Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3746
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4437
    - Що ж тут в нас гар­но­го, що так те­бе при­над­жує до Чи­ги­ри­на? - спи­тав Зiнько.

    - А он! - ска­за­ла Ма­рин­ка i по­ка­за­ла ру­кою на пан­нiв. - Глянь, скiльки в ме­не ве­се­лих под­руг! Хва­ли­ти Бо­га, є з ким i по­гу­ля­ти, i роз­ва­жи­ти се­бе. Та й ва­шi ко­за­ки все ве­се­лi: все жар­ту­ють i ста­рi, й мо­ло­дi, не­на­че їм i ли­ха не­ма. Хоч во­ни все в бит­вах та в бит­вах десь по сте­пах, але вид­ко, що про смерть їм бай­ду­же, не­на­че її й на свi­тi не­ма. Як­би на­дi мною лi­та­ла смерть тро­хи не щод­ня, ме­нi бу­ло б не до жар­тiв.

    - Ми, Ма­рин­ко, звик­ли до битв. А як свис­тять над го­ло­вою ку­лi, то це все од­но, що гу­дуть над го­ло­вою джме­лi або бджо­ли, - ска­зав Зiнько.

    - Цур їм, та­ким джме­лям та бджо­лам! Я не охо­ча до та­ко­го гу­дiн­ня.

    - О, не го­во­ри так, Ма­ри­но! Той свист куль для нас все од­но, що му­зи­ки для дiв­чат. Аж жиж­ки чо­гось зад­ри­жать, як по­чуєш той свист; аж кров за­ки­пить, а сер­це так хо­до­ром i хо­дить, не­на­че ти на­пив­ся ста­ро­го ме­ду або доб­ро­го ви­на; на ду­шi ве­се­ло, й ки­даєшся в бит­ву, не­на­че йдеш на який­сь ве­се­лий бен­кет; як за­чуєш свист куль, за­раз так би й ки­нув­ся в бит­ву на во­ро­гiв i ру­бав би їх, i кри­шив, як черст­вий хлiб, i шат­ку­вав би та­тар­ву, як ка­пус­ту.

    Зiнько за­па­лив­ся, зга­ду­ючи бит­ви з та­та­ра­ми. Очi в йо­го зас­вi­ти­лись, вiн ма­хав ру­ка­ми, не­на­че в йо­го i справ­дi в ру­ках бу­ла шаб­ля, не­на­че вiн уг­ля­дiв пе­ред со­бою та­тар­ву i був на­по­го­то­вi ки­ну­тись в бит­ву i шат­ку­ва­ти во­ро­гiв, як ка­пус­ту. Ма­ри­на за­ми­лу­ва­лась, див­ля­чись на смi­ли­вий вид ко­за­ка, лов­ля­чи ма­то­вий блиск в йо­го си­нiх очах, кот­рий ста­вав все гост­рi­ший. Зiнько ду­же спо­до­бав­ся Ма­рин­цi в той час.

    "Ой, який вiн, ма­буть, гар­ний в той час, як в йо­го ру­ках свис­тить шаб­ля, як вiн ки­дається в бит­ву на во­ро­га! Яка смi­ли­вiсть в йо­го очах! Який огонь заб­ли­щав в йо­го яс­но­му пог­ля­дi!" - по­ду­ма­ла Ма­рин­ка i тiльки те­пер до­га­да­лась, чо­му Чи­ги­рин був для неї та­кий ве­се­лий та при­над­ний. Мо­ло­да дiв­чи­на те­пер по­чу­ва­ла, що i Чи­ги­рин, i гетьманський па­лац ста­ли для неї ще при­над­нi­шi, ще ве­се­лi­шi. - Тут би я хо­тi­ла жи­ти i не виїзди­ти з цього Чи­ги­ри­на… Не хо­четься ме­нi вер­та­тись до­до­му… Тут би я й вiк звi­ку­ва­ла, див­ля­чись на… Зiнько­вi яс­нi очi, сто­ячи з ним вку­пi!" - ду­ма­ла Ма­рин­ка, за­див­ля­ючись на Зiнька.

    Перед ве­че­рею вий­шла з своїх по­коїв i ста­ра гетьма­ни­iа, Ган­на Хмельницька. Во­на якось не­охо­че при­вi­та­лась до мо­ло­дої гетьман­шi, за­раз одiй­шла од неї i сi­ла за сто­лом од­да­ле­ки. Мiж дво­ма гетьман­ша­ми, мiж дво­ма гос­по­ди­ня­ми в па­ла­цi вже по­чи­на­лась нез­го­да то за те, то за дру­ге, то за слуг, то за гос­по­дарськi спра­ви.

    За сто­лом Ма­рин­ка си­дi­ла мiж пан­на­ми да­ле­ченьке од Зiнька, але вiн при­мi­тив, що Ма­рин­ка не зво­ди­ла з йо­го очей, все ди­ви­лась на йо­го, роз­чер­во­нi­лась, все ба­ла­ка­ла з под­ру­га­ми та смi­ялась, не­на­че впи­ла­ся мiц­ним ме­дом. В неї очi бли­ща­ли, во­на все ки­да­ла очи­ма на мо­ло­до­го ко­за­ка. Зiнько по­чу­вав, що на йо­го си­па­лись iск­ри з тих яс­них очей i за­па­да­ли десь гли­бо­ко в ду­шу, в йо­го сер­це. Вiн був те­пер пев­ний, що Ма­рин­ка йо­го лю­бить, i йо­му за­ба­жа­лось приз­на­ти­ся, що й вiн її лю­бить. Але де ска­за­ти, ко­ли в свiт­ли­цi пов­но гос­тей?

    "Ой який гар­ний цей мо­ло­дий бi­ля­вий ко­зак! Гар­ний вiн i з ти­хи­ми очи­ма, гар­ний i з сер­ди­тим пог­ля­дом, гар­ний, як смiється, гар­ний, як i сер­диться", - ду­ма­ла Ма­рин­ка, не зво­дя­чи цi­лий ве­чiр очей з мо­ло­до­го ко­за­ка.

    Пiсля ве­че­рi гетьман­ша вста­ла i по­ча­ла по­ход­жа­ти по свiт­ли­цi ти­хою хо­дою, не­на­че во­на гу­ля­ла. Ган­на Хмельницька ско­са пог­ля­да­ла на неї i все жда­ла, що мо­ло­да гетьман­ша ся­де по­руч з нею i лас­ка­во по­ба­ла­кає. Але Ви­говська все хо­ди­ла i на­вiть не гля­ну­ла на Ган­ну: во­на все наг­ля­да­ла за Зiньком, при­див­ля­лась до йо­го i зiтх­ну­ла ле­генько.

    "Мiж цим ко­за­ком та Ма­рин­кою по­чи­нається лю­бов, - по­ду­ма­ла Ви­говська, - але Ма­рин­ка шля­хетсько­го ро­ду, а Зiнько i йо­го батько з прос­тих ко­за­кiв. Ой ко­ли б те ко­хан­ня мiж ни­ми не ста­ло при­чи­ною ли­ха для бiд­ної Ма­рин­ки! Вий­де те са­ме, що бу­ло зо мною та з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, ко­ли моя рiд­ня хо­тi­ла нас роз­лу­чи­ти… А Зiнько - хло­пець гар­ний та ку­че­ря­вий, i на вда­чу мо­тор­ний та доб­рий. Батько йо­го, хоч з прос­тих ко­за­кiв, але за­мож­ний чо­ло­вiк… Доб­ре бу­ло б, як­би Ма­рин­ку од­ру­жи­ли з Зiньком, але ж йо­го батько - страш­ний ко­зар­лю­га!" - I Ви­говська по­важ­но прис­ту­пи­ла до мо­ло­дих ко­за­кiв, що сто­яли куп­кою в кут­ку i про­мо­ви­ла:

    - Оце ми на днях виїзди­мо до Су­бо­то­ва. Про­шу вас, мо­ло­дi ко­за­ки, не за­бу­ва­ти нас i на­вi­ду­ва­тись до нас в Су­бо­тiв. В Су­бо­то­вi в нас не бу­де­те ну­ди­тись. Мiс­це гар­не й ве­се­ле, а я хлi­ба й со­лi, й мiц­них ме­дiв не по­жа­лiю для вас. I ти, Зiньку, не за­бу­вай нас, при­бу­вай до нас в гос­тi, не жа­луй сво­го ко­ня во­ро­но­го, не заїздиш йо­го, Су­бо­тi в не­да­ле­ко од Чи­ги­ри­на. Я бу­ду ра­да гос­тям кож­но­го ча­су. Не за­бу­вай­те про мої iме­ни­ни.

    - Спасибi вам, яс­но­вельмож­на гетьман­шо! Ко­ли доз­во­ли­те, то ми лад­нi заїзди­ти не од­но­го ко­ня во­ро­но­го, а до вас в Су­бо­тiв при­бу­дем, - про­мо­вив Зiнько i по­цi­лу­вав гетьман­шу в ру­ку.

    Iншi мо­лод­шi ко­за­ки й сот­ни­ки так са­мо по­дя­ку­ва­ли гетьман­шi i по­цi­лу­ва­ли її в ру­ку.

    Зiнько прис­ту­пив до Ма­рин­ки, кот­ра си­дi­ла се­ред под­руг. Йо­му зда­ва­лось, що Ма­рин­ка мiж ни­ми, як те сон­це, кра­ще й пиш­нi­ше за всi зо­рi, за яс­ний мi­сяць. Йо­му так за­ба­жа­лось про­мо­ви­ти до неї од­не сло­веч­ко, що вiн її лю­бить, що вiн без неї жи­ти не мо­же, але кру­гом неї ви­ли­ся мо­ло­дi пан­ни, як тi бджо­ли. Зiнько одiй­шов мовч­ки. "Не­хай вже iн­шим ра­зом, лiп­шим ча­сом ска­жу я Ма­рин­цi те од­не сло­веч­ко, а те­пер не мож­на. Не­хай вже в Су­бо­то­вi…" - ду­мав Зiнько i ос­ту­пив­ся од Ма­рин­ки.

    Вже пiзньої до­би вер­нув­ся Зiнько до­до­му. В до­мi всi спа­ли. Зiнько од­вiв ко­ня в ста­ню, а сам пi­шов спа­ти в клу­ню на сi­но. Дру­го­го дня вран­цi ма­ти спи­та­ла в Зiнька, де вiн був, де вiн за­га­яв­ся до пiзньої до­би.

    - Був я, ма­мо, в гетьма­на в гос­тях. Гетьман­ша бу­ла при­вiт­на до ме­не, ка­за­ла, щоб я й iн­шi мо­ло­дi ко­за­ки, що бу­ли в неї в гос­тях, при­бу­ва­ли в Су­бо­тiв в гос­тi на її iме­ни­ни, - ска­зав син.

    - А мо­ло­да шлях­тян­ка, Ма­рин­ка Пав­ловська, бу­ла при­вiт­на до те­бе, чи не ду­же? - спи­та­ла ма­ти.

    - I Ма­рин­ка бу­ла при­вiт­на до ме­не, при­вiт­нi­ша за всiх пан­нiв. З усiх пан­нiв во­на най­бiльше го­во­ри­ла зо мною.

    - Гляди, ли­шень, си­ну, щоб ви з нею не до­го­во­ри­лись до чо­гось…

    - А як до­го­во­ри­мось? - ска­зав син i ос­мiх­нув­ся. - Чим же во­на не гар­на?

    - Та во­на гар­на, ще й ду­же гар­на. Я не раз ба­чи­ла її в Ган­ни Хмельницької на обi­дi. Але що з то­го, що во­на гар­на? Во­на шлях­тян­ка, i за те­бе за­мiж не пi­де. Во­на, пев­но, гор­дує на­ми, ко­за­ка­ми, як i вся на­ша пра­вос­лав­на шлях­та. Та, ска­за­ти по прав­дi, ме­нi не хо­тi­лось би ма­ти не­вiст­ку-шлях­тян­ку.

    - Чом так, ма­мо? - аж крик­нув син.

    - А тим, що i на­ша пра­вос­лав­на шлях­та спа­нi­ла, наб­ра­лась панської пи­хи од польської шлях­ти. Шлях­тян­ка-не­вiст­ка бу­де нех­ту­ва­ти мною, прос­тою ко­зач­кою, бу­де нех­ту­ва­ти твоїм ста­рим батьком, хоч вiн був ко­зацьким оса­ву­лом, бо вся шлях­та пнеться вго­ру i за­ди­рає но­са пе­ред ко­за­ка­ми, хоч би ко­за­ки бу­ли й ба­га­тi, й знач­нi.

    - Мамо! Це ще ви­ла­ми пи­са­но по во­дi, чи бу­де Ма­рин­ка пи­ша­тись та нех­ту­ва­ти ва­ми. Во­на не з ба­га­тої шлях­ти, - ска­зав син.

    - Та во­на, Зiньку, за те­бе й не пi­де, а ко­ли б i за­хо­тi­ла­ся вий­ти за те­бе за­мiж, то гетьман­ша за те­бе й не од­дасть її. Дур­нi­сенько ти топ­чеш до неї стеж­ку та то­миш сво­го ко­ня во­ро­но­го. Гар­на ве­чiр­ня зiр­ка на не­бi, та ти її не дiс­та­неш: не для те­бе во­на свi­тить, а для ко­гось iн­шо­го. Не прис­та­виш же ти дра­би­ни на не­бо, щоб зня­ти яс­ну зо­рю, - обiз­вав­ся батько з кiм­на­ти.

    - Я, та­ту, пос­те­рi­гаю, що во­но не так. Гетьман­ша до ме­не ду­же доб­ра й лас­ка­ва, - обiз­вав­ся син. - Здається, са­ма яс­но­вельмож­на гетьман­ша прис­тав­ляє ме­нi дра­би­ну до не­ба.

    - Так, так! го­во­ри до го­ри, а го­ра мов­чить! - крик­нув ста­рий Лю­тай з кiм­на­ти. - Геп­неш ти з дра­би­ни та об си­ру зем­лю! А хоч i дiс­та­неш ту зо­рю, то по­пе­чеш ру­ки i бу­де­iй ху­ка­ти на пальцi цi­лий вiк.

    - Ой си­ну, i не ду­май со­бi, i в го­ло­ви не пок­ла­дай бра­ти шлях­тян­ку. Ми хоч за­мож­нi, але не ба­га­ти­рi якi Я са­ма не цу­ра­юся уся­кої ро­бо­ти, як бу­ває в гос­по­дарст­вi ба­га­то дi­ла. А Ма­рин­ка - па­нi: во­на не схо­че ро­би­ти прос­тої гос­по­дарської ро­бо­ти. Шлях­тян­ки звик­ли па­нi­ти, а не гос­по­да­рю­ва­ти. Зро­ду-звi­ку не прий­му я шлях­тян­ки за не­вiст­ку. Цур, пек їм, тим па­нi­ям! Ще, мо­же, бу­де Ма­рин­ка й кеп­ку­ва­ти та смi­ятись з нас. Ой Гос­по­ди! ох! ох! Що ж то бу­де? Ой, не до­ве­ди те­бе, си­ну, до цього. Ма­ти Бо­жа пе­черська й по­чаївська! Ма­рин­ка бу­де кеп­ку­ва­ти з ме­не.

Пошук на сайті: