Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Гетьман не вва­жав на на­род i на ко­зацьку стар­ши­ну, що бу­ла неп­ри­хильна до Польщi. Вiн знав, що усi пол­ков­ни­ки на Пра­во­бе­реж­нiй Ук­раїнi бу­дуть всто­юва­ти за ним, бу­дуть тяг­ти до Польщi; вiн спо­дi­вав­ся, що ко­рон­ний обоз­ний Анд­рiй По­тоцький ста­не йо­му до по­мо­чi, бо вже при­вiв польське вiй­сько на Пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну i став ста­ном в Бi­лiй Церк­вi. Гетьман наз­на­чив Не­ми­ри­ча рей­мен­та­рем над польським "за­тяж­ним" вiй­ськом i пос­лав йо­го за Днiп­ро, де бу­ло чи­ма­ло пол­ков­ни­кiв, во­ро­жих для гетьма­на. Не­ми­рич пе­ре­вiв польське вiй­сько че­рез Днiп­ро i пос­та­вив йо­го в Чер­нi­го­вi, Нi­жи­нi, Борз­нi й iн­ших мiс­тах Лi­во­бе­реж­ної Ук­раїни. Нi­жинський про­то­поп Фи­ли­мо­нов да­вав про все звiст­ки в Моск­ву. До йо­го прис­тав Бог­да­нiв шу­рин, пол­ков­ник нi­жинський Ва­силь Зо­ло­та­рен­ко, кот­ро­му хо­тi­лось ви­дер­ти гетьманську бу­ла­ву з рук Ви­говсько­го; прис­тав пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник Ти­мiш Цю­цю­ра, кот­ро­му так са­мо за­ма­ну­лось дiс­та­ти гетьманську бу­ла­ву, за­по­бiг­ши лас­ки в мос­ковських воєвод. Яким Сом­ко, брат пер­шої Бог­да­но­вої жiн­ки Ган­ни, так са­мо хо­тiв ста­ти гетьма­ном. За­по­розька Сiч i слав­ний її ота­ман Iван Сiр­ко вста­ли про­ти Ви­говсько­го i ос­ту­пи­лись за Бог­да­но­во­го си­на Юрiя, кот­ро­му во­ни хо­тi­ли до­ру­чи­ти гетьманст­во. На Ук­раїнi тлi­ло, жев­рi­ло, i огонь був на­по­го­то­вi спах­ну­ти. Ви­говський знав про це i опо­вiс­тив збiр на ра­ду в Ка­нi­вi­ци­нi ко­ло Гер­ма­нiв­ки. Вiн хо­тiв спо­вiс­ти­ти там ко­ро­лiвський унi­вер­сал на пiд­данст­во ко­за­кiв ко­ро­ле­вi.

    

IX

    

    Зачувши про цей гетьманський вчи­нок, ста­рий Лю­тай так i ски­пiв. Цi­лий день хо­див як сам не свiй, сер­див­ся, з усi­ма ла­яв­ся, чiп­ляв­ся до жiн­ки, ла­яв Ма­рин­ку, а по обi­дi зве­лiв си­но­вi зап­ряг­ти ко­ня в вi­зок i по­бiг в Чи­ги­рин до своїх ста­рих при­яте­лiв.

    Того та­ки дня вве­че­рi Ма­рин­ка при­мi­ти­ла, що Дем­ко все ше­по­четься з си­ном, все ви­хо­дить з ха­ти i роз­мов­ляє з ним ниш­ком то в ган­ку, то на при­чiл­ку. Пiс­ля ве­че­рi, вже смер­ком Ма­рин­ка заг­ля­дi­ла в вiк­но, що ста­рий Лю­тай не­на­че крадько­ма прой­шов по­пiд вiк­на­ми в са­док i по­нiс здо­ро­вий бу­тель го­рiл­ки, прик­рив­ши йо­го по­лою жу­па­на. Слiд­ком за батьком май­ну­ла пiд вiк­на­ми пос­тать Зiнько­ва. Зiнько по­нiс два здо­ро­вi хлi­би пiд обо­ма пах­ва­ми, на­ки­нув­ши на­опаш­ки жу­пан i прик­рив­ши хлiб по­ла­ми. Пе­ре­го­дя Ма­рин­ка при­мi­ти­ла, що пiд вiк­на­ми май­ну­ла ще од­на ви­со­ка пос­тать i прос­ту­ва­ла з го­ри в са­док. Во­на впiз­на­ла пол­ков­ни­ка Джед­жа­ли­ка, най­лю­тi­шо­го во­ро­га по­ля­кiв та Ви­говсько­го. За ним знов май­нув хтось крадько­ма, не­на­че зак­ра­дав­ся з-за ха­ти, щоб ко­гось впiй­ма­ти, а за ним ще прой­шло два ста­рi дi­ди.

    Маринку взя­ла цi­ка­вiсть. Свек­ру­хи не бу­ло в ха­тi. Ди­ти­на вже спа­ла. Вже й слу­ги пос­ну­ли. I в ха­тi, i в дво­рi бу­ло ти­хо. Ма­рин­ка ви­бiг­ла з ха­ти i по­бiг­ла стеж­кою в са­док. Ста­рий са­док рiс по кру­тiй го­рi i спус­кав­ся з горб­ка в гли­бо­кий ярок. Ста­рi гру­шi та яб­лу­нi не­на­че за­ли­ва­ли вщерть той яр гус­тим гiл­лям. Ма­рин­ка спи­ни­лась ко­ло гус­тих ку­щiв лi­щи­ни та ка­ли­ни. Во­на по­чу­ла, що в яру го­мо­нять лю­ди. Го­мiн, ти­хий i здерж­ли­вий, ча­сом здуж­чу­вав­ся, то знов за­ти­хав, ста­вав ти­хий, як ше­лест лис­ту. В сад­ку пiд ста­рим гiл­лям бу­ло по­но­чi, аж чор­но, не­на­че в пог­ре­бi, i звiд­тi­ля роз­но­сив­ся ти­хий, але гус­тий го­мiн. Ма­рин­цi зда­ва­лось, нi­би десь в па­сi­цi вий­шло з ули­кiв два або три рої ра­зом i гу­ли на всю па­сi­ку.

    "Що це за ди­во? Якi це лю­ди зiб­ра­ли­ся в гу­ща­ви­нi сад­ка в цьому гли­бо­ко­му яру? I чо­го во­ни зiб­ра­лись не вдень, а вно­чi? I ста­рий Лю­тай, пев­но, тут, i Зiнько прос­ту­вав сю­ди крадько­ма, по­тай од ме­не. I тi, якiсь тем­нi ви­со­кi пос­та­тi, пев­но, йшли сю­ди…"

    Маринка виг­ля­ну­ла з-за ку­щiв i знов по­ба­чи­ла, що з дру­го­го бо­ку сад­ка зни­зу прос­ту­ва­ли по­пiд ко­ноп­ля­ми з де­ся­ток чо­ло­вi­ка i не­на­че пiр­ну­ли в гу­ща­ви­ну сад­ка. Ма­рин­цi ста­ло чо­гось страш­но, не вва­жа­ючи на те, що од неї ду­же близько во­ру­ши­лись i го­мо­нi­ли лю­ди, що во­на не са­ма сто­яла в чор­нiй тем­ря­вi, а по­бiч жи­вих лю­дей.

    "Щось та є! Не дур­но ж ста­рий све­кор прик­ри­вав по­ла­ми бу­тель, а Зiнько хлiб? Мо­же, це якесь ко­зацьке по­тай­не ча­рiв­ни­че свят­ку­ван­ня?" - по­ду­ма­ла Ма­рин­ка i нес­по­дi­ва­но зра­зу вся охо­ло­ла, їй зда­ва­лось, що от-от не­за­ба­ром блис­не огонь на не­бi, i в са­док, у чор­ний яр, впа­де з не­ба ог­не­вий змiй; їй зда­ва­лось, що по­мiж ку­ща­ми за­во­ру­шаться дiдьки, вис­тав­лять здо­ро­вi ро­ги, виш­кi­рять здо­ро­вi чер­во­нi за­лiз­нi зу­би, роз­пе­че­нi на жа­ру. Ма­рин­ка по­чу­ва­ла, що в неї по спи­нi пi­шов мо­роз, що її мо­ро­зить всю од го­ло­ви до нiг. Зу­би зас­ту­ка­ли в ро­тi, не­на­че в про­пас­ни­цi. Во­на бо­ялась ру­ши­ти з мiс­ця, не ма­ла си­ли тi­ка­ти, не­на­че її но­ги при­рос­ли до зем­лi. Во­на чу­ла ба­га­то опо­вi­дан­нi в про за­по­рож­цiв-ха­рак­тер­ни­кiв, про їх ча­ри, i їй зда­ло­ся, що тi ча­рiв­ни­ки-за­по­рож­цi наїха­ли до ста­ро­го Лю­тая в гос­тi тем­ної но­чi, при яс­них зо­рях, наїха­ли не в двiр, а по­таємцi зай­шли в гли­бо­кий чор­ний яр, в гус­тий ста­рий са­док, щоб справ­ля­ти який­сь ча­рiв­ни­чий бен­кет, щоб чи­ни­ти якiсь ча­ри вку­пi з гос­по­да­рем, її свек­ром, по­тай од людських очей.

    Мiж ку­ща­ми в чор­нiй iм­лi блис­нув огонь, не­на­че зат­лi­лась жа­ри­на; ко­ло неї ряд­ком спах­ну­ла дру­га жа­рин­ка, а да­лi тре­тя й чет­вер­та, а по­тiм за­жев­рiв цi­лий ря­док чер­во­них жа­ри­нок. Го­мiн гув в яру, не­на­че бджо­ли гу­ли в ули­ках. Ма­рин­цi зда­ло­ся, що огонь от-от спах­не пiд її но­га­ми, що ча­рiв­ни­ки-за­по­рож­цi дiз­на­ються, що во­на стоїть за ку­ща­ми, i спа­лять її пiд­зем­ним ог­нем за її цi­ка­вiсть. Во­на нап­ру­ди­ла свої си­ли i одс­ко­чи­ла за дру­гий кущ ка­ли­ни. Нес­по­дi­ва­но го­мiн ущух­нув. В яру ста­ло ти­хо й мерт­во. Ма­рин­ка по­чу­ла ти­хий го­лос. Во­на впiз­на­ла той го­лос - то го­во­рив ста­рий оса­вул Лю­тай.

    - Старi бра­ти то­ва­ри­шi, i ви, за­по­рож­цi. Гетьман пос­та­но­вив в Га­дя­чi умо­ву з ко­ро­лем: вiн з де­кот­ри­ми пол­ков­ни­ка­ми та не­до­ляш­ка­ми, пра­вос­лав­ни­ми па­на­ми знов зап­ро­дав Ук­раїну Польщi. Вже й пос­лан­цi йо­го, пос­ла­нi в вар­шавський сейм, вер­ну­ли­ся з Вар­ша­ви. Ко­роль прий­няв Ук­раїну пiд свою дер­жа­ву. Ко­зацька стар­ши­на дiс­та­ла од ко­ро­ля пре­по­га­ний для Ук­раїни гос­ти­нець - шля­хетське пра­во. Знов нас­та­нуть для Ук­раїни ста­рi по­ряд­ки! Знов прий­деться од­би­ва­тись од польської на­ха­би! Мо­же, знов па­ни по­ма­леньку по­вер­та­ються на свої зем­лi, за­бе­руть на­род до пан­щи­ни. Гетьман з ко­зацькою стар­ши­ною за­ве­дуть но­ве шля­хетст­во, но­вих па­нiв за­мiсть ста­рих.

    - Не по­пус­ти­мо цього! не по­пус­ти­мо! По­ля­же­мо по­ко­том на по­лi бит­ви, нак­ла­де­мо своїми го­ло­ва­ми, а цього не по­пус­ти­мо гетьма­но­вi! - за­ше­по­тi­ли ста­рi ко­за­ки.

    - Смерть гетьма­но­вi! По­вi­си­ти б за це дi­ло Ви­говсько­го на пер­шо­му де­ре­вi на гiл­ля­цi!

    

    - Повiсити йо­го на во­ро­тях йо­го дво­ру! - го­мо­нi­ло кiлька за­по­рож­цiв, кот­рих за­по­розький ота­ман Iван Сiр­ко прис­лав в Чи­ги­рин на роз­вiд­ки.

    Маринка з пе­ре­ля­ку iзд­риг­ну­лась. Во­на все те­пер втя­ми­ла: во­на пос­те­рег­ла, що ста­рий Дем­ко за­ду­мав пiд­ня­ти бунт про­ти гетьма­на i вби­ти йо­го, i для цього зiб­рав по­таєнцi в свiй са­док на яру своїх при­хильни­кiв та од­но­дум­цiв. Ма­рин­цi не­на­че з'яви­лась жи­ва гетьман­ша. Гетьман­ша нi­би стоїть над вби­тим гетьма­ном i ла­має з го­ря ру­ки. Гетьман пiдп­лив своєю кров'ю i ле­жить по­ру­ба­ний та пост­рi­ля­ний.

    "Побiжу до гетьман­шi за­раз! за­раз, i ос­те­ре­жу її i все роз­ка­жу! Гетьман­ша те­пер про­бу­ває в Чи­ги­ри­нi… приїха­ла з Су­бо­то­ва", - блис­ну­ла, як блис­кав­ка, в од­ну мить дум­ка в Ма­рин­ки. Але її взя­ла жi­но­ча цi­ка­вiсть: їй хо­тi­лось пос­лу­ха­ти, що го­во­ри­ти­муть да­лi. Страх ча­рiв, страх од не­чис­тої си­ли вже ми­нув.

    - Смерть польсько­му най­ми­то­вi! Смерть ко­ро­лiвськiй со­ба­цi! Смерть польсько­му пiд­ли­зi! Смерть про­ни­зi! - го­во­рив один за­по­ро­жець, i йо­го го­лос про­ни­зу­вав гус­тий го­мiн, як рiз­кий крик чай­ки про­ни­зує шум i за­ви­ван­ня бу­рi на мо­рi.

    - Послухайте, па­но­ве, моєї ра­ди! На що нам зда­ла­ся смерть гетьма­на? Ми лiп­ше вхо­пи­мо йо­го в йо­го па­ла­цi i ви­же­не­мо в Польщу! - го­мо­нiв чийсь го­лос, i Ма­рин­ка впiз­на­ла чис­тий дзвiн­кий Зiнькiв го­лос.

    - Смерть Ви­говсько­му! По­вi­си­ти йо­го на бра­мi! - за­го­мо­нi­ли за­по­рож­цi i най­ми­ти з близьких ко­зацьких бро­ва­рiв.

    - Вiн хо­че знов при­не­во­ли­ти нас до пан­щи­ни! Пол­ков­ни­ки хо­тять ста­ти па­на­ми, знов за­вес­ти шля­хет­чи­ну! Це гар­но! Не тре­ба нам па­нiв! Смерть гетьма­но­вi! - не вдер­жав­ся один най­мит з бро­вар­нi.

Пошук на сайті: