Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Осавулиха ще тро­хи по­ко­ми­зи­лась i та­ки сi­ла мiж гетьман­шею та Ка­те­ри­ною. Во­на за­пи­ша­лась i спус­ти­ла очi до­до­лу, не­на­че со­ро­ми­лась та­кої ве­ли­кої чес­тi. За дов­гий ряд сто­лiв сi­ли стар­шi. По один бiк сiв гетьман i по­са­див ко­ло се­бе па­на Беньовсько­го, а за Беньовським по­сi­да­ли пол­ков­ни­ки та сот­ни­ки. Про­ти їх сi­ли ря­доч­ком пол­ков­ни­цi. За мен­ши­ми сто­ла­ми сi­ли ряд­ка­ми мо­ло­дi ко­за­ки та пан­ни, од­нi про­ти дру­гих. Зiнько сiв про­ти Ма­рин­ки та Хрис­ти­ни. Мо­ло­дi пан­ни й ко­за­ки си­дi­ли мовч­ки, не­на­че їх i в ха­тi не бу­ло. Пол­ков­ни­цi го­во­ри­ли ниш­ком, не­на­че ко­гось бо­ялись. На­вiть пол­ков­ни­ки не нас­мi­лю­ва­лись го­во­ри­ти го­лос­но. Всiм не­на­че бу­ло нi­яко­во си­дi­ти за сто­лом, де си­дi­ла мо­ло­да гетьман­ша в пар­че­во­му зо­ло­тис­то­му кун­ту­шi, в на­мис­тi з пер­лiв i з брильянто­вою дi­аде­мою на роз­кiш­них ру­ся­вих ко­сах. Мо­ло­да гетьман­ша-шлях­тян­ка не­на­че всiм за­цi­пи­ла рот. Один пан Беньовський та го­во­рю­ча Ка­те­ри­на смi­ли­во й го­лос­но го­во­ри­ли не­на­че за всiх, не­на­че на­ку­пи­лись го­во­ри­ти за всiх.

    Несподiвано две­рi од­чи­ни­лись. В свiт­ли­цю увiй­шов гетьма­нiв батько, Ос­тап, ста­рий, си­вий, аж бi­лий, тро­хи згорб­ле­ний, в тем­но­му кун­ту­шi, в зе­ле­них чо­бо­тях. Ста­рий спи­рав­ся на су­ку­ва­тий цi­пок. Всi вста­ли. Ос­тап Ви­говський пок­ло­нив­ся ра­зом до всiх, сiв в кiн­цi сто­ла по­руч з гетьман­шею та гетьма­ном i за­каш­ляв­ся. Гетьман поп­ро­сив усiх сi­да­ти i спи­тав батька про здо­ров'я. Ста­рий тiльки ру­кою мах­нув i лед­ве од­каш­ляв­ся. Не­дав­но вiн пе­рей­шов з Києва на жит­тя до си­на в Су­бо­тiв: дов­га важ­ка до­ро­га до Су­бо­то­ва тро­хи не зап­ро­ва­ди­ла ста­ро­го дi­да на той свiт.

    Усi сi­ли i за­мовк­ли. За­мовк на­вiть го­во­рю­чий пан Беньовський, щоб не три­во­жи­ти своєю ве­се­лою го­лос­ною роз­мо­вою ста­ро­го Ви­говсько­го. В свiт­ли­цi знов ста­ло так ти­хо, не­на­че усi по­ви­хо­ди­ли з до­му в са­док. Тiльки й чуть бу­ло ка­хи­кан­ня ста­ро­го гетьма­но­во­го батька. Вже й ста­ре­че ка­хи­кан­ня пе­рес­та­ло, але гос­тi ще не зра­зу за­го­во­ри­ли, не­на­че бо­ялись своїм го­ло­сом розд­ра­ту­ва­ти ста­ре­чий ка­шель та ста­ре­чi стис­ки в гру­дях в гетьма­но­во­го батька.

    Столи тро­хи не гну­лись од важ­кої до­ро­гої по­су­ди, кот­рою бу­ли зас­тав­ле­нi од краю до краю. На сто­лах лис­нi­ли ря­ди срiб­них та­рi­лок, по­лу­мис­кiв, срiб­них по­зо­ло­че­них здо­ро­вих куб­кiв та пу­га­рiв, срiб­них пля­шок та не­ве­ли­ких бут­лiв з го­рiл­кою та ви­на­ми, штуч­но прик­ра­ше­них, ви­роб­ле­них в штуч­нi, але чу­дер­нацькi фор­ми. Кру­гом з усiх бо­кiв краї сто­лiв бу­ли зас­те­ле­нi бi­ли­ми ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми, щоб ути­ра­ти гу­би та пальцi. Сто­ли аж лис­нi­ли од срiб­ла та зо­ло­та. Все то бу­ли скар­би ста­ро­го гетьма­на Бог­да­на, кот­рi за­по­пав в свої ру­ки гетьман Ви­говський.

    Гетьман на­лив чар­ку го­рiл­ки, поз­до­ров­кав­ся з усi­ма i ви­пив. Срiб­на чар­ка хо­ди­ла кру­гом сто­ла по­ма­леньку, не­на­че ста­ра ба­ба плен­та­лась. Не лi­та­ла чар­ка кру­гом сто­ла, як бу­ло ко­лись за сто­ла­ми гетьма­на Бог­да­на, не­на­че якась ча­рiв­ни­ця за­во­ро­жи­ла її кри­ла. Гетьман­ша тiльки при­гу­би­ла чар­ку i не ви­пи­ла й пiв­чар­ки. Чар­ка бу­ла чи­ма­ла, але не та­ка здо­ро­вецька, як пи­ли за сто­лом в ста­ро­го гетьма­на Бог­да­на. Ста­рим пол­ков­ни­кам страх як хо­тi­лось ви­пи­ти й по дру­гiй, й по тре­тiй. Сам гетьман, хоч не лю­бив пи­ти i нi­ко­ли не був п'яний, ско­са пог­ля­дав на чар­ку. Але гетьман­ша пог­ля­да­ла на йо­го i не­на­че го­во­ри­ла очи­ма: "I сам не пий дру­гої чар­ки, i не смiй час­ту­ва­ти бiльше гос­тей!" Гетьман про­чи­тав цю гра­мо­ту в очах своєї Оле­сi, не пос­мiв сам пи­ти i дру­гих не пос­мiв час­ту­ва­ти.

    Почали по­да­ва­ти стра­ву. Гос­тi тро­хи ро­зо­хо­ти­лись, по­ве­се­лi­ша­ли i по­ча­ли сти­ха роз­мов­ля­ти. Але го­во­ри­ли го­лос­но тiльки двоє: пан Беньовський, як ко­ро­лiвський по­сол, та Ка­те­ри­на Ви­говська, най­ближ­ча при­ятелька гетьман­шi. Не­охо­ча до роз­мо­ви гетьман­ша вря­ди-го­ди об­зи­ва­лась до ко­гось сло­вом i бiльше мов­ча­ла. За дру­гим сто­лом, де си­дi­ли мо­ло­дi гос­тi, пан­ни та мо­ло­дi ко­за­ки мов­ча­ли або го­во­ри­ли ниш­ком, не­на­че за сто­ла­ми десь си­дi­ла ду­же ви­со­ка осо­ба: або сам ко­роль, або київський мит­ро­по­лит та ар­хiєреї. Та осо­ба, пе­ред кот­рою не нас­мi­лю­ва­лись ду­же го­лос­но го­во­ри­ти i кри­ча­ти усi гос­тi, бу­ла мо­ло­да гетьман­ша-шлях­тян­ка. Пiс­ля дру­гої пот­ра­ви не­ве­лич­ка чар­ка знов пiш­ла кру­гом сто­ла i вер­ну­лась до гетьман­шi. Гетьман­ша i в ру­ки не взя­ла чар­ки i по­су­ну­ла її до ста­ро­го Ос­та­па Ви­говсько­го. Та ма­ленька зов­сiм-та­ки не ко­зацька чар­ка тiльки драж­ни­ла на­вiть ста­ру оса­ву­ли­ху Лю­таїху.

    "Ну, не вп'юся я за обi­дом та­кою ча­роч­кою! - ду­ма­ла оса­ву­ли­ха, ви­пи­ва­ючи до дна чар­ку. - Не встиг­неш при­ту­ли­ти чар­ку до гу­бiв, а вже й дно вид­ко. Прав­ду ка­зав мiй Дем­ко! Чи так же бу­ло за ста­ро­го гетьма­на? Ох-ох-ох!"

    Одначе за обi­дом оса­ву­ли­ха при­мi­ти­ла, що пот­ра­ви бу­ли смач­нi й неп­рос­тi, бо їх го­ту­вав вар­шавський ку­хар. В кiн­цi обi­ду сам гетьман по­на­ли­вав для усiх гос­тей куб­ки вен­герським мiц­ним ви­ном. Куб­ки бу­ли чи­ма­лi, але не тi здо­ро­вецькi, з кот­рих час­ту­вав ви­ном гос­тей ста­рий гетьман Бог­дан.

    Потрав по­да­ва­ли ба­га­то, але гос­тi не ба­га­то їли, бо ма­ло пи­ли. Ети­кет за сто­лом не­на­че од­би­вав смак i апе­тит в гос­тей, а гетьман­ша мов­ча­ла i не ду­же прип­ро­шу­ва­ла гос­тей їсти й пи­ти.

    В кiн­цi обi­ду на сто­лi пос­та­ви­ли пла­чин­ди. Оса­ву­ли­ха по­мi­ти­ла, що на то­му кiн­цi сто­ла, де во­на си­дi­ла, пос­та­ви­ли ту не­ве­лич­ку, але пух­ку пла­чин­ду, кот­ру ро­би­ла Ма­рин­ка, а се­ред сто­ла пос­та­ви­ли бiльшу, але гiр­шу, кот­ру сту­лив ку­хар. Гетьман­ша своїми ру­ка­ми од­рi­за­ла шма­ток пла­чин­ди, пок­ла­ла на срiб­ний по­лу­ми­сок i по­да­ла гетьма­но­во­му батько­вi, а дру­гий шма­ток пок­ла­ла на та­рi­лоч­ку i пос­та­ви­ла пе­ред оса­ву­ли­хою, а по­тiм вже одк­ра­яла не­ве­лич­кий шма­то­чок для се­бе.

    "Честь ме­нi од­дає… це не­дур­но… Гетьман­ша за­по­бi­гає в ме­не, пiд­доб­рюється до ме­не… Тре­ба вго­во­рю­ва­ти сво­го ста­ро­го, щоб доз­во­лив си­но­вi ста­рос­тiв сла­ти до Ма­рин­ки", - по­ду­ма­ла оса­ву­ли­ха, бе­ру­чи пальця­ми здо­ро­вий шма­ток пух­кої та смач­ної пла­чин­ди. Оса­ву­ли­ха при­мi­ти­ла на­вiть по­дi­ряв­ле­нi Ма­рин­чи­ни­ми пальця­ми то­нi­сiнькi кор­жi.

    Ще по­да­ли двi со­лод­кi пот­ра­ви на ме­ду. Гос­тi ще ви­пи­ли по од­но­му пу­га­ре­вi ви­на. Роз­мо­ва пiш­ла го­лос­нi­ша. На­вiть мо­ло­дi ко­за­ки по­ча­ли ти­хо роз­мов­ля­ти з пан­на­ми. Але всi не­на­че ше­по­тi­ли i го­во­ри­ли ниш­ком: в здо­ро­вiй свiт­ли­цi не­на­че ше­лес­тi­ло лис­тя на ти­хо­му вiт­рi. Тiльки при­ни­зу­ва­тий рiз­кий го­лос Беньовсько­го роз­но­сив­ся по ха­тi, не­на­че рiз­кий свист вiт­ру в шу­мi та ше­лес­тi лис­ту в сад­ку. Беньовський все роз­ка­зу­вав про Польщу, хва­лив польськi дав­нi по­ряд­ки, на­рi­кав на мос­ковських воєвод та бо­яр i до­ка­зу­вав, що для ко­зацької стар­ши­ни бу­ла б най­кра­ща й най­ви­гiд­нi­ша спiл­ка з Польщею та з польською шлях­тою.

    Якось ду­же ти­хо й не­шум­ли­во гос­тi вста­ли з-за сто­лу, пе­рех­рес­ти­лись до об­ра­зiв, по­дя­ку­ва­ли гетьма­но­вi й гетьман­шi за обiд. По всьому бу­ло знать, що обiд був не­ве­се­лий для гос­тей, хоч i смач­ний. Всi не­на­че спов­ни­ли не ду­же приємний обов'язок, промк­ну­тий наск­рiзь нудьгою, i по­хап­цем нас­то­ро­чи­лись тi­ка­ти з-за тих ба­га­тих, пиш­но приб­ра­них, але не­ве­се­лих сто­лiв. Пан­ни пер­шi про­жо­гом по­бiг­ли з свiт­ли­цi в га­нок та в са­док, не­на­че ва­та­га ове­чок ки­ну­лась в за­тi­нок пiд вер­ба­ми над во­дою в важ­ку лiт­ню спе­ку. За ни­ми хап­ком ру­ши­ли мо­ло­дi ко­за­ки, не­на­че їх виз­во­ли­ли з тюр­ми, а слiд­ком за ни­ми вий­шли й пол­ков­ни­цi та пол­ков­ни­ки. Гос­тi роз­си­па­лись по сад­ку, по­сi­да­ли на лав­ках, на ган­ку, за­го­во­ри­ли го­лос­но й ве­се­ло, не­на­че за­ще­бе­та­ли пташ­ки, ви­пу­ще­нi з клiт­ки на во­лю. Усi по­чу­ва­ли, що їм у са­ду пiд вольним не­бом ста­ло лег­ше на ду­шi. - Але ста­рi ко­за­ки й ко­зач­ки бу­ли, оче­ви­дяч­ки, не­за­до­во­ле­нi, бо вста­ли з-за сто­лiв, хоч не го­лод­нi, та не п'янi.

    - Не те, не те, що бу­ло ко­лись в гетьмансько­му дво­рi! Не тi ве­се­лi п'янi бен­ке­ти, якi справ­ляв ко­лись ста­рий Бог­дан! - го­мо­нi­ли ниш­ком ста­рi пол­ков­ни­ки.

    Незабаром ви­нес­ли в са­док стiл, а на сто­лi пос­та­ви­ли срiб­нi жба­ни з ва­ре­ну­хою. Ва­ре­ну­ха бу­ла чу­до­ва, зва­ре­на з ме­ду, з уз­ва­ру, з род­зи­нок та ка­ли­ни, з до­ро­гої го­рiл­ки i до­ро­го­го ви­на. Ка­те­ри­на по­на­ли­ва­ла ва­ре­ну­хи в срiб­нi куб­ки та кух­ли­ки, здо­ро­вi й ма­ленькi. Гетьман­ша зап­ро­си­ла гос­тей до ва­ре­ну­хи i своїми ру­ка­ми по­да­ла здо­ро­вий, най­кра­щий кух­лик оса­ву­ли­сi. Ме­до­вий та вин­ний дух з куб­кiв та кух­ли­кiв роз­лив­ся по­пiд гру­ша­ми i змi­шав­ся з важ­ки­ми па­хо­ща­ми квi­ток, ва­силькiв, м'яти, ру­ти та гвоз­ди­кiв. Гос­тi ки­ну­лись до сто­лу, як бджо­ли до ме­ду, i обс­ту­пи­ли стiл. Со­лод­кий i нар­ко­тич­ний дух ва­ре­ну­хи в га­ря­чо­му по­вiт­рi при­ма­нив на­вiть пан­нiв з сад­ка, при­ма­нив i бджiл з ве­ли­ких па­сiк. Куб­ки та кух­ли­ки з сто­ла швид­ко роз­ха­па­ли.

Пошук на сайті: