Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3739
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4433
    Гетьман сто­яв сам се­ред свiт­ли­цi i нi­ко­го не поп­ро­сив сiс­ти. Ге­не­ральний пи­сар Гру­ша по­дав гетьма­но­вi ко­ро­лiвськi гра­мо­ти. Гетьман про­чи­тав їх мовч­ки i по­тiм за­раз опо­вiс­тив, кот­рих пол­ков­ни­кiв та сот­ни­кiв ко­роль на­да­ру­вав гра­мо­та­ми на шля­хетст­во. Шля­хетст­во дiс­та­ла од ко­ро­ля не уся ко­зацька стар­ши­на, а тiльки тi пол­ков­ни­ки та сот­ни­ки, на кот­рих, са­мо по со­бi, по­ка­зав гетьман. Пол­ков­ни­ки, оса­ву­ли та сот­ни­ки по­ча­ли пе­рег­ля­да­тись i ше­по­тi­ти. Гетьман пiд­вiв го­ло­ву i грiз­ним пог­ля­дом пог­ля­нув на стар­ши­ну. Стар­ши­на стих­ла. Про­чи­тав­ши де­кот­рi гра­мо­ти од ко­ро­ля, Ви­говський про­мо­вив:

    - Поздоровляю вас, стар­ши­но, з Ве­ли­ким кня­зiвст­вом Руським i з но­вим пра­вом шля­хетст­ва! Будьте вдяч­нi най­яс­нi­шо­му на­шо­му ко­ро­ле­вi i доб­ро­дiєвi!

    Дехто з стар­ши­ни пок­ло­нив­ся i по­дя­ку­вав гетьма­но­вi.

    - А ми те­бе, гетьма­не, поз­до­ров­ляємо, як ве­ли­ко­го кня­зя й гетьма­на Ук­раїни! - про­мо­вив ге­не­ральний пи­сар Гру­ша i ни­зенько ук­ло­нив­ся Ви­говсько­му, i ра­зом з ним гетьма­но­вi пок­ло­ни­лись ни­зенько i тi пол­ков­ни­ки та сот­ни­ки, кот­рi дiс­та­ли пра­во шля­хетст­ва.

    Осавул Ко­ва­левський, Ти­мiш Но­сач i iн­шi, кот­рi не дiс­та­ли пра­ва шля­хетст­ва, не пок­ло­ни­ли­ся Ви­говсько­му.

    - Поздоровляєш нас, гетьма­не й ве­ли­кий кня­зю, з пра­вом шля­хетст­ва, та не всiх, - гор­до про­мо­вив Ко­ва­левський. - Ми, ко­за­ки, усi дi­ти од­нiєї ма­те­рi Ук­раїни. Здається, в Га­дя­чi пос­та­но­ви­ли, щоб уся ко­зацька стар­ши­на дiс­та­ла од ко­ро­ля пра­во на шля­хетст­во, i там не бу­ло та­кої умо­ви, щоб шля­хетст­во бу­ло да­но твоїм, гетьма­не, слу­гам…

    - Не з моєї при­чи­ни так ста­лось… Про це вже знає най­яс­нi­ший наш ко­роль i доб­ро­дiй, - ска­зав Ви­говський i в йо­го сло­вах, в йо­го го­ло­сi знов ви­яви­лись хит­ро­щi та об­лес­ли­вiсть ко­лишнього Бог­да­но­во­го ге­не­рально­го пи­са­ря.

    - Знає про це ко­роль… це прав­да. Але ко­ли ко­роль знає, то тiльки че­рез те­бе, гетьма­не, - знов обiз­вав­ся зi злiс­тю Ко­ва­левський.

    Тимiш Но­сач сто­яв мовч­ки i тiльки од злос­тi кру­тив сво­го дов­го­го ву­са.

    Гетьман гор­до вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ви­со­кий зрiст i ска­зав:

    - Що зроб­ле­но, то зроб­ле­но, i не нам йо­го пе­ре­роб­ля­ти. Про­шу стар­ши­ну пам'ята­ти про свої обов'язки до най­яс­нi­шо­го на­шо­го ко­ро­ля й доб­ро­дiя i до нас, гетьма­на i ве­ли­ко­го кня­зя.

    Старшина за­мовк­ла. Ге­не­ральний пи­сар Гру­ша об­лес­ли­во про­мо­вив:

    - Передаємо на­ше поз­до­ров­лен­ня яс­но­вельмож­нiй гетьман­шi i ве­ли­кiй кня­ги­нi!

    - От во­на за­раз бу­де, - ска­зав гетьман i вий­шов в две­рi. Фа­ра­оно­ва доч­ка й оче­рет знов з'яви­лись пе­ред очи­ма стар­ши­ни.

    Через од­ну хви­ли­ну два ко­за­ки знов од­чи­ни­ли две­рi i ста­ли по обид­ва бо­ки, не­на­че вко­па­нi. В две­рi увiй­шла гетьман­ша з по­ва­гом, гор­да та пиш­на. Кня­жа дi­аде­ма лис­нi­ла й бли­ща­ла, аж си­па­ла про­мiн­ням. Зо­ло­те на­мис­то, пер­ли, зо­ло­тi по­зу­мен­ти, зо­ло­тi пар­че­вi квiт­ки на шов­ко­во­му кун­ту­шi си­па­ли од се­бе сяєво кру­гом но­вої ве­ли­кої кня­ги­нi. Во­на увiй­шла i ста­ла се­ред свiт­ли­цi. Слiд­ком за нею вий­шов Ви­говський i став по­руч з нею.

    Старшина поз­до­ро­ви­ла Ви­говську з свят­ка­ми i з ве­ли­ким кня­зiвст­вом. Во­на по­дя­ку­ва­ла ти­хим го­ло­сом. Усi пол­ков­ни­ки та сот­ни­ки пiдс­ту­па­ли до неї та цi­лу­ва­ли її в ру­ку i в пле­че. Во­на не по­цi­лу­ва­ла в пле­че нi од­но­го пол­ков­ни­ка.

    Гетьман i гетьман­ша тро­хи пос­то­яли се­ред свiт­ли­цi, тро­хи по­ба­ла­ка­ли з де­яки­ми пос­лан­ця­ми. Ви­говський роз­пи­тав в пос­лан­цiв, як прий­ма­ли їх в Вар­ша­вi, як во­ни да­ва­ли при­ся­гу на пiд­данст­во ко­ро­ле­вi, а по­тiм пок­ло­нив­ся усiм пол­ков­ни­кам. Гетьман­ша так са­мо пок­ло­ни­лась за­ра­зом усiм од­ним пок­ло­ном i ти­хою хо­дою вий­шла з свiт­ли­цi. Слiд­ком за нею вий­шов i гетьман, не зап­ро­сив­ши стар­ши­ни до се­бе на праз­ни­ко­вий бен­кет, як то бу­ва­ло пе­ред­нi­ше. Два ко­за­ки за­чи­ни­ли за ни­ми две­рi.

    - Осавул Ко­ва­левський страш­ний зад­ля ме­не, - ти­хо про­мо­вив Ви­говський до жiн­ки. - Вiн ме­не зса­дить з гетьманст­ва i з ве­ли­ко­го кня­зiвст­ва, але не дiж­де вiн цього. Тре­ба йо­му чи­ки-чи­ки! - ска­зав гетьман i по­ка­зав на гор­ло, чи­ка­ючи пальцем по своїй гор­лян­цi. - Пош­лю най­ня­тих убiй­ни­кiв, гор­ло­рi­зiв-та­тар, не­хай йо­го десь зас­ту­ка­ють та й чи­ки по гор­лi!

    - Це наш за­ка­то­ва­ний во­рог: вiн нам на­коїть ба­га­то ли­ха, - ска­за­ла ще ти­хi­ше гетьман­ша.

    Уся стар­ши­на, усi пос­лан­цi сто­яли, тер­лись, м'ялись, туп­ця­ли, все спо­дi­ва­лись, що гетьман знов вий­де i зап­ро­сить усiх на праз­ни­ко­вий бен­кет, як зви­чай­но бу­ва­ло пе­ред­нi­ше. Але две­рi в свiт­ли­цю не од­чи­ня­лись, не­на­че їх хто замк­нув i при­пе­ча­тав. Фа­ра­оно­ва доч­ка мовч­ки ди­ви­лась на стар­ши­ну i не­на­че смi­ялась з їх. Усi пос­то­яли, по­туп­ця­ли та й ро­зiй­шлись.

    - Ого-го! Ви­говський вже став не той! - смi­ли­во го­мо­нi­ла стар­ши­на. - Вже не ос­мi­хається й не кла­няється ни­зенько.

    - Коли б то­бi хоч сiс­ти поп­ро­сив! ко­ли б то­бi дав хоч по чар­цi за тру­да! - го­мо­нi­ли де­якi сот­ни­ки та пос­лан­цi.

    - Ото доб­ра за­кус­ка, нiг­де прав­ди дi­ти! - го­во­рив гор­до­ви­тий Ко­ва­левський. - Оце га­разд наїлись, на­пи­лись в гетьма­на, та й… бу­вай­те здо­ро­вi!

    - В ме­не вже аж хмiль вда­рив в го­ло­ву од гетьмансько­го ви­на. Доб­рий мо­го­рич пос­та­вив нам Ви­говський! - жар­ту­вав Но­сач.

    - Буде вiн нам ста­ви­ти ще кра­щi мо­го­ри­чi! Щось вiн за­над­то гор­до пiд­няв го­ло­ву, як став ве­ли­ким кня­зем з лас­ки ко­ро­лiвської, а не з на­шої, - го­мо­нi­ли Ко­ва­левський та Зо­ло­та­рен­ко. - Не ко­роль виб­рав Ви­говсько­го, а ми! А ко­ли ми йо­го виб­ра­ли, - то мо­же­мо й ски­ну­ти з гетьманст­ва. Ви­со­ко вiн лi­тає, та низько ся­де.

    Вже аж третього дня 3еле­них свят гетьман­шин брат, сот­ник Юрiй Стет­ке­вич, вго­во­рив сест­ру та гетьма­на, щоб во­ни зап­ро­си­ли стар­ши­ну та пос­лан­цiв на бен­кет. Гетьман i справ­дi зап­ро­сив до се­бе, але не всiх пол­ков­ни­кiв та сот­ни­кiв, а тiльки тих, що бу­ли йо­му вiр­нi i дiс­та­ли од ко­ро­ля шля­хетст­во. Це ще бiльше розд­ра­ту­ва­ло ко­зацьку стар­ши­ну. Чут­ка про те, що не всi ко­за­ки дiс­та­ли пра­во шля­хетст­ва од ко­ро­ля, на­вiть не всi пол­ков­ни­ки й сот­ни­ки, об­ле­тi­ла по всiх пол­ках. Нев­до­во­ле­на стар­ши­на по­ча­ла на­рi­ка­ти на ко­ро­ля й гри­ма­ти на гетьма­на. Гетьма­но­вi про все ви­ка­зу­ва­ли вiр­нi йо­му ко­за­ки. Бiльше за всiх пiд­бу­рю­вав ко­за­кiв Ко­ва­левський. Гетьман за­ду­мав звес­ти йо­го з свi­та i пi­дiс­лав по­таємцi до йо­го своїх шпи­гу­нiв i убiй­ни­кiв. Але вби­ти Ко­ва­левсько­го їм не вда­ло­ся, а сла­ва про цей гетьма­нiв за­мiр пiш­ла по всьому Чи­ги­ри­нi.

    Дiставши гра­мо­ти од ко­ро­ля, гетьман виз­во­лив з тюр­ми мос­ковсько­го пос­лан­ця Пор­то­моїна i одiс­лав йо­го в Моск­ву з гра­мо­тою до ца­ря, в ко­то­рiй на­рi­кав на Олек­сiя Ми­хай­ло­ви­ча за те, що вiн ро­зiс­лав по Ук­раїнi унi­вер­сал i звав гетьма­на зрад­ни­ком. Сам гетьман за­раз ро­зiс­лав по всiх пол­ко­вих мiс­тах, по всiх мiс­теч­ках свiй унi­вер­сал, в кот­ро­му вiн опо­вi­щав, з якої при­чи­ни вiн одiр­вав Ук­раїну од Моск­ви i од­дав Польщi. Усе пос­пiльство, усей на­род, усi прос­тi ко­за­ки за­гу­ли, зак­ри­ча­ли про­ти цього гетьмансько­го вчин­ку. Тiльки де­сять ро­кiв ми­ну­ло, як на­род виз­во­лив­ся од польсько­го яр­ма. Польське ли­хо­лiт­тя бу­ло не­на­вис­не на­ро­до­вi й прос­тим ко­за­кам. Лю­ди не встиг­ли за­бу­тись про пан­щи­ну, про всi неп­рав­ди й при­тис­ки од па­нiв та ксьондзiв. На­род бо­яв­ся, що знов вер­нуться на Ук­раїну виг­на­нi Бог­да­ном ка­то­ли­ки-па­ни i си­лу­ва­ти­муть йо­го до пан­щи­ни, що Польща знов за­ве­де унiю на Ук­раїнi, знов на­пус­тить єзуїтiв та ксьондзiв, знов наш­ле на Ук­раїну сво­го вiй­ська, кот­ре прий­деться вдер­жу­ва­ти на хар­чах. Мос­ковськi бо­яри й воєво­ди по­ча­ли пiд­дер­жу­ва­ти пуш­ка­рiвську пар­тiю в Пол­та­вi, во­ро­жу до гетьма­на. В Пол­тавсько­му пол­ку виб­ра­ли за пол­ков­ни­ка Пуш­ка­ре­во­го си­на Ки­ри­ка, кот­рий скли­кав до сво­го пол­ку нев­до­во­ле­них хло­пiв i наз­вав їх "дей­не­ка­ми".

Пошук на сайті: