Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 56)

    На те­ра­сi один шту­кар, ко­зацький сот­ник, сто­ячи ко­ло лiх­та­ря i пог­ля­да­ючи на свою тiнь, про­мо­вив:

    - А що, па­но­ве, чи не ста­ла моя тiнь дов­ша, як я став шлях­ти­чем?

    Генеральний обоз­ний Ти­мiш Но­сач за­ре­го­тав­ся на цей жарт. За­ре­го­та­лись на­вiть тi ко­зацькi пол­ков­ни­ки та сот­ни­ки, кот­рi са­мi за­по­бi­га­ли в се­на­тi та в ко­ро­ля лас­ки, щоб дiс­та­ти пра­во шля­хетст­ва. Па­ни об­ра­зи­лись i по­на­ди­ма­лись. Ко­рон­ний канц­лер на­су­пив бро­ви. Ко­за­ки своїми жар­та­ми неп­риємно вра­зи­ли гор­дих своїм шля­хетст­вом польських па­нiв.

    Вже нас­та­ла глу­па нiч. Вже гос­тi спо­рож­ни­ли не од­ну боч­ку ста­ро­го вен­герсько­го. По­ло­ви­на гос­тей на­си­лу пот­ра­пи­ла в две­рi, як по­ча­ла роз­хо­ди­тись до­до­му; дру­га по­ло­ви­на гос­тей по­па­да­ла до­до­лу й пос­ну­ла. Па­ни й ко­за­ки ва­ля­лись по сад­ку, по тра­вi, по схо­дах, на те­ра­сi, як де­рев­ця на дрив'ятнi. I сад, i те­ра­са на­га­ду­ва­ли по­ле пiс­ля га­ря­чої бит­ви. Са­мо­го гос­по­да­ря слу­ги взя­ли по­пiд ру­ки i на­си­лу до­во­лок­ли до пиш­но­го лiж­ка в узенькiй тiс­ненькiй кiм­нат­цi.

    Нагулявшись всмак на панських бен­ке­тах, ко­зацькi пос­лан­цi вер­ну­лись на Ук­раїну з до­ру­че­ною їм гра­мо­тою до Ви­говсько­го i з зат­верд­же­ни­ми ко­ро­лем пунк­та­ми Га­дяцької умо­ви. Ко­роль на­да­ру­вав ко­зацьку стар­ши­ну пра­вом шля­хетст­ва, але не всю. Дiс­та­ли од ко­ро­ля шля­хетське пра­во на­вiть двiрськi гетьма­но­вi слу­ги, тим­ча­сом як де­кот­рi пол­ков­ни­ки не спо­до­би­лись од ко­ро­ля та­кої чес­тi.

    Козацькi пос­лан­цi вер­ну­лись з Вар­ша­ви до Чи­ги­ри­на аж пе­ред Зе­ле­ни­ми свят­ка­ми. Са­ме то­дi поп­риїжджа­ли до гетьма­на пол­ков­ни­ки та сот­ни­ки, щоб поз­до­ро­ви­ти гетьма­на з праз­ни­ком по давньому ко­зацько­му зви­чаю. Гетьман жив то­дi в Су­бо­то­вi, i ко­зацька стар­ши­на й пос­лан­цi поїха­ли до Су­бо­то­ва. Пер­шо­го дня Зе­ле­них свят усi во­ни зiб­ра­лись в прос­тор­нiй свiт­ли­цi Бог­да­но­во­го па­ла­цу. Свiт­ли­ця бу­ла обк­вiт­ча­на кле­чин­ням, ру­тою та лю­бист­ком. На вiк­нах, на сто­лах сто­яли бу­ке­ти з пi­во­нiї, пiв­ни­кiв, м'яти та ру­ти. Пiд­ло­га бу­ла по­си­па­на та­тарським зiл­лям, дрiб­ною осо­кою впе­ре­мiш­ку з па­ху­чим чеб­ре­цем. Свiт­ли­ця бу­ла ве­се­ла, пов­на па­хо­щiв. Дух вес­ня­но­го зiл­ля, яс­не про­мiн­ня май­сько­го сон­ця, все це гар­мо­нi­зу­ва­ло з ра­дiс­ним по­чу­ван­ням ко­зацької стар­ши­ни, кот­ру бра­ла не­терп­ляч­ка, щоб швид­ше вий­шов гетьман i опо­вiс­тив про шля­хетськi при­вi­леї, на­да­ро­ва­нi ко­ро­лем стар­ши­нi й усiй Ук­раїнi.

    В дру­гiй свiт­ли­цi по­ход­жав гетьман Ви­говський, до­жи­да­ючись, по­ки збе­реться уся стар­ши­на, по­ки зiй­дуться усi пос­лан­цi. Гетьман­ша си­дi­ла на ка­на­пi ко­ло сто­лу.

    - А що, Оле­сю? Чи доб­рим про­ро­ком був я ко­лись, ще то­дi, як те­бе сва­тав? Чи не справ­ди­лись же мої про­ро­ку­ван­ня?

    - Що справ­ди­лись, то справ­ди­лись! Ти був доб­рим про­ро­ком, тим-то я i зо­хо­ти­лась за те­бе вий­ти за­мiж, бо пос­те­ре­га­ла твiй хист, твою здат­нiсть, твiй ро­зум та зруч­нiсть.

    - От те­пе­реч­ки я гетьман i ве­ли­кий князь на Ру­сi, а ти ве­ли­ка кня­ги­ня! Поз­до­ров­ляю те­бе з ве­ли­ким кня­зiвст­вом! - ска­зав Ви­говський i три­чi цмок­нув гетьман­шу в що­ки.

    - I я те­бе поз­до­ров­ляю од щи­ро­го сер­ця! - ти­хо обiз­ва­лась Оле­ся.

    - От те­пер твої кня­зi Лю­бецькi та Со­ло­ми­рецькi, та твої се­на­то­ри-ро­ди­чi зос­та­лись в сли­вах! Ти те­пер ви­ща за їх усiх, бо ти ве­ли­ка кня­ги­ня, мов ко­ро­ле­ва на Ук­раїнi, а во­ни прос­тi кня­зi i му­си­ти­муть схи­ли­ти свої гор­до­ви­тi го­ло­ви пе­ред то­бою. Во­ни те­пер зiр­ки, а ти- яс­не сон­це Ук­раїни, - ска­зав Ви­говський, по­ход­жа­ючи по свiт­ли­цi, гор­до пiд­вiв­ши го­ло­ву вго­ру та по­зи­ра­ючи на сте­лю та на му­хи, що ла­зи­ли по сте­лi, не­на­че то ла­зи­ли не му­хи, а усi тi кня­зi Лю­бецькi i Со­ло­ми­рецькi, та Оле­си­нi ро­ди­чi-се­на­то­ри.

    - Ну, те­пе­реч­ки як по­чує кня­ги­ня Лю­бецька, що ти став ве­ли­ким кня­зем, а я ве­ли­кою кня­ги­нею, то лус­не з до­са­ди, - ска­за­ла гетьман­ша.

    - А князь Лю­бецький за­ре­ве од за­вис­нос­тi, а твiй дядько, кальвi­нiст Хрис­то­фор Стет­ке­вич, з ди­ва вис­ко­чить на тин та й за­ку­ку­рi­кає, як пi­вень.

    - А тiт­ка Су­хо­дольська? Те­пер во­на од за­вис­нос­тi скру­титься, зве­ре­те­ниться та й ска­зиться! Во­на ж най­бiльше пе­ре­ба­ран­ча­ла нам до шлю­бу, - ска­за­ла Оле­ся i вста­ла з мiс­ця. - От те­пер я ве­ли­ка кня­ги­ня! Затк­ну­ла ро­ти усiй ви­со­ко­дум­нiй рiд­нiї - го­во­ри­ла Оле­ся, хо­дя­чи ти­хо по свiт­ли­цi. - Не­хай те­пер во­ни їдуть до ме­не з пок­ло­ном, бо я те­пер так ви­со­ко стою над ни­ми, як сон­це над зем­лею.

    В гетьман­шi очi бли­ща­ли, що­ки го­рi­ли. Гор­до­ви­тiсть i са­мо­любст­во, вдо­во­ле­не по са­мi­сiньку шию, так i свi­ти­лось в її пиш­них очах, в цi­лiй пос­та­тi її пов­ненької фi­гу­ри. Дов­га ок­са­ми­то­ва ро­же­ва фран­цузька сук­ня пиш­но су­ну­лась за нею слiд­ком по пiд­ло­зi, а го­лу­бий шов­ко­вий кун­туш аж ше­лес­тiв на її ста­нi, нi­би на ра­до­щах, що вкри­ває кня­жi пле­чi i кня­жий стан.

    - А знаєш, гетьман­шо й ве­ли­ка кня­ги­не, що ми пос­та­но­ви­ли в Га­дяцькiй умо­вi з Польщею, щоб на­шi ук­раїнськi пра­вос­лав­нi кня­зi, якi по­зос­та­ва­лись на Ук­раїнi, не ма­ли при­вi­леїв, бiльших за ко­зацькi при­вi­леї, i бу­ли у всьому рiв­ня ко­за­кам, - ска­зав гетьман. - Це на­шим кня­зям Лю­бецьким та Со­ло­ми­рецьким ще од­на но­сат­ка од ме­не.

    - Ото й га­разд! Так i тре­ба! - аж крик­ну­ла гетьман­ша. - На­дi­ну кня­жу дi­аде­му своєї ма­те­рi на цей уро­чис­тий час i по­ка­жусь в нiй ко­зацькiй стар­ши­нi, щоб те­пер во­на не ду­же ста­ва­ла за­па­нiб­ра­та з на­ми.

    Гетьманша ви­тяг­ла з здо­ро­вої скри­нi ма­леньку скриньку чу­до­вої ро­бо­ти, одiмк­ну­ла, вий­ня­ла до­ро­гу зо­ло­ту дi­аде­му, об­си­па­ну брильянта­ми, i по­че­пи­ла со­бi на го­ло­ву; по­тiм вий­ня­ла чо­ти­ри раз­ки пер­лiв i зо­ло­те на­мис­то з ма­леньких чер­вiн­чи­кiв i по­че­пи­ла на шию.

    - Пишна ти в цiй дi­аде­мi та в пер­лах! Ти не­на­че ро­ди­лась зад­ля то­го, щоб но­си­ти дi­аде­му та ко­ро­ну! - ска­зав Ви­говський, ми­лу­ючись своєю Оле­сею.

    Гетьманша за­пи­ша­лась на цi сло­ва чо­ло­вi­ка, на її очi, на її об­лич­чя на од­ну мить не­на­че зли­ну­ли гра­цiї i об­вi­яли їх своїм ду­хом. Але пе­ре­го­дя Оле­ся знов гор­до пiд­ве­ла го­ло­ву i ти­хою хо­дою по­ча­ла по­ход­жа­ти по свiт­ли­цi. Кня­жа пос­тав­нiсть та по­важ­нiсть знов виг­ля­ну­ли в її пос­та­тi, в кож­но­му пруж­ку її гор­до­ви­то­го об­лич­чя.

    - Та ти, гетьма­не, не цi­луй­ся те­пер з ко­зацьки­ми пол­ков­ни­ка­ми: тре­ба зна­ти й свою честь. I я не бу­ду їх те­пер цi­лу­ва­ти в пле­чi, бо я те­пер їм не рiв­ня. Од­ра­зу пос­тав се­бе як ве­ли­кий князь i гетьман, щоб i во­ни зу­чи­лись вва­жа­ти на те­бе як на ве­ли­ко­го кня­зя! - нав­ча­ла Оле­ся.

    - А то ж як? Ав­жеж я те­пер їм не рiв­ня! Те­пер я маю лас­ку в ко­ро­ля. Те­пер я ко­му схо­чу, то­му й дам шля­хетський ранг. Але ко­зацька стар­ши­на, пев­но, вже вся зiб­ра­лась. Час ви­хо­ди­ти!

    - Виходь ти по­пе­ре­ду, а я за­раз за то­бою вий­ду, щоб прий­ня­ти поз­до­ров­лен­ня, - ска­за­ла гетьман­ша.

    Зiбрана в свiт­ли­цi стар­ши­на все пог­ля­да­ла на две­рi, а две­рi не од­чи­ня­лись. На­мальова­на на две­рях доч­ка фа­ра­оно­ва в оче­ре­тi й ко­шик на во­дi з ма­леньким Мой­сеєм все сто­яли не­руш­но. Ко­ли це нес­по­дi­ва­но фа­ра­оно­ва доч­ка з оче­ре­том не­на­че по­су­ну­лась i десь схо­ва­лась. Два ко­за­ки од­чи­ни­ли в ве­ли­ку свiт­ли­цю две­рi i пос­та­ва­ли по обид­ва бо­ки две­рей. Гетьман прий­няв по­важ­ний вид i гор­до сту­пив в свiт­ли­цю. Пол­ков­ни­ки, й сот­ни­ки, й пос­лан­цi спов­ни­ли сли­ве усю свiт­ли­цю. Гетьман пок­ло­нив­ся до їх не ду­же низьким пок­ло­ном, лед­ве на­хи­лив­ши го­ло­ву. Ок­са­ми­то­вий ма­ли­но­вий кун­туш, чер­во­нi сап'янцi з срiб­ни­ми пiд­ко­ва­ми та ост­ро­га­ми аж ся­яли на гетьма­но­вi.

    Посланцi, пол­ков­ни­ки, сот­ни­ки й уся стар­ши­на ни­зенько ук­ло­ни­лись гетьма­но­вi i поз­до­ро­ви­ли йо­го з Зе­ле­ни­ми свят­ка­ми. Гетьман по­дя­ку­вав ти­хим го­ло­сом i знов лед­ве пок­ло­нив­ся стар­ши­нi. То вже не бу­ли ни­зенькi та об­лес­ли­вi по­пе­ред­нi­шi пок­ло­ни ко­лишнього ге­не­рально­го пи­са­ря Ви­говсько­го, то був гор­дий пок­лiн гетьма­на i ве­ли­ко­го кня­зя Ру­сi.

    - Не так те­пер гетьман кла­няється стар­ши­нi, як бу­ло пе­ред­нi­ше! - за­ше­по­тi­ли де­кот­рi пол­ков­ни­ки, що сто­яли по­зад дру­гих. - Не­на­че не той став!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3763
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4455

Пошук на сайті: