Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    - Цього доб­ра мож­на да­ти й пан­нам, тiльки не по кух­ли­ку, а по чар­цi, - ска­зав гетьман. - Гетьман­шо! Зве­ли при­нес­ти ча­роч­ки та по­на­ли­ва­ти пан­нам по чар­цi цього доб­ра.

    Принесли чар­ки, i Ка­те­ри­на по­на­ли­ва­ла i роз­да­ла пан­нам.

    - Менi дай­те не ча­роч­ку, а кух­лик! - крик­ну­ла Хри-сти­на.

    - А то на­вi­що? Ти ж пан­на, - обiз­ва­лась гетьман­ша.

    - Я хо­чу впи­тись, бо ще зро­ду не бу­ла п'яна. Хо­четься ме­нi зна­ти, що ста­неться з лю­ди­ною, як во­на ста­не п'яна, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Почнеш спi­ва­ти, а по­тiм, мо­же, пi­деш i тан­цю­ва­ти, та ще й без му­зик, - ска­за­ла Ка­те­ри­на. - Але я то­бi не дам здо­ро­во­го кух­ли­ка.

    - Та дай-бо, Ка­те­ри­но! Ме­нi хо­четься спро­бу­ва­ти, яка я бу­ду п'яна, - го­во­ри­ла Хрис­ти­на i вхо­пи­ла кух­лик з ва­ре­ну­хою.

    Катерина од­ня­ла од неї кух­лик i по­да­ла їй не­ве­лич­ку чар­ку.

    - Та дай­те, па­нi пол­ков­ни­це, i пан­нам по кух­ли­ко­вi! то, мо­же, во­ни нам i зас­пi­ва­ють якої ве­се­лої. От i нам, ста­рим, бу­де ве­се­лi­ше, - ска­зав пан Беньовський, взяв­ши з сто­лу кух­лик i по­дав­ши йо­го Ма­рин­цi.

    Маринка по­дя­ку­ва­ла i не схо­тi­ла бра­ти кух­ли­ка, а взя­ла ма­леньку ча­роч­ку.

    - Я не хо­чу бу­ти п'яною i не­цi­ка­ва зна­ти, який то бу­ває чо­ло­вiк п'яний, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    Гостi роз­го­во­ри­лись. Роз­мо­ва пiш­ла го­лос­на й шум­ли­ва. Мiц­на па­ху­ча ва­ре­ну­ха зра­зу вда­ри­ла усiм в го­ло­ву i за­би­ла па­мо­ро­ки. На чис­то­му по­вiт­рi, пiд гiл­ляс­ти­ми гру­ша­ми гос­тi за­бу­ли i про гетьман­шу, i про її шля­хетський ети­кет, за­не­се­ний в вольний ко­зацький край. Де­кот­рi з гос­тей не це­ре­мо­ни­лись: прис­ту­па­ли до сто­лу i са­мi на­ли­ва­ли со­бi по дру­го­му кух­ли­ко­вi. Га­ря­че по­вiт­ря бу­ло на­па­ха­не й промк­ну­те за­паш­ною па­рою. Здо­ро­вий жбан па­ру­вав, не­на­че ка­зан з ок­ро­пом. На­ле­тi­ли бджо­ли з ближ­чих Бог­да­но­вих па­сiк i вкри­ли стiл, па­да­ли в по­рож­нi кух­лi, би­ли­ся об жба­ни, об куб­ки, па­да­ли на дно спо­рож­не­них кух­лiв: дзиж­ча­ли i би­ли­ся, не­на­че й во­ни ста­ли п'янi од ви­на та ме­ду, змi­ша­но­го з пер­цем. Бджо­ли ви­ли­ся роєм над сто­лом, над го­ло­ва­ми гос­тей, над їх куб­ка­ми. Гетьман­ша од­ма­ху­ва­лась од бджiл хус­точ­кою. Пол­ков­ни­цi ско­са пог­ля­да­ли на жбан, на гетьман­шу, їм хо­тi­ло­ся ви­пи­ти ще по од­но­му кух­ли­ко­вi, але гетьман­ша не по­час­ту­ва­ла їх, не поп­ро­си­ла ви­пи­ти по дру­го­му.

    Випивши по чар­цi ва­ре­ну­хи, пан­ни i справ­дi по­ве­се­лi­ша­ли i ста­ли жва­вi­шi й смi­ли­вi­шi; во­ни по­ча­ли бi­га­ти по стеж­ках i до­га­ня­ти од­на од­ну, не­на­че гра­ли нав­ви­пе­ред­ки. Оса­ву­ли­ха ви­пи­ла один кух­лик до дна i роз­ла­су­ва­лась: в неї аж гу­би злип­лись од ва­ре­ну­хи. Га­ря­ча па­ра, со­лод­ка й па­ху­ча, аж драж­ни­ла її. Во­на жда­ла, щоб її по­час­ту­ва­ли дру­гим кух­ли­ком, але гетьман­ша i не ду­ма­ла про­си­ти її.

    "Чи во­на ску­па, оця но­ва гетьман­ша? Чи не лю­бить п'яних? - ду­ма­ла оса­ву­ли­ха, пог­ля­да­ючи ско­са на гетьман­шу. - Це ди­во та й го­дi! Я знаю доб­ре, що й шлях­ти­чi, й кня­зi скрiзь доб­ре круж­ля­ють го­рiл­ку й ви­на, доб­ре п'ють i впи­ва­ються нез­гiр­ше ко­за­кiв. Але ж i доб­ра ва­ре­ну­ха! Я ще зро­ду не пи­ла та­кої па­ху­чої! I з чо­го во­ни її ва­ри­ли? Ма­буть, яко­гось до­ро­го­го ви­на на­ли­ли в мед, бо й го­рiл­ку на­си­лу чу­ти. От ко­ли б ще ви­пи­ти хоч кух­лик! Аж гу­би зли­па­ються. Ой, хо­четься ме­нi отiєї ва­ре­ну­хи! - Оса­ву­ли­ха пог­ля­да­ла на гетьман­шу, але гетьман­ша i не ду­ма­ла час­ту­ва­ти її вдру­ге. - Ой, поп­ро­шу са­ма дру­го­го кух­ли­ка ва­ре­ну­хи! Ой, не втерп­лю! Аж лос­ко­че в но­сi отой со­лод­кий та пер­це­вий дух! - ду­ма­ла оса­ву­ли­ха, але та­ки не нас­мi­ли­лась про­си­ти в гетьман­шi дру­го­го кух­ли­ка. - Ця гетьман­ша не час­тує, а тiльки дра­тує гос­тей чар­ка­ми та кух­ли­ка­ми. Ой Гос­по­ди! Який те­пер свiт нас­тав! Ох-ох!" - I оса­ву­ли­ха гля­ну­ла жа­лiб­ни­ми очи­ма на жбан ва­ре­ну­хи i тро­хи не зап­ла­ка­ла.

    Панни бi­га­ли й пус­ту­ва­ли. Тро­хи за­па­мо­ро­че­нi ма­те­рi не ду­же наг­ля­да­ли за ни­ми. Мо­ло­дi ко­за­ки бi­га­ли з пан­на­ми i га­ня­лись за ни­ми по сад­ку, як па­руб­ки га­ня­ються за сiльськи­ми дiв­ча­та­ми. Со­лод­кий дух ва­ре­ну­хи, свi­же по­вiт­ря, i свiт яс­но­го дня, i пиш­ний са­док, i Ма­рин­чи­нi очi, роз­во­ру­ши­ли сер­це мо­ло­до­го Зiнька, не­на­че за­лос­ко­та­ли йо­го. Зiнько­вi за­ба­жа­лось зай­ти з Ма­рин­кою вдвох в гу­ща­ви­ну сад­ка i на­пи­тись з її га­ря­чих ро­же­вих уст роз­ко­шi, щас­тя, ко­хан­ня.

    - Панни, а да­вай­те гра­ти нав­ви­пе­ред­ки! - гук­нув Зiнько. В йо­го бу­ла дум­ка дог­на­ти Ма­рин­ку i хоч до­торк­ну­тись до її рук, до її ста­ну, дих­ну­ти хоч на од­ну мить од­ним ду­хом з нею.

    - Ми не граємо нав­ви­пе­ред­ки з хлоп­ця­ми! - обiз­ва­лись пан­ни.

    - А я бу­ду гра­ти! Ану, Зiньку, ста­вай­мо вряд! Ану, хто ко­го ви­пе­ре­дить? - крик­ну­ла Хрис­ти­на.

    Зiнько став вряд з Хрис­ти­ною, i во­ни обоє по­ка­та­ли по тра­вi. Хрис­ти­на по­ка­та­ла, не­на­че по­ле­тi­ла стрi­ла, ки­ну­та з ту­го­го та цуп­ко­го лу­ка, i ви­пе­ре­ди­ла Зiнька.

    - Зiньку! час нам вже до­до­му їха­ти! Вже сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi! - гук­ну­ла з-за ку­щiв оса­ву­ли­ха.

    - Потривайте, ма­мо! Ми ще тро­хи по­бi­гаємо по сад­ку, - обiз­вав­ся Зiнько.

    - Ти б, ма­буть, i до свi­та бi­гав з дiв­ча­та­ми, але в ме­не од си­дiн­ня вже й спи­на за­бо­лi­ла.

    Осавулиха наб­ли­зи­лась до ку­пи пан­нi в i прис­та­ла до Ма­рин­ки. Ста­ра роз­пи­ту­ва­ла Ма­рин­ку про її ма­тiр i про­си­ла пе­ре­да­ти од неї пок­лiн, як во­на поїде до Києва i по­ба­читься з своєю ма­тiр'ю.

    - Прощайте, пан­ни! Про­щай, Ма­рин­ко! - ска­за­ла оса­ву­ли­ха ду­же лас­ка­во i по­цi­лу­ва­лась з Ма­рин­кою. Ма­рин­ка по­цi­лу­ва­ла оса­ву­ли­ху в ру­ки.

    - Запрягай си­ну, ко­нi, а я тим ча­сом поп­ро­ща­юсь з гос­по­да­ря­ми та з гiстьми, - ска­за­ла оса­ву­ли­ха.

    Зiнько з не­охо­тою поп­ро­щав­ся з пан­на­ми, ки­нув лас­ка­ви­ми очи­ма на Ма­рин­ку i на­си­лу по­во­лiк но­ги по стеж­цi: йо­му так хо­тi­лось зос­та­тись з Ма­рин­кою в сад­ку, гу­ля­ти до смер­ку, гу­ля­ти нiч до са­мо­го сон­ця… "Ой дiв­чи­но моя ми­ла! Од­дав би за те­бе усi бит­ви, за твою кра­су, за твої очi од­дав би свою ко­зацьку сла­ву!" - ду­мав Зiнько, зап­ря­га­ючи ко­нi в вiз.

    - Поклонiться ж од ме­не ста­ро­му Дем­ко­вi i ска­жiть, що я ду­же, ду­же нев­до­во­ле­ний, що вiн не при­був до ме­не. За на­шим гетьманським сто­лом без Дем­ка бу­ла ве­ли­ка дiр­ка. Ска­жiть йо­му, оса­ву­ли­хо, що я йо­го жду в гос­тi, бо та­кий гiсть зав­сi­ди бу­де для ме­не приємний, - го­во­рив гетьман оса­ву­ли­сi на про­щан­нi.

    - Кланяйтесь ва­шо­му ста­ро­му i од ме­не! - про­мо­вив пан Беньовський. - Ска­жiть йо­му, що я не за­був про йо­го, що не за­був про йо­го i польський польний гетьман По­тоцький, i наш най­яс­нi­ший ко­роль, що ко­роль го­то­вий i те­пер по­ка­за­ти свою лас­ку до йо­го, - го­во­рив на про­щан­нi Беньовський, ма­ючи на дум­цi при­тяг­ти до зго­ди з Польщею ста­ру ко­зацьку пар­тiю Лю­тая, ду­же во­ро­жу до по­ля­кiв.

    Гостi по­ча­ли про­ща­тись i роз'їжджа­лись. Мiж ни­ми не бу­ло нi од­но­го п'яно­го. Мо­ло­да гетьман­ша ви­кош­ка­ла з гетьмансько­го дво­ру ко­зацьку гульню, ви­пи­вач­ку та п'янство.

    - Не та­ка я вер­та­лась ко­лись од гетьма­на Бог­да­на, - го­во­ри­ла оса­ву­ли­ха до­ро­гою до си­на. - Ця гетьман­ша i її гетьман чи ску­пi на ви­на та на ме­ди, чи не люб­лять п'яних.

    Вже смер­ком Зiнько з ма­тiр'ю приїха­ли до­до­му. Ста­рий Дем­ко си­дiв на ган­ку i ждав їх з ве­че­рею.

    - Ну, що ж? Доб­ре вас вi­та­ла гетьман­ша на своїх шля­хетських iме­ни­нах? - спи­тав ста­рий в жiн­ки.

    - Було що їсти, та не бу­ло чо­го пи­ти, i при­ну­ки не бу­ло, - ска­за­ла оса­ву­ли­ха. - Гетьман­ша при­вi­та­лась до ме­не ду­же лас­ка­во, по­са­ди­ла ме­не за сто­лом ко­ло се­бе, але при­ну­ки до ви­на та ме­ду не гурт-то бу­ло. Чар­ка обiй­шла кру­гом сто­лу двi­чi чи три­чi, не­на­че сон­на, та не­на­че ляг­ла на од­по­чи­нок на шля­хетськi пе­ри­ни i бiльше не вста­ва­ла до гос­тей. Лi­ни­вi чар­ки в цього гетьма­на! Ой, лi­ни­вi! Ой Гос­по­ди! Як то мi­няється свiт! як то мi­ня­ються лю­ди! Ой-ой-ой!

    - Я це знав доб­ре i че­рез те не поїхав до гетьма­на, - ска­зав Дем­ко.

    - Що прав­да, то прав­да! - ска­за­ла Лю­таїха. - Од гетьма­на Iва­на не вий­деш п'яна… Кла­няв­ся то­бi гетьман i зап­ро­шу­вав до се­бе в гос­тi, на­вiть сер­див­ся, що ти не приїхав сьогод­нi до йо­го в гос­тi.

    - Нехай сер­диться! не­дов­го йо­му прий­деться гетьма­ну­ва­ти, - ска­зав по­ну­ро Дем­ко.

    - Ще й пан Беньовський ве­лiв пе­ре­да­ти то­бi пок­лiн i ка­зав, що польний гетьман По­тоцький i до­сi має до те­бе лас­ку.

    Демко ки­нув на ту лас­ку та­ку лай­ку, що аж оса­ву­ли­ха крут­ну­ла го­ло­вою.

Пошук на сайті: