Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 55)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430

    Узенька ули­ця ко­ло со­бо­ру уся за­пов­ни­лась блис­ку­чим кор­те­жем роз­кiш­но уб­ра­них польських се­на­то­рiв та ко­зацьких пос­лан­цiв. Увесь кор­теж аж сяв [то] чер­во­ни­ми, то си­нi­ми кун­ту­ша­ми, чер­во­ни­ми вер­ха­ми ко­зацьких ша­пок. Ули­ця не­на­че зац­вi­ла квiт­ка­ми. Май­ське сон­це ве­се­ло гра­ло й лис­нi­ло на зо­ло­тих по­зу­мен­тах кун­ту­шiв, на чер­во­них та жов­тих до­ро­гих убо­рах, на чер­во­них ма­кiв­ках ко­зацьких ша­пок та на чер­во­них кун­ту­шах. З усiх од­чи­не­них вi­кон ви­зи­ра­ли гар­нi пан­ни та па­нiї в пиш­них убо­рах. Пок­рiв­лi бу­дин­кiв бу­ли об­си­па­нi на­ро­дом, не­на­че їх об­сi­ли хма­ра­ми гал­ки. Блис­ку­чий кор­теж не­на­че вли­вав­ся в ви­со­кi две­рi со­бо­ру, ки­да­ючи чер­во­няс­тий та жов­тий од­лиск на стi­ни со­бо­ру, обк­вiт­ча­нi ви­лiп­ле­ни­ми фi­гу­ра­ми та ара­бес­ка­ми. Са­мi ян­го­ли, ви­лiп­ле­нi над ви­со­ки­ми две­ри­ма, не­на­че ожи­ли, вкри­тi жи­вим од­лис­ком од до­ро­гих кар­ма­зи­нiв. Свiт тих од­лис­кiв бi­гав, ми­го­тiв по го­ро­рiзьбi; ян­го­ли не­на­че зас­мi­ялись на ра­до­щах, що нас­тав мир i спо­кiй в Польщi, що Ук­раїна знов прис­тає до зго­ди з Польщею.

    Блискучий кор­теж не­на­че пог­ли­ну­ли ши­ро­кi тем­нi две­рi. В со­бо­рi по­чав­ся мо­ле­бень. На ули­цi, на пок­рiв­лях ста­ло ти­хо, як в глу­пу нiч. На­товп на ули­цi пос­ки­дав шап­ки. Все за­тих­ло. Весь на­товп на ули­цi нi­би за­мер. Тiльки чуть бу­ло, як в про­зо­ро­му по­вiт­рi десь ве­се­ло ще­бе­та­ла лас­тiв­ка i її дзвiн­кий, але м'який го­лос роз­ли­вав­ся, не­на­че хто виг­ра­вав на флей­тi ве­се­лi тре­лi. На со­бо­рi на хрес­тi вче­пи­лась нiж­ка­ми гал­ка i за­кав­ка­ла своїм м'яким го­ло­сом. I те кав­кан­ня гал­ки ви­раз­но роз­нес­ло­ся по­над до­ма­ми се­ред мерт­вої ти­шi. Ви­со­кi й тон­кi двi баш­ти со­бо­ру з ди­ва пог­ля­да­ли на нез­ви­чай­ний збiр на­ро­ду, не­на­че за­мер­шо­го й за­хо­лов­шо­го на ули­цях, в од­чи­не­них вiк­нах i на да­хах.

    Серед мерт­вої ти­шi нес­по­дi­ва­но за­гув ор­ган, та все дуж­че, та го­лос­нi­ше. Гук ор­га­на спов­нив увесь со­бор i ма­ло-по­ма­лу нi­би по­ли­лись здав­ле­нi хви­лi по­туж­них мiц­но­си­лих гу­кiв че­рез од­чи­не­нi две­рi, не­на­че во­ни не змi­щу­ва­лись в хра­мi, i по­ли­лись че­рез край, пот­ра­пи­ли в од­чи­не­нi две­рi i роз­ли­лись хви­ля­ми по ули­цi, по­нес­ли­ся вго­ру по­над до­ма­ми i роз­ли­ли­ся по синьому не­бi, в май­сько­му по­вiт­рi.

    В со­бо­рi зас­пi­ва­ли "Те­бе, Бо­га, хва­ли­мо". Зас­пi­ва­ли усi од щи­ро­го сер­ця на ра­до­щах ду­жи­ми го­ло­са­ми. Ор­ган за­гув, зак­ле­ко­тiв, зак­ри­чав, а по­тiм заг­ри­мiв: йо­го низький кле­кiт, як грiм, злив­ся з го­ло­са­ми. I зад­ри­жа­ли товс­тi стi­ни со­бо­ру, не­на­че не ви­дер­жа­ли на­тис­ку ли­царст­ва, на­тис­ку ли­царської си­ли й муж­нос­тi. Без­мов­не, нi­би змерт­вi­ле стов­пи­ще за­хи­ли­та­лось на ули­цi й на да­хах. Усi по­ча­ли хрес­ти­тись, бо вже нас­тав кi­нець мо­леб­ня, i всi жда­ли, що от-от не­за­ба­ром блис­ку­чий кор­теж з ко­ро­лем на чо­лi з'явиться в две­рях со­бо­ру i за­то­пить зо­ло­том i сяєвом ули­цю.

    На не­бi сон­це зра­зу по­гас­ло. На­бiг­ла май­ська чор­на хма­ра. Ще ор­ган не за­мовк, як нес­по­дi­ва­но вда­рив грiм, не­на­че десь не­да­леч­ко вист­ре­ли­ли з гар­ма­ти. Грiм гур­ко­тiв ве­се­ло по не­бi i не­на­че за­ре­го­тав­ся на ра­до­щах ве­ли­ко­го для Польщi свя­та. Нес­по­дi­ва­но по­лив­ся дощ лив­цем. На од­ну хви­ли­ну стов­пи­ще не­на­че вкри­лось ту­ма­ном i за­во­ру­ши­лось, за­хи­та­лось на ви­со­ких пок­рiв­лях. Дощ лив, шу­мiв, аж дзюр­чав. По­то­ки впа­ли з пок­рiв­лi i зад­зюр­ча­ли по ули­цi. Про­це­сiя му­си­ла зад­ля­тись в со­бо­рi по­ки пе­рес­та­не дощ.

    - Це доб­рий знак! - го­мо­нi­ли в со­бо­рi. - Дощ теп­лий i пло­дю­чий. Як цей дощ не­се свi­жiсть i ро­дю­чiсть, так пос­та­нов­ле­ний мир з Ук­раїною не­хай зба­га­тить нас, при­бiльшить бла­гос­ло­вен­ня i на­да­рує проц­вi­тан­ням Польщу!

    Дощ од­ра­зу пе­рес­тав, не­на­че хто зак­рив нес­по­дi­ва­но хма­ри. Од­гу­ки гро­му лу­на­ли ти­хо десь да­ле­ко за Вiс­лою над лу­га­ми, над гус­ти­ми лi­са­ми. Над Вар­ша­вою не­бо ви­по­го­ди­лось i за­ся­ло чис­ти­ми блис­ку­чи­ми бла­кит­ни­ми фар­ба­ми, не­на­че опо­ви­лось най­до­рож­чим го­лу­бим м'яким шов­ком з зо­ло­тис­ти­ми су­тiн­ка­ми. Кор­теж ру­шив i вий­шов з со­бо­ру. Жов­тi панськi чо­бо­ти, чер­во­нi ко­зацькi сап'янцi з срiб­ни­ми пiд­ко­ва­ми за­лис­нi­ли на ули­цi, об­мо­че­нi в теп­лу до­що­ву во­ду, кот­ра дзюр­ча­ла пiд но­га­ми. Стов­пи­ще крик­ну­ло, як один го­лос: "Вi­ват, ко­роль Ян-Ка­зи­мiр! Вi­ват, ко­за­ки!"

    - Пiшла хма­ра на та­та­ри, а со­неч­ко на хрис­ти­яни! - го­во­ри­ли ко­за­ки, по­див­ля­ючись на хма­ри, що по­су­ну­лись за Вiс­лу.

    Але тi хма­ри по­су­ну­лись i на та­тар, по­су­ну­лись во­ни i на Ук­раїну…

    Пiсля при­ся­ги по­ча­ли­ся в Вар­ша­вi бен­ке­ти. Ба­га­тi, знач­нi польськi маг­на­ти зап­ро­шу­ва­ли до се­бе на бен­ке­ти ук­раїнських пос­лан­цiв. Па­ни вi­та­ли ко­за­кiв з по­ва­жан­ням; ко­за­ки по­ка­зу­ва­ли на сло­вах при­хильнiсть до ко­ро­ля й Польщi.

    В тi ча­си польськi маг­на­ти не ста­ви­ли со­бi ве­ли­ких па­ла­цiв в Вар­ша­вi. Здо­ро­вi па­ла­ци з баш­та­ми во­ни ста­ви­ли в своїх маєтнос­тях по се­лах та мiс­теч­ках, то над бо­ло­тя­ни­ми рiч­ка­ми, то на го­рах для за­хис­ту од нес­по­дi­ва­но­го на­па­ду та­тар, ко­за­кiв та лi­вонських ри­ца­рiв. Па­ла­ци їх бу­ли ра­зом i твер­ди­нi, об­ко­па­нi ро­ва­ми, об­си­па­нi ва­ла­ми, за­хи­ще­нi бо­ло­та­ми, оче­ре­та­ми або го­ра­ми. Один тiльки ко­рон­ний канц­лер мав чи­ма­лий па­лац з дво­ма не­ве­лич­ки­ми баш­та­ми, кот­рi гор­до­ви­то по­зи­ра­ли на тiс­но скуп­че­нi жи­дiвськi та мi­щанськi не­ве­лич­кi за­дим­ле­нi дом­ки, не­на­че но­га­тi та дов­го­шиї чап­лi та жа­би, що при­таїлись на днi бо­ло­та в осо­цi. Канц­лер зап­ро­сив до се­бе на бен­кет де­кот­рих ко­зацьких стар­шин i чи­ма­ло сей­мо­вих пос­лан­цiв.

    Просторна дов­га за­ла на дру­го­му по­вер­сi йшла че­рез увесь па­лац i бу­ла вкри­та звер­ху зак­руг­ле­ним пла­фо­ном, не­на­че зiг­ну­тим лист­ком па­пе­ру або ве­ле­тенською по­ло­ви­ною ули­ка, роз­ру­ба­но­го впо­довж над­воє. Пла­фон увесь був об­лiп­ле­ний гру­би­ми ара­бес­ка­ми, не­на­че на йо­му бу­ло на­ту­ле­не ло­мач­чя по­по­ло­ви­нi з уся­ким лис­том, в кот­ро­му по­де­ку­ди по­зап­лу­ту­ва­лись кри­ла­тi аму­ри та ми­за­тi й пи­ка­тi ве­не­ри. По обид­ва бо­ки дов­гої за­ли йшли ря­доч­ка­ми тiс­ненькi й узенькi кiм­нат­ки, в кот­рих нiг­де бу­ло й по­вер­ну­тись га­разд. Уся за­ла бу­ла ос­вi­че­на трьома люст­ра­ми, кот­рi бу­ли при­чеп­ле­нi до пла­фо­на; на них трьома вiн­ця­ми го­рi­ли свiч­ки яро­го вос­ку. Дов­гi ря­ди сто­лiв тяг­ли­ся од краю до краю за­ли. Сто­ли аж зах­ряс­ли пiд срiб­ни­ми та­рiл­ка­ми та по­лу­мис­ка­ми, пов­ни­ми уся­ких наїдкiв. Срiб­нi куб­ки та пу­га­рi бу­ли нас­тав­ле­нi по­се­ред сто­лiв, не­на­че срiб­ний гай ви­рiс на ска­тер­тях по­се­ред сто­лiв. Чи­ма­ло во­лiв, ба­ра­нiв, ка­ба­нiв та уся­кої пти­цi по­ляг­ло пiд но­жа­ми ку­ха­рiв для то­го бен­ке­ту. З льохiв ви­ко­ти­ли кiлька бо­чок ста­ро­го ви­на, а най­бiльше вен­герсько­го. В за­лi сто­яв гам та кле­кiт, не­на­че на яр­мар­ку; скрiзь тхну­ло вос­ком та ди­мом, як у церк­вi. Доб­ре ви­но розв'яза­ло i па­нам, i ко­за­кам язи­ки. Усi го­во­ри­ли го­лос­но, скiльки бу­ло си­ли, як те­пер го­во­рять се­ля­ни в корч­мах на­пiд­пит­ку. Гос­по­дар не раз об­хо­див сто­ли i ве­лiв слу­гам на­ли­ва­ти пу­га­рi ви­ном. I па­ни, й ко­за­ки пи­ли стра­шен­но. Гос­тi спо­рож­ня­ли жба­ни в од­ну мить. Слу­ги на­си­лу всти­га­ли на­ли­ва­ти їх ви­ном з бо­чок. Ви­но не­на­че зся­ка­ло, вси­са­лось i вхо­ди­ло в су­ху зем­лю, мi­сяць не­поєну до­щем.

    Пани бра­та­лись з ко­за­ка­ми, об­нi­ма­лись i цi­лу­ва­лись на ра­до­щах, не­на­че во­ни нi­ко­ли не би­лись i на­вiть не ла­ялись. Ко­за­ки го­лос­но хва­ли­лись своєю при­хильнiс­тю до Польщi.

    - От те­пер не­хай най­яс­нi­ший наш ко­роль по­си­лає нас на Моск­ву або на шве­дiв! - го­во­ри­ли на ра­до­щах ко­за­ки. - Ми да­мось їм взна­ки i до­ка­же­мо, що ми го­то­вi i го­ло­ва­ми нак­лас­ти за йо­го ко­ро­лiвську ве­лич­нiсть. Про­па­ли те­пер та­та­ри й тур­ки! Не­хай во­ни те­пер на­чу­ва­ються ли­ха! Зав­да­мо ми їм вку­пi з ва­ми доб­рої пинх­ви!

    Вже над­во­рi су­те­нi­ло. В за­лi ста­ло душ­но, як на пе­чi. Пiс­ля дов­го­го бен­ке­ту ко­за­ки й па­ни вже бу­ли п'янi. Ко­рон­ний канц­лер, гос­по­дар до­му, встав з мiс­ця i хо­тiв ска­за­ти про­мо­ву, але вiн був вже та­кий п'яний, що язик не слу­хав йо­го i на­си­лу по­вер­тав­ся в ро­тi. Канц­лер за­белько­тiв, за­пи­кав, за­ми­кав i за­мовк.

    - Вiват канц­ле­ро­вi! вi­ват! Вип'ємо за здо­ров'я канц­ле­ра! - гук­ну­ли гос­тi. - Не­хай жи­ве слав­ний канц­лер!

    Вже смер­ком скiн­чив­ся бен­кет. Гос­по­дар зап­ро­сив гос­тей в са­док. Гос­тi ру­ши­ли в од­чи­не­нi на те­ра­су две­рi. Слу­ги по­нес­ли слiд­ком за ни­ми пу­га­рi, куб­ки, плящ­ки та бут­лi. Сад був ос­вi­че­ний лiх­та­ря­ми. Над­во­рi сто­яла ти­ша. Гос­тi об­сi­ли лав­ки на ши­ро­кiй те­ра­сi, об­сi­ли кам'янi схо­ди, роз­си­па­лись по сад­ку i по­сi­да­ли на розс­те­ле­них ки­ли­мах на зем­лi, де­кот­рi по­сi­да­ли на тра­вi. Знов по­ли­лось ви­но та го­рiл­ка з бо­чок в бут­лi та в жба­ни.

Пошук на сайті: