Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    Зiнько схо­пив­ся з мiс­ця, при­вi­тав­ся до Ма­рин­ки та Хрис­ти­ни зда­ле­ку, ски­нув­ши шап­ку, але й те­пер не нас­мi­лив­ся прис­ту­пи­ти до Ма­рин­ки: кру­гом неї та Хрис­ти­ни роєм ви­ли­ся дiв­ча­та i не­на­че змо­ви­ли­ся обо­ро­ня­ти Ма­рин­ку, щоб Зiнько не нас­мi­лив­ся i прис­ту­пи­ти до неї. Мо­ло­дi дiв­ча­та гу­ля­ли й ба­ви­лись ок­ре­мо: мо­ло­дi ко­за­ки сто­яли ос­то­ронь i не прис­та­ва­ли до пан­нiв, як i те­пер по­во­диться у се­лян. Зiнько тiльки зда­ле­ку ми­лу­вав­ся рум'яним лич­ком своєї ми­лої.

    Несподiвано, две­рi в га­нок од­чи­ни­лись i в две­рях з'яви­лась гетьман­ша Ви­говська, за нею йшла Ка­те­ри­на та Гру­шо­ва, най­ближ­чi при­ятельки гетьман­ши­нi, а за ни­ми вий­шов дов­гий ря­док гос­тей, жi­нок пол­ков­ни­кiв та сот­ни­кiв в пар­че­вих та ок­са­ми­то­вих кун­ту­шах. Мо­ло­дi ко­за­ки повс­та­ва­ли з ла­вок, на лав­ках в хо­лод­ку по­пiд гру­ша­ми по­сi­да­ли ста­рi. Мо­ло­дi дiв­ча­та й ко­за­ки по­да­ли­ся в са­док i роз­си­па­ли­ся по до­рiж­ках. Ма­рин­ка од­би­лась од гур­ту i пiш­ла лед­ве про­топ­та­ною сте­жеч­кою в гу­ща­ви­ну сад­ка. Ку­щi збо­ку ко­ло неї за­ше­лес­тi­ли, i Ма­рин­ка й са­ма нез­чу­лась, як ко­ло неї не­на­че з зем­лi ви­рiс Зiнько, вис­ту­пив­ши з-за гус­тих ку­щiв.

    - Здорова бу­ла, Ма­рин­ко! От нам до­ве­ло­ся-та­ки по­ба­чи­тись i по­ба­ла­ка­ти. Чо­го це ти роз­чер­во­нi­лась, не­на­че пi­во­нiя?

    - Та це я з Хрис­ти­ною ро­би­ла в пе­кар­нi пла­чин­ду, бо знаю, що твоя ма­ти лю­бить пла­чин­ду, та на­пек­ла­ся ко­ло пе­чi. Твоя ма­ти за­хо­ди­ла в пе­кар­ню i зас­ту­ка­ла там ме­не й Хрис­ти­ну.

    - Чи го­во­ри­ла ж з то­бою ма­ти? - спи­тав Зiнько.

    - Говорила, ще й ду­же лас­ка­во.

    - Може, моя ма­ти й не спро­ти­виться, щоб я те­бе сва­тав, - ска­зав Зiнько.

    - А батько? - спи­та­ла ти­хенько Ма­рин­ка.

    - Про батька не ска­жу… з батьком бу­де ме­нi ба­га­то тя­га­ни­ни та кло­по­ту. Батько - чо­ло­вiк зав­зя­тий, - ска­зав Зiнько i опус­тив вi­ка на свої яс­нi очi. Ма­рин­ка важ­ко зiтх­ну­ла i вту­пи­ла очi в зем­лю. - Але чи так, чи iнак, ти бу­деш моя, хоч би й батько спе­ре­чав­ся зо мною: пог­ри­має, по­сер­диться, але та­ки поб­ла­гос­ло­вить нас на шлюб: вiн хоч зав­зя­тий, але доб­рий.

    - Вiн не лю­бить гетьма­на й гетьман­шi. Я про це чу­ла од са­мої гетьман­шi. А я. гетьман­ши­на не­бо­га: ще од­на хма­ра вис­не над на­ши­ми го­ло­ва­ми, - ска­за­ла Ма­рин­ка, i по її що­ках по­ко­ти­лись двi сльози.

    Зiньковi ста­ло жаль мо­ло­дої дiв­чи­ни. Вiн взяв її за ру­ку.

    - Не плач, сер­це! не жу­ри­ся! Я наст­рен­чу свою ма­тiр. Я її впро­хаю, а во­на вбла­гає батька. Дасть Бог, все бу­де га­разд! - про­мо­вив Зiнько.

    - Я знаю, що твiй батько не лю­бить шлях­ти, а я шля­хетсько­го ро­ду, хоч i пра­вос­лав­ної вi­ри. Не прий­ме твiй батько ме­не за не­вiст­ку.

    - Або до­бу­ти, або до­ма не бу­ти, - обiз­вав­ся до Ма­рин­ки Зiнько сло­ва­ми при­каз­ки. - Бу­ду бла­га­ти батька, щоб вiн поб­ла­гос­ло­вив ме­нi те­бе сва­та­ти; без йо­го бла­гос­ло­вен­ня не бу­де нам в жит­тi щас­тя-до­лi. Тре­ба ме­нi до­ко­неч­не вип­ро­ха­ти в йо­го бла­гос­ло­вен­ня.

    Несподiвано Ма­рин­чи­не ли­це не­на­че за­тi­ни­ла чор­на хма­ра, її жур­ли­вi очi ста­ли ще сум­нi­шi. Знов двi сльози по­ко­ти­лись по її що­ках: во­на пос­те­рег­ла, що без батько­вої во­лi Зiнько не нас­мi­литься сла­ти до неї ста­рос­тiв. Во­на чу­ла вже про ста­ро­го Дем­ка, чу­ла, що вiн зав­зя­тий, за­пек­лий чо­ло­вiк.

    - Не плач, сер­це, не жу­ри­ся! Ще ж я не про­сив батька i не знаю, що вiн ме­нi ска­же. На що то­бi заз­да­ле­гiдь на­да­рем­но сльози ли­ти? Мо­же, на­ша спра­ва обiй­деться без тя­га­ни­ни, без зма­ган­ня. Хто ж мо­же зна­ти дум­ки мо­го батька? Хто ж заг­ля­дав в йо­го сер­це, в йо­го ду­шу? Не плач, не зас­му­чуй i се­бе, й ме­не. Ще не час сльози ли­ти, - втi­шав Зiнько Ма­рин­ку.

    За ку­ща­ми та гус­ти­ми яб­лу­ня­ми по­чув­ся го­мiн: наб­ли­жа­лись дiв­ча­та, гу­ля­ючи по сад­ку. Зiнько не­на­че пiр­нув в ку­щi i схо­вав­ся в зе­ле­них гiл­ках. Ма­рин­ка по­бiг­ла сте­жеч­кою, обiй­шла квiт­ник i прис­та­ла до дiв­чат.

    Гетьманша си­дi­ла на лав­цi з гiстьми i мов­ча­ла. Ка­те­ри­на го­во­ри­ла за неї i за­бав­ля­ла роз­мо­вою пол­ков­ниць. Лю­таїха сi­ла й со­бi на лав­цi i за­ве­ла роз­мо­ву з своєю бра­то­вою, жiн­кою обоз­но­го Ти­мо­ша Но­са­ча. Вже во­ни пе­ре­го­во­ри­ли про все, що ма­ли на дум­цi, а гетьман­ша не про­си­ла до сто­лу. Сон­це звер­ну­ло з пiвд­ня. Лю­таїсi хо­тi­лось їсти. I пол­ков­ни­цi бу­ли вже го­лод­нi пiс­ля раннього снi­дан­ня. Роз­мо­ва не йшла. Всi си­дi­ли мовч­ки, не­на­че по­то­ми­лись пiс­ля важ­кої ро­бо­ти: всi жда­ли обi­ду, не­на­че рiд­но­го батька. Од­на го­во­рю­ча Ка­те­ри­на го­во­ри­ла i за се­бе, i за гетьман­шу, не­на­че й про обiд за­бу­ла.

    "Ну, прав­да, що в гетьман­шi панськi обi­ди! - ду­ма­ла го­лод­на Лю­таїха. - Не дай, Бо­же, як в гетьман­шi обiд бу­де аж пiд по­лу­день… А я, ха­па­ючись в до­ро­гу, з'їла тiльки п'ять пи­ро­гiв. Чом би бу­ло не з їсти ще зо три? Ой, їсти хо­четься!" Лю­таїха мов­ча­ла i все пог­ля­да­ла на га­нок та на две­рi, чи не вий­де хто про­си­ти на обiд.

    З две­рей на га­нок вий­шов гетьман, рiв­ний ста­ном, як стрi­ла, в ма­ли­но­во­му кун­ту­шi. Слiд­ком за ним вий­шов пан Беньовський, бi­ля­вий, пов­но­ви­дий, вже си­ву­ва­тий, в ста­ро­польсько­му уб­ран­нi, в зе­ле­но­му ок­са­ми­то­во­му кун­ту­шi, в жов­тих сап'янцях з срiб­ни­ми пiд­ко­ва­ми. За Беньовським вий­шла ко­зацька стар­ши­на, все при­хильни­ки Польщi й при­яте­лi Беньовсько­го: вий­шов Пав­ло Те­те­ря, вже не­мо­ло­дий, з ши­ро­ким ли­цем, з хит­ри­ми тем­ни­ми, не­ве­лич­ки­ми очи­ма, з роз­кiш­ни­ми ку­че­ря­ми на го­ло­вi; за ним вис­ту­пав вже прис­тар­ку­ва­тий Ти­мiш Но­сач, да­лi йшов Бог­да­но­вич-За­руд­ний, ви­со­кий, круг­ло­ви­дий, з ви­со­ки­ми та ши­ро­ки­ми бро­ва­ми. Беньовський вер­тiв­ся ко­ло гетьма­на i все си­пав сло­ва­ми, не­на­че брав їх десь з мiш­ка цi­ли­ми при­гор­ща­ми.

    Гетьманша вста­ла з лав­ки. Вста­ли й пол­ков­ни­чi.

    - А що, моя до­ро­га гетьман­шо? чи го­то­вий вже обiд? - гук­нув з ган­ку гетьман.

    - Мабуть, вже го­то­вий! Про­шу вас всiх до сто­лу! - про­мо­ви­ла гетьман­ша до пол­ков­ниць.

    "Слава то­бi. Гос­по­ди! аж на сер­цi ста­ло лег­ше! - по­ду­ма­ла Лю­таїха. - Я звик­ла ра­но обi­да­ти, а тут на то­бi в гос­тях шля­хетський зви­чай! Вже ме­не аж за сер­це тяг­не".

    - А! па­нi оса­ву­ли­ха в нас в гос­тях! - крик­нув гетьман i вiн не пi­шов, а по­бiг до Лю­таїхи, вхо­пив її за пле­чi й по­цi­лу­вав в пле­че. - А де ж ваш ста­рий? Я йо­го не ба­чу тут, в сад­ку.

    - Демко все нез­ду­жає, ста­рiється. Важ­ко йо­му їзди­ти. Я приїха­ла з си­ном, - ска­за­ла Лю­таїха.

    - О, шко­да, шко­да! Не­доб­ре зро­бив оса­вул, що не приїхав до нас. Шко­да! Так йо­му й ска­жiть. Вiн Бог­да­но­во­го дво­ру не цу­рав­ся, а од нас од­цу­рав­ся, зов­сiм од­цу­рав­ся. Шко­да, шко­да! А от i ваш Зiнько! Здо­ров був, мо­ло­дий ко­за­че! Спа­си­бi, що хоч ти приїхав до нас, ко­ли батько по­лi­ну­вав­ся, - гук­нув гетьман до Зiнька лас­ка­во й при­вiт­но.

    - Батько все нез­ду­жає: ста­рий став, - обiз­вав­ся Зiнько, ски­нув­ши шап­ку i пок­ло­нив­шись гетьма­но­вi.

    - Прошу ж, Зiньку, до сто­лу! Про­си й своїх то­ва­ри­шiв. Гей, пан­ни! йдiть обi­да­ти! го­дi вам цвi­рiнька­ти в ку­щах! Моя лю­ба гетьман­шо! по­за­га­няй тих пта­шок в свiт­ли­цю та по­сип їм сiм'я або про­са…

    З сад­ка ви­ри­ну­ли пан­ни, не­на­че рай­ськi пти­цi ви­ле­тi­ли, в яс­ний плах­тах та юб­ках, в чер­во­них че­ре­ви­ках; за ни­ми йшов Зiнько з мо­ло­ди­ми то­ва­ри­ша­ми. Гетьман знов за­го­во­рив до Зiнька, спи­нив­ши йо­го на ган­ку, i все роз­пи­ту­вав про батька, не­на­че за­по­бi­гав лас­ки в ста­ро­го оса­ву­ла.

    В свiт­ли­цi сто­яли сто­ли дов­ги­ми ря­да­ми, вже по­нак­ри­ва­нi. Усi ввiй­шли в свiт­ли­цю.

    "Ану, де то ме­не по­са­до­вить гетьман­ша? чи близько од се­бе, чи да­ле­ко?" - по­ду­ма­ла Лю­таїха i зир­ну­ла на гетьман­шу.

    - Моя до­ро­га оса­ву­ли­хо! сi­дай­те отут, ко­ло ме­не! Ми ж так дав­но ба­чи­лись! - ска­за­ла гетьман­ша.

    - Та я ся­ду де-не­будь! не тур­буй­тесь, гетьман­шо! Є тут стар­шi за ме­не.

    Осавулиха все од­ма­га­лась сi­да­ти по­руч з гетьман­шею, про­си­ла її са­до­ви­ти на по­ша­нов­них мiс­цях пол­ков­ниць.

    - Сiдайте, сi­дай­те, па­нi оса­ву­ли­хо! Ви ж мiж на­ми най­ста­рi­ша лю­ди­на, а ваш ста­рий Дем­ко то­ва­ри­шу­вав з слав­ним Бог­да­ном, - обiз­вав­ся гетьман, - а от в на­шо­му чо­ло­вi­чо­му ряд­ку за сто­лом ве­ли­ка дiр­ка без ста­ро­го Дем­ка. Шко­да, що не приїхав! шко­да! Сi­дай­те ж, оса­ву­ли­хо! Вам од нас честь по­пе­ред усiх. Я люб­лю ста­ро­го оса­ву­ла, як лю­бив йо­го i гетьман Бог­дан. Так йо­му й ска­жiть, оса­ву­ли­хо!

Пошук на сайті: