Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3761
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4447
    - Дiжду, дядьку! Ме­нi й Бог прос­тить за це, ко­ли те­пер i брат пi­шов на бра­та!

    Зiнько за­мi­рив­ся шаб­лею в са­му Но­са­че­ву го­ло­ву. Но­сач, зруч­ний та верт­кий, мах­нув шаб­лею в бiк навс­ко­си. Йо­го шаб­ля свис­ну­ла, як хвоський ба­тiг, пот­ра­пи­ла в Зiнько­ву шаб­лю i дзвяк­ну­ла, не­на­че зак­ри­ча­ла. Зiнько­вi шаб­ля ви­па­ла з рук. Но­сач зу­мис­не по­вер­нув свою шаб­лю плис­ком i по­чав би­ти нею Зiнька, як б'ють рiз­кою хлоп­цiв-сва­вольцiв, то по пле­чах, то по ру­ках. Зiнько крут­нув­ся, од­хи­ля­ючись на всi бо­ки, але Но­са­че­ва шаб­ля плис­ком впа­ла Зiнько­вi на го­ло­ву. Зiнько за­хи­тав­ся. Йо­му за­мо­ро­чи­ло го­ло­ву.

    Саме то­дi за­по­рож­цi так страш­но стов­пи­лись, од­пи­ха­ючи ви­гов­цiв, що по­ру­ча­та не ви­дер­жа­ли, хрус­ну­ли, як скi­поч­ки, i впа­ли в во­ду. Зiнько, за­па­мо­ро­че­ний, по­хи­лив­ся на бiк, за­хи­ли­тав­ся i впав з мос­ту в во­ду. За ним по­си­па­лись в рiч­ку ко­за­ки, не­на­че хто вит­ру­сив гру­шi з мiш­ка.

    "Отже ж, i ще вто­питься лу­ка­вий хлоп­чисько! - по­ду­мав Но­сач. - Шко­да й йо­го, шко­да й сест­ри, шко­да й ста­ро­го Дем­ка. Але на­вi­що по­нес­ло йо­го, ле­да­що, в обоз Юрiя та Сiр­ка?"

    Тим ча­сом Дем­ко за­сiв в сад­ках за час­то­ко­лом. До йо­го наз­би­ра­лось чи­ма­ло ста­рих ко­за­кiв-дi­дiв, най­ми­тiв та уся­кої сi­ро­ми. Як вже зiб­ра­лось їх чи­ма­ло, Дем­ко дав ко­ман­ду. Стов­пи­ще по­пер­ло ра­зом в час­то­кiл пле­чи­ма. Струх­лий час­то­кiл хрус­нув i по­ва­лив­ся на зем­лю. Дем­ко i всi за ним ра­зом вис­ко­чи­ли з за­сiд­ки, вда­ри­ли з руш­ниць на нi­мецьку пi­хо­ту з по­ти­ли­цi, а по­тiм крик­ну­ли, гук­ну­ли i ки­ну­лись з шаб­ля­ми на са­му се­ре­ди­ну пi­хо­ти. Най­ми­ти з бро­ва­рiв та му­жи­ки поб­ра­ли в ру­ки час­то­ко­ли­ни, ки­ну­лись на нiм­цiв та шлях­ти­чiв i по­ча­ли лу­пи­ти їх по спи­нах та по го­ло­вах. Заг­лу­ше­нi нiм­цi озир­ну­лись i по­да­ли­ся на­зад до мос­ту, їх полк не­на­че роз­пав­ся над­воє, i Дем­ко з го­ло­тою ввiг­нав­ся все­ре­ди­ну, не­на­че заг­нав клин в людську гу­ща­ви­ну. За­по­рож­цi вско­чи­ли з мос­ту в ту про­дух­ви­ну. Но­сач по­дав­ся на­зад, обер­нув­ся i стрiв­ся но­сом до но­са з своїм шу­ри­ном Дем­ком.

    - I ти, ста­рий, про­ти нас? I то­бi за­ма­ну­ло­ся на ста­рос­тi кис­лиць? - крик­нув Но­сач.

    - Заманулося, во­ро­же Ук­раїни! - крик­нув Дем­ко i за­мi­рив­ся шаб­лею на Но­са­ча.

    - Ей, ста­рий! Не грай­ся, бо, їй-бо­гу, не по­див­лю­ся то­бi в зу­би i зроб­лю свою сест­ру удо­вою! - крик­нув Но­сач, але не встиг вiн до­ка­за­ти своєї про­мо­ви, як один ко­зак-шлях­тич штур­нув Дем­ка спи­сом в гру­ди.

    Демко зблiд, за­то­чив­ся на но­гах, за­хи­ли­тав­ся. Кров цiв­кою бу­ря­ну­ла з йо­го гру­дей. Сон­це заг­ра­ло, заб­лис­ка­ло в цiв­цi кро­вi, як в чер­во­но­му криш­та­ле­вi. Дем­ко зва­лив­ся, як ста­рий дуб, i впав навз­нак, по­ли­ва­ючи рiд­ну зем­лю цiв­кою га­ря­чої ко­зацької кро­вi. Зiтх­нув вiн раз, дру­гий i од­дав Бо­гу ду­шу.

    Виговцi роз­си­па­лись i ос­ту­пи­лись пiд са­ди та час­то­ко­ли. За­по­рож­цi рiч­кою ли­ли­ся че­рез мiст i нас­ту­па­ли на їх. А ка­ла­мут­на во­да вхо­пи­ла Зiнька i по­нес­ла не­да­леч­ке од бе­ре­га.

    В той час вго­рi ви­па­ли ве­ли­кi до­щi. Во­да в Тяс­ми­нi при­бу­ла, сли­ве як в вес­ня­не по­вiд­дя, i роз­ли­ла­ся по лу­гах, по мо­ча­рах по­за­ли­ва­ла ого­ро­ди на ни­зи­нi. Зiнько пот­ра­пив впас­ти на мiл­ке мiс­це, але бист­ра те­чiя вхо­пи­ла йо­го i по­нес­ла. При­шиб­ле­ний в го­ло­ву, вiн не мав си­ли ста­ти на дно i вий­ти на бе­рег.

    Вже во­да од­нес­ла Зiнька да­ле­ченько од мос­ту, як на бе­рег при­бiг­ла Ма­рин­ка. Во­на про­чу­ла про бит­ву на мос­ту, i її сер­це го­во­ри­ло, що Зiнько там, що вiн, мо­же, вже вби­тий, а мо­же, пост­рi­ля­ний ле­жить десь на бе­ре­зi, та не­ма ко­му да­ти йо­му по­мо­чi. Во­на ви­бiг­ла з мiс­та i ки­ну­лась до мос­ту. Ку­лi свис­тi­ли кру­гом неї, дзиж­ча­ли над го­ло­вою, а во­на не чу­ла то­го свис­ту та все бiг­ла до бе­ре­га.

    - Чи не ба­чи­ли мо­го Зiнька? - пи­та­ла во­на в мi­щан, що сто­яли од­да­ле­ки над бе­ре­гом.

    - Вже поп­лив твiй Зiнько во­дою, по­нес­ло йо­го за­топ­ле­ним лу­гом, - го­во­ри­ли їй мi­ща­ни.

    Маринку зду­ши­ло ко­ло сер­ця; во­на по­бiг­ла по­над бе­ре­гом так пруд­ко, не­на­че хо­тi­ла дог­на­ти свою до­лю. Якась си­ла да­ва­ла нi­би кри­ла її но­гам.

    "Ой Бо­же мiй. Бо­же! Йо­го вби­ли! Вби­ли мо­го до­ро­го­го Зiнька! - май­ну­ла в неї дум­ка. - Вже ж ме­нi йо­го не ба­чи­ти до вi­ку, до су­ду!"

    Коло вiльхи сто­яла куп­ка мi­щан. Мi­ща­ни вгля­дi­ли, що во­да не­се жи­во­го ще ко­за­ка на за­топ­ле­но­му лу­зi, ки­ну­лись в во­ду i ви­тяг­ли Зiнька. Ма­рин­ка при­бiг­ла, вгля­дi­ла Зiнька на тра­вi, крик­ну­ла не своїм го­ло­сом i впа­ла йо­му на гру­ди. Зiнько ле­жав блi­дий, з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, але ще ди­хав. На го­ло­вi се­ред тiм'я бу­ло знать ви­раз­ку, з кот­рої про­си­са­ла­ся кров i стi­ка­ла на при­лип­ле до го­ло­ви во­лос­ся.

    - Милий мiй! щас­тя моє! зо­ло­то моє! Ой, не ки­дай же ме­не, мо­ло­дої, бо я вмру за то­бою! са­ма со­бi смерть за­по­дiю! - го­ло­си­ла Ма­рин­ка, при­па­да­ючи го­ло­вою до Зiнько­вих гру­дей.

    Одна мi­щан­ка ви­нес­ла з ха­ти со­роч­ку. Який­сь ста­рий дiд ски­нув з се­бе жу­па­на. Оде­жа на Зiнько­вi ви­сi­ла шмат­ка­ми, по­по­ро­та, пош­ма­то­ва­на шаб­ля­ми. Мi­ща­ни здiй­ня­ли з Зiнька мок­рий жу­пан, мок­ру со­роч­ку. Бi­ле тi­ло, ши­ро­кi пле­чi за­лис­нi­ли на сон­цi, а на бi­ло­му тi­лi си­нi­ли сму­ги та поп­ру­ги од Но­са­че­вої шаб­лi. На обох пле­чах чер­во­нi­ли по­дов­жас­тi ра­ни од ша­бель, не­на­че два раз­ки пер­лiв при­лип­ли до пле­чей. Дiд од­дер од со­роч­ки по­лот­на i по­зав'язу­вав ра­ни на пле­чах. На Зiнька на­дi­ли су­хе плат­тя, су­хий жу­пан.

    - Буде жи­вий! Не плач, Ма­рин­ко, не вби­вай­ся! Це йо­го хтось цюк­нув раз шаб­лею по го­ло­вi. Це швид­ко за­гоїться, - ска­зав дiд.

    Маринка пе­рес­та­ла пла­ка­ти i тiльки зiт­ха­ла i сти­ха хли­па­ла. Пер­си її ви­со­ко пi­дiй­ма­лись, не­на­че хо­тi­ли зiт­хан­ням ви­ди­ха­ти усе го­ре, що ду­ши­ло в сер­цi. Зiнько розп­лю­щив очi i зас­тог­нав. Вiн ще не опам'ятав­ся га­разд. Йо­му зда­ва­лось, що вiн у важ­ко­му снi, що йо­му сниться, нi­би вiн десь на мос­ту се­ред бит­ви по ко­лi­на в кро­вi чи в во­дi на днi рiч­ки на зе­ле­нiй тра­вi, за­ли­тiй по­вiд­дям. Пе­ред йо­го очи­ма нi­би лив­ся то жов­тий свiт сон­ця, то зе­ле­ний свiт во­ди та зе­ле­ний од­лиск тра­ви на днi рiч­ки. Йо­му все зда­ва­лось, що вiн по­то­пає все глиб­ше та глиб­ше, що якась зе­ле­на бе­зод­ня тяг­не йо­го на гли­бо­чiнь з усiєї си­ли, i вiн не мо­же во­ло­да­ти ру­ка­ми i но­га­ми, щоб пе­ре­мог­ти ту страш­ну си­лу, i все по­то­пає глиб­ше та глиб­ше. Знов по­жовк­ло в йо­го очах, по­тiм по­зе­ле­нi­ло. Зiнько зас­тог­нав i зап­лю­щив очi. Знов усе по­чор­нi­ло в йо­го очах, не­на­че вкри­лось чор­ною тем­ря­вою най­тем­нi­шої но­чi. Вiн втра­тив па­мо­ро­ки i злiг усiм важ­ким за­вальним тi­лом на дi­до­вi ру­ки. Ма­рин­ка знов за­го­ло­си­ла, впа­ла нав­ко­лiш­ки, об­ня­ла Зiнька за шию i при­ту­ли­лась га­ря­чою що­кою до хо­лод­но­го Зiнько­во­го ли­ця.

    - Та не плач, Ма­рин­ко! На­да­рем­но ти по­би­ваєшся! Вiн жи­вий, тiльки зом­лiв. Йо­му за­би­ло тям­ки, i в йо­го го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась, - втi­шав дiд Ма­рин­ку. - Не од та­ких ран ви­ход­жу­вав­ся я, як був ко­за­ком. В Зiнька не ра­ни, а дряп­ки та ви­раз­ки на тi­лi.

    Мiщани зап­ряг­ли ко­нi в вiз, нак­ла­ли на вiз сi­на; обе­реж­но пок­ла­ли Зiнька на сi­но та й по­вез­ли на Дем­кiв ху­тiр. Ма­рин­ка йшла за во­зом, як за до­мо­ви­ною, i ти­хо го­ло­си­ла та хли­па­ла.

    Тим ча­сом Сiр­ко та за­по­рож­цi пе­рей­шли че­рез мiст i по­ча­ли роз­го­ни­ти на всi бо­ки стов­пи­ще нiм­цiв та ко­за­кiв-ви­гов­цiв. Сiр­ко ки­нув очи­ма на­бiк i вгля­дiв ве­ле­тенську фi­гу­ру ста­ро­го Дем­ка, що ва­ля­лась на зем­лi в кро­вi, як ко­ло­да ста­ро­го ду­ба в лi­сi. Сiр­ко впiз­нав Дем­ка Лю­тая.

    - I здо­ров був, Дем­ку, i про­щай на­вi­ки, вiр­ний то­ва­ри­шу! - крик­нув Сiр­ко, здiй­няв­ши шап­ку i кла­ня­ючись до Дем­ка. - Так он де до­ве­ло­ся то­бi по­ляг­ти го­ло­вою! Не впав ти од ляської ку­лi, не йня­ла те­бе ку­ля та­тарська, прой­ня­ла твої ко­зацькi гру­ди шаб­ля не­до­вiр­ка ко­за­ка-зрад­ни­ка. Про­щай, Дем­ку, на­вi­ки!

    Старi ко­за­ки й най­ми­ти дiс­та­ли в од­нiй ха­тi дра­би­ну, всте­ли­ли її впо­пе­рек плис­ко­ва­ни­ми час­то­ко­ли­на­ми i пок­ла­ли Дем­ка на тi но­сил­ки. Два­над­цять чо­ло­вi­ка вхо­пи­ли но­сил­ки на пле­чi i ти­хою хо­дою по­нес­ли Дем­ка на ху­тiр. Ще зов­сiм теп­ла, здо­ро­ва Дем­ко­ва го­ло­ва ко­ли­ва­лась на в'язах, но­ги во­ру­ши­лись то на один бiк, то на дру­гий. Здо­ро­вi дов­гi ву­си гой­да­лись на вiт­рi, як жи­вi. Зда­ва­лось, нi­би не­суть жи­во­го чо­ло­вi­ка, але об­ли­тий кров'ю жу­пан, патьоки кро­вi на час­то­ко­ли­нах, кри­ва­вi крап­лi, що по­ли­ва­ли стеж­ку, все це по­ка­зу­ва­ло, що вже нас­тав вiч­ний спо­кiй для нев­том­но­го обо­рон­ця Ук­раїни.

Пошук на сайті: