    - От i ви­га­дує ста­рий! Хi­ба ж я зiт­ха­ла ко­ли, як ме­не ку­са­ли му­хи, хоч би й спа­сiвськi? - обiз­ва­лась Ольга.

    - А то ж нi! Сам чув на свої ву­ха, як зiт­ха­ла та все од­го­ни­ла мух, не­на­че та­тарську ор­ду, та все ка­за­ла: "Ой Бо­же мiй! ой ли­шеч­ко моє! ох! ох!" Та все ох та ах! Оха­ти та зiт­ха­ти - це дi­ло ба­бiв. Ко­за­кам со­ром су­му­ва­ти!

    - Та то я, мо­же, зiт­ха­ла чо­го iн­шо­го, а не од то­го, що ме­не му­хи ку­са­ли, - обiз­ва­лась ста­ра.

    - Мабуть, нi! бо є та­кi мо­ло­ди­цi, що як їх ку­са­ють му­хи, то во­ни гедз­ка­ються, як те­ли­цi в Спа­сiв­ку, та бри­ка­ються ру­ка­ми й но­га­ми, а є та­кi, що тiльки оха­ють та стог­нуть, - жар­ту­вав ста­рий Дем­ко.

    - Смiйся, смiй­ся со­бi на здо­ров'я! аби не пла­ка­ти! - обiз­ва­лась ста­ра.

    - От, Зiньку, в на­шi ча­си ко­за­ки не су­му­ва­ли й не жу­ри­лись, та ще та­кi мо­ло­дi, як ти. За­мо­ло­ду в ме­не все жар­ти, бу­ло, вер­тяться на дум­цi. А як уг­ляд­жу де в сте­пу во­ро­га-та­та­ри­на на ко­нi, то в ме­не аж ду­ша заг­рає, аж ру­ки зад­ри­жать, не­на­че в то­го влов­чо­го, що заг­ля­дить в лi­сi зай­ця та ще й ста­ро­го, так би гнав­ся за та­та­ри­ном хоч би й на са­мий край свi­та.

    Демко знов гля­нув на си­на. Три стар­шi йо­го си­ни по­ляг­ли в бит­вах го­ло­ва­ми. Най­стар­ший впав на зем­лю ко­ло са­мо­го Дем­ка пiд Ку­мей­ка­ми. Гар­ма­та влу­чи­ла йо­му в гру­ди i розш­ма­ту­ва­ла йо­го. Ста­рий батько ба­чив, як впа­ли на зем­лю одiр­ва­нi ру­ки й но­ги йо­го си­на, як по­ко­ти­лась по зем­лi го­ло­ва. Два мен­шi си­ни по­ляг­ли в бит­вах Бог­да­на Хмельницько­го з по­ля­ка­ми. Зос­тав­ся один, най­мен­ший син, Зiнько. Ста­рий Дем­ко спо­дi­вав­ся, що вже не швид­ко заг­рим­лять гар­ма­ти на Ук­раїнi, не швид­ко бу­де ли­тись ко­зацька кров, i втi­шав­ся тим, що пiс­ля йо­го смер­тi Зiнько зос­та­неться гос­по­да­рем в осе­лi, бу­де дог­ля­да­ти гос­по­дарст­ва, дог­ля­не ло смер­тi i ста­ру ма­тiр.

Пошук на сайті: