Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 62)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3746
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4437
    А чер­во­нi кун­ту­шi за­по­рож­цiв все по­со­ву­ва­лись ближ­че дов­гою чер­во­ною сму­гою. Сму­га ви­лась, як га­дю­ка, по­мiж бi­ли­ми пiс­ку­ва­ти­ми гор­ба­ми та все наб­ли­жа­лась до Чи­ги­ри­на.

    Демко не пi­шов з го­ри пiд­тюп­цем, а бiг­цем по­бiг, як мо­ло­дий хло­пець. Ма­рин­цi аж смiш­но ста­ло, що ста­рий дiд по­бiг бiг­цем, не­на­че грав в гил­ки. При­бiг­ши в двiр, Дем­ко зве­лiв сiд­ла­ти ко­нi, узб­роївся сам, по­да­вав руш­ни­цi та шаб­лi най­ми­там. I в од­ну мить Дем­ко з най­ми­та­ми шуг­ну­ли з дво­ра вер­ха­ми i по­ка­та­ли в мiс­то зби­ра­ти своїх од­но­дум­цiв та то­ва­ри­шiв.

    Тим ча­сом да­ли зна­ти в гетьманський двiр, що за Чи­ги­ри­ном з'яви­лись ко­за­ки. I Ка­те­ри­на Ви­говська, i гетьман­ша зра­зу до­га­да­лись, якi то ко­за­ки йдуть на Чи­ги­рин.

    - Це Юрiй з Сiр­ком та з Зо­ло­та­рен­ком пiдс­ту­па­ють пiд Чи­ги­рин! Тре­ба вда­ри­ти на три­во­гу! - ска­за­ла Ка­те­ри­на з злiс­тю. - А гетьма­на не­ма в Чи­ги­ри­нi, i Ти­мiш Но­сач десь зад­ляв­ся… Хто нас бу­де обо­ро­ня­ти?

    Гетьманша зблiд­ла, а по­тiм по­чер­во­нi­ла, її ти­хi очi блис­ну­ли од злос­тi й не­на­вис­нос­тi.

    - Не зля­ка­лась я їх! Са­ма дам по­ря­док! Гей, ко­за­че! Сiд­лай ко­ня яко­мо­га швид­ше! Тре­ба поїха­ти на го­ру, ог­ля­дi­ти твер­ди­ню. Мо­же, Да­ни­ло Олi­вем­берг зад­рi­мав там, в твер­ди­нi. Тре­ба лаш­ту­ва­ти гар­ма­ти! - го­во­ри­ла гетьман­ша.

    Тиха на вда­чу, спо­кiй­на зро­ду, гетьман­ша в од­ну мить ста­ла не­на­че iн­ша лю­ди­на. Во­на ки­ну­лась в кiм­на­ту, вхо­пи­ла два пiс­то­ле­ти, затк­ну­ла їх за по­яс i ви­бiг­ла на га­нок. Ко­зак дер­жав за по­во­ди двоє ко­ней. Оле­ся ско­чи­ла,на ко­ня i мах­ну­ла на ко­за­ка. Ко­зак ско­чив i со­бi на ко­ня i лед­ве встиг дог­на­ти гетьман­шу. Як ви­хор, во­на по­ка­та­ла на го­ру до твер­ди­нi, вбiг­ла в бра­му i крик­ну­ла на Олi­вем­бер­га, щоб вiн лаш­ту­вав гар­ма­ти для обо­ро­ни твер­ди­нi i вис­та­вив ко­за­кiв за мос­том на Тяс­ми­нi.

    Козаки й нiм­цi в од­ну мить узб­роїлись, ста­ли в ря­ди на­по­го­то­вi до бит­ви. Гетьман­ша зве­лi­ла їм вхо­пи­ти со­ки­ри i по­пе­ред усього по­ру­ба­ти мiст. Во­на зна­ла, що по­над обо­ма бе­ре­га­ми Тяс­ми­на скрiзь роз­ляг­ли­ся лу­ги, бо­ло­та й мок­ра­чi, зна­ла, що Юрiєвим ко­за­кам труд­но бу­де пе­рей­ти че­рез бо­ло­тя­ну рiч­ку, як зва­лять в во­ду мiст.

    Вчинивши при­каз, гетьман­ша са­ма об'їха­ла око­пи, ог­ля­дi­ла ви­со­кi ду­бо­вi час­то­ко­ли, пос­та­ви­ла ко­за­кiв ко­ло гар­мат. В неї десь узяв­ся го­лос, десь узя­лась жва­вiсть. Во­на лi­та­ла ко­нем, як за­по­ро­жець, i го­лос­но да­ва­ла при­ка­зи нiм­цям i ко­за­кам.

    Олiвемберг по­вiв ко­за­кiв та своїх нiм­цiв до мос­ту. Не пiд­тюп­цем пiш­ло вiй­сько, а по­бiг­ло, ха­па­ючись, щоб за­хо­пи­ти мiст на Тяс­ми­нi.

    Чигирин на ни­зи­нi ко­ло Тяс­ми­на був об­ко­па­ний гли­бо­ким ро­вом, а за ро­вом був на­си­па­ний ви­со­кий вал. Вал iшов до са­мо­го бо­ло­тя­но­го бе­ре­га Тяс­ми­на i не­на­че пiр­нав дво­ма кiн­ця­ми в зе­ле­ну осо­ку та ви­со­кi оче­ре­ти. На ва­лу стри­мiв ви­со­кий ду­бо­вий час­то­кiл. Про­ти са­мо­го мос­ту в ва­лу бу­ли ши­ро­кi во­ро­та, а над во­рiтьми ви­со­ко пiд­нi­мав­ся при­сад­ку­ва­тий верх ши­ро­кої баш­ти. Во­ро­та бу­ли замк­ну­тi, але чи­ги­ринськi ко­за­ки не встиг­ли пiд­ня­ти вго­ру мос­та над ро­вом.

    Запорожцi в од­ну мить ки­ну­лись на мiс­ток, по­лiз­ли на вал, роз­ки­да­ли час­то­кiл i по­бiг­ли прос­то до мос­ту на Тяс­ми­нi. Олi­вем­берг опiз­нив­ся. За­по­рож­цi вже всту­пи­ли на мiст. Ви­со­ко над го­ло­ва­ми хо­рун­жий пiд­няв за­по­розьке чер­во­не зна­ме­но i ма­хав ним, по­ка­зу­ючи, щоб зад­нi швид­ше пос­пi­ша­ли на мiст. Олi­вем­берг ско­чив з своїми ко­за­ка­ми з дру­го­го бо­ку мос­ту, щоб не пус­ти­ти за­по­рож­цiв. Два пол­ки, як два пiв­нi, ки­ну­лись ра­зом на мiст з двох бо­кiв i зiй­шли­ся по­се­ред мос­ту. З твер­ди­нi ви­па­ли­ли з гар­ма­ти, гар­ма­та гурк­ну­ла, i по­ко­тив­ся гур­кiт роз­го­на­ми по­над лу­га­ми, по­над га­ями. На мос­ту в од­ну мить блис­ну­ли на сон­цi шаб­лi й гост­рi спи­си, не­на­че бi­лi блис­кав­ки ми­го­тi­ли по­над чер­во­ни­ми шап­ка­ми та кар­ма­зи­на­ми. Блис­кав­ки бi­га­ли по­над ко­зацьки­ми го­ло­ва­ми, зви­ва­лись га­дю­ка­ми, си­па­лись iск­ра­ми, ми­го­тi­ли, не­на­че па­да­ли звер­ху на ко­зацькi го­ло­ви. Блис­ку­чi шаб­лi пе­рех­ре­щу­ва­лись, дзве­нi­ли, трi­ща­ли, чер­ка­ючись од­на об дру­гу. На мос­ту пiд­няв­ся крик, свист. За­по­рож­цi кри­ча­ли ди­ки­ми го­ло­са­ми, тю­ка­ли, не­на­че цьку­ва­ли.

    - Бий їх, вра­жих ля­хiвських пiд­лиз! Лу­пи, ка­чай! Ось ми по­ка­же­мо вам за­по­розько­го гос­тин­ця! - кри­ча­ли за­по­рож­цi i як звi­рi ки­ну­лись на ви­гов­цiв.

    Задзвенiли, зат­рi­ща­ли щаб­лi ще дуж­че. Ко­за­ки на­тов­пом стис­ну­лись на мос­ту, так що нi по­вер­ну­тись, нi про­тов­пи­тись, нi по­во­рух­ну­тись не мож­на бу­ло. Вiй­сько не­на­че гра­ло на мос­ту в тiс­ної ба­би. Ча­сом тiльки стов­пи­ще, не­на­че жи­ва хви­ля, то по­со­ву­ва­лось на один бiк мос­ту, то на дру­гий. За­по­рож­цi страш­но на­пи­ра­ли i не стiльки шаб­ля­ми, скiльки си­лою людських тiл од­пи­ха­ли ви­гов­цiв. Вже во­ни зай­ня­ли бiльшу по­ло­ви­ну мос­ту, але ви­гов­цi крик­ну­ли, на­пер­ли пле­чи­ма од­нi на дру­гих i за­по­рож­цi знов по­да­ли­ся на­зад, знов ос­ту­пи­лись за се­ре­ди­ну мос­ту.

    Несподiвано пiд­няв­ся го­лос Сiр­ка i, як грiм, пе­ре­мiг кри­ки ко­за­кiв i дзвя­кiт ша­бель.

    - Пали! - крик­нув Сiр­ко до тих за­по­розьких ря­дiв, що сто­яли на бе­ре­зi Тяс­ми­на. - Чо­го стоїте дур­нич­ки?

    Запорожцi ви­па­ли­ли з руш­ниць на нiм­цiв та ко­за­кiв-шлях­ти­чiв, що сто­яли на дру­го­му бе­ре­зi Тяс­ми­на. Пер­шi ря­ди нiм­цiв впа­ли, не­на­че тра­ва пiд ко­сою. Гус­тий дим пiд­няв­ся над мос­том. Нiм­цi гурк­ну­ли з руш­ниць на за­по­рож­цiв. За­по­рож­цi при­сi­ли всi на зем­лю як один чо­ло­вiк. Ку­лi свис­ну­ли, зад­зиж­ча­ли i зас­ту­ка­ли об стов­бу­ри вiльши­ни, що рос­ла на лу­зi по­над бе­ре­га­ми. Дим вкрив увесь мiст, не­на­че на мос­ту схо­пи­ла­ся по­же­жа. Тiльки й вид­ко бу­ло, як в ди­му лис­нi­ли й блис­кав­кою бi­га­ли, не­на­че в хма­рах, ко­зацькi шаб­лi та спи­си.

    Незабаром ти­хий вi­тер знiс дим на рiч­ку. Дим ко­ро­мис­лом по­вив­ся вниз по­над рiч­кою. Мiст знов вис­ту­пив, не­на­че з хма­ри, ввесь за­ли­тий яс­ним га­ря­чим сон­цем, ввесь чер­во­ний од кар­ма­зи­нiв та вер­хiв ша­пок. А шаб­лi все блис­ка­ли та дзенько­тi­ли. Мiст став пов­ний лю­дей. Стов­пи­ще гус­тi­ша­ло та гус­тi­ша­ло. Товс­тi по­ру­ча­та по обо­чи­нах мос­ту аж гну­лись, лед­ве вдер­жу­ва­ли страш­ний на­товп. По­би­тi, по­ко­ло­тi ко­за­ки па­да­ли на по­мiст. На­товп ста­вав на їх тру­пи, топ­тав но­га­ми, спи­нав­ся, щоб дiс­та­ти спи­са­ми до своїх во­ро­гiв. По­чув­ся мiж ди­ки­ми кри­ка­ми жа­лiб­ний, сто­гiн по­топ­та­них, не­до­би­тих лю­дей.

    Сiрко з Юрiєм на ко­нях сто­яли од­да­ле­ки на гор­бу i наг­ля­да­ли за бит­вою.

    - Ну та й дов­го ж вой­ду­ються мої сi­чо­ви­ки з ти­ми не­до­ляш­ка­ми та нi­мо­тою! Заст­ряг­ли на мос­ту, як у дiр­цi: нi тпру, нi ну! Ну та й дов­го пас­ку­дяться! Не спро­мо­жуться взя­ти яко­гось пар­ши­во­го мiст­ка! А пi­ду лиш я та мах­ну кiлька ра­зiв шаб­лю­кою, бо ме­не вже не­терп­ляч­ка бе­ре, аж ру­ки зас­вер­бi­ли! - ска­зав Сiр­ко i ско­чив з ко­ня, ки­нув по­во­ди в ру­ки од­но­му ко­за­ко­вi.

    Високий та пле­чис­тий ота­ман Сiр­ко ки­нув­ся в на­товп, як тигр, про­тов­пив­ся до се­ре­ди­ни мос­ту i крик­нув:

    - Ану, хлоп­цi, ра­зом! Бий­те отих по­ган­цiв, не­до­вiр­кiв та не­до­ляш­кiв! Бий­те от-так-о-о! - крик­нув Сiр­ко i, вхо­пив­ши обi­руч важ­ку шаб­лю, по­чав ко­си­ти ко­зацькi го­ло­ви, як ко­сар ко­сить тра­ву. Ви­гов­цi ос­тов­пi­ли. Страш­ний вид слав­но­го Сiр­ка наг­нав на їх та­ко­го стра­ху, що вся їх муж­нiсть зник­ла, не­на­че за­ва­ли­лась на мос­ту й пiш­ла на дно рiч­ки. Шап­ка зле­тi­ла з Сiр­ко­вої го­ло­ви. Дов­га чуп­ри­на роз­си­па­лась по го­ло­вi. Здо­ро­вi чор­нi очi го­рi­ли ог­нем. Сiр­ко став страш­ний, лю­тий. Ви­гов­цi ви­ря­чи­ли на йо­го очi, як пе­ре­ля­ка­нi ба­ра­ни. По­ле­тi­ли ру­ки, ву­ха, го­ло­ви по обид­вi обо­чи­ни мос­ту. Ви­гов­цi па­да­ли на мiст, як сно­пи, ски­ну­тi з стiж­ка. Кру­гом Сiр­ка ста­ло по­рожнє мiс­це. За ним по­су­ну­лись за­по­рож­цi, а мiж ни­ми вмi­шав­ся мо­ло­дий Зiнько Лю­тай. I по­да­лись ви­гов­цi на­зад, все ос­ту­па­ючись по­ма­леньку.

    Несподiвано з Чи­ги­ри­на при­бiг на ко­нi Но­сач, ско­чив з ко­ня i ки­нув­ся в бит­ву, щоб не до­пус­ти­ти за­по­рож­цiв до бе­ре­га. Впа­ло кiлька за­по­рож­цiв од йо­го шаб­лi, не­на­че ук­ло­ни­лись йо­му до нiг. Но­сач зир­нув по­пе­ред се­бе i за­мах­нув­ся шаб­лею. Пе­ред ним сто­яв Зiнько.

    - Ти чо­го тут, не­бо­же? То це ти став з во­ро­га­ми? - крик­нув Но­сач. - Ти, син моєї сест­ри, йдеш про­ти нас?

    - Йду, дядьку! Я не зрад­ник! Я не прис­та­ну з ви­гов­ця­ми до Польщi! - крик­нув не­са­мо­ви­то Зiнько i ки­нув ди­кий по­са­та­нi­лий по­зир на дядька та й за­мах­нув­ся на йо­го шаб­лею.

    - Дурню ти! Ще­ня! Як дам то­бi по мор­дi оцим дер­жал­ном, то твоя мор­да ста­не плис­ко­ва­та! Хо­чеш ме­не, ста­ро­го, зва­ли­ти? Не дiж­деш! - крик­нув Но­сач.

Пошук на сайті: