Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    "Ох, пер­ша роз­лу­ка, як смерть для сер­ця! Але за пер­шою бу­де дру­га й тре­тя, i кiн­ця їм не бу­де, i лiк їм по­гу­биш! А для бiд­ної мо­ло­ди­цi це ще тiльки пер­ша роз­лу­ка, гiр­ка як по­лин!" - по­ду­ма­ла ста­ра Дем­чи­ха.

    Настав ве­чiр. Най­мич­ка по­да­ла ве­че­рю в га­нок. Усi по­сi­да­ли кру­гом сто­ла i ве­че­ря­ли мовч­ки. Ма­рин­ка тiльки лож­ку вмо­ча­ла i при­ки­да­лась, нi­би во­на ве­че­ряє, їжа не йшла їй на дум­ку.

    - Час, си­ну, виїжджа­ти в до­ро­гу. Сiд­лай ко­ня та не гай­ся, щоб ти од то­ва­ри­шiв не зос­тав­ся! - ска­зав Дем­ко, на­вiть не гля­нув­ши на Ма­рин­ку.

    Зiнько осiд­лав ко­ня, на­си­пав в сак­ви вiв­са. Ма­ти пок­ла­ла в сак­ви харч. Зiнько пе­ре­ки­нув сак­ви че­рез ко­ня­чу спи­ну i прив'язав їх до сiд­ла.

    - Тепер бла­гос­ло­вiть ме­не, та­ту, i ви, ма­мо, в не­без­печ­ну до­ро­гу! - про­мо­вив Зiнько.

    Старий поб­ла­гос­ло­вив си­на. Ма­ти на­ки­ну­ла Зiнько­вi на шию зо­ло­тий хрест на чор­но­му шнур­ку i ти­хо зап­ла­ка­ла. Ма­рин­ка зак­ри­ла очi ру­ка­вом, од­вер­ну­лась, при­па­ла го­ло­вою до од­вiр­ка i не­на­че її i в ха­тi не бу­ло, не­на­че во­на й на свiт не ро­ди­лась. Во­на не нас­мi­ли­лась на­вiть спи­та­ти, ку­ди од'їжджає Зiнько.

    Кiнь сто­яв, прив'яза­ний до стов­па, обер­нув го­ло­ву до ган­ка i за­iр­жав од не­терп­ляч­ки, не­на­че про­мо­вив: "Швид­ше, ко­за­че! Не гай­ся, бо не втерп­лю, сто­ячи в дво­рi! Хо­чу ле­тi­ти в степ i по­ле­чу з то­бою вку­пi ор­лом на во­ро­га…"

    Зiнько зiй­шов з ган­ку i за ним ти­хою хо­дою сту­пав ста­рий Дем­ко. Ма­рин­ка пiш­ла слiд­ком за ни­ми пла­чу­чи.

    - Побiжи, доч­ко, та од­чи­ни во­ро­та! - гук­нув ста­рий. "Я б зав'яза­ла, за­ку­ва­ла за­лi­зом во­ро­та, щоб не пус­ти­ти ми­ло­го!"- по­ду­ма­ла Ма­рин­ка i не ру­ши­ла з мiс­ця.

    Зiнько ско­чив на ко­ня. Кiнь, як змiй, звив­ся i став ди­бом. Зiнько лед­ве вси­дiв на сiд­лi Ста­ра Дем­чи­ха по­ди­ба­ла од­чи­ня­ти во­ро­та.

    - Скажи ж ме­нi, ми­лий, ку­ди од'їжджаєш, щоб я зна­ла звiд­кiль те­бе виг­ля­да­ти, з кот­ро­го шля­ху: чи од схо­ду сон­ця, чи од за­хо­ду? Ой, вер­тай­ся швид­ше! Не ба­ри­ся дов­го, бо я вмру за то­бою! Ска­жи ж ме­нi щи­ру прав­ду, ку­ди од'їжджаєш? - крик­ну­ла Ма­рин­ка i при­па­ла го­ло­вою до сiд­ла та й за­го­ло­си­ла, як по мерт­во­му. Сльози ду­ши­ли її; во­на по­чу­ва­ла, що лед­ве ди­ше.

    - Не ска­жу, Ма­рин­ко, бо й сам не знаю, звiд­кi­ля вер­ну­ся… а мо­же, й не вер­ну­ся, - ска­зав Зiнько.

    - Дай йо­му, доч­ко, шов­ко­ву хуст­ку на до­ро­гу. Як впа­деш, си­ну, на сте­пу пост­рi­ля­ний та по­ру­ба­ний, то зак­рий хуст­кою вид, щоб сте­по­вi ор­ли не вик­лю­ва­ли ча­сом очей, до­ки то­ва­ри­шi пiд­нi­муть те­бе з зем­лi жи­во­го! - гук­нув батько.

    Маринка розв'яза­ла на го­ло­вi шов­ко­ву чер­во­ну хуст­ку i по­да­ла Зiнько­вi. Роз­кiш­на ко­са впа­ла з-пiд очiп­ка i ку­че­ря­вим хме­лем впа­ла на пле­чi i роз­си­па­лась до по­яса. Ма­рин­ка при­па­ла до сiд­ла i за­го­ло­си­ла на ввесь двiр. Пiш­ла лу­на од то­го пла­чу по са­ду, по зе­ле­них вер­бах. Зiнько по­чу­вав, що й йо­го да­ви­ло ко­ло сер­ця, але йо­му хо­тi­лось бит­ви, хо­тi­лось по­гу­ля­ти в чис­то­му по­лi, ба­жа­лось по­ка­ра­ти во­ро­гiв. Зав­зят­тя об­ня­ло йо­го, не­на­че ог­нем, в од­ну мить. Вiн за­ду­шив жаль в сер­цi, свис­нув, пус­тив по­во­ди. Кiнь, як ска­же­ний, вис­ко­чив в во­ро­та i за­лу­по­тiв ко­пи­та­ми. Пiд­ня­ла­ся ку­ря­ва i вкри­ла хма­рою ко­ня й ко­за­ка.

    Марина вер­ну­лась до ха­ти, по­ли­ва­ючи стеж­ку сльоза­ми.

    - Важка бу­де то­бi, доч­ко, ця нi­ченька! - про­мо­ви­ла Лю­таїха, пла­чу­чи. - Але не плач, доч­ко, не вби­вай­ся! Та­ка вже на­ша до­ля. Пер­ша роз­лу­ка бу­де важ­ка, як страш­на хо­ро­ба, як са­ма смерть, а дру­га бу­де вже не та­ка важ­ка. По­жи­веш - звик­неш.

    Мати втi­ша­ла Ма­рин­ку, а в неї са­мої сльози кра­па­ли дрiб­ним до­щем за ко­ха­ним най­мен­шим си­ном.

    - Ану, ба­би! Оце роз­рюм­са­лись! Ве­ли­ке, пак, ди­во, що ко­зак їде на вiй­ну… От я вам пос­тав­лю ко­ри­то, то ви до свi­та нап­лач­те пов­не ко­ри­то слiз, мо­же, хоч кур­ча­там зна­до­биться… Ой ба­би, ба­би! Чуд­на в вас вда­ча! - жар­ту­вав ста­рий. - Ре­вуть обид­вi, як ко­ро­ви за те­ля­та­ми. Ось пот­ри­вай­те! Прий­дуть ля­хи Ви­говсько­го, му­си­ти­ме­те й ви ста­ти на мушт­ру за руш­ни­ця­ми. Ти, ста­ра, ста­неш за ко­зацько­го пол­ков­ни­ка, а Ма­рин­ка в те­бе бу­де за оса­ву­ла, а най­мич­ки по­за­би­ра­ють в ру­ки руш­ни­цi та й бу­де­те па­ли­ти з го­ри на ля­хiв…

    Цiлу нi­ченьку проп­ла­ка­ла бiд­на Ма­рин­ка, при­пав­ши ниць до по­душ­ки, об­ли­ла бi­лу пос­тiль сльоза­ми, їй все при­вид­жу­ва­лось, що во­на ба­чить Зiнька, пост­рi­ля­но­го, по­ру­ба­но­го, на зе­ле­но­му сте­пу з ли­цем, нак­ри­тим чер­во­ною хуст­кою, а кру­гом йо­го об­сi­ли чор­нi во­ро­ни та ор­ли i ждуть йо­го смер­тi, як роз­кiш­но­го бен­ке­ту. I дру­го­го дня хо­ди­ла во­на зап­ла­ка­на, як не­жи­ва. Сум­нi Ма­рин­чи­нi ка­рi очi ста­ли ще сум­нi­шi, не­на­че во­на тiльки що по­хо­ва­ла Зiнька та вер­ну­лась з кла­до­ви­ща. Ма­рин­ка зблiд­ла, схуд­ла, спа­ла з тi­ла, не­на­че за­не­ду­жа­ла, не­на­че тиж­день не­ду­жа ле­жа­ла.

    В Чи­ги­ри­нi прой­шла чут­ка, що ба­га­то ко­за­кiв з Чи­ги­ринсько­го пол­ку один по од­но­му пов­тi­ка­ли з Чи­ги­ри­на i виїха­ли на­зуст­рiч до вiй­ська Юрiя Хмельницько­го та за­по­розько­го ата­ма­на, слав­но­го Iва­на Сiр­ка, щоб прис­та­ти до їх. Слiд­ком за ни­ми май­ну­ло чи­ма­ло чи­ги­ринських мi­щан, се­лян з близьких сiл та уся­кої го­ло­ти. Ма­рин­ка про­чу­ла про це i до­га­да­лась, звiд­кiль виг­ля­да­ти сво­го ми­ло­го. Во­на що­го­ди­ни ви­хо­ди­ла на го­ру i очi ви­ди­ви­ла, пог­ля­да­ючи на Чер­каський шлях за рiч­кою, що вив­ся га­дю­кою на двi верст­ви гли­бо­ки­ми пiс­ка­ми мiж чи­ма­ли­ми пiс­ку­ва­ти­ми бi­ли­ми гор­ба­ми. За тi сму­ги бi­ло­го пiс­ку по­ри­ва­ло її ду­шу щод­ня, що­го­ди­ни.

    Х

    

    Незабаром по Чи­ги­ри­нi пiш­ла чут­ка, що вже нас­ту­па­ють на Чи­ги­рин­щи­ну Юрiєвi при­хильни­ки.

    Полковник Зо­ло­та­рен­ко на­пав на Смi­лу, маєтнiсть Да­ни­ла Ви­говсько­го та Ка­те­ри­ни. Сам Да­ни­ло Ви­говський са­ме то­дi виїхав з гетьма­ном на ра­ду пiд Гер­ма­нiв­ку i про­бу­вав в обо­зi польсько­го ко­рон­но­го обоз­но­го Анд­рiя По­тоцько­го. Смi­ли не бу­ло ко­му обо­ро­ня­ти. Осе­ля Да­ни­ла Ви­говсько­го бу­ла око­па­на зем­ля­ним ва­лом, щiльно об­го­род­же­ним час­то­ко­лом. Зо­ло­та­рен­ко, мен­ший брат Ка­те­ри­ни­ної ма­чу­хи Ган­ни, третьої жiн­ки гетьма­на Бог­да­на, зруй­ну­вав ва­ли i час­то­кiл i спа­лив осе­лю па­сер­би­цi своєї рiд­ної сест­ри Ган­ни. Од­на­че вiн не вчи­нив нi­яко­го ли­ха са­мiй Ка­те­ри­нi i ви­пус­тив її на во­лю, спа­лив­ши всю її осе­лю i пог­ра­бу­вав­ши її маєтнiсть. Ка­те­ри­на втек­ла в Чи­ги­рин до гетьман­шi i по­да­ла звiст­ку, що Юрiй з Сiр­ком нас­ту­па­ють на Чи­ги­рин.

    Гетьмана не бу­ло в Чи­ги­ри­нi. Смi­ли­ва гетьман­ша не зля­ка­лась Юрiя i са­ма ста­ла обо­ро­ня­ти Чи­ги­рин. В Чи­ги­ри­нi бу­ло до­во­лi уся­ко­го за­па­су для обо­ро­ни: бу­ло шiсть со­тень гар­мат, чо­ти­ри сот­нi гар­нi­зо­ну з пра­вос­лав­ної шлях­ти та нiм­цiв i кiлька со­тень ко­за­кiв, вiр­них гетьма­но­вi. Над ар­ти­ле­рiєю та нi­мецькою пi­хо­тою ко­ман­ду­вав нi­мець Да­ни­ло Олi­вем­берг, вiр­ний гетьма­но­вi. Гетьман­ша щод­ня, що­го­ди­ни спо­дi­ва­лась, що до Чи­ги­ри­на при­бу­де обоз­ний Ти­мiш Но­сач, кот­рий мав заїха­ти в Чи­ги­рин до гетьман­шi на од'їздi в Гер­ма­нiв­ку на ра­ду; щод­ня, що­го­ди­ни во­на спо­дi­ва­лась, що гетьман з ко­за­ка­ми вер­неться з Гер­ма­нiв­ки i дасть по­мiч Чи­ги­ри­но­вi. Але спо­дi­ван­ка її бу­ла на­да­рем­на. Нi Но­сач, нi гетьман не приїзди­ли.

    Одного дня пiс­ля Пер­шої Пре­чис­тої Ма­рин­ка ви­бiг­ла на го­ру за са­док, виг­ля­да­ти сво­го Зiнька. За рiч­кою Тяс­ми­ном, за зе­ле­ним лу­гом, за ря­да­ми ста­рої вiльхи та вер­бо­ло­зу так бi­лi­ли й бли­ща­ли сму­ги пiс­ку­ва­тих гор­бiв про­ти сон­ця, що на них труд­но бу­ло ди­ви­тись. Ма­рин­ка вгля­дi­ла, що на пiс­ках мiж гор­ба­ми на ши­ро­ко­му Чер­касько­му шля­ху не­на­че спах­ну­ло по­лум'я, а над по­лум'ям пiд­няв­ся нi­би дим. Ма­рин­ка збiг­ла з го­ри, вбiг­ла в свiт­ли­цю i про­мо­ви­ла до Дем­ка:

    - Тату! В пiс­ках схо­пи­ла­ся не­на­че по­же­жа, вид­ко во­гонь i чор­ний дим!

    - Та то по­же­жа, мо­же, за пiс­ка­ми десь в се­лi. Чо­му го­рi­ти там, в тих пiс­ках? - спи­тав ста­рий. - А дай, жiн­ко, бри­ля! Пi­ду по­див­люсь.

    Демко на­ки­нув на го­ло­ву бри­ля i поч­ва­лав на го­ру. Ма­рин­ка пiш­ла слiд­ком за ним. Ста­рий ки­нув оком на Чер­каський шлях. Мiж кру­ти­ми бi­ли­ми гор­ба­ми не­на­че тек­ла чер­во­на, як жар, рiч­ка, зви­ва­лась мiж гор­ба­ми та все наб­ли­жа­лась до Чи­ги­ри­на. Звер­ху над пiс­ка­ми пiд­нi­мав­ся не­на­че справ­дi гус­тий дим.

    - Сiрковi за­по­рож­цi! - крик­нув ра­дiс­но Дем­ко. - Це i справ­дi по­же­жа для ко­гось… а мо­же, й для нас! I Юрiй Хмельни­чен­ко ве­де своє вiй­сько!

Пошук на сайті: