Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 65)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    - Не до обi­ду те­пер їм, си­ну! Їжа не йде їм на дум­ку, - ска­за­ла Ган­на i зве­лi­ла по­да­ти обiд гетьман­шi та Ка­те­ри­нi в ок­ром­ну кiм­нат­ку. Обид­вi во­ни си­дi­ли за сто­лом i ло­жок не вмо­чи­ли. Їм бу­ло те­пер не до їжi. Гетьман­ша на­го­ду­ва­ла тiльки Ос­тап­чи­ка. Ос­тап­ко та ко­ше­ня по­обi­да­ли всмак за їх обох.

    - Тепер ви, ма­мо, зос­та­не­тесь гос­по­ди­нею в моєму па­ла­цi i бу­де­те дог­ля­да­ти мо­го доб­ра, по­ки ми спра­ви­мось з гетьма­ном, - ска­зав Юрiй.

    По обi­дi Юрiй зве­лiв од­вез­ти гетьман­шу й Ка­те­ри­ну в Су­бо­тiв i пос­та­ви­ти ко­ло їх сто­ро­жу. Од­на­че вiн швид­ко пiс­ля то­го ви­пус­тив Ка­те­ри­ну на во­лю, а гетьман­шу тро­хи не рiк дер­жав в Су­бо­то­вi пiд сто­ро­жею. Ка­те­ри­на, од­на­че, зос­та­лась жи­ти в Су­бо­то­вi i вку­пi з при­ятелькою гетьман­шi Гру­шо­вою, жiн­кою ге­не­рально­го пи­са­ря Гру­шi, роз­ва­жа­ли її в са­мо­ти­нi та в го­рi.

    Тим ча­сом по­ра­не­но­го Зiнька при­вез­ли в двiр. Ма­рин­ка за­го­ло­си­ла, як уг­ля­дi­ла ста­ру Дем­чи­ху, i ки­ну­лась їй на пле­чi, не­на­че жа­лi­лась на свою ли­ху до­лю. Дем­чи­ха зап­ла­ка­ла i по­ча­ла втi­ша­ти Ма­рин­ку. Чо­ло­вi­ки внес­ли Зiнька в ха­ту й i пок­ла­ли на лiж­ку в кiм­на­тi. Плач i хли­пан­ня стри­во­жи­ли Зiнька. Вiн одс­ло­нив вi­ка, гля­нув ка­ла­мут­ни­ми очи­ма i не мiг опа­мя­та­тись, де вiн те­пер зна­хо­диться. Нез­ви­чай­нi пе­ред­нi­шi по­дiї, швид­ко мi­ня­ючись пе­ред йо­го очи­ма, за­ту­ма­ни­ли йо­му па­мо­ро­ки й за­тi­ни­ли пам'ять. Жов­тi пруж­ки лi­та­ли пе­ред йо­го очи­ма по бi­лих стi­нах, по шиб­ках вiк­на. Вiн знов зап­лю­щив очi, i жов­тi круж­ки за­ми­го­тi­ли, ста­ли чер­во­нi, як кров, по­тiм за­бi­га­ли, зад­ри­жа­ли, за­во­ру­ши­лись, як пше­ни­ця на ре­ше­тi то­дi, ко­ли її то­чать; по­тiм усе по­зе­ле­нi­ло в Зiнько­вих очах. Зе­ле­ний про­зо­рий свiт за­лис­нiв в очах, i йо­му все зда­ва­лось, що вiн по­то­пає в во­дi i ба­чить пiд со­бою зе­ле­не дно, вкри­те не то тра­вою, не то дрiб­ною ряс­кою, а в то­му зе­ле­но­му свi­тi ми­га­ли блис­ку­чi iск­ри, не­на­че лис­нi­ли шаб­лi та спи­си. I в од­ну мить йо­му уявив­ся дядько Но­сач, страш­ний, лю­тий, з блис­ку­чою шаб­лею в ру­ках. Ру­ка з шаб­лею за­мах­ну­лась на йо­го…

    Зiнько опам'ятав­ся, при­га­дав i бит­ву на мос­ту, i дядька Но­са­ча, i як вiн впав з мос­ту в во­ду, як во­да зак­ле­ко­тi­ла на бис­ти­рi i по­ко­ти­ла йо­го по за­ли­тих зе­ле­них лу­гах. Дум­ки пiш­ли од­на за дру­гою рiв­но, не­на­че на­мис­ти­ни в раз­ку на­мис­та на­ни­зу­ва­лись од­на за од­ною.

    Зiнько одс­ло­нив вi­ка, втя­мив, де вiн ле­жить, впiз­нав Ма­рин­ку, впiз­нав ма­тiр, впiз­нав свою ха­ту. Вiн по­чу­вав, як бо­лi­ла в йо­го го­ло­ва, як ни­ли роз'ятре­нi ра­ни на пле­чах та си­нi поп­ру­ги. I нi один сто­гiн не вир­вав­ся з мiц­них ко­зацьк пер­сiв. Спо­кiй­но ди­ви­лись Зiнько­вi ти­хi си­нi очi на Ма­рин­ку i не­на­че про­мов­ля­ли. "Не плач, не вби­вай­ся, моя ми­ла. Я ще жи­вий i бу­ду жи­ти…"

    - А де ж батько? Чи не ба­чи­ла ти, Ма­рин­ко, батька? - спи­та­ла Дем­чи­ха.

    

    Тiльки що во­на про­мо­ви­ла те за­пи­тан­ня, за во­рiтьми по­чув­ся го­мiн. Дем­чи­ха ви­бiг­ла на га­нок.

    - Одчиняй, оса­ву­ли­хо, во­ро­та! Йде до те­бе Дем­ко, як до­ро­гий гiсть, в ос­тан­нiй раз! - гу­кав ста­рий ко­зак з-за во­рiт.

    Демчиха по­бiг­ла од­чи­ня­ти во­ро­та, вгля­дi­ла ту ко­зацьку до­мо­ви­ну, сту­ле­ну з час­то­ко­лу, на кот­рiй нес­ли Дем­ка, i зра­зу за­ува­жи­ла, що вже Дем­ко не вста­не з тiєї ко­зацької до­мо­ви­ни по вi­ки вiч­нi.

    - Лежить твiй Дем­ко, бу­цiм жи­вий, але вже йо­му не вста­ва­ти! - ска­зав ста­рий ко­зак. - Ви­не­си, оса­ву­ли­хо, во­ди в са­док; ми об­миємо на йо­му кров отам, на при­чiл­ку, при­че­пу­ри­мо, одяг­не­мо, та вже то­дi вне­се­мо до гос­по­ди.

    Стара оса­ву­ли­ха впа­ла на но­ги Дем­ко­вi, при­па­ла до но­си­лок, не­на­че впли­ла до йо­го, i дов­го-дов­го пла­ка­ла, по­би­ва­ючись. Ста­рi ко­за­ки та сi­ро­ма сто­яли на од­но­му мiс­цi з но­сил­ка­ми, поз­дiй­мав­ши шап­ки, i да­ли во­лю Дем­чи­сi вип­ла­ка­ти го­ре, ви­ли­ти сльози.

    Старi Дем­ко­вi то­ва­ри­шi ко­за­ки об­ми­ли Дем­ко­ве тi­ло, одяг­ли в ко­зацький жу­пан, обу­ли в чер­во­нi са­пян­цi, внес­ли в ха­ту i пок­ла­ли в свiт­ли­цi. В той час гурк­ну­ла гар­ма­та раз, по­тiм дру­гий: за­по­рож­цi, по­обi­дав­ши всмак пiс­ля важ­кої пра­цi на мос­ту, об­ляг­ли твер­ди­ню, огор­ну­ли її з двох бо­кiв, око­па­лись ва­лом, пос­та­ви­ли гар­ма­ти i по­ча­ли ви­би­ва­ти ви­гов­цiв та нiм­цiв з зам­ку. Са­ме то­дi на­бiг­ла на не­бi чор­на хма­ра. Вда­рив грiм раз, дру­гий. Гур­кiт гро­му злив­ся до­ку­пи з гу­ком гар­мат. Над­во­рi за­до­щи­лось, за­не­по­го­ди­лось. Дощ по­лив лив­цем як з вiд­ра i змив мiст, за­ма­за­ний, за­ли­тий ко­зацькою кров'ю, кот­рої на­то­чи­ли ко­за­ки з своїх та­ки бра­тiв ко­за­кiв. З то­го бой­ови­ща пiш­ла на дальнi­шi ча­си не­на­че страш­на по­шесть на про­ли­ван­ня братньої кро­вi, на ве­ли­ку руїну Ук­раїни.

    Прийшов i ота­ман Iван Сiр­ко на ос­тан­нi од­вi­ди­ни. Вiн пе­рех­рес­тив­ся, по­цi­лу­вав у ру­ку мер­ця i став, опус­тив­ши ру­ки; по­тiм зак­лав пальцi од­ної ру­ки за пальцi дру­гої, ви­вер­нув­ши ру­ки до­ло­ня­ми вниз. Здо­ро­вi чор­нi пальцi хрус­ну­ли з до­са­ди та з го­ря. Дов­го сто­яв Сiр­ко, ви­со­кий та пле­чис­тий, та­кий як i по­кiй­ник Дем­ко, сто­яв, по­хи­лив­ши го­ло­ву i вту­пив­ши очi в по­мiст. Ду­ми за ду­ма­ми ли­ну­ли в йо­го го­ло­вi: кар­ти­ни битв та сти­чок ви­ни­ка­ли од­на за дру­гою, тих битв з та­та­ра­ми, з по­ля­ка­ми, де вiн бив­ся з во­ро­га­ми поп­лiч з Дем­ком ще за мо­ло­дих лiт. В ха­тi усi мов­ча­ли не­на­че бо­ялись стри­во­жи­ти той рiй спо­ми­нок, кот­рий об­сiв си­ву Сiр­ко­ву го­ло­ву. Дем­чи­ха й Ма­рин­ка пе­рес­та­ли го­ло­си­ти. Сiр­ко зiтх­нув. Ви­со­кi та ши­ро­кi пер­си пiд­ве­лись вго­ру, як го­ра, й не швид­ко опа­ли. Вiн пiд­вiв го­ло­ву, пiд­вiв ка­рi блис­ку­чi очi i зир­нув на Дем­чи­ху.

    - Я ду­ма­ла, що Дем­ко вже вмре своєю смер­тю, до­жив­ши свiй вiк, - ти­хо за­го­во­ри­ла Дем­чи­ха.

    - Не ко­за­кам по­ми­ра­ти в своїй ха­тi. На­ша смерть на чис­то­му по­лi, на­ше тi­ло на по­та­лу ор­лам та вов­кам-сi­ро­ман­цям, - ска­зав Сiр­ко i по­хап­цем вий­шов з ха­ти та й поп­рос­ту­вав на го­ру до за­по­рож­цiв, до зам­ку.

    

ЕПIЛОГ

    

    Саме в той час, як Юрiй та Сiр­ко до­бу­ва­ли Чи­ги­рин, гетьман Ви­говський скли­кав ко­зацькi пол­ки на ра­ду пiд Гер­ма­нiв­кою. Пол­ки зiй­шли­ся не­да­ле­ко од Гер­ма­нiв­ки на до­ли­нi, де про­тi­кав не­ве­лич­кий по­тiк; хо­ва­ючись в осо­цi, в ро­го­зi та в оче­ре­тах. По один бiк до­ли­ну пе­ре­ти­нав ста­рий ду­бо­вий та гра­бо­вий лiс. По обид­ва бо­ки до­ли­ни стри­мi­ли ря­да­ми кру­тi гор­би. Пол­ки зiй­шли­ся на ши­ро­кiй до­ли­нi i ста­ли ла­ва­ми з трьох бо­кiв. Ко­зацька стар­ши­на скуп­чи­лась се­ред пол­кiв на чи­ма­ло­му пус­то­му прос­то­рi. Се­ред то­го прос­то­ру сто­яв стiл, зас­те­ле­ний чер­во­ним сук­ном. Ко­ло сто­лу сто­яв з гра­мо­та­ми ге­не­ральний пи­сар Гру­ша. Чер­во­нi зна­ме­на ма­яли на вiт­рi, трi­па­лись, не­на­че пти­цi. Уся зе­ле­на до­ли­на не­на­че ма­ком зац­вi­ла: скрiзь чер­во­нi­ли на яс­но­му сон­цi чер­во­нi кун­ту­шi, лис­нi­ли чер­во­нi вер­хи ша­пок: Кру­гом сто­ла чер­во­нi сап'янцi на пол­ков­ни­ках та сот­ни­ках аж го­рi­ли, не­на­че во­ни сто­яли по ко­лi­на в жа­ру Навк­ру­ги до­ли­ни усi гор­би об­си­па­ли се­ля­ни з Гер­ма­нiв­ки та з близьких сiл. Дов­гi ря­ди се­лян в чор­них сви­тах чор­нi­ли по го­рах, не­на­че на­со­ву­ва­лись чор­нi хма­ри. Усi пол­ки, усе стов­пи­ще гу­ло ти­хо, не­на­че бджо­ли в здо­ро­вiй па­сi­цi.

    З-за го­ри лi­сом з'явив­ся гетьман Ви­говський на ко­нi в чер­во­но­му ок­са­ми­то­во­му жу­па­нi, в шап­цi з дво­ма пе­ра­ми над ло­бом, об­си­па­ни­ми дi­аман­та­ми. Пе­ра за­ся­ли, заб­ли­ща­ли на сон­цi. Вiй­сько i на­род впiз­на­ли по тих пе­рах гетьма­на. За гетьма­ном їхав на ко­нi обоз­ний Но­сач та кiлька пол­ков­ни­кiв, а за ни­ми слiд­ком вис­ту­пав з-за го­ри полк шлях­ти­чiв та най­ня­тих польських жов­нi­рiв. Гетьман не йняв вi­ри своїм ко­за­кам i най­няв в польсько­го ко­рон­но­го обоз­но­го Анд­рiя По­тоцько­го, що сто­яв в Бi­лiй Церк­вi, ти­ся­чу польських жов­нi­рiв на вся­кий час. Той полк жов­нi­рiв став пiд лi­сом на­по­го­то­вi до обо­ро­ни гетьма­на.

    Гетьман з стар­ши­ною в'їхав на ко­нi в се­ре­ди­ну ко­зацько­му кру­га. Вид йо­го був спо­кiй­ний на взiр i гор­дий, але в очах ви­яв­ля­ла­ся три­вож­нiсть i не­пев­нiсть. Ду­ша йо­го бу­ла нес­по­кiй­на: вiн не був пев­ний, що ра­да прий­ме ра­до й з при­хильнiс­тю уго­ду з Польщею. Ко­зацькi пол­ки, стов­пи­ща се­лян на го­рах за­тих­ли, не­на­че за­мер­ли. Ла­ви ко­за­кiв сто­яли, не­на­че скам'янi­ли. Тiльки зна­ме­на ше­лес­тi­ли та лу­по­тi­ли на вiт­рi.

    - Шановнi пол­ков­ни­ки й сот­ни­ки! Ви вже знаєте, якi пунк­ти Га­дяцької умо­ви з Польщею ми пос­та­но­ви­ли i якi зат­вер­див ко­роль i вар­шавський сейм. Те­пер тре­ба опо­вiс­ти­ти тi пунк­ти усiм ко­за­кам, щоб у нас бу­ла пев­на зго­да по всiх пол­ках, - по­чав го­во­ри­ти гетьман.

Пошук на сайті: