Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Грязюка на тiс­них ули­цях вже прот­рях­ла, але в ви­бо­ях i ямах сто­яло баг­но. Тiс­нi й ву­зенькi ули­цi ки­шi­ли людьми, на­тов­пом жи­дiв, кот­рi по­на­во­зи­ли сво­го кра­му пiд час наїзду па­нiв на сейм. По всiх ули­цях, за­кут­ках i пе­ре­ул­ках сно­ви­га­ли екi­па­жi маг­на­тiв та сей­мо­вих пос­лан­цiв, кот­рi поп­ри­во­зи­ли до Вар­ша­ви своїх жi­нок та до­чок для роз­ва­ги. Скрiзь ми­га­ли ви­со­кi, аж пiд са­мi­сiнькi жи­дiвськi стрi­хи, ста­ро­мод­нi екi­па­жi, де на коз­лах стри­мi­ли по­го­ни­чi в кра­кiвських жу­па­нах з ши­ро­ки­ми вик­лад­час­ти­ми ко­мi­ра­ми, об­ши­ти­ми зо­ло­ти­ми взор­ця­ми та ме­реж­ка­ми. Чу­до­вi ко­нi, зап­ря­же­нi в прос­тяж, в кра­кiвських хо­му­тах, з чер­во­ни­ми шар­фа­ми, при­чеп­ле­ни­ми звер­ху, ба­су­ва­ли по ули­цях, як на­вi­же­нi. В екi­па­жах си­дi­ли уб­ра­нi маг­на­ти, їх жiн­ки та доч­ки. На па­нi­ях та пан­нах впе­ре­мiш­ку ма­ня­чi­ли то польськi ок­са­ми­то­вi чер­во­нi та жов­тi кун­ту­шi, об­ля­мо­ва­нi бi­лим гор­нос­таєм, то мод­нi заг­ра­нич­нi сук­нi. Си­вi па­ри­ки на маг­на­тах та маг­нат­ках бу­ли пе­ре­та­со­ва­нi з ок­са­ми­то­ви­ми ко­ло­рит­ни­ми шап­ка­ми чу­дер­нацьких фа­со­нiв, ча­сом ви­га­да­них фан­та­зiєю вар­шавських па­нiв та па­нiй. Ко­нi ка­та­ли, як ска­же­нi. Вес­ня­не сон­це гра­ло на до­ро­гих ко­ло­рит­них убо­рах па­нiв, на блис­ку­чих кра­кiвських хо­му­тах, на блис­ку­чiй уп­ря­жi, об­ли­тiй срiб­лом. Все це жва­ве, ко­ло­рит­не, блис­ку­че, сно­ви­га­юче по ули­цях, весь цей во­руш­ли­вий блис­ку­чий роз­кiш­шю наїзд ста­вав в ве­ли­кий конт­раст з за­дим­ле­ни­ми дом­ка­ми та ха­луп­ка­ми, з пле­са­ми баг­на по ули­цях, з смер­дю­чою гряз­зю та гноєм. Всi ули­цi бу­ли схо­жi на тро­пiч­нi пле­са та бо­ло­та з смер­дю­чою гни­лою во­дою, на кот­рих ма­ня­чi­ли пре­чу­до­вi квiт­ки ро­же­во­го та бi­ло­го ла­тат­тя, пре­пиш­них квi­ток вiк­то­рiї та ко­ло­рит­них ле­лiй.

    Аж у маї при­бу­ли до Вар­ша­ви гетьманськi пос­лан­цi з Ук­раїни. З ге­не­ральної стар­ши­ни при­був ге­не­ральний обоз­ний Ти­мiш Но­сач, ге­не­ральний пи­сар Гру­ша, мир­го­родський пол­ков­ник Лiс­ницький. Од кож­но­го ко­зацько­го пол­ку гетьман прис­лав по два сот­ни­ка. З пос­лан­ця­ми поїха­ло ба­га­то охо­чих лю­дей з ко­зацької стар­ши­ни. Усiх пос­лан­цiв наб­ра­ло­ся двiс­тi душ. Юрiй Не­ми­рич, дi­дич пра­вос­лав­ної вi­ри, київський каш­те­лян, кот­рий поїхав за де­пу­та­та од Києва, та Про­кiп Ве­ре­ща­га, як де­пу­тат од Чер­нi­го­ва, бу­ли на чо­лi ко­зацько­го пос­лан­ницт­ва.

    "Козацькi пос­лан­цi вже при­бу­ли! Вже приїха­ли! -за­го­мо­нi­ли скрiзь по Вар­ша­вi. - Сла­ва Бо­гу! Та­ки дiж­да­лись! Знов нас­та­не мир мiж Польщею та Ук­раїною!" - го­во­ри­ли польськi па­ни, уг­ля­дiв­ши, як ко­зацькi пос­лан­цi в'їха­ли в Вар­ша­ву дов­ги­ми ряд­ка­ми на бас­ких сте­по­вих ко­нях.

    Червонi ко­зацькi кар­ма­зи­ни, чер­во­нi ви­со­кi вер­хи ша­пок за­ма­ня­чi­ли по вар­шавських ули­цях. Бас­кi сте­по­вi ко­нi по­мi­ша­лись з чу­дер­нацьки­ми екi­па­жа­ми. Нез­вич­нi до мiсько­го га­му й на­тов­пу, ди­кi сте­по­вi ко­нi ста­ва­ли диб­ки, iр­жа­ли, як ска­же­нi, ви­щи­ря­ли зу­би i ля­ка­ли па­нiй та па­ня­нок, проїжджа­ючих по ули­цях. Чер­во­нi кар­ма­зи­ни та шап­ки за­ря­бi­ли й за­ма­ня­чi­ли мiж чор­ни­ми жи­дiвськи­ми каф­та­на­ми та ша­бас­ко­ви­ми со­бо­ле­ви­ми шап­ка­ми. На­товп ви­си­пав­ся на ули­цi, щоб по­ди­ви­тись на ко­зацьких гос­тей, кот­рих вже дав­но не бу­ло вид­ко в Вар­ша­вi. Вар­ша­ва за­шу­мi­ла на ра­до­щах, за­во­ру­ши­лась, жду­чи доб­рих нас­лiд­кiв для Польщi, од приїзду ще не так дав­но страш­них во­ро­гiв Польщi, кот­рi те­пер са­мi гор­ну­лись до Польщi, за­по­бi­га­ли лас­ки в польсько­го ко­ро­ля.

    Висипали на ули­цю й виг­на­нi Бог­да­ном утi­ка­чi з Ук­раїни - по­ка­то­ли­че­нi й спо­ля­че­нi ук­раїнськi па­ни, кот­рi пов­тi­ка­ли з своїх маєтнос­тей до Вар­ша­ви i бо­ялись вер­та­ти на Ук­раїну. Во­ни збiд­нi­ли, зу­бо­жi­ли, об­но­си­лись i про­жи­ва­ли нуж­ден­не, не ма­ючи ча­сом шмат­ка на­сущ­но­го хлi­ба. В обст­рi­па­них, в зли­ня­лих жу­па­нах та кун­ту­шах цi ук­раїнськi не­до­ляш­ки стрi­ли ко­за­кiв кри­ка­ми не­на­вис­тi. Во­ни по­ка­зу­ва­ли ку­ла­ки ко­за­кам, кот­рi шу­га­ли на ко­нях по тiс­них ули­цях.

    - Душогуби! Льотри! прок­ля­тi схиз­ма­ти­ки! ли­хо­дiї! бо­дай вам доб­ра не бу­ло! - ви­ри­ва­лись прокльони слiд­ком за ко­за­ка­ми з на­тов­пу. - Ви нас скрив­ди­ли! Бо­дай ва­шо­му гетьма­но­вi Бог­да­но­вi зем­ля ляг­ла за­лi­зом на до­мо­ви­ну! Прок­ля­тi! ви нас скрив­ди­ли, нас, дi­тей Ук­раїни, ук­раїнсько­го ро­ду, ук­раїнської кро­вi!

    Але цi кри­ки спо­ля­че­них утi­ка­чiв, па­нiв з Ук­раїни, не до­лi­та­ли на­вiть до чер­во­них ко­зацьких ша­пок, їх при­го­лом­шу­ва­ли й заг­лу­шу­ва­ли кри­ки ра­дiс­нi, кри­ки при­вi­ту ко­за­кам, що знов по­вер­ну­лись до пiд­данст­ва польсько­му ко­ро­ле­вi.

    Король наз­на­чив день для прий­нят­тя ко­зацьких пос­лан­цiв. В се­на­торськiй прос­тор­нiй за­лi зiб­ра­ли­ся усi се­на­то­ри й сей­мо­вi пос­лан­цi. Для ко­ро­ля був пос­тав­ле­ний трон на ви­со­ченьких схо­дах пiд чер­во­ним ок­са­ми­то­вим бал­да­хi­ном, пе­ре­ви­тим по­се­ре­ди­нi зо­ло­ти­ми шнур­ка­ми. При­був i ар­хiєпис­коп прi­мас гнiз­ненський. Усi пос­лан­цi й маг­на­ти ста­ли дво­ма ря­да­ми по обид­ва бо­ки за­ли i жда­ли ко­ро­ля. Не­за­ба­ром роз­нiс­ся по за­лi го­лос ге­рольда: "Най­яс­нi­ший ко­роль Ян-Ка­зи­мiр їде!" Усi в за­лi за­во­ру­ши­лись i по­да­ли­ся до по­ро­га. Прi­мас з хрес­том в ру­ках пi­шов до по­ро­га по­мiж ря­да­ми па­нiв i встрiв ко­ро­ля в две­рях. Се­на­то­ри й сей­мо­вi пос­лан­цi ни­зенько ук­ло­ни­ли­ся ко­ро­ле­вi. Ли­це­мiр­на по­кiр­ли­вiсть ви­яв­ля­лась на об­лич­чях маг­на­тiв, кот­рi вва­жа­ли се­бе тро­хи не за рiв­ню ко­ро­ле­вi i кот­рi в се­бе вдо­ма, в своїх маєтнос­тях i на про­вiн­цi­альних сей­мах i справ­дi вис­ту­па­ли як ма­ленькi са­мос­тiй­нi ко­ро­лi. Гетьман Бог­дан прод­раж­нив їх за сва­вiльнiсть "ко­ро­ле­ня­та­ми".

    Король, ще мо­ло­дий, але тi­лис­тий, пос­тав­ний та здо­ро­вий, по­ва­гом всту­пив в за­лу i поп­рос­ту­вав мiж дво­ма ря­да­ми па­нiв до тро­ну. Па­ни ру­ши­ли слiд­ком за ним i ста­ли по обид­ва бо­ки тро­ну. Прi­мас став на чо­лi маг­на­тiв по пра­ву ру­ку од ко­ро­ля. День був вес­ня­ний, со­няч­ний. В вiк­на по обид­ва бо­ки тро­ну си­па­лось май­ське про­мiн­ня i об­си­па­ло яс­ним свi­том ба­га­тi ок­са­ми­то­вi та шов­ко­вi кун­ту­шi, лис­нi­ло на зо­ло­тих шнур­ках та по­зу­мен­тах, пе­ре­ли­ва­лось чу­до­ви­ми м'яки­ми су­тiн­ка­ми на шов­ко­вих та ок­са­ми­то­вих склад­ках кун­ту­шiв. Увесь збiр, блис­ку­чий та пиш­ний, аж сяв ко­ло­рит­ни­ми фар­ба­ми, сяв ра­дiс­ни­ми очи­ма, ве­се­лим об­лич­чям.

    Увiйшли ко­зацькi пос­лан­цi i гур­том ста­ли се­ред за­ли. За­ся­ли чер­во­нi кар­ма­зи­ни та чер­во­нi сап'янцi, не­на­че се­ред пiст­ря­во­го гур­ту маг­на­тiв в за­лi схо­пи­лось чер­во­не по­лум'я. Тiльки чор­но­во­ло­сi ко­зацькi го­ло­ви, чор­нi чу­би на го­ло­вах, здо­ро­вi ву­си та блис­ку­чi тем­нi очi чор­нi­ли по­верх чер­во­но­го по­лум'я кар­ма­зи­нiв. Пос­лан­цi пок­ло­ни­лись ко­ро­ле­вi. Ко­роль згор­да по­вiв вниз очи­ма i лед­ве схи­лив свою низько обст­ри­же­ну го­ло­ву, тiльки здо­ро­вецькi ву­си тро­хи схи­ли­лись вниз i на­тя­ка­ли, що ко­роль пок­ло­нив­ся - не чо­лом, а ву­са­ми.

    Перед дер­жав Юрiй Не­ми­рич, чо­ло­вiк вче­ний i слав­ний ора­тор то­го ча­су. Вiн спи­нив­ся по­се­ред за­ли, вис­ту­пив тро­хи з на­тов­пу i вис­ло­вив ла­тинською мо­вою пиш­ну про­мо­ву, в кот­рiй вих­ва­ляв Польщу, як вольну дер­жа­ву на ввесь свiт, i про­сив ко­ро­ля знов прий­ня­ти в своє пiд­данст­во усю Ук­раїну, од­рiз­не­ну од Польщi гетьма­ном Бог­да­ном. Пiс­ля ко­ро­тенько­го ри­то­рич­но­го всту­пу Не­ми­рич про­мо­вив:

    - Ми з'являємось в те­пе­рiш­нiй день пе­ред прес­то­лом ко­ро­лiвської ве­лич­нос­тi, пе­ред збо­ром всiєї Ре­чi Пос­по­ли­тої як пос­лан­цi най­яс­нi­шо­го й най­шля­хет­нi­шо­го гетьма­на усього вiй­ська За­по­розько­го i ра­зом з тим усього ук­раїнсько­го на­ро­ду, щоб приз­на­ти пе­ред ли­цем усього свi­та на по­том­нi вi­ки йо­го ве­лич­нiсть. Рiч Пос­по­ли­ту i Ко­ро­ну Польську на­шою вiт­чи­ною i ма­тiр'ю. Дер­жа­ва ва­шої ве­лич­нос­тi по всьому свi­ту ста­да слав­на во­лею i в цьому схо­жа на царст­во Бо­же, в кот­ро­му як ог­не­вим ду­хам, так i людсько­му ро­до­вi да­ються Бо­жi й людськi за­ко­ни, але з охо­ро­ною їх вольної во­лi без най­мен­шо­го си­лу­ван­ня на всi ча­си од са­мо­го сот­во­рiн­ня свi­та. Не­хай iн­шi царст­ва й дер­жа­ви бу­дуть слав­нi своїм теп­лим клi­ма­том, ба­гатст­вом, злит­ка­ми зо­ло­та, до­ро­гих пер­лiв та дi­аман­тiв, роз­кiш­шю жит­тя… але там на­ро­ди не заз­на­ють прав­ди­вої во­лi. За­був­ши, що во­ни об­да­ро­ва­нi од Бо­га вольною во­лею, во­ни жи­вуть не­на­че в зо­ло­тiй клiт­цi, i по­вин­нi зос­та­ва­тись не­вольни­ка­ми чу­жої сва­во­лi, чу­жо­го ба­жан­ня. На усьому свi­тi не мож­на знай­ти та­кої во­лi, як в Польськiй Ко­ро­нi! Ця во­ля, кот­рiй i цi­ни не мож­на склас­ти, ця вольнiсть, а не що iн­ше, ве­де те­пер нас до з'єднан­ня з ва­ми. Ми ро­ди­лись вольни­ми, ви­рос­ли на во­лi i вольно обер­таємось до од­на­ко­вої з на­ми во­лi.

Пошук на сайті: