Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Дiвчата по­то­ми­лись, роз­чер­во­нi­лись од бi­га­ни­ни i об­сi­ли дов­гим ряд­ком схi­дець ган­ку, не­на­че лас­тiв­ки гiл­ку виш­нi. Тiльки Хрис­ти­на й Ма­рин­ка не сi­ли вiд­по­чи­ва­ти i ста­ли за гетьман­шею поб­ли­зу од тiєї гру­шi, де сто­яв Зiнько. Зiнька бра­ла охо­та за­го­во­ри­ти з Ма­рин­кою. Са­ма Хрис­ти­на за­чi­па­ла йо­го, по­ча­ла з ним роз­мо­ву, але Ма­рин­ка мов­ча­ла. В са­мо­го Зiнька язик не­на­че при­лип.

    "I чо­го це на ме­не най­шла та­ка нес­мi­ли­вiсть? Чо­го це я не­на­че бо­юся цiєї мо­ло­дої дiв­чи­ни? - ду­мав Зiнько, пог­ля­да­ючи на Ма­рин­ку. - Був я в бит­вах, не ля­кав­ся ди­ких та­тар, не раз смi­ли­во ки­дав­ся з шаб­лею на страш­но­го ди­ко­го та­та­рю­гу, i смерть ме­нi бу­ла не страш­на… а те­пер чо­гось не смiю сло­ва про­мо­ви­ти до цiєї мо­ло­дої шлях­тян­ки. Що це зо мною ста­ло­ся? Ма­буть, це од то­го, що по­важ­на гетьман­ша си­дить близько i пог­ля­дає на ме­не".

    Тим ча­сом на­дiй­шли ще но­вi гос­тi. Прий­шов Сом­ко, а з ним ще кiлька мо­ло­дих ко­за­кiв, си­нiв ста­рих сот­ни­кiв. Дiв­ча­та вста­ли й роз­си­па­лись по про­га­ли­нi. Мо­ло­дi ко­за­ки ба­ла­ка­ли з ни­ми, жар­ту­ва­ли, а Зiнько все сто­яв пiд гру­шею, не­на­че при­лип до неї пле­чи­ма, i не нас­мi­лив­ся прис­ту­пи­ти до Ма­рин­ки. От во­на прой­шла проз йо­го ду­же близько по­руч з Хрис­ти­ною, тро­хи не черк­ну­лась об йо­го жу­пан ру­ка­вом бi­лої со­роч­ки. Вiн ду­мав про­мо­ви­ти до неї сло­во, а те сло­во не­на­че спи­ни­лось у йо­го на кiн­чи­ку язи­ка.

    - Давайте, дiв­ча­та, гра­ти в цi­цi-ба­би! - гук­ну­ла про­вор­на Хрис­ти­на.

    - Давайте! Ми вже од­по­чи­ли, - ска­за­ла Ма­рин­ка. По­ча­ли ви­би­ра­ти цi­цi-ба­бу. Всi пок­ла­ли пальцi на стiл пе­ред гетьман­шею. Хрис­ти­на при­ка­зу­ва­ла, ти­ка­ючи по кож­но­му пальцi i про­мов­ля­ючи:

    - Котилася тор­ба з ве­ли­ко­го гор­ба, а в тiй тор­бi кишн-па­ля­ни­ця, хто впiй­має, то­му до­ве­деться жму­риться.

    Христинин па­лець спи­нив­ся на Ма­рин­чи­но­му пальбi. Ма­рин­цi зав'яза­ли очi, по­ве­ли до гру­шi, пiд кот­рою сто­яв Зiнько, пос­та­ви­ли її й зве­лi­ли, щоб во­на дер­жа­лась ру­кою за гру­шу. Зiнько ос­ту­пив­ся од гру­шi на сту­пiнь. Усi пан­ни ше­лес­ну­ли, як пти­цi, на всi бо­ки i по­хо­ва­лись в сад­ку по ку­щах. Хрис­ти­на схо­ва­лась пiд стiл, за кот­рим си­дi­ла гетьман­ша з Ка­те­ри­ною.

    "I чо­го це ме­нi ця цi­цi-ба­ба з зав яза­ни­ми очи­ма на­че страш­на ста­ла? Та­ка гар­на i та­ка страш­на? Не нас­мi­люсь за­го­во­ри­ти з нею та й го­дi, - ду­мав Зiнько, ог­ля­да­ючи ви­со­ченьку фi­гур­ку Ма­рин­ки. - Але во­на те­пер з зав'яза­ни­ми очи­ма ста­ла вже не та­ка страш­на… А дай, за­го­во­рю з нею…"

    I справ­дi, пиш­нi очi дiв­чи­ни, зав яза­нi хуст­кою, не три­во­жи­ли мо­ло­до­го ко­за­ка. Вiн став смi­ли­вi­ший.

    - Ой дов­го то­бi, па­нян­ко, прий­деться шу­ка­ти пан­нiв! - за­го­во­рив та­ки Зiнько до Ма­рин­ки.

    Маринка впiз­на­ла йо­го го­лос i по­чер­во­нi­ла.

    - Чому ж дов­го? Мо­же, пан­ни по­хо­ва­лись в свiт­ли­цях? - од­по­вi­да­ла Ма­рин­ка. - Їм не мож­на хо­ва­тись нiг­де, тiльки в сад­ку.

    - Та во­ни то в сад­ку, але ду­же да­ле­ко по­за­бi­га­ли, - ска­зав Зiнько.

    - А я їх та­ки знай­ду, хi­ба во­ни пiр­нуть пiд зем­лю, то то­дi не знай­ду, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    Стало ти­хо, на­вiть ста­рi гос­тi за­мовк­ли: то був знак; що вже всi по­хо­ва­лись. Ма­рин­ка розв'яза­ла хус­точ­ку i ски­ну­ла її з очей. Нi од­нiєї пан­ни не вид­ко бу­ло в сад­ку.

    - Нiкого не вид­ко, не­на­че та­та­ри по­ха­па­ли пан­нiв, - нес­мi­ли­во про­мо­вив Зiнько до Ма­рин­ки.

    Маринка ос­мiх­ну­лась i з-пiд її ро­же­вих уст блис­ну­ли два ряд­ки бi­лих, гус­тих та рiв­них, не­на­че пiд­рi­за­них зу­бiв. Чер­во­на не­ши­ро­ка стрiч­ка вiн­ком об­ви­ва­ла її го­ло­ву та товс­тi чор­нi ко­си на го­ло­вi. Та чер­во­на стрiч­ка нез­ви­чай­но прис­та­ва­ла їй до ли­ця, на­да­ва­ла кра­си тем­ним ка­рим чи­ма­лим очам.

    "Гарна, як ка­ли­на в зе­ле­но­му лис­тi", - по­ду­мав Зiнько, по­чу­ва­ючи, що йо­го сер­це стри­во­жи­лось i за­ки­да­лось в гру­дях. Ма­рин­ка все сто­яла ко­ло йо­го; їй не хо­тi­ло­ся бiг­ти в са­док та шу­ка­ти дiв­чат в гус­тих ку­щах. Во­на туп­ця­ла на од­но­му мiс­цi, не од­хо­ди­ла од Зiнька, не­на­че жда­ла од йо­го роз­мо­ви.

    "Чом це ме­нi од­па­ла охо­та шу­ка­ти пан­нiв? Все б сто­яла та ди­ви­лась на цього Зiнька. Якi в йо­го ти­хi яс­нi очi! якi в йо­го м'якi ру­ся­вi ку­че­рi! Як ме­нi хо­четься пог­ла­ди­ти тi ку­че­рi, м'якi та лис­ню­чi, не­на­че шовк!"-ду­ма­ла Ма­рин­ка i все сто­яла по­руч з Зiньком.

    - Показати то­бi, пан­но, на де­кот­рi ку­щi… де си­дять пташ­ки? - спи­тав в неї Зiнько.

    Гетьманша пос­ва­ри­лась на йо­го пальцем i на­су­пи­ла бро­ви: мов­чи, мов­ляв, не твоє дi­ло!

    Маринка по­бiг­ла в гу­ща­ви­ну i по­ча­ла шу­ка­ти своїх под­руг. Дов­генько во­на блу­ка­ла в гу­ща­ви­нi i нi­ко­го не знай­шла. Во­на по­вер­ну­лась до ган­ку, вис­ко­чи­ла по схо­дах на га­нок i заг­ля­ну­ла за гус­тий лист ви­ног­ра­ду, кот­рий гнiз­дом ви­сiв на стов­пах ган­ку, заг­ля­ну­ла за спи­ну обоз­но­го Ти­мо­ша Но­са­ча.

    - Отам, пан­но, в ме­не за спи­ною, пев­но, знай­деш ко­гось. А тут у ме­не в ки­ше­нi ще од­на пан­на схо­ва­лась, - жар­ту­вав Но­сач, вда­рив­ши се­бе по жу­па­нi збо­ку.

    Зiньковi ста­ло жаль Ма­рин­ки. Вiн пiд­морг­нув раз до неї, а дру­гий раз пiд стiл. Ма­рин­ка заг­ля­ну­ла пiд стiл i за­ре­го­та­лась. Пiд сто­лом по­чув­ся Хрис­ти­нин ре­гiт, дзвiн­кий, як срiб­ний дзво­ник, кот­рий дзве­нiв десь не­на­че за тон­кою стi­ною. Гетьман­ша й Ка­те­ри­на Виг­роська й со­бi зас­мi­ялись. Зас­мi­ялись усi гос­тi. А Ма­рин­ка тяг­ла з-пiд сто­ла за ру­ку про­вор­ну Хрис­ти­ну. В той час з ку­щiв по­си­па­лись дiв­ча­та в квiт­час­тих убо­рах, не­на­че рай­ськi пти­цi ви­лi­та­ли з-пiд зе­ле­но­го гiл­ля. Пiд­няв­ся ре­гiт на ввесь са­док. Хрис­ти­на роз­чер­во­нi­лась. Що­ки в Ма­рин­ки аж го­рi­ли.

    - Це то­бi хтось ска­зав, де я схо­ва­лась! Ти б са­ма зро­ду-звi­ку не до­га­да­лась, де я сид­жу. Я знаю, хто то­бi ска­зав! - го­во­ри­ла i ре­го­та­лась Хрис­ти­на i морг­ну­ла од­ним оком на Зiнька.

    Маринка опус­ти­ла вiї на що­ки, вту­пи­ла очi в тра­ву i за­со­ро­ми­лась. В той час во­на бу­ла та­ка гар­на, що Зiнько не мiг од­вес­ти очей од її дов­гих чор­них вiй, кот­рi спа­да­ли круж­ка­ми на її де­лi­кат­нi ма­то­во-бi­лi що­ки, за­рум'яне­нi ро­же­вим про­зо­рим од­лис­ком. Зiнько лед­ве вдер­жав в пер­сах важ­ке зiт­хан­ня.

    "Загорiлось моє сер­це од твоїх очей, од твоєї кра­си, та не знаю, що з то­го вий­де зад­ля ме­не: чи щас­тя, чи од­на му­ка", - по­ду­мав Зiнько.

    Вiн при­га­дав, що Ма­рин­ка - шлях­тян­ка, не ко­зач­ка; при­га­дав, що йо­го батько не лю­бив шлях­ти, хоч би й своєї, ук­раїнської, не то вже польської; при­га­дав, що й ма­ти йо­го бу­ла не­лас­ка­ва до шлях­ти, i вiн вже не­на­че пе­ред­по­чу­вав тi до­ко­ри, якi ма­ли ска­за­ти йо­му батько й ма­ти.

    "Ой дiв­чи­но ми­ла! на­вi­що ти за­на­пас­ти­ла моє сер­це ка­ри­ми очи­ма, чор­ни­ми бро­ва­ми?" - по­ду­мав Зiнько i важ­ко зiтх­нув.

    I по­важ­ний батько нес­по­дi­ва­но не­на­че став пе­ред ним на ввесь свiй ко­зацький ви­со­кий зрiст i впiк йо­го страш­ни­ми не­лас­ка­ви­ми очи­ма.

    Надворi ве­чо­рi­ло. Зо­рi нес­мi­ли­во вис­ту­па­ли на яс­но­му синьому не­бi, не­на­че бо­яли­ся пиш­но­го од­лис­ку сон­ця, кот­рий од­би­вав­ся своїм за­ми­ра­ючим чер­во­ним свi­том на чер­во­них хма­рах, на оран­же­во­му га­ря­чо­му не­бi десь да­ле­ко за лi­сом. На са­док впа­ла га­ря­ча iм­ла. Гетьман­ша вста­ла i зап­ро­си­ла гос­тей, пан­нiв та ко­за­кiв до по­коїв. Зiнько пi­шов слiд­ком за пан­на­ми в свiт­ли­цю. Гетьман не ви­хо­див до гос­тей. Обоз­ний Ти­мiш Но­сач, Зiнькiв дядько з ма­те­ри­ної ру­ки, пi­шов в по­кої гетьма­на. Там дер­жа­ли ра­ду, як прий­ня­ти мос­ковсько­го пос­лан­ця, що при­був з Моск­ви з до­ко­ра­ми од ца­ря, чо­му гетьман не дав зна­ти в Моск­ву про ви­бо­ри йо­го на гетьма­на. В свiт­ли­цi нак­ри­ва­ли сто­ли, го­ту­ва­лись по­да­ва­ти ве­че­рю. Пан­ни роз­си­па­лись по здо­ро­вiй свiт­ли­цi, не­на­че пташ­ки по сад­ку. Зiнько та­ки нас­мi­лив­ся прис­ту­пи­ти до Ма­рин­ки. "Ану, чи бу­де го­во­ри­ти з ко­за­ком ця шлях­тян­ка, чи, мо­же, по­гор­дує, як гор­дує ко­за­ка­ми са­ма Ви­говська?"

    - Чи ще не за­ну­ди­лась ти, Ма­ри­но, тут, в Чи­ги­ри­нi? Не нудьгуєш за до­мом, за ма­тiр'ю? - спи­тав Зiнько.

    - А чо­го ме­нi ску­ча­ти? Ме­нi в Чи­ги­ри­нi ве­се­лi­ше, нiж до­ма, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на. - В нас рiд­ня все або не мо­ло­да, або й зов­сiм ста­ра, або ду­же знач­на, що нех­тує вже на­ми, прос­тi­ши­ми шлях­ти­ча­ми, хоч би й рiд­ни­ми. Моя ма­ти не цу­рається й прос­тi­ших лю­дей в Києвi, але в нас ма­ло бу­ває в гос­тях пан­нiв.

    - А ме­нi зда­ва­лось, що то­бi в Чи­ги­ри­нi так ве­се­ло, як в тюр­мi, - ска­зав Зiнько.

    - От i ви­га­дав! Я в та­кiй тюр­мi го­то­ва си­дi­ти хоч i де­сять ро­кiв або й дов­ше, - ска­за­ла Ма­рин­ка i за­ре­го­та­лась.

Пошук на сайті: