Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    - Зiнько су­мує i зiт­хає, пев­но, не од то­го, що му­хи ку­са­ють йо­го за нiс, - обiз­ва­лась ста­ра Ольга, - От ти ста­рий i ро­зум­ний чо­ло­вiк, а не до­га­даєшся з якої це при­чи­ни, а ми, ба­би, то за­раз i до­га­даємось, хоч ви, чо­ло­вi­ки, й нех­туєте на­ми, мов ду­ре­па­ми. А ми, жiн­ки, та­ки со­бi з ро­зу­мом лю­ди.

    - О, ви вже i справ­дi мит­цi на все! - смi­яв­ся ста­рий Дем­ко. - 3 якої ж то при­чи­ни Зiнько су­мує?

    - Та це ж та при­чи­на, з якої су­му­ють усi мо­ло­дi хлоп­цi в свiй час, од чо­го, мо­же, су­му­вав i ти, хоч ти в то­му не приз­наєшся.

    - Не бре­ши-бо, ста­ра, на ста­рос­тi лiт! Я зро­ду не су­му­вав i су­му­ва­ти не бу­ду й до смер­тi. Це ти на ме­не без со­ро­му наб­ре­ха­ла, - ска­зав Дем­ко i ос­мiх­нув­ся.

    Ольга зас­мi­ялась, ос­мiх­нув­ся й син.

    - Може, й наб­ре­ха­ла, бо ти справ­дi не жу­рив­ся нi­ко­ли, од­ко­ли те­бе заз­наю, але не всi лю­ди на те­бе схо­жi: один лю­бить з ма­ком та з ме­дом, а iн­ший - з пер­цем, - ска­за­ла Ольга.

    - Я з тих, що люб­лять з пер­цем та з хрi­ном, - про­мо­вив Дем­ко Лю­тай. - Вже як тяж­ко до­во­ди­лось нам пiд Ку­мей­ка­ми, як нас роз­би­ли ля­хи, а й то­дi не жу­рив­ся, бо зга­ду­вав, що на­ше дi­ло вже не вмре на­вi­ки. От­же ж, i не вмер­ло! Бог­дан пiд­няв йо­го з смер­тельно­го лiж­ка i пос­та­вав на но­ги. Але ска­жи ж, ста­ра, з якої це при­чи­ни наш Зiнько су­мує?

    - От там во­на! - ска­за­ла Ста­ра i мах­ну­ла ру­кою до Чи­ги­ри­на на той ку­ток,, де сто­яв гетьманський па­лац.

    - Де ж то, там? В тих ви­во­дах та кри­ни­ча­них жу­рав­лях, що ма­ня­чать в мiс­тi? Чи, мо­же, в тих на­ших во­ро­тях, на кот­рi ти по­ка­зуєш? - спи­тав Дем­ко.

    - Не в ви­во­дах i не в во­ро­тях, а в гетьмансько­му па­ла­цi, а мо­же, i в гетьмансько­му сад­ку те­пе­реч­ки та при­чи­на, - ска­за­ла Ольга.

    - Ага-га! А справ­дi, ти ро­зум­на, з бi­са! Це, ма­буть або Ма­рин­ка Пав­ловська, або Хрис­тин­ка Стет­ке­ви­чiв­на. Он ку­ди во­но за­кар­лю­чи­ло­ся! - обiз­вав­ся Дем­ко.

    - А ти ж ду­мав ку­ди? Ав­жеж ту­ди. Тiльки го­ренькюо, що Ма­рин­ка - шлях­тян­ка, а шлях­тян­ка нам не до па­ри. Не прис­та­не до ли­ця шлях­тян­ка нi нам, нi на­шо­му дво­ро­вi, - ска­за­ла Ольга.

    - Чом же, ма­мо, шлях­тян­ка не прис­та­не нам до ли­ця? Хi­ба ж ми, ко­за­ки, не лю­ди?-обiз­вав­ся син.

    - Та, си­ну, й лю­ди, але…

    - Але, бач, шлях­ти­чi злiп­ле­нi не з свя­тої зем­лi, а з пше­нич­но­го тiс­та, хоч па­ля­ни­цi з них'ви­роб­ляй. Тiльки те ли­хо, що доб­рий ко­зак па­ля­ни­цею не наїсться. Не­ма в свi­тi нi­чо­го трив­нi­шо­го, як свя­тий чор­ний хлiб, - жар­ту­вав ста­рий Дем­ко.

    - Та як би пак бу­ли па­ля­ни­цi, то й то не бi­да, а то якiсь пун­ди­ки на яй­цях та на мо­ло­цi, - жар­ту­ва­ла й со­бi ста­ра.

    - Може, Зiньку, то­бi за­ба­жа­ло­ся пун­ди­кiв? Мо­же, ти хо­чеш сва­та­ти Ма­рин­ку? - пi­шов навп­рос­тець батько.

    - Не знаю, та­ту, що вам на це од­по­вi­да­ти, бо до сва­тан­ня ме­нi ще так да­ле­ко, як звiд­сi­ля до Києва, або й да­лi, - ска­зав син i за­ду­мав­ся.

    - А до за­ли­цян­ня то близько звiд­сi­ля, - до­да­ла ма­ти. - Тiльки хтоз­на, що вий­де з то­го за­ли­цян­ня. Ох, ох! Ма­рин­ка не на­шої верст­ви лю­ди­на. Ох Бо­же мiй! - ска­за­ла ма­ти i зiтх­ну­ла.

    - Ну, вже й ох! вже й по­ча­ла стог­на­ти. Ще нi сi­ло нi впа­ло, а во­на й охає! Хва­ли­ти Бо­га, i спа­сiвських мух ще не вид­ко, а во­на вже й ох! - про­мо­вив Дем­ко.

    - В неї рiд­ня шля­хетська, в неї рiд­ня гетьман­ша Ви­говська та кня­зi Лю­бецькi, Со­ло­ми­рецькi, Огiнськi та ще якiсь там се­на­то­ри, чи що. Не для те­бе, си­ну, ця ка­ли­на сад­же­на, не для те­бе й Ма­рин­ка зряд­же­на. Ох Бо­же мiй! Тiльки за­ни­дiєш, за­чев­рiєш та за­му­чиш се­бе за­ли­цян­ням, а з то­го нi­чо­го не вий­де, бо за те­бе, си­ну, не ви­да­дуть Ма­рин­ки. Ох, ох! - ска­за­ла ма­ти.

    - Мамо, сха­ме­нiться! Ви го­во­ри­те так, не­на­че я вже зас­лав ста­рос­тiв до Ма­рин­ки по руш­ни­ки, - ска­зав син.

    Старий Дем­ко пах­кав ди­мом з ро­та i ос­мi­хав­ся.

    - Та це твоїй ма­те­рi прий­шла вже го­ди­на оха­ти, бо швид­ко ко­ро­ви та вiв­цi прий­дуть з че­ре­ди, то тре­ба бу­де за­ход­жу­ва­тись ко­ло ро­бо­ти. Це че­рез ко­ро­ви та че­рез дiй­ни­цi во­на охає, а не че­рез Ма­рин­ку, - го­во­рив Дем­ко i все ос­мi­хав­ся з-пiд куд­ла­тих дов­гих ву­сiв.

    Тим ча­сом в во­ро­тях з'явив­ся один ста­рий си­вий ко­зак, та­кий ста­рий, як i Дем­ко Лю­тай, в виш­не­во­му жу­па­нi iз ко­рот­ким кри­вим ци­бу­ком в зу­бах, на кот­ро­му стри­мi­ла люлька та­ка зав­бiльшки, як доб­рий ку­лак. То був ко­зак Мi­няй­ло, су­час­ник бит­ви пiд Ку­мей­ка­ми. Ви­со­кий i дов­го­но­гий та су­хор­ля­вий, Мi­няй­ло ди­бав че­рез двiр, на­че жу­ра­вель че­рез по­ле, i прос­ту­вав до ган­ку. Вiн поз­до­ров­кав­ся, ски­нув шап­ку з чер­во­ним вер­хом i пок­лав її на верхньому схiд­цi ган­ку. За­раз за ним прий­шло ще кiлька ста­рих си­вих ко­за­кiв, що бра­ли спiл в бит­вах з по­ля­ка­ми ще за Бог­да­на Хмельницько­го. Їх по­ми­ну­ли сот­нi польських куль, не­на­че якимсь чу­дом, i во­ни по­вер­та­лись до Чи­ги­ри­на жи­вi, хоч i пош­ма­то­ва­нi польськи­ми шаб­ля­ми. В од­но­го тяг­ся сму­гою си­нiй ру­бець че­рез усю що­ку, в дру­го­го си­нi­ли шра­ми на ло­бi, в третього бу­ло тiльки од­не ву­хо, а дру­ге вiн за­гу­бив пiд Кор­су­нем в бит­вi.

    Старi ко­за­ки при­вi­та­лись, пок­ла­ли шап­ки ря­доч­ком на схiд­цi i по­сi­да­ли в ган­ку на лав­ках. Ста­ра Ольга ос­ту­пи­лась з мiс­ця i ста­ла в две­рях. Цi ста­рi ко­за­ки тро­хи не щод­ня на­вi­ду­ва­лись до оса­ву­ла Лю­тая, щоб по­ба­ла­ка­ти про ста­ро­ви­ну, про дав­нi бит­ви, та в гур­тi по­ку­ри­ти люльок та смик­ну­ти по доб­рiй чар­цi го­рiл­ки.

    - А що, Дем­ку? чи ти чув, що за­ду­мав вчи­ни­ти наш но­вий гетьман? - по­чав ба­ла­ка­ти Мi­няй­ло.

    - Чув, чув. Вiн за­ду­мав знов прис­та­ти до Польщi i по­тяг­ти за со­бою й Ук­раїну, але це нi­се­нiт­ни­ця, - ска­зав нед­бай­ли­во Дем­ко. - Ук­раїна не те­ли­ця, не по­тяг­неш її за ро­ги на­ли­га­чем.

    - Це, ма­буть, гетьман­ша йо­го пiд­би­ває, бо во­на шлях­тян­ка i не лю­бить ко­за­кiв. Ду­же вже її ма­нить польський дух, як ко­та са­ло, - ска­зав один си­во­усий ко­зак.

    - Ох Бо­же мiй! про гетьман­шу не­доб­ра сла­ва йде по­мiж ко­за­ка­ми в Чи­ги­ри­нi, - обiз­ва­лась з по­ро­га Ольга. - Ця но­ва гетьман­ша не те, що ста­ра гетьман­ша, Ган­на Хмельницька. Щось во­на тро­хи за­кар­лю­чи­лась на дру­гу Бог­да­но­ву жiн­ку Чап­линську. Ой Гос­по­ди! який те­пер свiт нас­тав!

    - Як збун­тується гетьман­ша, то ти, жiн­ко, зби­рай жi­ноцьке вiй­сько та й ка­чай на неї з гар­мат та руш­ниць! - ска­зав Дем­ко.

    - То й збе­ру! А ти ду­маєш, не збе­ру? Та й бу­де гетьман­шi й по­ля­кам те, що вчи­ни­ли ко­зач­ки та мо­ло­ди­цi ля­хам в Три­лi­сах та в Бу­шi, - ска­за­ла Ольга. - Ко­ли прий­деться кру­то, то й ко­зач­ки ста­нуть з руш­ни­ця­ми на во­ро­га. Ой Бо­же наш ми­лос­ти­вий! Ко­ли б тiльки Бог не по­пус­тив, щоб до цього дiй­шло­ся. Ох, ох!

    - Це гетьман хо­че зап­ро­ва­ди­ти на Ук­раїнi польськi шля­хетськi по­ряд­ки, хо­че для ко­зацької стар­ши­ни до­бу­ти шля­хетських при­вi­леїв, хо­че, щоб польська шлях­та вер­ну­лась на Ук­раїну, - ска­зав Дем­ко.

    - Пху! - плю­нув Мi­няй­ло на один бiк.

    - Пху! - плю­нув один ста­рий ко­зак на дру­гий бiк.

    - Не дiж­дуть во­ни цього! - крик­нув Мi­няй­ло. - Ми знов ста­не­мо в ко­зацькi ря­ди! Ще раз по­мi­ряємось з польською шлях­тою шаб­ля­ми.

    - I на­вi­що пол­ков­ни­кам та сот­ни­кам те шля­хетст­во? Хi­ба на йо­му бу­де м'якше спа­ти? хi­ба йо­го в го­ло­ви пок­ла­деш чи пiд се­бе пiдс­те­лиш? Не зна­ти що за­ду­мав гетьман! Усi на Ук­раїнi по­вин­нi бу­ти рiв­нi i ма­ти од­на­ко­вi при­вi­леї. На­вi­що ж так во­но, що од­но­му при­вi­леїв з го­ло­вою, а дру­гим не­ма нi­чо­го, тiльки ла­та­нi сви­ти? - про­мо­вив мо­ло­дий Зiнько.

    - Розумнi сло­ва приємно й слу­ха­ти. Збу­лись вже ми кло­по­ту, а тут то­бi й на! - ска­зав Дем­ко, оче­ви­дяч­ки, ра­дий, що син пот­рап­ляє в йо­го дум­ки.

    - Бились, би­лись, вой­ду­ва­лись з польським вiй­ськом, дiй­шли до кiн­ця, а тут то­бi й на за­кар­люч­ку! Ет, чортз­на-що ви­га­дує гетьман! - обiз­вав­ся Мi­няй­ло.

    - Скiльки лю­дей ви­гу­би­ли, а тут то­бi й на! - обiз­вав­ся один ко­зак.

    - Це прав­да, що по­чи­най знов спо­чат­ку: ви­пи­ли пляш­ку ли­ха до дна - знов на­ли­вай пляш­ку, ко­ли в пляш­цi дно вид­ко! Гетьман уг­ля­дiв су­хе дно в пляш­цi i ну на­ли­ва­ти знов, - ска­зав Дем­ко.

    - Але вiн i сам вп'ється на смерть. От то­бi, гетьма­не, то­дi й на! - ска­зав Мi­няй­ло.

    - I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Ук­раїну, - ска­зав Дем­ко Лю­тай.

    - Але ми не по­пус­ти­мо цього! нi­ко­ли не по­пус­ти­мо! Знов ста­не­мо ко­ло муш­ке­тiв! Знов вда­ри­мо з гар­мат на шлях­ту! - крик­нув ста­рий Мi­няй­ло, схо­пив­шись з мiс­ця, i за­то­чив­ся. Ста­рi но­ги вже зги­на­лись пiд йо­го лег­кою су­хор­ля­вою фi­гу­рою, не­на­че пом'яте стеб­ло жи­та.

Пошук на сайті: