Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 60)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Звiдкiль ви прис­ка­ка­ли? Що тра­пи­лось за Днiп­ром? гук­нув гетьман до жов­нi­рiв. Бi­да нам, яс­но­вельмож­ний гетьма­не! - обiз­вав­ся один жов­нiр. - Пан Не­ми­рич пос­та­вив жов­нi­рiв на стан­цi­ях в Чер­нi­го­вi, в Борз­нi, в Нi­жи­нi та в iн­ших мiс­тах. Мi­ща­ни й хло­пи не хо­тi­ли да­ва­ти нам хар­чiв та стан­цiй i кри­ча­ли та лю­ту­ва­ли, що Не­ми­рич та гетьман на­ве­ли польсько­го вiй­ська на Ук­раїну. Ми сто­яли в Нi­жи­нi. Ва­силь Зо­ло­та­рен­ко зра­див то­бi, яс­но­вельмож­ний. Вно­чi прий­шов пiд Нi­жин Пе­ре­яс­лавський полк, що зос­тав­ся вiр­ний ца­ре­вi. Зо­ло­та­рен­ко по­ки­нув на нiч не­за­пер­тi во­ро­та без сто­ро­жi. Пе­ре­яс­лавськi ко­за­ки од­чи­ни­ли вно­чi во­ро­та, ввiр­ва­лись в мiс­то i крик­ну­ли: "Бий­те ля­хiв!" Мi­ща­ни й му­жи­ки прис­та­ли до ко­за­кiв i за од­ну го­ди­ну пов­би­ва­ли п'ять хо­руг­вiв. В iн­ших мiс­тах так са­мо пов­би­ва­ли жов­нi­рiв. Наш рей­мен­тар пан Не­ми­рич втiк. Ко­за­ки наз­дог­на­ли йо­го за Ко­биз­чею ко­ло се­ла Свi­дов­ця i по­ру­ба­ли йо­го на шмат­ки.

    Гетьман став бi­лий як стi­на. Двi сльози по­ко­ти­лись з очей: йо­му бу­ло жаль Не­ми­ри­ча, най­прос­вi­че­нi­шо­го чо­ло­вi­ка на Ук­раїнi, кот­рий i Ук­раїну лю­бив, i ба­жав їй щас­тя-до­лi, i сто­яв за спiл­ку Ук­раїни з Польщею, бо вва­жав на цю спiл­ку як най­лiп­шу. Нас­тав ве­чiр. Гетьма­но­вi опо­вiс­ти­ли, що по ули­цях в Чи­ги­ри­нi скоївся який­сь нес­по­дi­ва­ний рух: скрiзь бу­ло при­мiт­не якесь веш­тан­ня. Веш­та­лись ко­за­ки, веш­та­лись мi­ща­ни. З сiл, з близьких бро­ва­рiв най­шло ба­га­то хло­пiв, на­лiз­ло ба­га­то го­ло­ти. Все те чо­гось ни­ка­ло по ули­цях, веш­та­лось по ха­тах, по дво­рах. Гетьман не­на­че по-чу­тив дух сма­ля­ти­ни се­ред по­же­жi. Вiн по­чу­вав ду­шею, що от-от не­за­ба­ром десь схо­питься по­лум'я по­же­жi, на кот­рiй вiн нак­ла­де своєю го­ло­вою.

    - Тiкай, сер­це, з мiс­та! - ти­хо го­во­ри­ла гетьман­ша Ви-говсько­му. - В мiс­тi не­без­печ­но. Мо­жуть на­пас­ти на те­бе з-за уг­ла, з яко­гось за­кут­ка, з сад­ка. За ме­не не бiй­ся! Я ся­ду на ко­ня i схо­ва­юсь в твер­ди­нi. Ме­не обо­ро­нять обоз­ний Да­ни­ло Олi­вем­берг та най­ня­те нi­мецьке i та­тарське вiй­сько.

    Як тiльки над­во­рi смерк­ло, гетьман спох­ва­ту ско­чив на ко­ня i, як вiн сам по­тiм го­во­рив, в од­нiй сук­ма­нi, вер­хом на ко­нi втiк з Чи­ги­ри­на. Вiн по­ка­тав пiд Гер­ма­нiв­ку, де ко­зацьке вiй­сько зiб­ра­лось на ра­ду по йо­го при­ка­зу. На Гер­ма­нiвськiй ра­дi Ви­говський ду­мав опо­вiс­ти­ти Га­дяцьку умо­ву, прий­ня­ту й зат­верд­же­ну ко­ро­лем та вар­шавським се­на­том.

    В той час Юрiй Хмельницький вже вер­нув­ся з Києва i при­був до Пе­ре­яс­ла­ва. Звiд­тi­ля вiн пос­лав вiр­но­го слу­гу сво­го батька, Брю­хо­вецько­го, з унi­вер­са­лом до за­по­розько­го ота­ма­на Iва­на Сiр­ка. В то­му унi­вер­са­лi мо­ло­дий Юрiй жа­лiв­ся на Ви­говсько­го, що вiн не вер­тає йо­му гетьманської бу­ла­ви, що вiн гра­бує Бог­да­но­вi скар­би i вжи­ває їх на свої пот­ре­би. Сiр­ко при­був з своїми за­по­рож­ця­ми i вку­пi з Юрiєм та вiр­ни­ми йо­му ко­за­ка­ми ру­шив з вiй­ськом на Чи­ги­рин, щоб виг­на­ти Ви­говсько­го i нас­та­но­ви­ти Юрiя гетьма­ном.

    Одного ве­чо­ра смер­ком Ма­рин­ка знов при­мi­ти­ла, що ста­рий Дем­ко май­нув по­пiд вiк­на­ми i по­нiс пiд по­лою здо­ро­вий бу­тель го­рiл­ки. Во­на вгля­дi­ла, що й Зiнько по­нiс пiд по­лою два здо­ро­вi хлi­би i поп­рос­ту­вав слiд­ком за батьком з го­ри в гу­ща­ви­ну сад­ка. В Ма­рин­ки сер­це за­би­лось з пе­ре­ля­ку. Во­на зна­ла, що гетьман виїхав з Чи­ги­ри­на, i не бо­ялась за йо­го, але й зна­ла, що її сест­ра в пер­вих, гетьман­ша, з ма­лим син­ком Ос­тап­ком зос­та­ла­ся в Чи­ги­ри­нi. Ма­рин­ка про­жо­гом ки­ну­лась з ха­ти над­вiр, пе­ре­бiг­ла го­род по­пiд око­пом, вско­чи­ла в гу­ща­ви­ну сад­ка i сi­ла в ку­щах, за­таївши дух. Їй бу­ло вид­ко, як лю­ди йшли з го­ри, як пе­ре­ла­зи­ли вни­зу сад­ка че­рез ти­ни i пiр­на­ли в гу­ща­ви­ну сад­ка. Ма­рин­ка по­чу­ла ти­хий го­мiн, по­ба­чи­ла жев­рi­ючi люльки че­рез лис­тя та гiл­ля. Во­на нас­то­ро­чи­ла ву­ха i по­ча­ла прис­лу­ха­тись.

    - Яз ста­ри­ми ко­за­ка­ми за­ся­ду ко­ло мос­ту в сад­ках за час­то­ко­лом, - по­чав го­мо­нi­ти ста­рий Дем­ко. - Юрась та Сiр­ко з за­по­рож­ця­ми бу­дуть iти в Чи­ги­рин че­рез два мос­ти на Тяс­ми­нi, а Брю­хо­вецький зай­де з дру­го­го бо­ку Чи­ги­ри­на зго­ри, ки­неться на го­ру i вiзьме твер­ди­ню. Я з ста­ри­ми за­ся­ду за час­то­ко­лом, i як тiльки вий­дуть нiм­цi, та шлях­ти­чi, та ко­за­ки, вiр­нi Ви­говсько­му, до мос­тiв, щоб обо­ро­ня­ти мос­ти, ми вис­ко­чи­мо з-за час­то­ко­лу i вда­ри­мо на ви­гов­цiв з по­ти­ли­цi.

    

    - Добра твоя ра­да! - за­го­мо­нi­ли ста­рi ко­за­ки, спод­виж­ни­ки Бог­да­но­вi.

    - А ви, мо­ло­дi ко­за­ки й го­ло­та, пов­тi­кай­те з Чи­ги­ри­на, по­ви­ходьте на­зуст­рiч Сiр­ко­вi та Юрiєвi, прис­таньте до їх вiй­ська та й ру­шай­те з ни­ми на Чи­ги­рин. Дай­те доб­ро­го пер­цю ви­гов­цям! - го­во­рив Дем­ко.

    - Добре! Доб­ре! Зго­да! - гук­ну­ли ко­за­ки й хло­пи.

    Маринка охо­ло­ла. Во­на до­га­да­лась, що й Зiнько не­за­ба­ром, не цiєї, то дру­гої но­чi вий­де з мо­ло­ди­ми ко­за­ка­ми та мi­ща­на­ми з Чи­ги­ри­на i пi­де на бит­ву не за Ви­говсько­го, а про­ти Ви­говсько­го. Дов­го ще го­мо­нi­ли ко­за­ки в гу­ща­ви­нi, дов­го пи­ли по чар­цi та ку­ри­ли люльки. Але Ма­рин­ка вже не чу­ла то­го го­мо­ну i не прис­лу­ха­лась до йо­го, вже не ба­чи­ла, як па­лах­ко­тi­ли та жев­рi­ли, як жар, ко­зацькi люльки. Во­на тiльки й по­чу­ва­ла, як її зда­ви­ло ко­ло сер­ця, як сльоза за сльозою ко­ти­ла­ся з її очей. Ма­рин­ка вста­ла i ти­хою хо­дою пiш­ла на го­ру. Во­на увiй­шла в кiм­на­ту, впа­ла на лiж­ко i за­ри­да­ла, при­пав­ши ли­цем до по­душ­ки.

    "Тепер Зiнько мiй пi­де з Чи­ги­ри­на на вiй­ну, до­ко­неч­не пi­де! Те­пер я ба­чу, яке ме­нi го­ре, що я ко­зач­ка. Го­ре моє, не­до­ле моя! Не од­ну нi­ченьку до­ве­деться ме­нi об­ли­ва­ти гiр­ки­ми сльоза­ми бi­лу пос­тiль, вран­цi вми­ва­тись не кри­ни­ча­ною, нi рi­ча­ною во­дою, а дрiб­ни­ми сльоза­ми…"

    Цiлий день Ма­рин­ка хо­ди­ла як са­ма не своя, ро­би­ла ро­бо­ту як сон­на. Цi­лий день в неї очi бу­ли чер­во­нi, зап­ла­ка­нi. Зiнько пог­ля­дав на неї ско­са i ду­мав: "Ну, та й по­чув­ли­вi ж отi жiн­ки на сер­це та чуй­нi ду­шею! Я тiльки що за­ду­мав йти в бит­ву, а во­на вже нi­би ду­шею це пе­ред­чу­ває, не­на­че їй з не­ба при­не­се­но звiст­ку i ки­ну­то в са­мi­сiньке сер­це. Чуд­не й див­не жi­но­че сер­це!"

    Маринка цi­лий день слiд­ку­ва­ла за Зiньком, де тiльки сту­па­ла йо­го но­га. Зiнько пi­шов у ста­ню, дов­го чис­тив шкреб­лом сво­го най­кра­що­го ко­ня, зак­лав йо­му ба­га­то сi­на, на­си­пав в жо­лоб вщерть вiв­са по­по­ло­ви­нi з пше­ни­цею, ла­го­див та чис­тив сiд­ло, на­си­пав в сак­ви вiв­са на до­ро­гу. Ма­рин­ка все те ба­чи­ла i тiльки важ­ко зiт­ха­ла. Зiнько все по­рав­ся в ста­нi та в дво­рi, веш­тав­ся й не при­сi­дав. Ма­рин­ка за­го­во­рю­ва­ла з ним, за­чi­па­ла йо­го, про­мов­ля­ла до йо­го лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а Зiнько i не ди­вив­ся на неї, i не слу­хав її. Пиш­нi ру­ся­вi йо­го ку­че­рi аж гой­да­лись на вiт­рi, роз­куд­ла­нi й не­роз­че­са­нi, не­на­че гус­та жов­та пше­ни­ця на по­лi, пом'ята буй­ним вiт­ром. Вi­ка бу­ли спу­ще­нi i зак­ри­ва­ли ти­хi лас­ка­вi очi. Зiнько ог­ля­дав збрую, ог­ля­дав руш­ни­цi.

    - Чом ти не го­во­риш зо мною? Чом ти й сло­ва не про­мо­виш до ме­не, не­на­че важ­ким ду­хом ди­шеш на ме­не? Чи ти сер­диш­ся, чи ти зби­раєшся ку­дись в да­ле­ку до­ро­гу? - пи­та­ла в Зiнька Ма­рин­ка.

    - Нiколи ме­нi те­пер з то­бою ба­ла­ка­ти. Йди в ха­ту та ро­би своє дi­ло! Ще на­го­во­ри­мось, - ска­зав Зiнько, роз­див­ля­ючись на гнуз­деч­ку, об­ко­ва­ну срiб­ни­ми бляш­ка­ми та гуд­зи­ка­ми.

    - Твої дум­ки вже не до­ма! Твої дум­ки лi­та­ють вже десь да­ле­ко, в да­ле­ко­му краї. Чом ти не обiз­веш­ся до ме­не й сло­вом? Чом ти не по­ди­виш­ся на ме­не ти­хи­ми очи­ма? Твої очi нi­би зай­ня­ли­ся ог­нем. Щось є, та тiльки ти ме­нi не ка­жеш усiєї прав­ди! - бiд­ка­ла­ся мо­ло­да ко­зач­ка.

    Зiнько пiд­вiв на неї очi. Очi блис­ну­ли ог­нем бит­ви, блис­ну­ли злiс­тю.

    - Може, ти чо­го на ме­не сер­диш­ся? Мо­же, то­бi в чо­му не­до­го­да? Мо­же, я то­бi не вмi­ла до­го­ди­ти? Ти чо­гось сер­диш­ся на ме­не? Еге?

    - Гаразд, що ти ду­же доб­ра сьогод­нi. Йди в ха­ту та гля­ди ди­ти­ни. Ме­нi тре­ба ог­ля­дi­ти збрую. Йди со­бi од ме­не! Ба­бам неч­ля ми­ка­тись в ко­зацькi спра­ви.

    Маринка по­кiр­ли­во вий­шла з ста­нi, пох­ню­пив­шись i за­дер­жу­ючи в гру­дях важ­ке зiт­хан­ня. Во­на пiш­ла в ха­ту, ста­ла до ро­бо­ти, а ро­бо­та ви­па­да­ла з рук, не­на­че во­на не во­ло­да­ла ру­ка­ми. Ста­ра Лю­таїха зйрну­ла на неї ско­са.

    "Отже ж, мо­ло­ди­ця до­га­дується, що Зiнько сьогод­нi лаш­тується в до­ро­гу. I як во­на до­га­да­лась? I хто їй ска­зав про це?" - по­ду­ма­ла Лю­таїха i са­ма зiтх­ну­ла, їй прий­шли на дум­ку дав­нi лi­та, давнє ли­хо, ко­ли во­на бу­ла мо­ло­да, ко­ли й їй не раз до­во­ди­лось вип­ро­вод­жа­ти на вiй­ну сво­го Дем­ка, ко­ли Дем­ко при­вiз їй звiст­ку, як си­нiв пош­ма­ту­ва­ли ля­хи гар­ма­та­ми i по­ли­ли їх кров'ю бi­лий снiг. Во­на ще важ­че зiтх­ну­ла, але ти­хо-ти­хо, здав­лю­ючи в со­бi дав­нiй, при­па­лий мо­хом, та пи­лом, од­гук давнього го­ря.

Пошук на сайті: