Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    Зiнько ви­нiс пляш­ку з го­рiл­кою, i ста­рий батько сам ви­пив i по­час­ту­вав з своїх рук пос­лан­ця, а Ольга ви­нес­ла на та­рiл­цi пи­ро­гiв i по­да­ла ко­за­ко­вi на за­кус­ку. Ко­зак ви­пив всмак пiс­ля до­ро­ги, аж кряк­нув пiс­ля дру­гої здо­ро­вої чар­ки, i пi­шов до пе­кар­нi.

    - Ну що, ста­ра? Поїдеш до гетьман­шi в гос­тi? -спи­вав Дем­ко в жiн­ки.

    Син по­ди­вив­ся на ма­тiр пильним i про­ха­ючим пог­ля­дом.

    - Поїду! - ска­за­ла Ольга. - А ти, Дем­ку, поїдеш?

    - Чого я ту­ди поїду? Не ба­чив Беньовських та Со­ло­ми­рецьких, та уся­ких па­нiв, чи що? На­ди­вив­ся я до­во­лi на тих па­нiв. Бу­де з ме­не на ввесь ос­тан­нiй вiк! Та й по­гу­ля­ли в гетьма­на не до­ве­деться. Мо­ло­да гетьман­ша не лю­бить, їцоб в гетьмансько­му до­мi ко­зацька стар­ши­на на­пи­ва­ла­ся дос­хо­чу. Знаю я, що во­на не­на­че ви­дав­цем дає гос­тям ме­ди, ви­на та го­рiл­ку. Чи так же бу­ло за ста­ро­го гетьма­на Бог­да­на, як, бу­ло, стар­ши­на збе­реться до йо­го в гос­тi? Ет! не поїду я на тi iме­ни­ни до Оле­сi-пре­по­доб­ни­цi! їдьте со­бi са­мi, ко­ли хо­че­те. Там же по­ба­чи­те i Ма­рин­ку, що Зiнько­вi од неї свiт за­ма­кiт­рив­ся.

    Другого дня вран­цi Ольга Лю­таїха уб­ра­ла­ся в най­кра­ще уб­ран­ня: за­вер­тi­ла го­ло­ву шов­ко­вою на­мiт­кою, на­дi­ла жов­тi сап'янцi, уб­ра­ла­ся в шов­ко­ву юб­ку та пар­че­ву плах­ту i зве­лi­ла си­но­вi зап­ря­га­ти ко­нi. Син зап­рiг чу­до­вi бас­кi ко­нi в прос­тий кiнський вiз, об­ши­тий но­ви­ми луб­ка­ми, на­мос­тив в за­док сi­на i зас­те­лив сi­но но­вим квiт­час­тим ки­ли­мом.

    - Та пос­нi­дай­те ж доб­ре, - го­во­рив ста­рий Дем­ко, - бо бу­де­те го­лод­нi. Я вже знаю тi пiз­нi панськi обi­ди. Як поч­не вар­шавський ку­хар пар­то­ли­ти якiсь панськi пот­ра­ви, то вас i за жи­вiт по­тяг­не. Але й ти, ста­ра, приб­ра­ла­ся, не­на­че хо­чеш йти за­мiж! Чи не хо­чеш ти ча­сом за­па­мо­ро­чи­ти свiт яко­мусь пру­ди­усо­вi в гетьмансько­му па­ла­цi? - жар­ту­вав ста­рий Дем­ко.

    - Оце Гос­по­ди! Не на­дi­ну ж я бу­ден­ної оде­жi, ко­ли їду в гетьманський двiр. Там же бу­дуть уся­кi пол­ков­ни­цi, а мо­же, й шлях­тян­ки та кня­ги­нi наїдуть з Києва до гетьман­шi. Не бу­ря­ки ж шкро­ма­ди­ти я приб­ра­лась, i не ка­пус­ту бу­ду шат­ку­ва­ти, а бу­ду си­дi­ти по­руч з гетьман­шею. Мо­же, приїде й Ма­рин­чи­на ма­ти Яки­ли­на Пав­ловська…

    - Бодай їй ко­ле­са роз­па­лись в до­ро­зi, ко­ли во­на їде з Києва! Про Ма­рин­ку ме­нi й не зга­дуй i не ду­же там з нею панькай­ся. Чуєш, ста­ра? Не ду­же цi­луй­ся та ми­луй­ся з нею, щоб во­на ча­сом не по­ду­ма­ла, що ти го­то­ва її i в па­зу­ху схо­ва­ти i в па­зу­сi при­вез­ти ме­нi на гос­ти­нець.

    - Ох, ох! Ой Ма­ти Бо­жа по­чаївська! Бу­де так, як Бог дасть, а не так, як лю­ди хо­тять… - ска­за­ла навз­до­гад Ольга.

    Син з ма­тiр'ю, пос­нi­дав­ши, сi­ли на вiз. Ко­нi, бас­кi та ли­хi, як змiї, так i шуг­ну­ли в од­чи­не­нi во­ро­та i по­ле­тi­ли ули­цею, тiльки гус­та ку­ря­ва пiд­ня­ла­ся з-пiд ко­пит та ко­лiс i зак­ри­ла вiз нi­би гус­тою хма­рою.

    - Господи, не спос­пi­шай! Дай, Бо­же, час не­доб­рий! - крик­нув вслiд во­за ста­рий Дем­ко, пе­ре­вер­та­ючи нав­па­ки на­род­не при­ка­зу­ван­ня.

    Баскi сте­по­вi ко­нi так швид­ко до­ле­тi­ли до Су­бо­то­ва, що ста­ра Ольга i нез­чу­лась, i не стя­ми­лась, як пе­ред її очи­ма за­ма­ня­чi­ли двi церк­ви по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го май­да­ну, як за­бi­лi­ли ря­ди крам­ниць по один бiк май­да­ну.

    - Ой си­ну! спи­ни ко­нi пiд оци­ми вер­ба­ми. Повс­та­вай­мо з во­за та обт­ру­си­мо з се­бе по­рох. Чи ти знаєш, що в те­бе ввесь вид при­пав по­ро­хом, не­на­че ти тiльки що тру­сив са­жу в ко­ми­нi? Ска­жуть пан­ни, що приїхав в гос­тi чи­ги­ринський са­жот­рус, - ска­за­ла Ольга.

    Син ог­ля­нув­ся до ма­те­рi

    - Та й ви, ма­мо, зчор­нi­ли од пи­лу, аж страш­но на вас ди­ви­тись: i ви ста­ли та­кi, не­на­че тiльки що ви­лiз­ли з ко­ми­на, - обiз­вав­ся син.

    - Ой, ли­шенько! Ще на­ля­каю гетьман­ши­них гос­тей, як ота­ка страш­на увiй­ду в по­кої; ска­жуть: приїха­ла якась ма­ра.

    Мати й син повс­та­ва­ли з во­за пiд ста­ри­ми вер­ба­ми i по­ча­ли обт­ру­шу­ва­ти од­не дру­го­го. За пе­ре­ла­зом в од­но­му го­ро­дi бу­ло вид­ко кри­нич­ку. - Якась дiв­чи­на бра­ла во­ду з кри­ни­цi. Ольга пе­ре­лiз­ла че­рез пе­ре­лаз, поп­ро­си­ла дiв­чи­ну зли­ти во­ди їй на ру­ки. Дiв­чи­на зли­ва­ла з вiд­ра в при­гор­щi, а оса­ву­ли­ха по­ми­ла ру­ки i вми­ла­ся. Зiнько ви­тяг руш­ни­ка з во­за i по­дав ма­те­рi. Ма­ти втер­лась i по­да­ла руш­ник Зiнько­вi. Зiнько двi­чi вмив­ся i двi­чi втер­ся, по­ки об­мив пи­лю­гу з ви­ду та з рук.

    Обтрусившись i при­че­пу­рив­шись, ма­ти i син по­сi­да­ли на вiз i поїха­ли до гетьмансько­го дво­ру. Во­ро­та в двiр сто­яли од­чи­не­нi, не­на­че са­мi зап­ро­шу­ва­ли гос­тей до дво­ру. В дво­рi сто­яло ба­га­то во­зiв уся­кої мас­тi: мiж ни­ми лис­нi­ли i ба­га­тi екi­па­жi па­на Беньовсько­го та iн­ших пра­вос­лав­них па­нiв.

    Ольга увiй­шла в свiт­ли­цю. Гетьман­ша вста­ла з ка­на­пи i пiш­ла до неї на­зуст­рiч до са­мої се­ре­ди­ни свiт­ли­цi, при­вiт­но при­вi­та­лась до неї, по­цi­лу­ва­лась i по­са­ди­ла по­руч з со­бою на ка­на­пi, ря­дом з стар­шою доч­кою гетьма­на Бог­да­на, Ка­те­ри­ною Ви­говською. Лю­таїха при­мi­ти­ла, що гетьман­ша бу­ла ду­же ввiч­ли­ва й при­вiт­на до неї, при­вiт­нi­ша, нiж в Чи­ги­ри­нi, як во­на бу­ла в гетьман­шi в гос­тях.

    "Це доб­рий знак.. для мо­го Зiнька, але не для ме­не i не для мо­го ста­ро­го. Ма­буть, не дур­но гетьман­ша те­пер та­ка при­вiт­на до ме­не" - по­ду­ма­ла Лю­таїха, сi­да­ючи на ка­на­пi ря­дом з гетьма­ном. - Гетьман­ша гор­до­ви­то по­во­диться з на­ми, ко­за­ка­ми, а це чо­гось…"

    Зiнько, по­цi­лу­вав­ши гетьман­шу та пол­ков­ниць в ру­ку, сiв на стiльцi в ку­точ­ку i не­на­че при­щу­лив пле­чi. Вiн оки­нув очи­ма гос­тей. Мiж ни­ми не вид­ко бу­ло Ма­рин­ки. Мо­ло­дий ко­зак опус­тив очi до­до­лу i за­ду­мав­ся.

    - Чом же оса­вул Дем­ко не приїхав до нас в гос­тi? - спи­та­ла в Ольги гетьман­ша.

    - Не приїхав, бо вже ста­рий мiй Дем­ко: ще, бо­ро­ни, Бо­же, роз­си­пав­ся б в до­ро­зi, як ста­рий вiз! - ска­за­ла Дем­чи­ха i зас­мi­ялась.

    - Ну, оса­ву­ли­хо! ваш ста­рий мiц­но збу­до­ва­ний: спло­ха не роз­сип­леться! - ска­за­ла жар­тiв­ли­ва й ве­се­ла Ка­те­ри­на Ви­говська i зас­мi­ялась. - В цi­ло­му Чи­ги­ри­нi не­ма мiц­нi­шо­го й здо­ров­шо­го чо­ло­вi­ка, як ваш Дем­ко.

    - Та вiн мiц­ний, це прав­да, але лi­та своє бе­руть, - ска­за­ла Ольга. - Як­би, бо­ро­ни, Бо­же, роз­си­пав­ся в до­ро­зi, то ми б йо­го вже й не по­ла­го­ди­ли.

    - Лiта руй­ну­ють i ста­рi му­ро­ва­нi па­ла­ци, не тiльки мiц­них лю­дей, - обiз­ва­лась гетьман­ша, - а все-та­ки шко­да, що оса­вул по­жа­лу­вав се­бе, не схо­тiв по­тур­бу­ва­ти се­бе ра­ди моїх iме­нин. Я бу­ла б ра­да йо­го приїзду до на­шо­го дво­ру, - ска­за­ла гетьман­ша з до­ко­ром.

    - Та ко­ли б ти, гетьман­шо, зна­ла… то вiн не та­кий мiц­ний, як то­бi здається: вiн тiльки ве­се­лий на вда­чу та вдав­ся со­бi жар­тiв­ли­вий: все пiд­нi­має ме­не на смiх, i ме­не, й iн­ших, - про­мо­ви­ла Ольга Лю­таїха.

    - Сказати прав­ду, твiй пан Дем­ко так зу­мис­не од­ни­кує од на­шо­го гетьмансько­го дво­ру… не­на­че цу­рається нас… - про­мо­ви­ла гетьман­ша i тро­шеч­ки на­су­пи­ла свої тон­кi бро­ви.

    - За мо­го по­кiй­но­го па­нот­ця-гетьма­на Дем­ко вча­щав до гетьмансько­го дво­ру: все, бу­ло, ба­чу йо­го мiж гiстьми, - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на Ви­говська. - Я лю­би­ла йо­го, як бу­ла ма­лою, лю­би­ла йо­го за жар­ти. Все, бу­ло, жар­тує i з на­ми, дiтьми, i з ста­ри­ми, i з са­мим гетьма­ном. Дем­ко i мiй па­но­тець все, бу­ло, роз­мов­ля­ють про бит­ву з по­ля­ка­ми пiд Ку­мей­ка­ми та Мош­на­ми, про гетьма­на Пав­лю­ка, про смi­ли­во­го ко­зацько­го пол­ков­ни­ка Ски­да­на, кот­рий за­хо­пив скар­бо­вi гар­ма­ти i пе­ре­вiз їх в Сiч та й ска­зав: "Отут їм мiс­це!"

    - Ти, оса­ву­ли­хо, поп­ро­си сво­го па­на Дем­ка, не­хай вiн не цу­рається на­шо­го хлi­ба-со­лi та при­бу­ває до нас в гос­тi. Ми бу­де­мо йо­му зав­сi­ди ра­дi, - ска­за­ла гетьман­ша i за­мовк­ла, бо не лю­би­ла го­во­ри­ти ба­га­то i бу­ла зро­ду не­роз­мов­на.

    За неї го­во­ри­ла Ка­те­ри­на, її най­ближ­ча при­ятелька. Во­на час­то бу­ва­ла в гетьман­шi в гос­тях в Су­бо­то­вi. Гетьман­ша кли­ка­ла її до се­бе, як тiльки до неї зби­ра­лись якiсь по­важ­нi гос­тi, жiн­ки ко­зацької стар­ши­ни й шлях­тян­ки. Ка­те­ри­на бу­ла ро­зум­на, як її батько, гетьман Бог­дан, ще й до то­го вда­лась ве­се­ла й лю­би­ла жар­ту­ва­ти.

    - Нехай твiй пан Дем­ко в дру­гий раз не по­боїться до­ро­ги. Як роз­сип­леться в до­ро­зi, то ми йо­го отут поск­ла­даємо, наб'ємо об­ру­ча­ми та й по­са­ди­мо за стiл, - жар­ту­ва­ла Ка­те­ри­на Ви­говська.

    - Чи бу­де ж ве­се­лий ваш гiсть, на­би­тий об­ру­ча­ми? - про­мо­ви­ла Ольга, смi­ючись.

    - О, бу­де! Оса­вул та­кiвський, що бу­де жар­ту­ва­ти i на­би­тий об­ру­ча­ми, - до­да­ла Ка­те­ри­на i за­ре­го­та­лась.

Пошук на сайті: