Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 59)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3746
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4437
    - Приятель Ви­говсько­го Юрiй Не­ми­рич, хоч i пра­вос­лав­ної вi­ри шлях­тич, вже на­вiв польсько­го вiй­ська в Чер­нi­гiв, Борз­ну та Нi­жин. Польськi жов­нi­ри вже ви­ма­га­ють, щоб їх хар­чу­ва­ли на­шi се­ла й го­ро­ди. В Нi­жи­нi i в iн­ших мiс­тах ко­за­ки вже збун­ту­ва­лись i ви­рi­зу­ють жов­нi­рiв. Сам Не­ми­рич втiк з Нi­жи­на. Ко­за­ки зас­тиг­ли йо­го ко­ло се­ла Свi­дов­ця i по­ру­ба­ли на шмат­ки йо­го! Ми че­рез тиж­день вно­чi про­ти по­не­дiл­ка на­па­де­мо на Ви­говсько­го двiр i вхо­пи­мо йо­го жив­цем, - го­во­рив Дем­ко Лю­тай.

    "Проти по­не­дiл­ка вно­чi… Дам зна­ти гетьман­шi! Дам зна­ти, хоч би прий­шлось i вмер­ти", - по­ду­ма­ла Ма­рин­ка i, як стрi­ла, по­ле­тi­ла з ку­щiв на го­ру, вбiг­ла в ха­ту, впа­ла на пос­тiль i зап­лю­щи­ла очi, при­ки­ну­лась, нi­би во­на спить. Але во­на не спа­ла всю нiч. Сон­но­та та дрi­мо­та не­на­че втiк­ли од неї i пiш­ли по ха­тах до лю­дей, щас­ли­вi­ших за неї. Ма­рин­ка вста­ла з пос­те­лi, як тiльки по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись. I ста­рий Лю­тай, i Зiнько спа­ли дов­го i повс­та­ва­ли вже як сон­це ви­со­ченько пiд­би­ло­ся вго­ру. Ма­рин­ка по­ра­лась, за­во­ди­лась го­ту­ва­ти снi­дан­ня. По­сi­да­ли за стiл снi­да­ти. Ма­рин­ка все спус­ка­ла очi вниз i не мог­ла гля­ну­ти прос­то в вi­чi нi свек­ро­вi, нi Зiнько­вi. Їй бу­ло нi­яко­во з ни­ми вку­пi за сто­лом i ди­ви­тись їм в вi­чi. Їй зда­ва­ло­ся, що во­на нi­би щось вкра­ла в їх i не­доб­ре схо­ва­ла.

    "Побiжу до гетьман­шi сьогод­нi… одп­ро­шу­ся в Зiнька та свек­ру­хи нi­би по дi­лу. Але по яко­му дi­лу ме­нi одп­ро­шу­ва­тись, ко­ли нi­яко­го дi­ла не­ма? Ко­ли б ча­сом ста­рий не до­га­дав­ся, чо­го я про­шу­ся до гетьман­шi… В гос­тi до гетьман­шi не ви­па­дає про­си­тись, бо сьогод­нi бу­день, та й ро­бо­ти чи­ма­ло. Пi­ду завт­ра або пiс­ля­завт­ра", - ду­ма­ла Ма­рин­ка, вту­пив­ши очi в зем­лю, їжа не йшла їй на дум­ку. Во­на все нi­би ба­чи­ла пе­ред со­бою гетьма­на, по­ру­ба­но­го, по­рi­за­но­го но­жа­ми, ба­чи­ла, що нi­би вiн пла­ває в своїй влас­нiй кро­вi. Щод­ня пiс­ля то­го Ма­рин­ка ду­ма­ла одп­ро­си­тись до гетьман­шi в гос­тi, i щод­ня не ста­ва­ло в неї смi­ли­вос­тi й за­пик­ну­тись про це пе­ред Лю­таїхою та Лю­таєм.

    Тиждень ми­нав. Нас­та­ла су­бо­та. В су­бо­ту бу­ло ро­бо­ти в гос­по­дарст­вi ще бiльше. Ма­рин­ка му­чи­лась, тро­хи не пла­ка­ла.

    "Одпрошуся завт­ра до церк­ви, а з церк­ви за­бi­жу до гетьман­шi", - по­ду­ма­ла Ма­рин­ка i зас­по­коїлась, ду­ма­ючи, що во­на по­пе­ре­дить на­пад ко­за­кiв на гетьма­на.

    Тим ча­сом то­го тиж­ня гетьман тро­хи не за­ги­нув од ру­ки пол­ков­ни­ка Джед­жа­ли­ка. За­ду­мав­ши не­без­печ­не для се­бе дi­ло, Ви­говський знов най­няв та­тарську ор­ду. Ка­рач-бей при­вiв ор­ду i ота­бо­рив­ся в сте­пу. Гетьман виїхав до та­тар, щоб ста­ти з ни­ми в спiл­ку. Пiс­ля при­ся­ги i ко­за­ки, й та­та­ри пи­ли та гу­ля­ли. Ви­говський по своєму зви­чаю не пив, тiльки при­ки­нув­ся п'яним. Вве­че­рi вiн увiй­шов в свiй на­мет, але не лiг в йо­му спа­ти, а пiд­няв по­лу на­ме­та i шмиг­нув в та­тарський стан. П'яний Джед­жа­лик увiй­шов в на­мет i шаб­лею по­ру­бав тiльки пос­тiль Ви­говсько­го…

    В не­дi­лю Ма­рин­ка пiш­ла до церк­ви, впа­ла на ко­лi­на i мо­ли­лась, щоб Бог од­вер­нув на­пасть од гетьма­на та гетьман­шi. Пiс­ля служ­би Бо­жої Ма­рин­ка не пiш­ла, а бiг­цем по­бiг­ла до гетьмансько­го па­ла­цу.

    "Але як ме­нi ска­за­ти про змо­ву ко­за­кiв вби­ти гетьма­на? На ко­го ж це я ду­маю ви­ка­зу­ва­ти? Нев­же ме­нi до­ве­деться ви­ка­зу­ва­ти на сво­го свек­ра та Зiнька? А що, як гетьман зве­лить вхо­пи­ти свек­ра й Зiнька i пос­ти­на­ти їм го­ло­ви?"

    Ця дум­ка блис­ну­ла в Ма­рин­ки, як блис­кав­ка. Ма­рин­ка спи­ни­лась i сто­яла на од­но­му мiс­цi, як уко­па­на. Во­на й са­ма не зна­ла, чи йти до гетьман­шi, чи вер­та­тись до­до­му, їй ста­ло жаль Зiнька. Во­на нi­би ба­чи­ла очи­ма, як Зiнька ве­дуть на ка­ру, кла­дуть го­ло­ву на ко­ло­ду i сти­на­ють йо­му го­ло­ву. Бiд­на Ма­рин­ка не­на­че по­ба­чи­ла, як блис­ну­ла со­ки­ра в здо­ро­вих ру­ках ка­та-та­та­ри­на, не­на­че по­чу­ла, як стук­ну­ла со­ки­ра, як бриз­ну­ла Зiнько­ва кров, як го­ло­ва по­ко­ти­лась по зем­лi. Ма­рин­ка крик­ну­ла i по­вер­ну­ла на­зад. Сльози за­ка­па­ли з очей. Во­на бiг­ла по ули­цi до­до­му, не­на­че втi­ка­ла од страш­но­го кри­ва­во­го ви­до­ви­ща. Вже во­на ви­бiг­ла за мiс­то, вже з мiс­та бу­ло вид­ко свек­рiв ху­тiр на го­рi. Ти­хий вi­тер по­вi­вав на неї i про­хо­лод­жу­вав її ли­це. Во­на знов спи­ни­лась i за­ду­ма­лась. Знов во­на при­га­да­ла, яка страш­на смерть жде гетьма­на, а мо­же, й гетьман­шу!

    "Боже мiй! що ме­нi ро­би­ти? що ме­нi по­ча­ти? -ду­ма­ла Ма­рин­ка, ла­ма­ючи ру­ки. - I в ко­го ме­нi по­ра­ди пи­та­ти? Од­на рiд­на ма­ти да­ла б ме­нi по­ра­ду… але я крил не маю, щоб ле­тi­ти до неї по­ра­ди пи­та­ти".

    Маринка дов­го сто­яла, не­на­че неп­ри­том­на, ла­ма­ла ру­ки. Дум­ки не­на­че згас­ли в го­ло­вi, як свiт­ло на вiт­рi. Але нес­по­дi­ва­но на неї най­шла дум­ка, не­на­че десь з не­ба впа­ла.

    "Скажу я гетьман­шi, що знаю на­пев­но, що чу­ла од лю­дей, нi­би чи­ги­ринськi ко­за­ки та ро­бiт­ни­ки-най­ми­ти змо­ви­лись сьогод­нi вве­че­рi вчи­ни­ти на­пад на гетьманську осе­лю i звес­ти з свi­та гетьма­на. Про свек­ра й Зiнька нi­чо­го не ска­жу; не ска­жу й сло­ва: i хто, i що, i де, i як".

    I Ма­рин­ка знов по­вер­ну­ла на­зад, по­бiг­ла в мiс­то i зас­та­ла гетьман­шу до­ма.

    Гетьманша си­дi­ла за­ду­мав­шись. Вже не од­на неп­риємна чут­ка до­хо­ди­ла до неї й до гетьма­на. Як тiльки пос­лан­цi при­бу­ли з Вар­ша­ви i при­вез­ли гра­мо­ти од ко­ро­ля, увесь Чи­ги­рин за­го­мо­нiв про­ти гетьма­на. За­го­мо­нi­ли прос­тi ко­за­ки, по­ча­ли на­рi­ка­ти на гетьма­на мi­ща­ни, за­гу­ли се­ля­ни в близьких се­лах, най­ми­ти на бро­вар­нях, за­го­мо­нi­ла чор­но­та i уся­ка сi­ро­ма. Гетьман знав про цей го­мiн нев­до­во­ле­них, але вiн на­дi­яв­ся на свiй Чи­ги­ринський полк, скла­де­ний з нiм­цiв, пра­вос­лав­них сi­рач­ко­вих шлях­ти­чiв та вiр­них ко­за­кiв, на­дi­яв­ся на та­тарське вiй­сько, що сто­яло на­по­го­то­вi за Чор­ним лi­сом, а ще бiльше пок­ла­дав на­дiю на ко­ро­ля й польське вiй­сько. Гетьман­ша си­дi­ла за­ду­ма­на й блi­да. Од­на нес­по­дi­ва­на чут­ка за дру­гою, як чор­ний во­рон за во­ро­ном, за­лi­та­ли в гетьманський двiр i три­во­жи­ли гетьма­на й гетьман­шу.

    Маринка вбiг­ла в свiт­ли­цю блi­да, стри­во­же­на й зап­ла­ка­на. Во­на при­вi­та­лась до гетьман­шi, сi­ла й зра­зу зап­ла­ка­ла. Гетьман­шi зда­ло­ся, що в до­мi Дем­ка Лю­тая тра­пи­лось якесь не­щас­тя, що Зiнько нес­по­дi­ва­но або ска­лi­чив се­бе, або за­не­ду­жав, або по­мер, або ста­рий Лю­тай вмер наг­лою смер­тю.

    - Маринко! Що з то­бою? Чо­го ти пла­чеш? -спи­та­ла гетьман­ша, са­ма стри­во­же­на.

    - Моя до­ро­га гетьман­шо! Ска­жи гетьма­но­вi, щоб за­раз-та­ки, за­раз тi­кав з Чи­ги­ри­на, бо сьогод­нi вно­чi бу­де йо­му бi­да, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    - Яка бi­да? - спи­та­ла гетьман­ша i тро­хи зблiд­ла на ви­ду.

    - Буде йо­му смерть: йо­го хо­тять вби­ти сьогод­нi вве­че­рi або вно­чi, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    - Як ти знаєш про це? Хто то­бi ска­зав? Хто хо­че вби­ти гетьма­на? - пи­та­ла гетьман­ша, ха­па­ючись з пи­тан­ня­ми.

    - Я про це чу­ла на свої ву­ха… на ули­цi… пiдс­лу­ха­ла в сад­ку. Чи­ги­ринськi ста­рi ко­за­ки, мi­ща­ни та най­ми­ти з бро­ва­рiв змо­ви­лись цiєї но­чi вби­ти гетьма­на.

    - Ох, моя ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! - крик­ну­ла гетьман­ша i охо­ло­ла, й ос­тов­пi­ла.

    Маринка знов зап­ла­ка­ла го­лос­но на всю свiт­ли­цю: їй жаль бу­ло i Зiнька, жаль бу­ло i гетьма­на та гетьман­шi, i во­на зу­би зцi­пи­ла, щоб не приз­на­тись i не ви­хо­пи­тись яким сло­вом про те, хто має за­мiр вби­ти гетьма­на. Цей плач по­чув гетьман з дру­гої свiт­ли­цi. Вiн рап­том од­чи­нив две­рi i заг­ля­нув в ту свiт­ли­цю, де си­дi­ла гетьман­ша.

    - Хто тут пла­че? - спи­тав гетьман. - Ма­рин­ка! Чо­го це ти, Ма­рин­ко, пла­чеш?

    - Тiкайте з Чи­ги­ри­на, яс­но­вельмож­ний гетьма­не, бо цiєї но­чi хо­тять вас вби­ти: цiєї но­чi вас або за­ру­ба­ють, або по­вi­сять, або жив­цем вiзьмуть i вип­ро­ва­дять ку­дись, а вже ку­ди, про те й са­ма не знаю. Я пiдс­лу­ха­ла це все на ули­цi. В мiс­тi нес­по­кiй­но… Тi­кай­те! - го­во­ри­ла Ма­рин­ка, i її сльози та хли­пан­ня мi­ша­лись з роз­мо­вою, з урив­час­ти­ми сло­ва­ми та вик­ри­ка­ми.

    Виговський зблiд на ви­ду. Це бу­ла не пер­ша чут­ка, кот­ра до­хо­ди­ла до йо­го, що йо­го зби­ра­ються вби­ти.

    Тiльки що Ма­рин­ка вий­шла з до­му пла­чу­чи, в гетьманський двiр вско­чи­ли на ко­нях п'ять польських жов­нi­рiв. Гетьман вгля­дiв їх у вiк­но i вис­ко­чив у га­нок. Ко­нi бу­ли вкри­тi пi­ною i важ­ко са­па­ли, аж бо­ки в їх хо­до­ром хо­ди­ли. Гетьман впiз­нав за­тяж­цiв Юрiя Не­ми­ри­ча.

Пошук на сайті: