Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4446
    Запорожцi та Юрiєвi ко­за­ки пе­рей­шли че­рез мiст i ки­ну­лись слiд­ком за ви­гов­ця­ми та най­ня­ти­ми нiм­ця­ми. Юрiй Хмельницький по­зад усiх з'їхав на мiст на сте­по­во­му ко­нi. Усей мiст був за­ли­тий кров'ю. З по­ва­ле­ни­ми по­де­ку­ди по­рен­ча­та­ми мiст зда­вав­ся шу­тим, по­щерб­ле­ним, по­ка­лi­че­ним, як пов­би­ва­нi ко­за­ки, що ва­ля­лись на мос­ту. По­рен­ча­та бу­ли заб­риз­ка­нi кров'ю. Усей мiст чер­во­нiв, не­на­че пiдп­лив людською кров'ю. По­де­ку­ди чор­нi­ли кров'янi ка­лю­жi, при­пе­че­нi га­ря­чим сон­цем. Кров в ка­лю­жах вже пос­ки­па­лась. На мос­ту ва­ля­лись тру­пи сус­пiль, як зру­ба­не ко­лод­дя в лi­сi, ва­ля­лись од­тя­тi по пле­че ру­ки, ва­ля­лись стя­тi го­ло­ви, як гар­бу­зи на баш­та­нi, ва­ля­лись од­сi­че­нi ву­ха, но­си, шмат­ки м'яса, не­на­че трiс­ки на дро­вiт­нi. Од­на ру­ка зак­ляк­ла з шаб­лею в пальцях. Зак­ляк­лi пальцi дер­жа­ли шаб­лю так мiц­но, не­на­че п'явка­ми впи­лись в дер­жал­но. Уся мiць, уся си­ла, з кот­рою ру­ка за­мах­ну­лась на сво­го-та­ки бра­та ко­за­ка, не­на­че за­хо­ло­ла й зак­ляк­ла в здо­ро­вецько­му ку­ла­ко­вi. Один през­до­ро­вий труп зсу­нув­ся пле­чи­ма з мос­ту. Од­тя­та го­ло­ва те­лi­па­лась на шкур­цi i звi­си­лась вниз над во­ду, не­на­че заг­ля­да­ла в рiч­ку, а з шиї дзюр­ча­ла та то­чи­лась теп­ла кров, як чер­во­не ви­но з боч­ки, ли­ла­ся в во­ду i зак­ра­си­ла ка­ла­мут­ну во­ду дов­гою чер­во­ною сму­гою на са­мiй бист­ри­нi. По­де­ку­ди по жо­лоб­час­тих дош­ках по­мос­ту ще стi­ка­ла кров в во­ду i дов­ги­ми сму­га­ми чер­во­нi­ла на бист­ри­нi.

    Юрiй з'їхав на мiст. Кiнь сха­ра­пу­див­ся, бо­яв­ся сту­па­ти на тру­пи, як на жи­вих лю­дей. Юрiй торк­нув в бо­ки ко­ня ост­ро­га­ми. Бас­кий кiнь пi­шов по тру­пах, але все хро­пiв i прих­кав нiзд­ря­ми, не­на­че бо­яв­ся тiєї страш­ної кар­ти­ни людської звi­рю­чос­тi. Юрiй спи­нив ко­ня се­ред мос­ту i ог­ля­дав кар­ти­ну свi­жо­го кро­ва­во­го бой­ови­ща. Нi один пру­жок йо­го мо­ло­до­го ли­ця не здриг­нув­ся, нi один пру­жок жа­лю та смут­ку не на­бiг на йо­го чо­ло, на йо­го вид. Вiн з пре­зирст­вом ди­вив­ся на тру­пи, на кров обо­рон­цiв сво­го во­ро­га, не­на­вис­но­го гетьма­на.

    З во­ди ви­ри­на­ли ко­зацькi тру­пи, що по­за­чiп­лю­ва­лись оде­жею об стов­пи пiд мос­том. Тру­пи то по­ри­на­ли, то ви­ри­на­ли, ви­ти­ка­ючи по­верх во­ди то зрi­за­ну вщерть чер­во­ну шию без го­ло­ви, то пок­ри­вав­ле­не пле­че без ру­ки. Один вби­тий за­по­ро­жець за­че­пив­ся жу­па­ном за кi­лок стов­па, па­да­ючи в во­ду. Жу­пан не пус­кав йо­го по­то­ну­ти на дно. Во­да гой­да­ла тi­ло, як вi­тер гой­дає ду­ба. Чер­во­нi сап'янцi то мрi­ли над во­дою, то ви­ри­на­ли по­верх во­ди i лис­нi­ли на сон­цi, як чер­во­на ка­ли­на, об­ли­та до­щем. Дов­га чуп­ри­на, як га­дю­ка, ви­ла­ся в бист­рiй во­дi, мет­ля­лась на всi бо­ки, не­на­че жме­ня ко­но­пель на би­тельнi. Во­да в Тяс­ми­нi по­чер­во­нi­ла. Тяс­мин не­на­че зап­ла­кав кров'ю, про­ли­тою бра­та­ми ко­за­ка­ми. Рiч­ка нес­ла тру­пи, нес­ла чор­нi шап­ки з чер­во­ни­ми вер­ха­ми. Шап­ки по­за­чiп­лю­ва­лись за ку­щi за­топ­ле­но­го вер­бо­ло­зу та ви­со­кої осо­ки. Зда­ва­лось, нi­би во­да вкри­лась чер­во­ни­ми квiт­ка­ми чу­дер­нацько­го ла­тат­тя з чор­ним ши­ро­ким лис­том. Во­ро­ни по­чу­ли людську кров, зле­тi­лись i об­сi­ли вер­би, вкри­ли ку­щi. Хи­жi ор­ли та яст­ру­би шу­га­ли ви­со­ко в не­бi над рiч­кою, за­чув­ши дух кро­вi.

    Юрiй за­ди­вив­ся на ту кар­ти­ну смер­тi, кот­ра не­дав­но ви­та­ла над мос­том, над рiч­кою, i ос­мiх­нув­ся злим ос­мi­хом. В гост­ру­ва­то­му ли­цi з тон­ким гост­рим но­сом, в гост­рих тем­них очах зас­вi­ти­лось щось хи­же, як в очах хи­жо­го шу­ля­ки. ко­ли вiн ки­дається на здо­бу­ток.

    Дух людської, ще теп­лої кро­вi па­ру­вав пiд га­ря­чим про­мiн­ням сон­ця з кри­ва­вих ка­люж. На мос­ту тхну­ло кров'ю, як в рiз­ни­цях. Сам шля­хет­ний кiнь не­на­че спах­нув гнi­вом на ту людську звi­рю­чiсть, за­iр­жав i став би­ти ко­пи­та­ми. Ко­пи­та зах­лю­па­ли в кро­вi, як у ка­лю­жi, i чер­во­нi бриз­ки людської кро­вi по­рос­ну­ли навк­ру­ги, як ко­ра­ло­вi на­мис­ти­ни пор­ва­но­го на­мис­та. Кiнь вда­рив ко­пи­том в од­ну го­ло­ву. Го­ло­ва по­ко­ти­лась i впа­ла в во­ду. Во­да по­ко­ти­ла го­ло­ву з чуп­ри­ною, не­на­че в во­дi кру­тив­ся во­лоський тем­но-зе­ле­ний гар­буз, зiр­ва­ний з ба­дил­лям, з огу­ди­ною. Го­ло­ва кру­ти­лась, пе­ре­вер­та­лась, ви­щи­ря­ла зу­би, мо­та­ла чуп­ри­ною, зап­лу­ту­ва­лась в своїй чуп­ри­нi, як в ку­ши­рi. Юрiй за­ди­вив­ся на ту кар­ти­ну й за­ре­го­тав­ся. Кiнь ско­чив впе­ред. На кiн­цi мос­ту ле­жав впо­пе­рек ли­цем до­го­ри ще мо­ло­дий ко­зак-ви­го­вець, пиш­ний, гар­ний, як кар­ти­на. Ру­ся­вi ку­че­рi ви­ли­ся хме­лем кру­гом го­ло­ви. Нез­ви­чай­ної кра­си ли­це, нi­би ви­то­че­не з мар­му­ру, не­на­че зад­рi­ма­ло, очi зак­ри­лись про­зо­ри­ми вi­ка­ми, дов­ги­ми вi­ями. Ку­че­рi по­то­ну­ли до по­ло­ви­ни го­ло­ви в кро­вi. Сам кiнь не­на­че по­жа­лу­вав топ­та­ти ко­пи­та­ми тi ку­че­рi i об­ми­нув тру­па, нi­би жи­во­го чо­ло­вi­ка.

    Юрiй свис­нув на ко­ня. Кiнь став диб­ки i зас­ту­ко­тiв ко­пи­та­ми. Юрiй пос­ка­кав до­га­ня­ти своє вiй­сько. Тим ча­сом Сiр­ко з за­по­рож­ця­ми пог­нав­ся за втi­ка­ча­ми. Доб­ре би­лись ви­гов­цi, але нi­чо­го не вдi­яли i му­си­ли втi­ка­ти. Во­ни ки­ну­лись втi­ка­ти вроз­тiч, а по­тiм скуп­чи­лись, по­бiг­ли на го­ру, вбiг­ли в од­чи­не­ну бра­му i схо­ва­лись за ва­ла­ми, об­ти­ка­ни­ми ду­бо­вим шпи­час­тим час­то­ко­лом. Бра­ма за­чи­ни­лась. На­ла­го­див­ши гар­ма­ти, ко­за­ки-ви­гов­цi i нiм­цi по­цi­ли­лись на за­по­рож­цiв i смальну­ли з од­нiєї гар­ма­ти, по­тiм з дру­гої. Юрiй i Сiр­ко з вiй­ськом ос­ту­пи­лись на­зад i по­да­лись в мiс­то. Чи­ги­рин ще не був взя­тий.

    - Не те­пер, то в чет­вер, а Чи­ги­рин i твер­ди­ня бу­дуть в на­ших ру­ках! - обiз­вав­ся Сiр­ко до Юрiя. - По­по­ро­би­ли, по­поп­ра­цю­ва­ли ми оце на мiст­ку, а те­пер час би i за доб­рий обiд сiс­ти, але, ма­буть, гетьман­ша не на­го­дує смач­ним обi­дом за цю кри­ва­ву спра­ву.

    - Що не на­го­дує, то не на­го­дує! Во­на ра­да б те­пе­реч­ки на­го­ду­ва­ти нас за­лiз­ним бо­бом, - обiз­вав­ся Юрiй. - Те­пер во­на й Ка­те­ри­на си­дять в батькiвсько­му па­ла­цi та, ма­буть, од злос­тi ку­са­ють свої пальцi. За­те ж по­час­тує нас ме­дом та ви­ном моя ма­чу­ха Ган­на. Я до­га­ду­юсь, що во­на по­тай од гетьман­шi десь у су­сi­ди го­тує нам пиш­ний обiд.

    Юрiй i Сiр­ко з де­якою стар­ши­ною в'їха­ли в гетьманський двiр. В од­чи­не­них две­рях на по­ро­зi сто­яла Ган­на Хмельницька i дер­жа­ла в ру­ках на срiб­но­му по­лу­мис­ку хлiб та сiль. Юрiй, Сiр­ко й ко­за­ки ско­чи­ли з ко­ней i прис­ту­пи­ли до Ган­ни, поз­дiй­мав­ши шап­ки.

    - Вiтаю те­бе, си­ну, в батькiвсько­му дво­рi, як гос­по­да­ря й гетьма­на Ук­раїни! Да­руй же, Бо­же, щоб ти гетьма­ну­вав i про­бу­вав в цьому па­ла­цi до кiн­ця своєї жиз­нос­тi!

    - Спасибi, ма­мо, спа­си­бi! - ска­зав Юрiй i, по­цi­лу­вав­ши Ган­ну в ру­ку, хо­тiв взя­ти хлiб.

    - Дам то­бi, си­ну, свя­тий хлiб тiльки то­дi, як да­си обi­цян­ку, що не вчи­ниш нi­яко­го ли­ха твоїй сест­рi Ка­те­ри­нi, гетьман­шi Ви­говськiй i її ди­ти­нi. Ска­жи ме­нi пев­не сло­во, що ти ви­пус­тиш їх на во­лю, не вчи­нив­ши їм нi­яко­го ли­ха. Мiй брат Ва­силь оби­див Ка­те­ри­ну, тим що зруй­ну­вав i спа­лив її осе­лю в Смi­лi. Во­на те­пер не має нi жит­ла, нi прис­та­но­ви­ща.

    - Добре, ма­мо! даю своє гетьманське сло­во i до­дер­жу йо­го. Ка­те­ри­на не­хай жи­ве в Су­бо­то­вi тим ча­сом, - ска­зав Юрiй.

    - А чи не­ма, Ган­но, в те­бе чо­го по­поїсти? Ми го­лод­нi, як вов­ки-сi­ро­ман­цi. Ото б тер­ну­ли, як­би оце нам доб­рий обiд? Аж за ву­ха­ми б ля­ща­ло! - про­мо­вив Сiр­ко.

    - Є обiд! є, та ще й доб­рий! Я вга­ду­ва­ла, чиє бу­де звер­ху, а чиє нас­по­дi, як ви пiдс­ту­па­ли пiд Чи­ги­рин, i по­тай од Оле­сi Ви­говської зве­лi­ла i по­на­ва­рю­ва­ти, i по­на­пi­ка­ти.

    Юрiй всту­пив в по­кої i пi­шов шу­ка­ти своєї сест­ри Ка­те­ри­ни та гетьман­шi. Ка­те­ри­на i гетьман­ша си­дi­ли в од­но­му ма­ленько­му по­коїко­вi. Ма­ленький син гетьман­шi ка­чав­ся до­лi на ки­ли­мi i грав­ся з ко­ше­ням.

    - Добридень вам в ха­ту! Вi­тай­те гос­тей, хоч неп­ро­ха­них i не­жа­да­них! - ска­зав Юрiй.

    Катерина мов­ча­ла, i гетьман­ша мов­ча­ла. Во­ни оби'двi по­на­ду­ва­лись й од­вер­ну­лись од Юрiя. Нi од­на не пiд­ве­ла очей, не гля­ну­ла на Юрiя.

    - Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чи­ги­рин мiй, а ви мої по­ло­нян­ки. Вас од­ве­зуть в Су­бо­тiв i бу­дуть вас там дер­жа­ти, до­ки я не розп­рав­люсь з гетьма­ном Ви­говським, до­ки не ви­де­ру з йо­го рук бу­ла­ви i батькiвських скар­бiв, - го­во­рив Юрiй.

    Запекла та зав­зя­та, як i її батько Бог­дан, Ка­те­ри­на вста­ла i, гор­до пiд­вiв­ши го­ло­ву, вий­шла до дру­гої кiм­на­ти. Оле­ся си­дi­ла мовч­ки i не гля­ну­ла на Юрiя.

    - Ось по­ди­вись, який у ме­не гар­ний ко­тик! Це ме­нi ба­бу­ня дiс­та­ла. Але ко­ти­ка не по­си­лай в Су­бо­тiв. Я зро­ду не дам! - го­во­рив Ос­тап­чик i втiк у ку­ток та й схо­вав ко­ти­ка за скри­ню.

    Ганна по­са­ди­ла гос­тей за сто­ли i зве­лi­ла по­да­ва­ти обiд. Юрiй пi­шов про­си­ти Ка­те­ри­ну та гетьман­шу на обiд. Ка­те­ри­на й Оле­ся i сло­вом не обiз­ва­лись, i не гля­ну­ли на йо­го.

Пошук на сайті: