Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    - Не по­пус­ти­мо гетьма­но­вi! Не­хай i в го­ло­вi со­бi не пок­ла­дає цього! - кри­ча­ли ко­за­ки. - За­ли­ли нам польськi па­ни аа шку­ру са­ла! Цього ми нi­ко­ли не за­бу­де­мо!

    - Вже до йо­го вча­ща­ють якiсь Беньовськi, якiсь шлях­ти­чi. А вiн з ни­ми панькається, як з цяцька­ми. Все цьом та цьом в мор­ду то од­но­го, то дру­го­го! - кри­чав Мi­няй­ло, хи­та­ючись на то­неньких но­гах.

    - Поцьомкаються, по­цi­лу­ються, та на то­му їх дi­ло й спи­ниться: тпру! да­лi не по­ве­зе! - ска­зав один ко­зак, бренькнув­ши пе­ре­тя­ти­ми впо­пе­рек товс­ти­ми гу­ба­ми.

    - Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шлях­тич, ро­дом з го­ло­пу­зої по­лiської шлях­ти. Але, бач, ми-то кис­ли­цi! з нас-то квас! - го­во­рив Дем­ко. - Шлях­та, бач, на­ша, хоч i пра­вос­лав­на, але пнеться та дметься, хоч би й мав оч­кур лус­ну­ти.

    - Не по­пус­ти­мо цього! - кри­чав Мi­няй­ло.

    - Не по­пус­ти­мо, щоб нас ка­ту­ва­ли, по­вер­та­ли на ка­то­лицт­во, дер­ли по­душ­не та по­дим­не, на­род гна­ли на пан­щи­ну! Не по­пус­ти­мо! - зак­ри­ча­ли ста­рi дi­ди i од гнi­ву повс­ка­ку­ва­ли з ла­вок, за­ма­ха­ли ру­ка­ми та ку­ла­ка­ми. Во­ни спе­ре­сер­дя туп­ця­ли но­га­ми, аж ста­рий по­мiст на ган­ку двиг­тiв, а ста­рi по­ло­ви­цi скри­пi­ли, не­на­че не­ма­ще­нi осi.

    - Зазнали ми раз од Польщi уся­ко­го ли­ха, що вдру­ге не схо­четься, - ти­хо про­мо­вив Дем­ко, - не вся стар­ши­на пi­де за гетьма­ном: от i вста­не брат на бра­та i роз­де­руть Ук­раїну на шмат­тя. Поллється брат­ня кров.

    - Ой Бо­же наш ми­лос­ти­вий! не до­пус­ти нас до на­пас­тi! - го­во­ри­ла Ольга, зiт­ха­ючи. Во­на пiд­пер­ла що­ку до­ло­нею, а з очей по­ко­ти­лись двi сльози.

    - От i спо­дi­вай­ся, ста­ра, до се­бе в гос­тi польських жов­нi­рiв та польських за­ку­цiй. А що ти, ста­ра, бу­деш ро­би­ти, як ми пi­де­мо в по­хiд, а на на­шу осе­лю на­па­дуть жов­нi­ри? - го­во­рив Дем­ко Лю­тай до своєї жiн­ки. - Пев­но, схо­ваєшся в пог­ре­бi за дiж­ка­ми та ка­дов­ба­ми?

    - Ого-го! оцього я не зроб­лю! По­бе­ре­мо з най­ми­та­ми та най­мич­ка­ми руш­ни­цi, за­ся­де­мо за ти­ном або в ха­тi пiд вiк­на­ми та й бу­де­мо час­ту­ва­ти ку­ля­ми, як тiльки який жов­нiр всту­пить в двiр, - ска­за­ла Ольга.

    I во­на го­во­ри­ла прав­ду. За ча­сiв воєн Бог­да­на Хмельницько­го i ко­зач­кам, i мо­ло­ди­цям ча­сом до­во­ди­лось од­би­ва­тись од нес­по­дi­ва­но­го на­па­ду по­ля­кiв. В тi три­вож­нi ча­си, ко­ли спо­дi­ва­лись польсько­го на­па­ду щод­ня, що­го­ди­ни, ко­ли усi ко­за­ки бу­ли на вiй­нi, по­ки­дав­ши до­ма са­мих мо­ло­диць, ук­раїнськi мо­ло­ди­цi на­би­ра­лись смi­ли­вос­тi i вiд­ва­ги й око­за­чу­ва­лись. Страш­на го­ди­на си­лу­ва­ла й жi­нок ста­ва­ти з руш­ни­ця­ми до обо­ро­ни рiд­но­го краю.

    - Кажуть, що гетьман хо­че вип­ро­вад­жу­ва­ти ко­за­кiв з Чи­ги­ри­на i на ви­ко­па­нi в Га­дя­чi Бог­да­но­вi скар­би най­має в вiй­сько нiм­цiв, по­ля­кiв та уся­ких прой­дис­вi­тiв, - обiз­вав­ся один ста­рий ко­зак Чух­рай.

    - Вже й при­го­во­рив Ка­рач-бея з та­та­ра­ми, щоб бу­ли го­то­вi йо­му до по­мо­чi, так го­мо­нять в Чи­ги­ри­нi. Не знаю, чи то­му прав­да, чи нi, - ска­за­ла ста­ра Лю­таїха.

    Тим ча­сом за во­рiтьми за­рев­ли ко­ро­ви та во­ли, за­ме­ка­ли вiв­цi: прий­шли че­ре­ди з по­ля. Ко­ро­ви тис­лись ко­ло во­рiт, пок­лав­ши го­ло­ви на важ­кi дош­ки. Те­ля­та об­зи­ва­лись до їх з ле­ва­ди за клу­нею. Над­во­рi бу­ло ти­хо й гар­но, як у раю. В осе­лi був та­кий спо­кiй, пли­ло та­ке ти­хе, сiльське, гос­по­дарське жит­тя, не­на­че страш­ної руїни та рi­за­ни­ни за гетьма­на Бог­да­на нi­ко­ли й не бу­ло, не­на­че лю­ди в Чи­ги­ри­нi жи­ли зав­сi­ди в спо­кою i в щас­тi i не заз­на­ли по­же­жi, битв, ви­рi­зу­ван­ня лю­дей, рi­за­ни­ни та руй­ну­ван­ня. Ольга Лю­таїха пiш­ла од­чи­ня­ти во­ро­та. Ко­ро­ви й во­ли по­важ­но всту­па­ли в двiр, вiв­цi по­бiг­ли, не­на­че бист­рий вес­ня­ний по­тiк. Най­мич­ки вий­шли з дiй­ни­ця­ми. Са­ма оса­ву­ли­ха взя­ла дiй­ни­цю, сi­ла на ма­ленько­му стiльчи­ку i ста­ла доїти ко­ро­ви вку­пi з своїми най­мич­ка­ми. Не­ве­лич­кi пас­туш­ки-хлоп­чи­ки, од­лу­чив­ши те­ля­та од ко­рiв, дер­жа­ли за на­ший­ни­ки те­лят­ка, кот­рi пру­ча­лись i рва­лись до ко­рiв.

    - А що, ста­рi! ко­ли на­тан­цю­ва­лись вже на по­мос­тi, то час би вже й по­луд­ну­ва­ти. Чи вип'ємо гiр­кої, чи со­лод­ко­го ме­ду? - го­во­рив ста­рий Дем­ко.

    - Мабуть, гiр­кої, бо нам знов бу­де гiр­ко, а не со­лод­ко од тих за­мi­рiв Ви­говсько­го, - ска­зав Мi­няй­ло.

    Тим ча­сом ста­рий Дем­ко ви­нiс на га­нок доб­ру пляш­ку го­рiл­ки i по­лу­ми­сок з пи­ро­га­ми. Ста­рi ко­за­ки ви­пи­ва­ли чар­ку за чар­кою та все ба­ла­ка­ли про ста­ро­ви­ну, про бит­ву пiд Ку­мей­ка­ми та Мош­на­ми, про гетьма­на Пав­лю­ка, кот­рий пiд­няв про­ти Польщi реєстро­вих ко­за­кiв i за­ду­мав пiд­ня­ти усю Ук­раїну, про смi­ли­во­го пол­ков­ни­ка Ски­да­на, про зрад­ни­ка-ко­за­ка ар­мя­ни­на Iл­ля­ша Ка­раїмо­ви­ча, кот­рий ви­ка­зав польсько­му гетьма­но­вi про за­мi­ри Пав­лю­ка та Ски­да­на, що во­ни за­ду­ма­ли пiд­ня­ти на­род про­ти польських па­нiв. Дем­ко по­дав си­но­вi чар­ку го­рiл­ки. Син не схо­тiв пи­ти, взяв чар­ку в ру­ки, над­пив i по­дав батько­вi. Йо­го бра­ла нудьга. Мо­ло­да Ма­рин­ка вже дав­ненько ки­ну­лась йо­му в вi­чi, i її де­лi­кат­ний вид з пал­ки­ми очи­ма все нi­би сто­яв пе­ред ним i не да­вав йо­му спо­кою. Йо­го дум­ки все обер­та­лись до тих чу­до­вих очей, як ор­ли­нi очi до сон­ця.

    Зiнько встав, пi­шов до ста­нi, ви­вiв ко­ня, на­ки­нув сiд­ло i про­вор­но ско­чив на йо­го. Кiнь за­хи­ли­тав­ся пiд ним i став диб­ки, а по­тiм зняв­ся з мiс­ця i вих­ром вис­ко­чив за во­ро­та. Ста­ра ма­ти обер­ну­лась до Дем­ка i мовч­ки мах­ну­ла ру­кою слiд­ком за си­ном: ба­чиш, мов­ляв, ста­рий, як син з не­терп­ляч­ки ор­лом по­ле­тiв до гетьмансько­го дво­ру!

    Зiнько i справ­дi по­ле­тiв до гетьмансько­го дво­ру. Гетьман­ша з Ма­рин­кою, Хрис­ти­ною i з гiстьми си­дi­ла в сад­ку. Сон­це вже ско­ти­лось ду­же низько i про­ни­зу­ва­ло са­док наск­рiзь зо­ло­тим про­мiн­ням, не­на­че опо­ви­ло увесь са­док зо­ло­ти­ми блис­ку­чи­ми пас­ма­ми ни­ток. Гетьман­ша Ви­говська си­дi­ла на лав­цi ко­ло са­мо­го ган­ку. Ко­ло неї на стiльчи­ках си­дi­ли Ка­те­ри­на та Оле­на, Бог­да­но­вi доч­ки, де­якi не­мо­ло­дi жiн­ки ко­зацької стар­ши­ни об­сi­ли схо­ди ган­ку. На ган­ку сто­яв обоз­ний Ти­мiш Но­сач, Зiнькiв дядько, кот­рий зай­шов в гос­тi до гетьма­на. Ма­рин­ка, Хрис­ти­на i кiлька до­чок пол­ков­ни­кiв та сот­ни­кiв бi­га­ли по сад­ку, гра­ли в хре­щи­ка. Зiнько всту­пив в са­док, при­вi­тав­ся до гетьман­шi та її гос­тей i став пiд гру­шею, спер­шись об стов­бур своїм ду­жим пле­чем. Вiн розг­ля­дав пан­нiв: шлях­тя­нок та ко­за­чок. Пан­нiв зiб­ра­лось чи­ма­ло. Усi во­ни бу­ли в квiт­час­тих до­ро­гих жу­па­нах: i чер­во­них, i бла­кит­них, i ро­же­вих. Бли­ща­ли зо­ло­тi ду­ка­чi та се­реж­ки, бли­ща­ли зо­ло­тi по­зу­мен­ти, ма­ня­чи­ли уся­кi стрiч­ки. Про­га­ли­на нi­би цвi­ла пиш­ни­ми квiт­ка­ми. Пан­ни гра­ли й ще­бе­та­ли, не­на­че лас­тiв­ки. Бу­ло чи­ма­ло мiж ни­ми гар­них з ли­ця, але нi од­на не спо­до­ба­лась Зiнько­вi так, як Ма­рин­ка. Во­на вгля­дi­ла Зiнька i по­чер­во­нi­ла, її ка­рi яс­нi очi ста­ли ще яс­нi­шi. Во­на ста­ла ве­се­лi­ша й про­вор­нi­ша, по­ча­ла пус­ту­ва­ти, пруд­ше ста­ла бi­га­ти з под­ру­га­ми, га­ня­тись за ни­ми, пе­ре­га­ня­ти їх, все веш­та­лась, все бi­га­ла, не мог­ла на мiс­цi всто­яти.

    - Чого це ти, Ма­рин­ко, ста­ла та­ка пруд­ка? - спи­та­ла в неї Хрис­ти­на, ско­са пог­ля­да­ючи на Зiнька. - То хо­ди­ла, не­на­че не­жи­ва, а те­пер лi­таєш, не­на­че та пти­ця.

    - Я й дав­но бу­ла пруд­ка, тiльки ста­ла оце пруд­кi­ша, щоб до­ко­неч­не те­бе впiй­ма­ти, - єка­за­ла Ма­рин­ка, а са­ма все ско­са пог­ля­да­ла на ту гру­шу, пiд кот­рою сто­яв ши­ро­коп­ле­чий Зiнько в чор­нiй шап­цi з чер­во­ним вер­хом, з-пiд кот­рої ви­би­ва­лись ру­ся­вi ку­че­рi i лис­нi­ли на сон­цi.

    - Навiщо ти, не­бо­же, пiд­пи­раєш гру­шу пле­чи­ма? Чи боїшся, щоб не впа­ла та не за­да­ви­ла па­ня­нок?- гук­нув з ган­ку Ти­мiш Но­сач i нас­мiш­ку­ва­то зир­нув на Зiнька. Вiн знав, що йо­го не­бiж ду­же нес­мi­ли­вий при дiв­ча­тах.

    Зiнько пiд­вiв свої яс­нi вi­ка, зир­нув на дядька i ос­мiх­нув­ся. Вiн до­га­дав­ся, що дядько пiд­нi­має йо­го на смiх.

    "Отже ж, ста­рий дядько ще ви­ве­зе язи­ком, як на ло­па­тi, пе­ред пан­на­ми, що я бо­юся пан­нiв, - по­ду­мав Зiнько. - Ой, ко­ли б не ляп­нув язи­ком! А в дядька язик та­ки дов­гий, хоч на ар­шин мi­ряй. Ой ляп­не, со­ром ме­нi бу­де пе­ред… пе­ред Ма­рин­кою, од­нiєю тiльки Ма­рин­кою".

    Довгенько гу­ля­ли дiв­ча­та в хре­щи­ка на ши­ро­кiй про­га­ли­нi, вкри­тiй зе­ле­ною гус­тою тра­вою. Дов­го наг­ля­дав над ни­ми Зiнько i при­див­ляв­ся, кот­ра з їх най­кра­ща, i бiльше за всiх спо­до­ба­лась йо­му Ма­рин­ка i ви­со­ченьким зрос­том, i тон­ким гнуч­ким ста­ном, до кот­ро­го нi­би влип виш­не­вий ок­са­ми­то­вий кор­сет, i яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма, i тон­ки­ми, дов­ги­ми, гост­ри­ми на кiн­цях, як стрiл­ки, бро­ва­ми.

Пошук на сайті: