Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    Виговський ос­мiх­нув­ся i блис­нув з-пiд ву­сiв рiв­ни­ми бi­ли­ми, на­че пiд­рi­за­ни­ми, зу­ба­ми.

    - Нi, я й до­сi не жо­на­тий; все хо­див у по­хо­ди з гетьма­ном i ме­нi не бу­ло ча­су на­вiть по­ду­ма­ти про оже­нiн­ня.

    А мо­же, й тим я й до­сi не жо­на­тий, що якось не трап­ля­лась… - до­дав Ви­говський.

    I Оле­ся, i Пав­ловська, оче­ви­дяч­ки, зра­дi­ли, їх очi ве­се­ло заг­ра­ли. У кож­ної май­ну­ла якась дум­ка, якась на­дiя. Пав­ловська пе­рег­ля­ну­лась ве­се­ли­ми очи­ма з Оле­сею i впiй­ма­ла iск­рис­тий пог­ляд її очей. Ви­говський ду­же спо­до­бав­ся удо­вi, але во­на й са­ма ще не зна­ла, ку­ди йо­го ту­ли­ти: чи до се­бе, чи до Оле­сi. Удо­ва не вва­жа­ла се­бе як ста­ру лю­ди­ну, хоч i ма­ла двi мо­ло­денькi доч­ки, i як­би хто доб­ре при­че­пив­ся до неї, во­на бу­ла б лад­на вий­ти за­мiж хоч i за­раз.

    "Треба за­лу­чи­ти до се­бе цього пиш­но­го ко­за­ка-кра­су­ня! - по­ду­ма­ла Пав­ловська. - За­тяг­ну йо­го до се­бе, хоч би ма­ла тяг­ти йо­го за обид­вi по­ли жу­па­на… На­мов­лю Ка­те­ри­ну, щоб при­ве­ла йо­го до ме­не в гос­тi. Ой, гар­ний же та пиш­ний, враг йо­го ма­те­рi! аж ди­ви­тись на йо­го лю­бо!" - ду­ма­ла Пав­ловська.

    - Пан Iван Ос­та­по­вич та­ки тро­хи за­пiз­нив­ся з своїм ве­сiл­лям, не­ма де прав­ди дi­ти, - ска­за­ла Ка­те­ри­на, за­тя-га­ючи нит­ку в гол­ку i дов­го на­цi­ля­ючись в вуш­ко нит­кою, що бу­ло-та­ки не­лег­ко в хма­рах ди­му й тю­тю­ну.

    - А там же у вас в Чи­ги­ри­нi ко­зач­ки, як мак, проц­вi­та­ють: в шов­ко­вих плах­тах, в ок­са­ми­то­вих юб­ках, в квiт­ках та стрiч­ках, та в чер­во­них чо­бiт­ках з срiб­ни­ми пiд­ков­ка­ми. Ку­ди ж те­пер нам, шлях­тян­кам, до ко­за­чок! Во­ни те­пер i ба­га­тi­шi, i кра­щi за нас. Нев­же мiж ни­ми не знай­шлось нi од­нiєї, кот­ра б при­ча­ру­ва­ла вас? А ка­жуть же, що ко­зач­ки-ча­рiв­ни­цi! - дрi­бо­тi­ла Пав­ловська i смi­ялась. Її круг­ленькi та ку­ценькi, як та­ра­хоньки, щiч­ки, не­на­че пiд­су­ну­тi аж пiд са­мi­сiнькi очi, по­мор­щи­лись i ста­ли схо­жi на пе­че­нi яб­лу­ка; верх­ня гу­ба, ко­рот­ша за спiд­ню, пiд­ня­ла­ся вго­ру, не­на­че пос­ковз­ну­лась по мiц­них зу­бах, i на гу­бi ви­раз­но за­лис­нi­ли чор­нi во­ло­син­ки. Усе її ку­це ли­це з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма ста­ло ве­се­ле-ве­се­ле, не­на­че во­на на­ла­го­ди­лась ста­ти у та­нець з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем i вда­ри­ти тро­па­ка.

    - Не тiльки ко­зач­ки ча­рiв­ни­цi, бу­ва­ють та­кi ча­рiв­ни­цi i мiж шлях­тян­ка­ми, - про­мо­вив Ви­говський, гля­нув­ши в вi­чi Оле­сi й ле­генько зiтх­нув­ши.

    Олеся це при­мi­ти­ла i спус­ти­ла ро­же­вi, цуп­кi, як пер­ли, вi­ка на очi.

    - Чи на­дов­го ви, па­не пи­са­рю, при­бу­ли до Києва? - спи­та­ла Оле­ся так по­важ­но, не­на­че во­на бу­ла тiт­ка Пав­ловської, а ве­се­ла Пав­ловська бу­ла для неї не­бо­гою. Нi один кру­жок її бi­ло­го ли­ця не во­рух­нув­ся, не­на­че її бi­ле лич­ко бу­ло ви­сi­че­не з мар­му­ру.

    - Завтра над­ве­чiр тре­ба виїзди­ти до Чи­ги­ри­на.

    - Оце! так швид­ко? Чо­го ж вам ха­па­тись? Там же жiн­ка й дi­ти не пла­чуть, i ва­ша по­рож­ня ха­та не про­ли­ває за ва­ми слiз, - ска­за­ла Пав­ловська i чо­гось за­ре­го­та­лась, не­на­че удо­ву хто за­лос­ко­тав пiд пах­ва­ми.

    - Що моя по­рож­ня ха­та не пла­че за мною, я то­му вi­до­мий, але що гетьман бу­де сер­ди­тись та гри­ма­ти на ме­не за зай­вi днi мо­го про­бу­ван­ня в Києвi, то я в то­му ще пев­нi­ший. Тре­ба їха­ти, хоч ме­нi i хо­тi­лось би дов­ше по­бу­ти в Києвi.

    - Ой, час вже, ма­буть, по­луд­ну­ва­ти! Ме­нi вже їсти схо­тi­лось: ми сьогод­нi та­ки ра­ненько по­обi­да­ли, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на i вста­ла, пок­лав­ши своє шит­во на сто­лi.

    Незабаром най­мич­ка нак­ри­ла стiл прос­тою сiльською ска­тер­тю з чер­во­ни­ми пе­ре­тич­ка­ми, а Ка­те­ри­на внес­ла по­лу­ми­сок з пи­ро­га­ми, а дру­гий - з сме­та­ною, пос­та­ви­ла та­рiл­ку хо­лод­ної сма­же­ної ри­би i вий­ня­ла з ша­фи чу­дер­нацько­го синього здо­ро­во­го вед­ме­дя з ста­рим ме­дом i тро­хи мен­шо­го - з го­рiл­кою - ле­ва, кот­рий якось при­мiр­ку­вавсь зiп­ну­тись на зад­нi ла­пи i сто­яти на хвос­тi. Увiй­шов i Да­ни­ло Ви­говський та ста­рий батько Євста­фiй. Усi по­сi­да­ли за стiл. Чо­ло­вi­ки ви­пи­ли по здо­ро­вiй чар­цi го­рiл­ки; i пи­ро­ги з сме­та­ною, i ри­ба щез­ли з по­лу­мис­кiв до­ос­тан­ку. Ста­рий батько Iва­на Ви­говсько­го, як ха­зяїн, по­на­ли­вав зе­ле­нi здо­ро­вi чар­ки па­ху­чим ме­дом. В свiт­ли­цi за­пах­ло па­сi­кою, бджо­ла­ми та щiльни­ка­ми. Тiт­ка Пав­ловська круж­ля­ла мед та­ки доб­ре, Оле­ся ви­пи­ла один кух­лик i бiльш не схо­тi­ла. Усi бу­ли ве­се­лi, усi роз­го­во­ри­лись. Оле­ся ста­ла смi­ли­вi­ша, роз­го­во­ри­лась з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, але все бу­ла по­важ­на i на­вiть гор­до­ви­та. Го­во­ри­ла во­на ма­ло, од­по­вi­да­ла ко­ро­тенько. Во­на не за­бу­ва­ла про свiй се­на­торський та кня­зiвський рiд, не­на­че пов­сяк­день но­си­ла на своєму чо­лi од­лиск сла­ви по­важ­них се­на­то­рiв та кня­зiв.

    Надворi вже по­ча­ло су­те­нi­ти. Пав­ловська схо­пи­лась з мiс­ця.

    - Та й за­гу­ля­лись ми, не­бо­го, з ко­за­ка­ми! - аж крик­ну­ла Пав­ловська.

    - Та ви­пий­те ще кух­ли­чок ме­ду на про­щан­ня! - прип­ро­шу­вав ста­рий гос­по­дар тiт­ку.

    - Ой, бу­де вже, бу­де, моє сер­денько! Ой, го­дi вже, го­дi! Мед та­ки п'яненький. Я ста­ла та­ка ве­се­ла од цього ме­ду, що отут не­за­ба­ром зас­пi­ваю на ввесь Київ, - го­во­ри­ла ве­се­ла тiт­ка.

    - Цьоцю! i справ­дi, час нам до­до­му. Вер­та­тись смер­ком я бо­юсь. Ви ж знаєте, що те­пер польськi та ук­раїнськi ка­то­ли­ки-па­ни вер­та­ються на Ук­раїну, бо гетьман пус­кає їх. А мi­ща­ни га­ня­ють їх з Києва, на пе­ред­мiс­тя. Ще по­ду­ма­кугь, що й ми з тих, що вер­та­ються з Польщi, ви­же­нуть i нас на якусь там Ку­ре­нiв­ку, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Отже ж, ти прав­ду ка­жеш, Оле­сю Бог­да­нiв­но! - про­мо­ви­ла тiт­ка.

    - Не бiй­тесь! Я вас про­ве­ду до са­мої гос­по­ди, - обiз­вав­ся Iван Ос­та­по­вич.

    - От за це ве­ли­ке спа­си­бi вам! Ми з ва­ми бу­де­мо, як у Бо­га за двер­ми, - го­во­ри­ла тiт­ка, на­тя­гу­ючи на ру­ки товс­тi ру­ка­ви кун­ту­ша, пiд­би­то­го ли­си­ця­ми. - Але… сьогод­нi ми гос­тюємо у вас, а завт­ра про­си­мо гос­тю­ва­ти в нас: про­си­мо на завт­ра вас усiх до ме­не на пiзнє снi­дан­ня або на ран­нiй обiд.

    - Добре, спа­си­бi! - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на i її чо­ло­вiк.

    - I вас про­си­мо вку­пi з ни­ми, Iва­не Ос­та­по­ви­чу! Не цу­рай­тесь на­шо­го хлi­ба-со­лi, - про­си­ла Пав­ловська Ви­говсько­го.

    - О, доб­ре, доб­ре! Спа­си­бi вам за лас­ка­вiсть! - ска­зав Ви­говський зра­дiв­ши.

    Олеся ки­ну­ла очи­ма на тiт­ку i по­ду­ма­ла: "Та й хит­ра ж та до­гад­ли­ва вда­ла­ся моя до­ро­га цьоця! Щось во­на га­дає та ме­ти­кує, але що, цього не вга­даю…"

    I гос­тi розп­ро­ща­лись з гос­по­да­ря­ми.

    Другого дня Ка­те­ри­на не ду­же за­ра­нi зiб­ра­ла­ся на снi­дан­ня до цьоцi Пав­ловської. Во­на доб­ре зна­ла, що Пав­ловська за­тяг­не снi­дан­ня пiд ран­нi обi­ди, бо бу­ла ду­же гос­те­люб­на лю­ди­на, лю­би­ла ве­се­ле то­ва­рист­во, лю­би­ла гос­тю­ва­ти в дру­гих, лю­би­ла i в се­бе прий­ня­ти то­ва­рист­во.

    Iван Ос­та­по­вич, Да­ни­ло й Ка­те­ри­на прий­шли до па­нi Пав­ловської, як со­неч­ко геть-геть пiд­би­ло­ся вго­ру. Дiм па­нi Пав­ловської був та­кий са­мий, як i в ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го, тiльки ба­га­то прос­тор­нi­ший, хоч i низький, з ма­леньки­ми вiк­на­ми, пе­ре­би­ти­ми навх­рест за­лiз­ни­ми зуб­час­ти­ми грат­ка­ми для обо­ро­ни од зло­дiїв. В Пав­ловської скрiзь в по­ко­ях бу­ло вже поп­ри­би­ра­но, скрiзь бу­ло чис­то й гар­но, як у ке­лi­ях в чер­ниць. В кут­ку на по­ку­тi лис­нi­ли об­ра­зи, об­вi­ша­нi ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми. Пе­ред най­бiльшим об­ра­зом бли­ща­ла лам­пад­ка, не­на­че в свя­то. Тро­хи не на са­му се­ре­ди­ну свiт­ли­цi ви­су­ну­лась низька, при­сад­ку­ва­та, як че­ре­па­ха, ши­ро­ка гру­ба з зе­ле­них та си­нiх ка­холь, по­мальова­на яки­мись чу­дер­нацьки­ми жов­ти­ми квiт­ка­ми. Ця гру­ба, не­на­че здо­ро­ва хма­ра, кра­ла свiт од ма­леньких вi­ко­не­чок i нес­ла в свiт­ли­цю тем­ря­ву. В две­рi виг­ля­да­ли гар­ненькi го­лов­ки двох не­ве­лич­ких до­чок па­нi Яки­ли­ни Пав­ловської, заг­ля­да­ли в свiт­ли­цю i знов хо­ва­лись. Пав­ловська ра­до при­вi­та­ла гос­тей, а най­бiльше Iва­на Ос­та­по­ви­ча. Во­на бу­ла та­ка при­вiт­на до йо­го, не­на­че дав­но йо­го зна­ла i зрос­ла з ним уку­пi. Вий­шла й Оле­ся, вже ба­га­то смi­ли­вi­ша. Во­на при­вiт­но обер­ну­лась до Iва­на Ос­та­по­ви­ча i смi­ли­вi­ше з ним роз­мов­ля­ла. Гос­тi по­сi­да­ли на ка­на­пах, схо­жих на ос­ло­ни.

    - От i спа­си­бi вам, що ви нас од­вi­да­ли! Чи знаєте, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, що ви ме­нi цiєї но­чi сни­лись? -про­мо­ви­ла Яки­ли­на Пав­ловська.

    - I ме­нi ви сни­лись, та так страш­но! - про­хо­пи­лась Оле­ся i чо­гось по­чер­во­нi­ла.

    - Як же я вам снив­ся? - спи­тав Ви­говський в Пав­ловської.

Пошук на сайті: