Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Маринчина ма­ти ще три днi про­бу­ла в Дем­ка; ще три днi зби­ра­ла­ся до Дем­ко­вої ха­ти рiд­ня та близькi то­ва­ри­шi-ко­за­ки. Ще три днi гу­ло од­гу­ком ве­сiл­ля в Дем­ко­вiй ха­тi, в Дем­ко­во­му сад­ку.

    Четвертого дня гос­тi ро­зiй­шли­ся. В Дем­ко­во­му ху­то­рi нас­та­ла ти­ша. Ма­рин­цi все зда­ва­лось, що во­на в гос­тях в оса­ву­ла на ху­то­рi, що во­на ще тро­хи по­гос­тює i швид­ко виїде з Зiньком до ма­те­рi в Київ. Чет­вер­то­го дня вран­цi Ма­рин­чи­на ма­ти виїха­ла в Су­бо­тiв до гетьман­шi. Ма­рин­ка зап­ла­ка­ла, про­ща­ючись з ма­тiр'ю. Аж те­пер, на про­щан­нi з ма­тiр'ю нес­по­дi­ва­но спа­ло їй на дум­ку, що во­на зос­тається з ста­рим оса­ву­лом, кот­рий не лю­бить шлях­ти, не лю­бить гетьма­на й гетьман­шi. Во­на за­бу­ла на той час i про Зiнька, i про лас­ка­ву до неї оса­ву­ли­ху, i в її дум­ках все з'явля­лась здо­ро­ва пос­тать ста­ро­го свек­ра, йо­го не­лас­ка­вий вид, на­суп­ле­нi товс­тi бро­ви, їй чо­гось зда­ло­ся, що во­на зос­тається на ху­то­рi тiльки з од­ним ста­рим оса­ву­лою, i сльози рiч­кою по­ли­лись з її очей.

    - Не плач, доч­ко! Звик­неш до но­во­го мiс­ця. I я ко­лись пла­ка­ла, як ме­не при­вез­ли сю­ди, в ху­тiр, а те­пер, хва­лить Бо­га, звик­ла i вiк свiй iз­жи­ла в цьому ху­то­рi i люб­лю те­пер цю осе­лю, як осе­лю рiд­но­го батька. Те бу­де i з то­бою. Ой Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Та­ка вже на­ша жi­но­ча до­ля. Не там до­во­диться вiк вi­ку­ва­ти й по­ми­ра­ти, де ми ро­ди­лись та дi­ву­ва­ли. Ой Гос­по­ди наш ми­ло­серд­ний! - го­во­ри­ла оса­ву­ли­ха i са­ма не зог­ля­дi­лась, як i со­бi зап­ла­ка­ла i тiльки зав­да­ла Ма­рин­цi жа­лю.

    Старий батько увiй­шов у свiт­ли­цю i ки­нув оком на Ма­рин­ку та свою жiн­ку.

    - А чо­го це ви роз­рев­ли­ся, не­на­че на по­хо­ро­нi? I ста­ра чо­гось про­ли­ває сльози? - ска­зав оса­ву­ла. - Чи не на­ду­ма­ла оце ти, ста­ра, ме­не ки­да­ти на ста­рос­тi лiт? Ти, Ма­рин­ко, не ду­же вва­жай на свек­ру­ши­нi сльози та зiт­хан­ня. Твоя свек­ру­ха лад­на що­го­ди­ни зiт­ха­ти та щод­ня сльози ли­ти, чи там за кур­ча­та­ми, чи за ка­че­ня­та­ми, чи за те­лям, а то й за чорт­ма-чим. Та­ка вже в неї кис­ла вда­ча, не­на­че во­на все но­сить кис­ли­цi в па­зу­сi та все їх куш­тує. А ко­ли ти вда­ла­ся в свою свек­ру­ху, то ви вдвох, бо­ронь. Бо­же, ще за­то­пи­те мiй ху­тiр своїми сльоза­ми.

    Маринка втя­ми­ла нi­би в не­лас­ка­во­му го­ло­сi сво­го свек­ра по­тай­нi жар­ти i ра­зом пе­рес­та­ла пла­ка­ти. Але во­на все бо­ялась сво­го свек­ра, од­ни­ку­ва­ла од йо­го, бо­ялась зос­та­ва­тись са­ма з ним в ха­тi. Ста­рий све­кор чо­гось на­га­ду­вав їй здо­ро­во­го сте­по­во­го ор­ла, од кот­ро­го во­на хо­ва­лась пiд кри­ла то доб­рої свек­ру­хи, то сво­го ко­ха­но­го Зiнька. Во­на при­мi­ти­ла, що Дем­ко все пог­ля­дає на неї ско­са, все не­на­че не йме їй вi­ри, все не­на­че ди­ше на неї важ­ким ко­зацьким ду­хом… "Ой, ко­ли б не зак­лю­вав ме­не на смерть цей страш­ний сте­по­вий орел, цей оса­вул!" - ду­ма­ла бiд­на Ма­рин­ка, пог­ля­да­ючи на ста­ро­го оса­ву­ла, на йо­го дов­гi ву­са, не­на­че жме­нi пом'ятих ко­но­пель, вис­мик­ну­тих з йо­го здо­ро­вецької го­ло­ви, не­на­че з по­вiс­ма.

    

    - Годi вже вам пхи­ка­ти та сльози ли­ти, а то ще в свiт­ли­цi од ва­ших слiз ста­не по­вiд­дя. Йдiть луч­ше до пе­кар­нi та го­туй­те обiд, бо вже час нас­тав­ля­ти борщ, - го­во­рив ста­рий оса­вул.

    Осавулиха з Ма­рин­кою пiш­ла до пе­кар­нi i за­хо­ди­лись ва­ри­ти обiд. Впо­рав­шись ко­ло пе­чi, во­ни нак­ри­ли стiл. Усi по­сi­да­ли за стiл обi­да­ти. Най­мич­ка по­да­ла борщ. Борщ вий­шов не ду­же смач­ний. Оса­вул на­су­пив­ся. Зiнько ви­го­ло­дав­ся i мо­тав, не роз­би­ра­ючи, чи доб­рий був борщ, чи не­доб­рий.

    - А кот­ра ва­ри­ла борщ? чи ста­ра, чи мо­ло­да? Щось борщ не ду­же смач­ний, не ко­зацький, а нi­би шля­хетський, со­ло­денький, - ска­зав ста­рий оса­вул, не то жар­тiв­ли­вим, не то до­кiр­ли­вим го­ло­сом.

    - Та це я ва­ри­ла, - обiз­ва­лась оса­ву­ли­ха, - Ма­рин­ка тiльки нак­ла­да­ла в гор­щок зак­риш­ки та м'яса.

    - Чи че­рез сльози та кис­ли­цi, чи че­рез ве­сiл­ля не вдав­ся то­бi борщ? - чiп­ляв­ся ста­рий до жiн­ки.

    Зiнько мов­чав. Мов­ча­ла й Ма­рин­ка. Не ог­ри­за­лась i ста­ра ма­ти. Смут­нi Ма­рин­чи­нi очi ста­ли ще сум­нi­шi: їй все зда­ва­лось, що во­на сi­ла за стiл обi­да­ти з во­ро­га­ми.

    - Привикай те­пер, Ма­рин­ко, до прос­тих ко­зацьких зви­чаїв, до прос­тої їжi, до прос­тої стра­ви. Ча­сом моя ста­ра спар­то­лить та­ку пот­ра­ву, що зветься же­ри­мовч­ки. Ти, пев­но, не їла та­кої ко­зацької пот­ра­ви. При­ви­кай i до прос­тої ро­бо­ти, бо ми лю­ди не­ба­га­тi й прос­тi i не лю­би­мо по­си­деньки та по­хо­деньки справ­ля­ти, як бу­ває в па­нiв, - обiз­вав­ся ста­рий, уп­лi­та­ючи на всi зас­тав­ки шмат­ки пе­че­нi, кот­рi вiн брав з по­лу­мис­ка - де­рев'яною здо­ро­вою лож­кою з заг­ну­тим дер­жал­ном, схо­жим на кар­люч­ку.

    - Я, та­ту, звик­ла до ро­бо­ти в своєї ма­те­рi, бо й ма­ма ро­бить уся­ку ро­бо­ту, i ме­нi за­га­ду­ва­ла ро­би­ти уся­ку ро­бо­ту, - нес­мi­ли­во обiз­ва­лась Ма­рин­ка.

    - Ото й доб­ре!

    Маринка спус­ти­ла вi­ка на очi i пок­ла­ла лож­ку на стiл:

    Їжа не йшла їй на дум­ку од до­ко­рiв ста­ро­го свек­ра.

    Старий оса­вул пе­рес­тав гри­ма­ти, як по­ба­чив, що Ма­рин­ка i не ду­має па­нi­ти i бе­реться до ро­бо­ти вку­пi з ста­рою свек­ру­хою та з най­мич­кою. Але вiн все пог­ля­дав на Ма­рин­ку ско­са, все ки­дав нав­ман­ня жар­та­ми про­ти Ма­рин­ки, хоч Ма­рин­ка сил­ку­ва­лась ро­би­ти уся­ку до­го­ду ста­ро­му свек­ро­вi. Во­на по­чу­ва­ла в тих жар­тах до­кiр, але мов­ча­ла. Тiльки як ро­див­ся в Ма­рин­ки син Яре­ма, ста­рий зов­сiм огов­тав­ся, звик до не­вiст­ки-шлях­тян­ки i пе­рес­тав ки­да­ти до­ко­ра­ми на Ма­рин­ку.

    

VIII

    

    Тим ча­сом до гетьма­на Ви­говсько­го все час­тi­ше та час­тi­ше приїзди­ли польський пос­ла­нець Ка­зи­мир Беньовський, дi­дич пра­вос­лав­ної вi­ри, Юрiй Не­ми­рич та iн­шi ук­раїнськi пра­вос­лав­нi па­ни. Гетьман, за­ду­мав­ши од­да­ти Ук­раїну Польщi, бо­яв­ся, що не всi ко­за­ки прис­та­нуть на те, й не йняв вi­ри ко­за­кам. Вiн наб­рав в Чи­ги­ринський полк нiм­цiв, во­ло­хiв, пра­вос­лав­них дрiб­них убо­гих шлях­ти­чiв i ко­за­кiв, при­хильних до Польщi. Зiнька вiн не пе­ре­вiв в iн­ший полк тiльки че­рез те, що за ним бу­ла гетьман­ши­на сест­ра в пер­вих. Гар­ма­ти i нi­мецьку пi­хо­ту в Чи­ги­ринсько­му пол­ку гетьман до­ру­чив нiм­це­вi Да­ни­ло­вi Олi­вен­бер­го­вi. Не­да­ле­ко вiд Чи­ги­ри­на за Чор­ним лi­сом сто­яло на­по­го­то­вi най­ня­те та­тарське вiй­сько. Гетьман не ду­же йняв вi­ри своїм ко­за­кам i обс­та­вив свiй гетьманський двiр най­ня­ти­ми чу­жин­ця­ми для своєї обо­ро­ни. Ста­рий Лю­тай знав про но­вi гетьманськi по­ряд­ки, про гетьманськi за­мi­ри i тiльки хи­тав з до­са­ди го­ло­вою. Зiнько на­рi­кав на тi но­вi по­ряд­ки го­лос­но й при­люд­но, не вва­жа­ючи на те, що йо­го жiн­ка бу­ла гетьман­ши­на ро­дич­ка в пер­вих. Не­за­ба­ром пiс­ля то­го, 16 сен­тяб­ря 1658 ро­ку, гетьман скли­кав ко­зацьку ра­ду в Га­дя­чi. Пан Беньовський приїхав на ра­ду, ска­зав пиш­ну про­мо­ву i вго­во­рив при­хильни­кiв Польщi при­лу­чи­ти Ук­раїну до Польщi. Прос­тi ко­за­ки ма­ло ро­зу­мi­ли ку­че­ря­ву та пре­муд­ру про­мо­ву па­на Беньовсько­го. Пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник Пав­ло Те­те­ря ви­ло­жив змiст i тям­ку тiєї про­мо­ви в на­род­них прос­тих при­мов­ках та в при­каз­ках.

    - Отой всю прав­ду ска­зав! Зго­да! зго­да! зго­да! - зак­ри­ча­ли ко­за­ки, по­ка­зу­ючи пальця­ми на Те­те­рю.

    Гетьман i пол­ков­ни­ки пiд­пи­са­ли ту Га­дяцьку умо­ву i пос­та­но­ви­ли пос­ла­ти пос­лан­цiв в Вар­ша­ву на сейм i про­си­ти, щоб ко­роль знов прий­няв Ук­раїну пiд свою дер­жа­ву. На ра­дi пос­та­но­ви­ли, що ко­за­ки прис­та­ють до по­ля­кiв як рiв­нi до рiв­них; ко­зацька стар­ши­на по­вин­на бу­ла дiс­та­ти шля­хетське польське пра­во; Ук­раїна по­вин­на бу­ла ста­ти ве­ли­ким кня­зiвст­вом, а Ви­говський - гетьма­ном i руським ве­ли­ким кня­зем.

    Вернувшись до Чи­ги­ри­на, гетьман ви­ря­див в Вар­ша­ву пос­лан­цiв. В квiт­нi 1659 ро­ку польськi сей­мо­вi пос­лан­цi з'їха­лись до Вар­ша­ви на сейм. На цьому сей­мi по­вин­но бу­ло ста­тись ве­ли­ке дi­ло для Польщi. Ко­роль був го­то­вий прий­ня­ти в пiд­данст­во ко­зацьке вiй­сько i всю Ук­раїну, i сейм був по­ви­нен роз­ди­ви­тись i ро­зiб­ра­ти пунк­ти Га­дяцької умо­ви, пос­та­нов­ле­ної Ка­зи­ми­ром Беньовським та Євла­шевським з гетьма­ном Ви­говським та ко­за­ка­ми ще 1658 ро­ку в мi­ся­цi сен­тяб­рi. Сейм роз­по­чав­ся. Ко­роль Ян-Ка­зи­мiр i польськi маг­на­ти та сей­мо­вi пос­лан­цi жда­ли ко­зацьких пос­лан­цiв з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою, а во­ни за­га­ялись i не приїзди­ли.

    Варшава зас­по­коїлась i не­на­че по­ве­се­лi­ша­ла пiс­ля важ­ких воєн з ко­за­ка­ми за гетьма­на Бог­да­на. Но­вий гетьман Ук­раїни Iван Ви­говський знов вер­тав Ук­раїну польсько­му ко­ро­ле­вi. Ця ра­дiс­на звiст­ка пiш­ла по Вар­ша­вi, по всiй Польщi. Маг­на­ти з'їха­лись до Вар­ша­ви, да­ва­ли на ра­до­щах пиш­нi бен­ке­ти, гу­ля­ли по тiс­них вар­шавських ули­цях то вер­ха­ми на чу­до­вих бас­ких ко­нях, то в ста­ро­дав­нiх ви­со­ких ка­ре­тах, зап­ря­же­них в прос­тяж.

Пошук на сайті: