Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3761
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4447
    - От то­бi й на! Ши­ти-бi­ли­ти: завт­ра Ве­лик­день! - жар­ту­вав батько. - За­ма­ну­лось Ма­рин­цi в Пет­рiв­ку мерз­ло­го: да­вай їй в жни­ва кри­ги! Вид­ко, що шлях­тян­ка. А ти ж їй що?

    - А я ска­зав, що го­то­вий хоч i за­раз ста­рос­тiв до неї сла­ти, - ска­зав Зiнько.

    - Ого-го! ки­дай­мо овес, не­хай ви­си­пається на втi­ху го­лу­бам та дрох­вам, ки­дай­мо й жи­то! Да­вай гра­ти ве­сiл­ля та тан­цю­ва­ти! - жар­ту­вав ста­рий Лю­тай. - Ану, ста­ра! за­ход­жуй­ся ши­ти но­вi чер­во­нi сап'янцi, бо тан­цю­ва­ти прий­деться в са­мi жни­ва, та ще й швид­ко.

    - Ох, ох! - зiтх­ну­ла ста­ра Ольга i тiльки го­ло­ву по­хи­ли­ла, пiд­пер­ши до­ло­нею що­ку, пе­ред­по­чу­ва­ючи ли­хо.

    - Заздалегiдь, ста­ра, зiт­хаєш i ще за рiк або за два до ве­сiл­ля, - ска­зав ста­рий Дем­ко. - Ма­буть, охаєш на за­пас, бо за­пас бi­ди не чи­нить.

    - А мо­же, й вчи­нить бi­ду, - обiз­ва­лась ста­ра Ольга. - Бог йо­го свя­тий знає.

    - Яка ж це бу­де, ма­мо, бi­да, як я оже­ню­ся? Ад­же ж лю­ди же­няться, та од цього не­має ж бi­ди, - обiз­вав­ся син.

    - Чи ти, Зiньку, ба­виш­ся в ко­хан­ня, чи справ­дi на­ду­мав­ся оже­ни­тись з Ма­рин­кою? - спи­тав батько i з йо­го очей зслиз­ла нас­мiш­ку­ва­тiсть. Очi гля­ну­ли з-пiд гус­тих брiв по­важ­но i тро­хи сер­ди­то.

    - Я, та­ту, не бав­лю­ся в ко­хан­ня, а та­ки справ­дi ду­маю сва­та­ти Ма­рин­ку, як ви, та­ту, i ви, ма­мо, поб­ла­гос­ло­ви­те ме­нi сла­ти до Ма­рин­ки ста­рос­тiв, - ска­зав скн нес­мi­ли­во i не див­ля­чись батько­вi в вi­чi.

    Старий Дем­ко пiд­вiв­ся з жва­вiс­тю, не­пiд­хо­жою до йо­го лiт, схо­пив­ся з мiс­ця, як об­пе­че­ний, i вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ве­ле­тенський зрiст.

    - Щоб я то­бi дав бла­гос­ло­вен­ня сва­та­ти шлях­тян­ку? Нi­ко­ли цього не бу­де! Ви­би­рай со­бi ко­зач­ку або прос­ту се­лян­ку, то­дi я то­бi поб­ла­гос­лов­лю же­ни­тись! - крик­нув батько.

    - Коли, та­ту, моє сер­це виб­ра­ло Ма­рин­ку. Хто ж ви­нен, що во­на шля­хетсько­го ро­ду? - нес­мi­ли­вим ти­хим го­ло­сом про­мо­вив син.

    - Чуєш, Зiньку? Не ду­рiй! Мо­ло­де сер­це дур­не. Не­хай твоє сер­це тро­хи прис­та­рiється, то­дi ти й сам не схо­чеш сва­та­ти шлях­тян­ки. Знаємо ми, ко­за­ки, шлях­ту, i ка­то­лицьку, та й пра­вос­лав­ну. За­ли­ла во­на нам за шку­ру са­ла. Ба­га­то по­ко­ти­лось до­до­лу ко­зацьких го­лiв че­рез оту шлях­ту. Уся шлях­та ди­виться на Польщу ла­си­ми очи­ма, як кiт на са­ло, бо звiд­тiль на неї си­па­лось уся­ке доб­ро, i пан­щи­на, i уся­кi при­вi­леї.

    - Але ж, та­ту, Ма­рин­ка i її ма­ти не з та­ких шлях­тя­нок, що пог­ля­да­ють на Польщу ла­си­ми очи­ма. Во­ни i на­шо­го ро­ду, i на­шої вi­ри, - ска­зав син.

    - Говори, го­во­ри! Не та­кi! Усi во­ни од­на­ко­вi. Он приїздив до на­шо­го та­бо­ру пiд Ку­мей­ка­ми наш та­ки шлях­тич, на­шо­го ж ро­ду i на­шої вi­ри Адам Ки­сiль; приїздив нi­би­то за пос­лан­ця од ко­ро­ля, щоб по­ми­ри­ти ко­за­кiв з Польщею. Ой, хит­ра ли­си­ця! На­го­во­рив, на­ка­зав уся­ких обi­ця­нок ко­за­кам: ка­зав, що й Польща ви­дасть нам i пла­ту од скар­бу за чо­ти­ри ро­ки, бо нам то­дi з польсько­го скар­бу не да­ва­ли пла­ти пос­пiль чо­ти­ри ро­ки; на­го­во­рив нам Ки­сiль уся­ких обi­ця­нок, аби ми тiльки не пiд­нi­ма­лись на Польщу, си­пав об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, як го­ро­хом. А чо­му? Тим, що сам став польським се­на­то­ром, знай­шов лас­ку в ко­ро­ля, сiв в се­на­тi, брав доб­рi гро­шi од по­ля­кiв, опас­ся i вго­ду­вав­ся польською лас­кою, як ка­бан, i став го­то­вий про­да­ти i ко­за­кiв, i му­жи­кiв, i всю Ук­раїну по­ля­кам за ла­комст­во по­га­не. Ота­кi те­пер ста­ли на­шi шлях­ти­чi, на­шi па­ни! Та­ка, пев­но, i твоя Ма­рин­ка.

    - Не та­ка, та­ту! Я її знаю i ду­хом по­чу­ваю, що во­на не Ки­се­ле­во­го за­во­ду, - обiз­вав­ся син.

    Старий Дем­ко сiв на лав­цi, схи­лив го­ло­ву i спер­ся на по­ру­ча­та. Вiн важ­ко зiтх­нув. При­га­дав вiн i об­лес­ли­во­го Ада-ма Ки­се­ля, i йо­го об­лес­ли­вi сло­ва, кот­ри­ми вiн ду­рив ко­за­кiв, i йо­го зрад­ли­вiсть Ук­раїнi й ко­за­кам, i йо­му ста­ло важ­ко на ду­шi за грi­хи пра­вос­лав­ної ук­раїнської шлях­ти, кот­ра тяг­ла до Польщi i для своєї осо­бис­тої ви­го­ди бу­ла го­то­ва i спо­ля­чи­тись, i про­да­ти Польщi i хло­пiв, i ко­за­кiв, i свою вi­ру, i всю Ук­раїну.

    - Потривай, си­ну i не ха­пай­ся! Не­хай ми при­ди­ви­мось до Ма­рин­ки i до її ма­те­рi. Не мож­на ж та­ки так по­хап­цем бра­ти нам не­вiст­ку в свою ха­ту, не роз­вi­дав­ши доб­ре, яка во­на лю­ди­на, який її рiд, - ти­хо про­мо­ви­ла ма­ти. - Ой Бо­же наш ми­лос­ти­вий! Бо­юся я тих шлях­тя­нок! Ох!

    - А який її рiд? Кня­зi Лю­бецькi, кня­зi Со­ло­ми­рецькi, Огiнськi, Стет­ке­ви­чi. Цi­ла мет­ка кня­зiв, хоч во­зи на яр­ма­рок на про­даж! Як не тре­ти­на, то доб­ра по­ло­ви­на їх вже спольщи­лась, прис­та­ла до ка­то­лицької вi­ри, ста­ла во­ро­гом нам, по­тяг­ла до Польщi, - [ска­зав Дем­ко].

    - Ой Бо­же мiй єди­ний! Ох! - по­ча­ла ста­ра Ольга, поп­ра­вив­ши ста­рий пар­че­вий очi­пок на го­ло­вi. - Та во­но ж нез­дат­не нi спек­ти, нi зва­ри­ти, нез­дат­не по­ка­за­ти й роз­ка­за­ти най­мич­кам, як ва­ри­ти борщ, як спек­ти па­ля­ни­цi та хлiб, нез­дат­не нi до чо­го, бо має бi­лi руч­ки, бо звик­ло па­нi­ти i не бра­ло­ся i за хо­лод­ну во­ду. Ох! ох! Аж ко­ло сер­ця ме­нi зда­ви­ло.

    - Хто йо­го зна, ма­мо! Мо­же, Ма­рин­ка ти­ми бi­ли­ми руч­ка­ми вмiє i спек­ти, i зва­ри­ти, - обiз­вав­ся син. - Роз­вi­дай­те по­пе­ре­ду, роз­пи­тай­те, та то­дi вже й гудьте.

    - Та так, ста­ра! В тих па­нiв так! Тiльки їм по­дай або прий­ми! Бiльше во­ни нi­чо­го не тям­лять. А хлоп не­хай їм усе ро­бить, не­хай зап­ря­гається до пан­щи­ни в яр­мо. Ти, Зiньку, i не ду­май, i в го­ло­вi со­бi не пок­ла­дай бра­ти нам за не­вiст­ку шлях­тян­ку! Сам чорт ви­га­дав па­ру­ва­ти ко­за­кiв та му­жи­кiв з шлях­тян­ка­ми. Сва­тай кра­ще чор­ти­цю! Це для ме­не бу­де кра­ща не­вiст­ка, нiж шлях­тян­ка.

    - Ой, що ти го­во­риш! Де ж та­ки го­во­ри­ти та­ке та ще й про­ти но­чi! Ще й прис­ниться, що чор­ти­ця стоїть з ко­чер­гою ко­ло моєї пе­чi. Дух свя­тий при нас та при на­шiй осе­лi! Оце ста­рий! До­го­во­рив­ся ти з до­са­ди не знать до чо­го! - ска­за­ла ма­ти i три­чi пе­рех­рес­ти­лась.

    Старий Дем­ко Лю­тай од злос­тi схо­пив­ся з лав­ки i про­жо­гом дре­ме­нув у сi­ни. Вiн спе­ре­сер­дя за­був­ся на­вiть на­хи­ли­ти го­ло­ву в низьких две­рях i з усiєї си­ли стук­нув ло­бом об од­вi­рок.

    - Ов-ва! Ще нi сi­ло нi впа­ло, а от то­бi на пер­ший гос­ти­нець батько­вi од не­вiст­ки-шлях­тян­ки! Дай, Бо­же, i то­бi, ста­ра, та­ких гос­тин­цiв! - ска­зав Дем­ко i не­на­че пiр­нув в тем­ря­ву сi­ней.

    Син i ма­ти дов­генько си­дi­ли мовч­ки на лав­цi. Ма­ти мов­ча­ла i все важ­ка зiт­ха­ла, її чор­нi блис­ку­чi очi ста­ли жа­лiб­нi й жур­ли­вi, їх блиск не­на­че при­пав ро­сою та пи­лом.

    - Не жу­ри­ся, си­ну! Ме­нi ста­ра Пав­ловська, Ма­рин­чи­на ма­ти, ду­же при­па­ла до ду­шi: ве­се­ла, доб­ра й не­гор­да. Мо­же, й Ма­рин­ка в неї вда­ла­ся. Пот­ри­вай з сва­тан­ням! Не ха­пай­ся! Не­хай я роз­пи­таю в лю­дей i са­ма при­див­лю­ся до Ма­рин­ки. Людське жит­тя, як те мо­ре: з бе­ре­га ти­хе й яс­не, а десь да­ле­ко ре­вуть бi­лi хви­лi. Ви­хо­ди­ти в мо­ре, хоч i ти­хе з бе­ре­га, не­без­печ­но. Не жу­ри­ся, си­ну!

    - Розпитуйте, ма­мо, в лю­дей, при­див­ляй­тесь! бо без ва­шо­го й батько­во­го бла­гос­ло­вен­ня я не бу­ду же­ни­ти­ся, - ска­зав син, - на­вi­що ме­нi гнi­ви­ти Бо­га? На­вi­що ме­нi вик­ли­ка­ти на се­бе ка­ру з не­ба са­мо­хiть? Бо­юся, ма­мо, щоб ме­нi ча­сом не до­ве­ло­ся в во­дi по­то­па­ти, в ог­нi по­го­ря­ти або вмер­ти яко­юсь наг­лою смер­тю. По­ба­чи­те Ма­рин­ку, при­див­ляй­тесь до неї доб­ре, на­виг­ля­дай­те її, роз­пи­туй­те. Я знаю, що во­на й вам при­па­де до впо­до­би, як i ме­нi.

    - Не знаю, си­ну! Не знаю! Дай, Бо­же, щоб бу­ло по-твоєму, - ска­за­ла ма­ти, - але все-та­ки я бо­юсь тiєї шлях­ти… Ой, бо­юся, си­ну! Ой, бо­юся шлях­тян­ки, хоч i ра­да вво­ли­ти твою во­лю.

    Минув тиж­день, ми­нув i дру­гий. Зiнько­ву ду­шу по­ри­ва­ло до Су­бо­то­ва, до Ма­рин­ки, але то­дi са­ме нас­та­ли жни­ва. Йо­му не бу­ло ча­су лi­та­ти ко­нем до Су­бо­то­ва: батько за­га­ду­вав йо­му уся­ку ро­бо­ту. Пiс­ля об­жин­кiв якось од­но­го дня над­ве­чiр при­бiг ко­зак-вiс­то­вець з Су­бо­то­ва в Лю­таїв двiр. Лю­тай, Лю­таїха i Зiнько си­дi­ли на ган­ку i ба­ла­ка­ли, од­по­чи­ва­ючи пiс­ля ро­бо­ти дов­го­го лiтнього дня.

    - Козак од гетьма­на… - ти­хо ска­зав Зiнько.

    - Чого тре­ба гетьма­но­вi од ме­не? - ще ти­хi­ше про­мо­вив ста­рий оса­вул.

    Козак зняв шап­ку, пок­ло­нив­ся Дем­ко­вi i про­мо­вив:

    - Просили гетьман­ша i гетьман, щоб ти, оса­ву­ле, з жiн­кою та з си­ном не за­бу­ли про гетьман­ши­нi iме­ни­ни i щоб при­бу­ли до їх в Су­бо­тiв завт­ра на пiз­нiй обiд.

    - Спасибi, спа­си­бi за честь та за лас­ку! - ска­зав Дем-ко. - Але я вже ста­рий: не ме­нi їзди­ти на iме­ни­ни. Моя ста­ра з си­ном, ко­ли схо­тять, то не­хай їдуть. По­дя­куй гетьма­но­вi i гетьман­шi од ме­не за честь, а тим ча­сом ви­пий чар­ку-дру­гу го­рiл­ки та йди до пе­кар­нi пiд­ве­чiр­ку­ва­ти, - ска­зав Дем­ко.

Пошук на сайті: