Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 51)

    - А про Ма­рин­ку ска­жу, що кра­щої i доб­рi­шої не­вiст­ки я й не знай­ду. Я i в гетьманську пе­кар­ню та­ки заг­ля­ну­ла… При­ход­жу ту­ди, аж там Ма­рин­ка з Хрис­ти­ною Стет­ке­ви­чiв­ною роз­тя­гу­ють кор­жi на пла­чин­ду. Ма­рин­ка зна­ла, що я люб­лю пла­чин­ду, i ска­за­ла ме­нi са­ма, що го­ту­ва­ла її зад­ля ме­не. З Ма­рин­ки вий­де доб­ра гос­по­ди­ня: не цу­ра­ти­меться во­на прос­тої ро­бо­ти, нез­дат­на во­на ва­ла­са­тись без дi­ла.

    - То це во­на ку­пи­ла те­бе за пла­чин­ду? А я зве­лю сту­ли­ти для те­бе двi пла­чин­ди та й пе­ре­куп­лю те­бе в Ма­рин­ки, - ска­зав Дем­ко. - Ой, хит­рi ви усi ба­би, i ста­рi, й мо­ло­дi.

    - Жартуй, як хоч, а та­ки поб­ла­гос­ло­ви Зiнько­вi до Ма­рин­ки ста­рос­тiв сла­ти, - ска­за­ла Ольга Лю­таїха. - Наш Зiнько вже ста­нiв­ний па­ру­бок, час йо­го оже­ни­ти.

    Зiнько впав батько­вi в но­ги i про­сив в йо­го бла­гос­ло­вен­ня сла­ти ста­рос­тiв до Ма­рин­ки.

    - Ну, ко­ли вже твоя ма­ти хо­че взя­ти со­бi не­вiст­ку-шлях­тян­ку, то й я вже не бу­ду спе­ре­ча­тись i зас­ту­па­ти то­бi до­ро­гу. Твоя ма­ти нi­ко­ли нi в чо­му не по­ми­ля­лась на своєму вi­ку. Дай, Бо­же, щоб во­на i те­пе­реч­ки не по­ми­ли­лась. Я то­бi не во­рог. Бо­же то­бi бла­гос­ло­ви! - ска­зав ста­рий i пе­рех­рес­тив си­на.

    Зiнько по­дя­ку­вав i по­цi­лу­вав батька в ру­ку, щас­ли­вий та ве­се­лий. Нi­ко­ли на своєму вi­ку не був вiн та­кий ве­се­лий, як то­го ве­чо­ра.

    - Але пам'ятай, Зiньку, що при Ма­рин­цi нам не мож­на бу­де нi­чо­го го­во­ри­ти про гетьма­на Йва­на та гетьман­шу-шлях­тян­ку, бо Ма­рин­ка i нам не во­рог, але не во­рог во­на i гетьман­шi. Ко­ли б ча­сом во­на не пе­ре­но­си­ла, як со­ро­ка на хвос­тi, в гетьманський двiр то­го, що ми бу­де­мо го­во­ри­ти. Не за­бу­вай, Зiньку, що я й ти - суп­ро­тив­ни­ки Польщi, а гетьма­но­вi i йо­го Оле­сi тiльки й сниться, i при­вид­жується Польща. Те­пер, си­ну, їж борщ iз гри­ба­ми - дер­жи язик за зу­ба­ми! Че­рез те­бе, си­ну, i для те­бе я му­шу бу­ти на ве­сiл­лi в до­мi тих, на кот­рих вва­жаю хоч не як на во­ро­гiв, але як на не­доб­ро­хо­тiв для Ук­раїни. Але… по­жи­ве­мо-по­ба­чи­мо, ку­ди по­вер­не Ви­говський ста­ро­го ко­зацько­го во­за: чи соб, чи ца­бе

    Згасло не­бо на за­хо­дi. Нiч ти­ха й теп­ла вкри­ла зем­лю. Ви­си­па­ли яс­нi зо­рi i за­ми­га­ли, не­на­че жи­вi очi. Спо­кiй за­па­ну­вав на ху­то­рi. I ста­ра ма­ти, i мо­ло­дий Зiнько по­чу­ва­ли спо­кiй в сер­цi. Один Дем­ко за­ду­мав­ся, ду­же за­ду­мав­ся, си­дя­чи на ган­ку i згор­нув­ши ста­рi су­хi ру­ки на ста­рих гру­дях. Не те го­во­ри­ли йо­му яс­нi зо­рi, не те ше­по­тiв йо­му лис­том ста­рий са­док, що го­во­ри­ли зо­рi, що ше­по­тiв ста­рий са­док мо­ло­до­му си­но­вi.

    Другого дня вран­цi Дем­ко ска­зав си­но­вi:

    - Запрягай, Зiньку, ко­нi та їдь до Києва до ста­рої Пав­ловської та спи­тай в неї, чи ви­дасть во­на за те­бе свою доч­ку. По­ки во­на не бла­гос­ло­вить те­бе, не­ма чо­го до Ма­рин­ки й ста­рос­тiв сла­ти i час дур­но га­яти.

    - Ваша прав­да, та­ту, - ска­зав син, - без ма­те­рi шко­да й за­хо­ду ко­ло цього дi­ла.

    I дру­го­го дня ста­рий оса­вул та йо­го жiн­ка ви­ря­ди­ли си­на в до­ро­гу.

    Якилина Пав­ловська при­вi­та­ла Зiнька ду­же ра­до, поб­ла­гос­ло­ви­ла йо­му сла­ти ста­рос­тiв до Ма­рин­ки i, не га­ючи ча­су, сi­ла на вiз з Зiньком i при­бу­ла до Чи­ги­ри­на. Дру­го­го дня пiс­ля приїзду до­до­му Зiнько поїхав з ста­рос­та­ми в гетьманський двiр до Су­бо­то­ва, i Ма­рин­ка по­да­ва­ла йо­му й ста­рос­там руш­ни­ки. Че­рез два тиж­нi в гетьмансько­му дво­рi в Су­бо­то­вi справ­ля­ли Ма­рин­чи­не ве­сiл­ля. Ста­рий Дем­ко му­сив їха­ти на ве­сiл­ля до не­лю­бо­го гетьма­на, си­дiв на ве­сiл­лi на­ду­тий та на­суп­ле­ний. Гетьман, зна­ючи но­ро­ви ста­ро­го ко­зар­лю­ги, час­то час­ту­вав Дем­ка ви­на­ми та ме­да­ми, ба­ла­кав з ним ве­се­ло, за­по­бi­гав в йо­го, але не роз­ва­жив ста­ро­го оса­ву­ла i не при­гор­нув до се­бе йо­го сер­ця. Ви­говський знав, що ста­рий Бог­да­нiв то­ва­риш не спо­чу­ває до Польщi, не спо­чу­ває до з'єднан­ня Ук­раїни з Польщею, i до­га­ду­вав­ся, що Дем­ко че­рез те од­вер­тається i од йо­го, i од йо­го гетьмансько­го дво­ру.

    "Ой, ста­не ме­нi во­ро­гом, i, мо­же, лю­тим во­ро­гом цей ста­рий дi­ду­ган! Ко­ли б вiн не вчи­нив ме­нi нав­пiс­ля якої ка­пос­тi!" - ду­мав гетьман, по­да­ючи Дем­ко­вi чар­ку за чар­кою то ста­ро­го ме­ду, то ви­на, щоб пi­дiй­ти пiд смак ста­ро­го ко­за­ка, кот­рий звик до гульнi та ви­пи­ва­чок при дво­рi ста­ро­го гетьма­на Бог­да­на.

    Гетьманша, од­на­че, спра­ви­ла для Ма­рин­ки не буч­не ве­сiл­ля. Гос­тей зап­ро­си­ла не­ба­га­то. Гетьман­ша не звi­лi­ла вис­тав­ля­ти на сто­ли ба­га­то го­рiл­ки, ме­дiв та ви­на. Гос­тi вста­ли з-за сто­лiв тве­ре­зi­сiнькi. Дем­ко­вi тiльки тро­хи за­шу­мi­ло в го­ло­вi. Як тiльки по­ча­ло смер­ка­тись над­во­рi, оса­ву­ли­ха поп­ро­си­ла, щоб гетьман­ша доз­во­ли­ла скри­ва­ти мо­ло­ду. Свi­тил­ки та сваш­ки ви­нес­ли на вi­ку дi­жi пар­че­вий очi­пок та до­ро­гу бi­лу на­мiт­ку. Ма­рин­цi за­вер­тi­ли го­ло­ву на­мiт­кою. Ко­нi сто­яли вже по­зап­ря­га­нi. Час бу­ло пе­ре­во­зи­ти мо­ло­ду, а од Су­бо­то­ва до Чи­ги­ри­на бу­ло неб­лизько. Мо­ло­дих по­са­ди­ли на один вiз, ста­рi сi­ли на дру­гий. Гос­тi вий­шли їх про­вод­жа­ти. Сам гетьман по­час­ту­вав на до­ро­гу Дем­ка, i йо­го жiн­ку, й мо­ло­дих. Гос­тi й гос­по­дар ви­пи­ли "до ко­лiс". Дем­ко й ста­ра Дем­чи­ха зап­ро­си­ли гетьма­на, гетьман­шу i гос­тей до се­бе на обiд на дру­гий день. Ко­нi ру­ши­ли i по­ле­тi­ли з дво­ру, не­на­че їм хто прис­та­вив кри­ла. Зiнько гнав ко­нi що бу­ло си­ли, не­на­че хо­тiв як мож­на швид­ше наз­дог­на­ти в до­ро­зi свою до­лю.

    Другого дня при­бу­ли на ху­тiр до оса­ву­ла Ви­говський, гетьман­ша, Яки­ли­на Пав­ловська, брат оса­ву­ли­хи Ти­мiш Но­сач i ще кiлька знач­них гос­тей. Приїха­ла й ста­ра гетьман­ша Ган­на Хмельницька. Знач­нi гос­тi вже зас­та­ли в Дем­ко­вiй свiт­ли­цi i на ган­ку чи­ма­ло ко­за­кiв, оса­ву­ло­вих ро­ди­чiв та знай­омих з давньої ко­зацької стар­ши­ни, кот­рi вже по­ки­ну­ли ко­за­ку­ван­ня i од­по­чи­ва­ли на ста­рос­тi лiт по своїх ху­то­рах, ле­ва­дах та сад­ках. Дем­чи­ха зве­лi­ла нак­ри­ва­ти сто­ли на при­чiл­ку ха­ти в сад­ку, бо свiт­ли­ця бу­ла не­ве­ли­ка й тiс­на. За дов­ги­ми сто­ла­ми по­сi­да­ли гос­тi. Дем­ко ви­ко­тив з льоху ста­рої го­рiл­ки. Дем­чи­ха зас­та­ви­ла стiл здо­ро­ви­ми бут­ля­ми з го­рiл­кою та ста­рим ме­дом. Дем­ко не жа­лу­вав го­рiл­ки та ме­дiв i час­то час­ту­вав гос­тей. Чар­ка хо­ди­ла кру­гом так швид­ко, не­на­че її хто по­га­няв ба­то­гом. Гетьман пив ма­ло, i то бiльше для людсько­го ока. Гетьман­ша ви­пи­ла тiльки пiв­кух­ли­ка ме­ду i си­дi­ла мовч­ки. Ка­те­ри­на Вйговська i тут го­во­ри­ла i за се­бе, i за гетьман­шу. Ко­зач­ки, ро­дич­ки Дем­ко­вi, си­дi­ли мовч­ки i тiльки пог­ля­да­ли ско­са на гетьман­шу. Гетьман­ша все мов­ча­ла.

    - Горда на­ша гетьман­ша! не хо­че з на­ми го­во­ри­ти, на­вiть не ди­виться на нас, - ше­по­тi­ли ко­зач­ки од­на до дру­гої. - Гор­да, бо шлях­тян­ка; нех­тує на­ми, ко­зач­ка­ми, а гетьман доб­рий та лас­ка­вий: го­во­рить з усi­ма.

    Ганну Хмельницьку по­са­ди­ли за сто­лом по­руч з гетьман­шею, але ста­ра гетьман­ша й сло­ва не про­мо­ви­ла до мо­ло­дої гетьман­шi i все го­во­ри­ла з своїми па­сер­би­ця­ми, Ка­те­ри­ною та Оле­ною.

    З по­чат­ку обi­ду усi си­дi­ли за сто­лом ти­хо; усiм бу­ло нi­яко­во го­во­ри­ти го­лос­но за сто­лом, де си­дi­ла гетьман­ша-шлях­тян­ка. Але, ви­пив­ши по шос­тiй та по сьомiй чар­цi, ста­рi ко­за­ки за­бу­ли про гетьман­шу i за­го­во­ри­ли го­лос­но.

    Пiднявся ве­се­лий го­мiн, пiш­ла роз­мо­ва ве­се­ла й смi­ли­ва. В кiн­цi обi­ду ба­га­то ко­за­кiв бу­ло п'яненьких. Ста­рi ко­за­ки круж­ля­ли мед здо­ро­ви­ми кух­ля­ми. Чар­ка все час­тi­ше хо­ди­ла кру­гом, аж бi­га­ла, не­на­че ста­ла на­вi­же­на. Гетьман­шi не по­до­ба­ло­ся це час­ту­ван­ня, не по­до­бав­ся той го­мiн та крик п'яних ко­за­кiв. Во­на бу­ла ра­да, як обiд скiн­чив­ся i де­кот­рi гос­тi вста­ли з-за сто­ла. Му­зи­ки по­сi­да­ли на ос­ло­нi i за­раз вда­ри­ли ме­те­ли­цi. Мо­лод­шi ко­за­ки та ко­зач­ки не втер­пi­ли i пiш­ли в та­нець. Зем­ля зас­ту­го­нi­ла пiд ко­зацьки­ми пiд­кiв­ка­ми. За­каб­лу­ки рва­ли тра­ву цi­ли­ми ку­ща­ми. Тра­ва ле­тi­ла вго­ру i в од­ну мить про­топ­та­не мiс­це за­чор­нi­ло, не­на­че вби­тий довб­нею тiк. Ста­рi пол­ков­ни­ки та ко­за­ки си­дi­ли за сто­лом i ди­ви­лись на тан­цi. I не в од­но­го з них дри­жа­ли жиж­ки до тан­цiв пiд чер­во­ни­ми сап'янця­ми. Не один з них зга­дав лi­та мо­ло­дi.

    - Та й тан­цю­ють же пал­ко, не­ма де прав­ди дi­ти! Ото тан­цю­ють! ото пра­цю­ють! Не­на­че в бит­вi б'ються з та­та­ра­ми, - про­мо­вив Дем­ко.

    Гетьманша тро­хи по­си­дi­ла, по­ди­ви­лась на тан­цi i поп­ро­си­ла оса­ву­ли­ху по­да­ва­ти ва­ре­ну­ху в свiт­ли­цю. Во­на вста­ла i пiш­ла в свiт­ли­цю. За гетьман­шею пiш­ла Яки­ли­на Пав­ловська, доч­ка Бог­да­на Ка­те­ри­на Ви­говська, Оле­на Не­чаєва, оса­ву­ли­ха та ще кiлька ста­рих ко­за­чок. Реш­та гос­тей i гетьман зос­та­лись за сто­лом, щоб до­пи­ва­ти го­рiл­ку та ме­ди. На­пив­шись ва­ре­ну­хи, гетьман­ша й гетьман поп­ро­ща­лись з Дем­ком та Ольгою, поп­ро­ща­лись з гiстьми i виїха­ли з дво­ру. Гос­тi си­дi­ли за сто­ла­ми i пи­ли, до­ки не смерк­лось над­во­рi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3763
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4455

Пошук на сайті: