Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Невеселий виїхав то­го ж та­ки дня з Києва Iван Ос­та­по­вич з дво­ма вер­хiв­ця­ми-ко­за­ка­ми. Вже нас­ту­пав ве­чiр, як вiн в'їхав у гус­тий київський бiр. Сум­не не­бо, вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, ви­со­кi сос­ни, що сто­яли, нi­би стi­ни, по обид­ва бо­ки до­ро­ги, на­во­ди­ли на йо­го за­ду­му. Бiр ти­хо гув, не­на­че да­ле­кi хви­лi мо­ря. Це су­мо­ви­те, ти­хе, але ду­же гу­дiн­ня на­во­ди­ло на ду­шу Ви­говсько­го за­ду­му й сум. Пiс­ля шу­му i га­му в Києвi на праз­ни­ку­ван­нях та обi­дах Ви­говсько­му зда­ло­ся, що вiн заїхав у якусь пус­ти­ню. Вiн по­хи­лив го­ло­ву, а ду­ми за ду­ма­ми ти­хо йшли од­нi за дру­ги­ми, од­на дру­гу вик­ли­ка­ючи се­ред мерт­вої са­мiт­нос­тi. Йо­му все чо­гось зда­ва­лось, що вiн нi­би за­гу­бив щось ду­же кош­тов­не або щось за­був у Києвi та­ке гар­не та до­ро­ге, що за ним вар­то бу­ло i на­зад вер­ну­тись. Ви­со­кий ста­ро­дав­нiй екi­паж, пос­тав­ле­ний на по­лоз­ки, бiльш схо­жий на фа­ра­оно­ву ко­лiс­ни­цю, нiж на сан­ки, плав­но й рiв­но ли­нув по утер­то­му шля­ху. Нi гу­ку, нi сту­ку кру­гом. Тiльки бiр жа­лiб­но гув, не­на­че стог­нав, а ду­ми ще яс­нi­ше й ви­раз­нi­ше сну­ва­лись роєм в го­ло­вi Ви­говсько­го.

    "Треба сва­та­ти Оле­сю, хоч би прий­шло­ся ви­хо­пи­ти й ви­дер­ти її з рук гор­до­ви­тої ви­со­кої рiд­нi. Во­на по­важ­на й ро­зум­на, як те­пе­рiш­ня Бог­да­но­ва жiн­ка Ган­на; во­на зу­мiє доб­ре вдер­жу­ва­ти мiй дiм, мо­же, ко­лись i гетьманський… Во­на шля­хетсько­го ви­со­ко­го ро­ду, вмi­ти­ме прий­ня­ти й при­вi­та­ти лю­дей. Ко­за­ки її по­ва­жа­ти­муть; ко­зацька стар­ши­на не пос­мiє за­во­ди­ти в моєму до­мi за­по­розької сва­во­лi та п'янства, кот­ро­го i я сам не люб­лю. Во­на й ба­га­тенька, й гар­на, гар­на, як ле­лiя", - ду­мав Ви­говський, вто­пив­ши очi в тем­но-зе­ле­нi стi­ни сум­ної сос­ни­ни, не­на­че вiн чи­тав на їх свої ду­ми.

    Тихий вi­тер дих­нув не­на­че ду­хом на сос­но­вий ста­рий лiс. Сос­ни за­ко­ли­ва­лись i за­гу­ли ще сум­нi­ше й жа­лiб­нi­ше. Сум­нi й жа­лiб­нi дум­ки швид­ше за­во­ру­ши­лись в ду­шi Ви­говсько­го. Йо­му чо­гось ста­ло жаль Оле­сi, жаль Києва. Вiн зга­дав при­вiт­ну тiт­ку Яки­ли­ну i йо­му ста­ло жаль i за Яки­ли­ною, йо­му хо­тi­лось вер­ну­тись на­зад, по­ди­ви­тись на Оле­сю i на тi кiм­на­ти, де во­на те­пер про­бу­ва­ла.

    Другого дня вве­че­рi Ви­говський при­був до Чи­ги­ри­на i ввiй­шов в свою ква­ти­ру. Вiн був чо­ло­вiк не­розт­рат­ли­вий, хоч i не ску­пий, i най­мав со­бi не­ве­лич­ку ква­ти­ру не­да­ле­ко од гетьмансько­го дво­ру. Од гетьма­на вiн брав доб­ре вдер­жу­ван­ня. Чу­жо­земськi пос­лан­цi на­да­ря­ли йо­го кош­тов­ни­ми по­да­рун­ка­ми. Але в той час вiн ста­вив на свiй кошт мо­нас­тир ко­ло Чи­ги­ри­на i тра­тив на бу­ду­ван­ня мо­нас­ти­ря чи­ма­ло гро­шей.

    Iван Ос­та­по­вич увiй­шов у свою тiс­ну ква­ти­ру, i во­на зда­ла­ся йо­му те­пер надз­ви­чай­но сум­ною.

    "От бу­ло б доб­ре, як­би оце з моєї ха­ти ви­бiг­ла на­зуст­рiч ме­нi Оле­ся, при­вi­та­ла ме­не лас­ка­во, об­ви­ла ме­нi шию пов­ни­ми ру­ка­ми, при­гор­ну­лась до ме­не, сi­ла зi мною по­руч отут на ка­нап­цi i роз­ва­жа­ла ме­не своєю ти­хою роз­мо­вою", - ду­мав Iван Ос­та­по­вич, си­дя­чи на ка­нап­цi.

    Надворi i в по­ко­ях сто­яла мерт­ва ти­ша. Ма­ленькi вiк­на ста­ли нi­би слiп­ну­ти: над­во­рi вже су­те­нi­ло. Ве­чiр заг­ля­дав у всi ма­ленькi вi­кон­ця, а по кут­ках сто­яли тем­ни­ми стов­па­ми дi­ди-тi­нi. В не­доб­ре на­топ­ле­них по­коїчках бу­ло хо­лод­но. Ви­говський важ­ко зiтх­нув i гля­нув на сто­ли, на поск­ла­да­нi в ку­пи уся­кi кан­це­лярськi па­пе­ри. I цi сто­ли на­ве­ли на йо­го сму­ток. Йо­му зда­ва­лось, що i тi по­кої, i тi сто­ли не на­во­ди­ли б на йо­го ду­шу та­ко­го смут­ку, як­би по тих по­ко­ях по­ход­жа­ла Оле­ся. Пер­ший раз на своєму вi­ку вiн по­чу­вав свою са­мiт­нiсть, по­чу­вав нудьгу. Пер­ший раз на вi­ку най­шов на йо­го ду­шу який­сь сму­ток, який­сь жаль, не­вi­до­мий до то­го ча­су се­ред по­хо­дiв та битв, се­ред бур­ли­во­го ко­зацько­го жит­тя. I нес­по­дi­ва­но в йо­го ду­шi ви­ник ле­лiй­но-бi­лий вид Оле­сi: i ста­ло йо­му на сер­цi ве­се­лi­ше, ста­ло нi­би i в по­ко­ях теп­лi­ше i яс­нi­ше.

    "Битви й бит­ви, бит­ви пли­ли за бит­ва­ми, як днi за дня­ми! а моє сер­це не заз­на­ло во­лi, не заз­на­ло щас­тя. Жаль ме­нi се­бе, жаль сво­го сер­ця! - Ви­говський важ­ко зiтх­нув. - Од­на­че час йти до гетьма­на, а то гетьман, ма­буть, ме­не жде", - по­ду­мав Ви­говський i вхо­пив з сто­ла кiлька лис­тiв, ви­тяг з ки­ше­нi свої за­пи­си, зроб­ле­нi в Києвi про пос­лан­цiв та мит­ро­по­ли­та, i шви­денько по­чим­чи­ку­вав до гетьма­на Бог­да­на.

    Гетьман при­вi­тав­ся з ним ду­же лас­ка­во i все роз­пи­ту­вав про пос­лан­цiв, про при­ся­гу ки­ян та про мит­ро­по­ли­та.

    Виговський на­си­лу дiж­дав­ся вольних днiв на мас­ни­цi, одп­ро­сив­ся в гетьма­на i поїхав до Києва. Вiн зай­шов в гос­тi до Пав­ловської, по­ба­чив­ся з Оле­сею. I Пав­ловська, i Оле­ся так са­мо ра­до при­вi­та­ли йо­го, як i пе­ред­нi­ше. Тiт­ка Яки­ли­на зап­ро­си­ла йо­го прий­ти до неї на обiд дру­го­го дня. Стiл знов аж зах­ряс пiд пи­ро­га­ми, ва­ре­ни­ка­ми, мни­ши­ка­ми та уся­ки­ми наїдка­ми, пiд на­лив­ка­ми та вся­ки­ми нас­той­ка­ми. На обi­дi бу­ла якась ро­дич­ка по­кiй­но­го чо­ло­вi­ка Пав­ловської. В кiн­цi обi­ду приїха­ла ста­ра кня­ги­ня Лю­бецька, ро­дич­ка по­кiй­но­го Оле­си­но­го батька. Iван Ос­та­по­вич поз­най­омив­ся з нею. Лю­бецька бу­ла ввiч­ли­ва до Iва­на Ос­та­по­ви­ча, де­лi­кат­на в роз­мо­вi, лас­ка­ва на сло­вах, але, про­ща­ючись з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, не зап­ро­си­ла йо­го до се­бе в гос­тi. Во­на бу­ла гор­да своїм кня­зiвст­вом i до­га­ду­ва­лась, що Iван Ос­та­по­вич не дур­но на­вi­дується до Яки­ли­ни Пав­ловської та до Оле­сi.

    Iван Ос­та­по­вич до­вi­дав­ся од тiт­ки Яки­ли­ни, що Оле­ся виїздить до­до­му в свою маєтнiсть пiс­ля Ве­ли­код­ня че­рез тиж­день.

    "Треба бу­де по­чи­на­ти дi­ло на Ве­ли­код­нi свят­ки, тре­ба бу­де за­ло­вiс­ти­тись Оле­сi, що я маю за­мiр сва­та­ти її, а то як заїде в свою маєтнiсть, в тi по­лiськi пу­щi та нет­рi, то труд­но бу­де то­дi доб­ра­тись до неї. Тре­ба на Ве­лик­день по­чи­на­ти та й кiн­ча­ти дi­ло, ко­ли Бог по­мо­же; виїде з Києва, то й за­бу­де про ме­не", - ду­мав Ви­говський, вер­та­ючись з Києва до Чи­ги­ри­на.

    А Оле­ся про йо­го не за­бу­ва­ла. Пiс­ля йо­го приїзду до Києва во­на тiльки й ду­ма­ла про йо­го, тiльки й роз­мо­ви з тiт­кою бу­ло в неї, що про йо­го.

    - От-от Iван Ос­та­по­вич бу­де те­бе, Оле­сю, сва­та­ти. От по­ба­чиш! При­ле­тить сю­ди в двiр на та­тарсько­му ко­нi, вхо­пить на сiд­ло та й за­ве­зе до Чи­ги­ри­на як по­ло­нян­ку! - смi­ялась тiт­ка.

    - Побачимо! Але, цьоцю, ме­нi отой Чи­ги­рин з ко­зацьким та­бо­ром зов­сiм не по­до­бається. Як­би ме­нi жи­ти в Києвi, то я би з до­ро­гою ду­шею зго­ди­лась вий­ти за Ви­говсько­го, - го­во­ри­ла Оле­ся.

    - От i не по­до­бається! Ти ще й не бу­ла в то­му Чи­ги­риїii, а вiн то­бi вже й не по­до­бається, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Якби я ста­ла гетьман­шею, то це ме­нi при­па­ло б до сер­ця. Я то­дi бу­ла б го­то­ва i в Чи­ги­ри­нi жи­ти. А то бу­ти жiн­кою ге­не­рально­го пи­са­ря вiй­ська За­по­розько­го якось нi­яко­во. Це ж на­вiть не те, що бу­ти се­на­тор­кою в Вар­ша­вi.

    - Ой же, моє сер­це, те са­ме, тiльки що бу­деш жи­ти не в Вар­ша­вi, а в Чи­ги­ри­нi, - обiз­ва­лась тiт­ка.

    - А я, цьоцю, люб­лю бiльш за все Вар­ша­ву, хоч я й не ка­то­лич­ка. Мiс­то ве­се­ле, люд­не. Там i ко­ро­лiвський двiр, i се­на­то­ри, i маг­на­ти з усiєї Польщi й Ук­раїни: є на що по­ди­ви­тись, є чим се­бе роз­ва­жи­ти. Ту­ди тяг­не мою ду­шу, а не до Чи­ги­ри­на, де пов­но ко­за­кiв та гар­мат, де тiльки й тхне вiй­сько­вим та­бо­ром та по­ро­хом! - ска­за­ла Оле­ся i зiтх­ну­ла.

    - Їй за­ма­ну­лось, щоб во­на вий­шла та­ки за­мiж за Ви­говсько­го, але щоб вiк свiй звi­ку­ва­ти з ним в Вар­ша­вi, а не в Чи­ги­ри­нi.

    На Ве­ли­код­нi свят­ки Iван Ос­та­по­вич одп­ро­сив­ся в Бог­да­на до Києва. Дру­го­го дня пi­шов вiн на служ­бу в Ми­хай­лiвський мо­нас­тир. На­ро­ду в церк­вi бу­ла си­ла. Вiн лед­ве про­тов­пив­ся i став ко­ло стi­ни. Не­да­леч­ке од йо­го в прит­во­рi сто­яла Яки­ли­на Пав­ловська, Оле­сi з нею не бу­ло.

    "Чи не поїха­ла вже Оле­ся ча­сом до­до­му? - по­ду­мав Iван Ос­та­по­вич з три­во­гою на сер­цi. - От то­бi й опiз­нив­ся з сва­тан­ням! А ко­ли то во­на знов при­бу­де до Києва? Ко­ли то я знов по­ба­чусь з нею i по­го­во­рю? Ще прий­деться їха­ти до неї на да­ле­ке По­лiс­ся в якiсь Мок­ра­ни".

    Виговський на­си­лу дос­то­яв до кiн­ця служ­би i, хоч був бо­го­мiльний i бо­го­бо­яз­ний, як усе то­го­час­не сус­пiльство, але вiн сли­ве не слу­хав i не чув, що чи­та­ли, що спi­ва­ли в церк­вi, про що Ми­хай­лiвський iгу­мен го­во­рив з ка­фед­ри в своєму ка­зан­нi. Оле­ся не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че й во­на сто­яла тут, в церк­вi, не­да­ле­ко од йо­го ко­ло своєї тiт­ки, а вiн все ди­вив­ся на її ви­со­ченьку тi­лис­ту та рiв­ну пос­тать, на її бi­лу, як снiг, шию та яс­но­во­ло­су го­лов­ку.

Пошук на сайті: