Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    - Та якось так чуд­но. Сни­ло­ся ме­нi, що ми з Оле­сею йде­мо ули­цею, а ви ле­ти­те на бас­ко­му ко­нi. На вас чер­во­ний кар­ма­зин, шап­ка з чер­во­ним вер­хом, а од кар­ма­зи­на, од шап­ки i од чер­во­них сап'янцiв па­шить по­лум'ям на всю ули­цю. "Ой, зго­ри­мо! - нi­би ка­жу я до Оле­сi. - Ой, ко­ли б оце кiнь сип­нув снi­гом з-пiд ко­пит на це по­лум'я!" I од­ра­зу з-пiд ко­пит по­си­пав­ся ме­те­ли­цею снiг та й по­га­сив те по­лум'я…

    - Ну, хва­лить Бо­га, що ви, цьоцю, не зго­рi­ли в то­му по­лум'ї! - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на, ус­мi­ха­ючись.

    - А ме­нi ви, па­не Iва­не, сни­лись ще страш­нi­ше, - про­мо­ви­ла Оле­ся. - Сни­лось ме­нi, десь я не­на­че йду до свя­тої Со­фiї, а ви ка­таєте на страш­но­му ко­нi. Див­люсь - то ви бу­ли на ко­нi, а то вже пiд ко­нем. Кiнь ска­же­но прих­кає, па­шить па­ром та все топ­че вас ко­пи­та­ми, топ­че i бi­жить, а ви все ле­жи­те пiд ним. Я по­ча­ла кри­ча­ти на лю­дей, щоб ря­ту­ва­ли вас. Ко­ли гля­ну, ви знов на рвуч­ко­му ко­нi гар­цюєте на май­да­нi, а по­тiм див­люсь - ви знов пiд ко­нем. Гос­по­ди, як я пе­ре­ля­ка­лась! Про­ки­ну­лась я i вся дри­жу, не­на­че в про­пас­ни­цi.

    "Ото вра­зив їх обох! Аж прис­нив­ся обом та ще тiєї ж са­мої но­чi", - по­ду­ма­ла Ка­те­ри­на.

    - Що б то вi­щу­вав цей сон? Чи доб­ре, чи по­га­не? - ска­за­ла Ка­те­ри­на го­лос­но.

    - Менi здається, що доб­ре, бо як сниться страш­ний сон, то вi­щує на доб­ро, а як ве­се­лий, то на якесь ли­хо або на хво­ро­бу, - про­мо­вив Да­ни­ло.

    - Дай, Бо­же, щоб на доб­ро, щоб я не дур­но наст­ра­ха­лась цiєї но­чi, - ска­за­ла тiт­ка. - Але ж, па­не Йва­не, в вас кiнь! Чи вiн та­тарський, чи ту­рецький? Нап­ро­ди­во чу­до­вий та бас­кий!

    - Татарський, сте­по­вий, га­ря­чий, як огонь, а пруд­кий, як вi­тер, - од­по­вiв Iван Ос­та­по­вич.

    - Тим, ма­буть, ваш кiнь ме­нi й прис­нив­ся, що та­кий бас­кий. Ото як­би я бу­ла мо­лод­ша! Як би я на йо­му оце по­гар­цю­ва­ла! - ска­за­ла тiт­ка Яки­ли­на.

    - I я б по­гар­цю­ва­ла, бо ду­же люб­лю їзди­ти вер­хи, - обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Невже ви вмiєте їзди­ти вер­хи? - спи­тав Ви­говський.

    - О! ще й як! Мiй па­но­тець вив­чив ме­не їзди­ти на ко­нi ще змал­ку, для вся­ко­го ви­пад­ку, бо в нас шлях­та час­то вчи­няє наїзди на дiм, на осе­лю. От я й умi­ла б обо­ро­ня­тись, ко­ман­ду­ва­ти слу­га­ми на ко­нi, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Чи ви грецької вi­ри, чи ка­то­лицької? - спи­тав нес­по­дi­ва­но Iван Ос­та­по­вич в Оле­сi Стет­ке­ви­чiв­ни.

    - Аякже! Я i цьоця моя Яки­ли­на - ми грецької вi­ри, - ска­за­ла во­на, кив­нув­ши го­ло­вою на Пав­ловську.

    - В на­шiй сiм'ї, па­не Йва­не Ос­та­по­ви­чу, є вся­ка мi­ша­ни­на, - обiз­ва­лась Яки­ли­на Пав­ловська. - Мiй батько, цеб­то й дiд Оле­син, i моя ма­ти Ган­на, з Огiнських, бу­ли грецької вi­ри, а вже бра­ти мої розб­ре­лись по уся­ких вi­рах. Один був грецької вi­ри, дру­гi два - Ян та Хрис­то­фор - по­да­лись на но­ву вi­ру-арi­янську, а чет­вер­тий, Оле­син батько, ма­буть, зад­ля то­го, щоб ста­ти се­на­то­ром в Вар­ша­вi, став ка­то­ли­ком. Оле­ся та брат її Ми­хай­ло, од пер­шої Бог­да­но­вої жiн­ки, кня­зiв­ни Со­ло­ми­рецької, зос­та­лись пра­вос­лав­нi, а двi її зве­де­нюч­ки-сест­ри од дру­гої Бог­да­но­вої жiн­ки - ка­то­лич­ки Франц­ке­ви­че­вої - ста­ли ка­то­лич­ка­ми. Оле­син брат Ми­хай­ло пост­риг­ся в чен­цi в Пе­чорсько­му мо­нас­ти­рi. А от я та моя сест­ра не пiш­ли слiд­ком за бра­том Бог­да­ном Стет­ке­ви­чем, бо ми обид­вi не ду­ма­ли ста­ти вар­шавськи­ми се­на­то­ра­ми, то й зос­та­лись пра­вос­лав­ни­ми. Як ба­чи­те, в на­шiй фа­мi­лiї го­рох пе­ре­мi­шав­ся з ка­пус­тою.

    - От i доб­ре, що ви не за­ба­жа­ли ста­ти вар­шавськи­ми се­на­то­ра­ми, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич до тiт­ки Яки­ли­ни, але ско­са гля­нув на Оле­сю; вiн був ра­дий, що Оле­ся од­нiєї з ним вi­ри.

    - Але оце ми ба­зi­каємо со­бi пот­ро­ху, а Iва­но­вi Ос­та­по­ви­че­вi, мо­же, тре­ба не­за­ба­ром виїзди­ти з Києва, а то ще як дiз­нається гетьман, то й на ме­не розг­нi­вається, що я не гос­по­ди­ня, опiз­ни­лась з снi­дан­ням, чи то пак з обi­дом. Але, здається, мiй борщ вже до­ки­пає, а ка­ша доп­рi­ває, - ска­за­ла Пав­ловська i по­бiг­ла до пе­кар­нi.

    - Яка ве­се­ла ва­ша тiт­ка Яки­ли­на! - про­мо­вив Iван Ос­та­по­вич до Оле­сi.

    - Що ве­се­ла, то ве­се­ла! я її люб­лю за ве­се­лi но­ро­ви, бо й ме­нi з нею ве­се­лi­ше. Шко­да тiльки, що во­на жи­ве в Києвi, да­ле­ченько од на­шо­го дво­ру, бо наш, батькiвський па­лац i маєток, аж на По­лiс­сi, - ска­за­ла Оле­ся.

    - При ко­му ж ви жи­ве­те, ко­ли ваш па­но­тець вже три ро­ки як по­мер? Ви та­ка мо­ло­да, вам не­без­печ­но са­мiй жи­ти, та ще в лi­сах та пу­щах, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич.

    - Ми з па­нот­цем жи­ли в Но­вог­руд­ку при зам­ку, до­ки мiй па­но­тець був жи­вий: вiн був каш­те­ля­ном в Но­вог­руд­ку. А як вiн по­мер, то я пе­реїха­ла з своєю тiт­кою в батькiвський двiр на По­лiс­сi, а з на­ми жи­ве й гос­по­да­рює мiй дядько, брат мо­го па­нот­ця, ста­рий удо­вець Хрис­то­фор Стет­ке­вич, арi­янин. Вiн ме­нi став за опi­ку­на й за батька, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Такiй мо­ло­дiй пан­нi не­ве­се­ло жи­ти в пу­щах та нет­рях се­ред вов­кiв та вед­ме­дiв. Ви б пе­рей­шли на жит­тя до тiт­ки Яки­ли­ни в Київ!

    - О, я до неї час­тенько наїжджаю в гос­тi i гос­тюю ча­сом дов­генько, по мi­ся­цiв два, - ска­за­ла Оле­ся, - але все-та­ки не го­диться ме­нi ки­да­ти й своєї ха­ти, i сво­го гос­по­дарст­ва.

    "Можна бу­де з нею час­то ба­чи­тись в Києвi, - по­ду­мав Iван Ос­та­по­вич. - Не ми­не ця пташ­ка мо­го сильця!"

    Тiтка Яки­ли­на Пав­ловська зве­лi­ла нак­ри­ва­ти стiл. I швид­ко по­тiм, за­мiсть снi­дан­ня, по­да­ли на стiл цi­лий обiд, та ще й не убо­гий. Пав­ловська од­чи­ни­ла двер­цi пi­чу­рок: там з'явив­ся цi­лий скля­ний звi­ри­нець. Че­рез ру­ки тiт­ки Яки­ли­ни звiд­тiль по­ча­ли ви­хо­ди­ти, не­на­че з Ноєво­го ков­че­га, уся­кi звi­рi: си­нi вед­ме­дi, зе­ле­нi ле­ви, якiсь мi­фiч­нi чу­дер­нацькi кро­ко­ди­ли чи ящiр­ки з ла­па­ми, а да­лi ви­лiз з пi­чур­ки який­сь здо­ро­вий виш­не­вий змiй з товс­тим пу­зом i з тон­ким хвос­том, зак­ру­че­ним, не­на­че буб­лик. Змiй був пов­ний виш­нiв­ки. Тi звi­рi з нас­той­ка­ми, на­лив­ка­ми та ме­да­ми роз­лiз­лись скрiзь по сто­лi, не­на­че че­ре­да в по­лi. З'яви­лись пiс­нi пи­ро­ги з гре­ча­ною ка­шею та з гри­ба­ми, борщ з ка­ра­ся­ми, а по­тiм стiл аж зах­ряс пiд ва­ре­ни­ка­ми, мни­ши­ка­ми в сме­та­нi, пам­пуш­ка­ми, шу­ли­ка­ми з ма­ком та ме­дом i ма­ков­ни­ка­ми. Тiт­ка Яки­ли­на час­ту­ва­ла, прип­ро­шу­ва­ла, все на­ли­ва­ла чар­ки i са­ма пот­ро­ху ви­пи­ва­ла. I тiт­ка, й Ка­те­ри­на, й Оле­ся не цу­ра­лись хлi­ба-со­лi i їли не згiр­ше й не мен­ше, як i чо­ло­вi­ки, без це­ре­мо­нiї.

    - Ой, за­пiз­ню­ся я в до­ро­гу че­рез ваш ба­га­тий та дов­гий обiд! Бу­де ме­не гетьман би­ти, та нi­ко­му бу­де й бо­ро­ни­ти, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич, до­пи­ва­ючи здо­ро­вий ку­бок ме­ду.

    - Якби я бу­ла там, в Чи­ги­ри­нi, я б вас обо­ро­ни­ла од гетьма­на, - ска­за­ла тiт­ка Яки­ли­на, ви­пив­ши ме­ду i вти­ра­ючи вус­та хус­точ­кою.

    - А ви, Оле­но Бог­да­нiв­но, бо­ро­ни­ли б ме­не од гетьманської бу­ла­ви? - спи­тав в Оле­сi Iван Ос­та­по­вич.

    - Авжеж, бо­ро­ни­ла б, бо шко­да як б'ють чо­ло­вi­ка, та ще й нi­за­що, - обiз­ва­лась Оле­ся, заїда­ючи обiд ма­ков­ни­ка­ми.

    - Ой, час в до­ро­гу, час в до­ро­гу! Си­дiв би я в вас i до ве­чо­ра, як­би ме­не не виг­на­ли, та час до Чи­ги­ри­на бра­тись, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич i хап­ком встав, пе­рех­рес­тив­ся, по­дя­ку­вав Пав­ловськiй за хлiб, за сiль та за щи­ру лас­ку i по­чав, про­ща­тись. На про­щан­нi вiн по­цi­лу­вав тiт­ку Яки­ли­ну в од­не й дру­ге пле­че. - Ото щи­ра ви лю­ди­на! Ба­чу­ся з ва­ми двi­чi, знаю вас два днi, а ме­нi здається, що я з ва­ми вiк звi­ку­вав i знав вас бог за од яко­го ча­су, - мо­вив Iван Ос­та­по­вич до Пав­ловської.

    - Заходьте ж до нас, як бу­де­те в Києвi! Не ми­най­те моєї ха­ти! - ска­за­ла Пав­ловська до Ви­говсько­го.

    - Хiба вмру, що не зай­ду… А ви, Оле­но Бог­да­нiв­но, дов­го ще бу­де­те гос­тю­ва­ти в Києвi в тiт­ки? - спи­тав Iван Ос­та­по­вич.

    - Та, ма­буть, поїду на По­лiс­ся пiс­ля Ве­ли­код­ня, як поч­неться ро­бо­та на по­лi, - ска­за­ла Оле­ся на про­щан­нi.

    - То ми ще по­ба­чи­мось, як бу­де­мо жи­вi та здо­ро­вi, бо ме­не гетьман та­ки час­тенько по­си­лає по дi­лу до Києва, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич i вий­шов з по­коїв ве­се­лої Яки­ли­ни.

    

II

    

Пошук на сайті: