Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    - Що бу­де, то бу­де жар­ту­ва­ти; це ти, Ка­те­ри­но, вга­да­ла, - ска­за­ла Ольга Лю­таїха.

    - От ваш Зiнько то вже не та­кий: все чо­гось си­дить мовч­ки та за­ду­мується, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на, зир­нув­ши на Зiнька, кот­рий i справ­дi си­дiв мовч­ки, пох­ню­пив­ши го­ло­ву i вту­пив­ши очi в пiд­ло­гу.

    Катерина зу­мис­не ки­да­ла ка­мi­нець в Зiнькiв ого­род: во­на зна­ла, чо­го Зiнько за­ду­мав­ся: в свiт­ли­цi не бу­ло пан­нiв, не бу­ло Ма­рин­ки.

    - Скучно то­бi, Зiнько, слу­ха­ти на­шу ста­ре­чу ра­ду. Йди в са­док! Там, пев­но, знай­деш мо­лод­шу за нас i приємнi­шу для се­бе ра­ду, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    Зiнько взяв шап­ку i пi­шов в са­док. Там гу­ля­ло кiлька пан­нiв-ко­за­чок, кот­рi поп­ри­хо­ди­ли з ма­те­ря­ми в гос­тi до гетьман­шi. Ма­рин­ки i в сад­ку не бу­ло вид­ко. Мо­ло­дi ко­зач­ки прис­та­ва­ли до йо­го, за­чi­па­ли, але вiн гу­ляв з ни­ми по сад­ку i тiльки свi­том ну­див. Йо­му так хо­тi­лось спи­та­ти в їх, де дi­ла­ся Ма­рин­ка, та вiн не смiв спи­та­ти.

    Стара Ольга все жда­ла, що в свiт­ли­цю ввiй­де Ма­рин­ка з под­ру­га­ми, а Ма­рин­ка не при­хо­ди­ла. Ольгу вже бра­ла не­терп­ляч­ка, їй страх як хо­тi­лось по­го­во­ри­ти з Ма­рин­кою, роз­пи­та­ти її й на­виг­ля­дi­ти, щоб до­вi­да­тись хоч тро­хи, яка во­на лю­ди­на.

    - Чи це в вас, гетьман­шо, пе­ре­си­па­ли дiм, чи прис­тав­ля­ли но­вi кiм­на­ти? - спи­та­ла в гетьман­шi Ольга Лю­таїха.

    - Нi, не пе­ре­си­па­ли, а тiльки тро­хи по­но­ви­ли та прис­та­ви­ли кiлька кiм­нат, щоб бу­ли в за­па­сi для гос­тей або для чу­жо­земських пос­лан­цiв; та й гетьма­нiв батько те­пер жи­ве в нас, пе­реїхав оце не­дав­но з Києва, то й для йо­го тре­ба бу­ло ок­ре­мої кiм­на­ти, - ска­за­ла гетьман­ша.

    - Пiду я по­див­лю­ся на но­вi по­кої! - ска­за­ла Ольга i вста­ла з мiс­ця.

    Ольгу цi­ка­ви­ли не по­кої: їй за­ба­жа­лось знай­ти Ма­рин­ку i по­ба­ла­ка­ти з нею та ще й на са­мо­тi.

    Ольга смi­ли­во пiш­ла ванд­ру­ва­ти по ве­ли­ко­му па­ла­цi, заг­ля­да­ючи в уся­кi кiм­на­ти й за­кут­ки. Во­на зай­шла на са­мий край прос­тор­но­го до­му, пе­рей­шла че­рез дов­гi сiн­цi i од­чи­ни­ла од­нi две­рi: там бу­ла пе­кар­ня. Ку­хар з Вар­ша­ви па­рив­ся ко­ло пе­чi з кiлько­ма мо­ло­ди­ця­ми. Ко­ло дов­го­го ясе­не­во­го сто­лу Ольга вгля­дi­ла Ма­рин­ку й Хрис­ти­ну. Во­ни вдвох ро­би­ли пла­чин­ду: роз­тя­га­ли то­не­сенький корж, вхо­пив­ши йо­го в пальцi з двох бо­кiв.

    Маринка вгля­дi­ла оса­ву­ли­ху i по­чер­во­нi­ла, як ма­кiв­ка:

    Їй зда­ва­лось, що две­рi от-от од­чи­няться вдру­ге i ввiй­де в пе­кар­ню Зiнько, бо до­га­ду­ва­лась, що вiн при­був в гос­тi з ма­тiр'ю. Хрис­ти­на зир­ну­ла на рум'янi Ма­рин­чи­нi що­ки i ос­мiх­ну­лась.

    - Добридень то­бi, Ма­рин­ко! Здо­ро­ва бу­ла, Хрис­тин­ко! Що це ви ро­би­те! Гос­по­да­рюєте, чи що? -ска­за­ла Ольга Лю­таїха, прис­ту­па­ючи до сто­лу.

    - Доброго здо­ров'я, тiт­ко, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - А йдiть до нас до по­мо­чi!

    - Доброго здо­ров'я, тiт­ко! - обiз­ва­лась i Ма­рин­ка. - Але ж, Хрис­ти­но, тiт­ка при­бу­ла до нас в гос­тi зад­ля то­го, ш,об їсти пла­чин­ду, а не зад­ля то­го, щоб по­за­ко­чу­ва­ти ру­ка­ви та роз­тя­га­ти кор­жi, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    "Отже ж, ця Ма­рин­ка, ма­буть, ха­зяй­но­ви­та зро­ду. З неї, пев­но, бу­де доб­ра гос­по­ди­ня, ко­ли во­на за­хо­ди­лась ко­ло ро­бо­ти то­дi, як в до­мi пов­но гос­тей та ще й па­ня­нок", - по­ду­ма­ла ста­ра, i зра­дi­ла.

    - Бувши, Ма­рин­ко, на твоєму мiс­цi, я б зро­ду не прис­та­ла на те, щоб сми­ка­ти отi кор­жi на пла­чин­ду в пе­кар­нi, а пiш­ла б у са­док та гу­ля­ла з пан­на­ми в хре­щи­ка, - го­во­ри­ла, пiдс­ту­па­ючи з хит­ро­ща­ми, ста­ра Ольга.

    - Коли, тiт­ко, я зна­ла, що ви лю­би­те пла­чин­ду, та оце й за­хо­ди­лась ко­ло неї, бо вар­шавський ку­хар не так то га­разд го­тує цю мол­давську пот­ра­ву, а ме­не ма­ма вив­чи­ла го­ту­ва­ти пла­чин­ду i вiр­ту­ти, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    "Чи ти ба! - по­ду­ма­ла Ольга. - Ма­рин­ка та­ки ду­ма­ла й про ме­не, жду­чи ме­не в гос­тi. - Доб­ра ди­ти­на! Їй-бо­гу доб­ра!"

    - От i спа­си­бi то­бi, Ма­рин­ко, що й про ме­не пам'ятаєш, - про­мо­ви­ла го­лос­но Лю­таїха.

    - Я ма­те­рi до­год­жу! бi­ду пос­тiль пос­те­лю! А ти, сер­це, хо­ди! ме­не вiр­но лю­би! - по­ча­ла ти­хе­сенько спi­ва­ти, не­на­че че­рез зу­би, жар­тiв­ли­ва Хрис­ти­на, але го­лос­но про­мо­ви­ла-тiльки пер­шi сло­ва пiс­нi i по­тiм сха­ме­ну­лась i ос­тан­нi сло­ва не­на­че про­ковт­ну­ла.

    Маринка й Хрис­ти­на роз­тяг­ли корж i розс­те­ли­ли йо­го на здо­ро­вiй ско­во­ро­дi, кот­ра сто­яла на сто­лi. По­тiм Ма­рин­ка по­ма­за­ла увесь корж пiр­цем, вмо­че­ним в роз­топ­ле­не мас­ло, а Хрис­ти­на роз­тер­ла лож­кою по кор­жi пе­че­нi тер­тi яб­лу­ка. Ма­рин­ка одiр­ва­ла шма­то­чок тiс­та, тро­хи роз­ка­ча­ла йо­го ка­чал­кою. I знов чо­ти­ри ма­ленькi бi­ленькi руч­ки вхо­пи­ли той кор­жик i по­ча­ли про­вор­но роз­тя­гу­ва­ти йо­го на всi бо­ки. Корж все шир­шав i став то­нi­сiнький, аж свi­тив­ся наск­рiзь. Дрiб­нi пальчи­ки бi­га­ли на кор­жi, не­на­че лос­ко­та­ли йо­го. Ста­ра оса­ву­ли­ха за­ди­ви­лась на ту ро­бо­ту, не­на­че на iг­раш­ку.

    Маринка зир­ну­ла на­бiк на вар­шавсько­го ку­ха­ря. Ку­хар чо­гось вий­шов в сi­ни. Ма­рин­ка по­ба­чи­ла, що ку­хар вий­шов, i про­мо­ви­ла до оса­ву­ли­хи:

    - Моя ма­ма ска­за­ла ме­нi, щоб я роз­пи­ту­ва­ла в цього ку­ха­ря, як роб­лять де­якi пот­ра­ви, та­кi, що в нас їх не зна­ють. Але хит­рий ку­хар роз­ка­зує ме­нi, та не все, як я дiз­на­лась. А я оце зу­мис­не прий­ду в пе­кар­ню та й за­ход­жу­юсь ро­би­ти якусь ро­бо­ту: або мi­шу тiс­то на мни­ши­ки, або пе­ре­ти­раю пе­че­нi яб­лу­ка та зби­ваю бiл­ки, а тим ча­сом все ско­са при­див­ля­юсь, як ку­хар го­тує де­якi пе­че­нi, як вiн сi­че на­чин­ку до по­ро­сят або до кур­чат. А я нi­би й не див­люсь на йо­го ро­бо­ту, а тим ча­сом все чис­то при­мi­чаю та на­виг­ля­даю. Ой, цей ку­хар хит­рий! Не все вiн ме­нi роз­ка­зує.

    - Мабуть, че­рез те, що боїться: ду­має, ти одiб'єш в йо­го хлiб, вив­чиш­ся ку­хо­ва­ри­ти та ще й ста­неш в гетьман­шi за ку­ха­ря, - жар­ту­ва­ла Хрис­ти­на.

    - За ку­ха­ря я не ста­ну, а доб­рою ку­хо­вар­кою бу­ду; бо й моя ма­ма так доб­ре вмiє го­ту­ва­ти уся­кi пот­ра­ви, вмiє зва­ри­ти та­кий борщ, вмiє спек­ти та­кi па­ля­ни­цi, що, бу­ло, як прий­дуть до нас в гос­тi кня­зi Лю­бецькi та Со­ло­ми­рецькi, то хва­лять та уп­лi­та­ють стра­ву на всi зас­тав­ки, - го­во­ри­ла Ма­рин­ка.

    - Ото й доб­ре, моє сер­це, що ти вчиш­ся ку­хо­варської спра­ви. Все це ко­лись ста­не то­бi в при­го­дi, - ска­за­ла ста­ра оса­ву­ли­ха. - I я й те­пер дя­кую своїй ма­те­рi, що ме­не доб­ре нав­чи­ла i пек­ти, й ва­ри­ти. Вчи­ся, сер­це! На ста­рiсть бу­де як на­хiд­ка, як при­ка­зу­ють лю­ди.

    Маринка, ду­ма­ючи про Зiнька, ста­ва­ла нес­по­кiй­на, її пальчи­ки спор­са­ли з кор­жа, роз­тя­гу­ва­ли корж не­рiв­но, про­би­ва­ли наск­рiзь. Пiд її пальця­ми корж по­чав свi­ти­тись, не­на­че ре­ше­то. Ма­рин­ка заг­ля­ну­ла в од­не вiк­но, що ви­хо­ди­ло в са­док, i вгля­дi­ла Зiнька. Корж вий­шов з-пiд її рук по­дi­ряв­ле­ний, не­на­че ку­ля­ми прост­ре­ле­ний.

    - Але ме­нi вже ос­то­гид­ло сми­ка­ти оцi кор­жi! - ска­за­ла жва­ва Хрис­ти­на. - Да­вай ще бу­де­мо їх рва­ти, як рвуть дра­нi га­луш­ки!

    I Хрис­ти­на смик­ну­ла корж так, що вiн пе­рер­вав­ся по­по­ло­ви­нi. В Ма­рин­чи­них ру­ках те­лi­пав­ся тiльки дi­ря­вий шма­ток кор­жа, не­на­че шма­ток дi­ря­вої хус­точ­ки.

    - Та не жар­туй-бо, Хрис­ти­но! Ще пок­ла­де­мо два кор­жi та вже й за­вер­ши­мо пла­чин­ду, - го­во­ри­ла сер­ди­то Ма­рин­ка i розс­те­ли­ла на пла­чин­дi обид­вi то­ненькi по­ло­вин­ки кор­жа.

    Молодi дiв­ча­та ще роз­тяг­ли пальчи­ка­ми два кор­жi, роз­ма­за­ли по них м'ятi яб­лу­ка i пот­ру­си­ли пла­чин­ду звер­ху сi­че­ни­ми зер­на­ми з во­лоських го­рi­хiв, ще й за­ли­ли їх гус­тою па­то­кою. Ку­хар взяв ско­во­ро­ду з пла­чин­дою з сто­ла i всу­нув в пiч. Ма­рин­ка i Хрис­ти­на по­ми­ли ру­ки i заг­ля­ну­ли в пiч, щоб по­ди­ви­тись, чи доб­ре заг­нi­ти­лась пла­чин­да. Ку­хар ро­зiк­лав в че­люс­тях су­хi трiс­ки на гнiт, щоб пла­чин­да звер­ху заг­нi­ти­лась i бу­ла рум'яна.

    Впоравшись з пла­чин­дою, Ма­рин­ка й Хрис­ти­на вий­шли в са­док. В сад­ку гу­ля­ли мо­ло­дi пан­ни. Ос­то­ронь сто­яло кiлька мо­ло­дих ко­за­кiв. Зiнько си­дiв на лав­цi пiд ста­рою гру­шею i роз­мов­ляв з то­ва­ри­ша­ми. Нес­по­дi­ва­но вiн уг­ля­дiв Ма­рин­ку й Хрис­ти­ну. Во­ни ви­бiг­ли в са­док рум'янi, аж чер­во­нi. По­лум'я в пе­чi роз­пек­ло їм що­ки.

Пошук на сайті: