Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 66)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Старшина вис­лу­ха­ла тi сло­ва гетьма­на i за­во­ру­ши­лась сти­ха. Тi пол­ков­ни­ки та сот­ни­ки, що не дiс­та­ли од ко­ро­ля пра­ва шля­хетст­ва, по­ча­ли ти­хо го­мо­нi­ти й на­рi­ка­ти. Гетьман пос­лав Ве­ре­ща­ку й Су­ди­му мiж пол­ки, щоб во­ни про­чи­та­ли й ви­яс­ни­ли ко­за­кам пунк­ти Га­дяцької умо­ви. Ко­за­ки вис­лу­ха­ли гра­мо­ти i зак­ри­ча­ли:

    - То це нас знов од­да­ють Польщi! Де­сять ро­кiв тiльки ми­ну­ло, як ми вир­ва­лись з ляської не­во­лi, а гетьман знов од­дає нас польським сва­вольним па­нам в пек­ло! Не тре­ба нам Польщi! Не хо­че­мо до Польщi! Бий ви­гов­цiв на смерть! По­ля­же­мо го­ло­ва­ми, а Польщi не пiд­да­мось! Па­ни нас ду­рять своїми обi­цян­ка­ми. Во­ни знов наїдуть на Ук­раїну, за­га­да­ють нам ро­би­ти со­бi пан­щи­ну! Зап­ря­жуть нас в яр­мо! Знов бу­дуть нас за­га­ня­ти в костьоли! Не по­пус­ти­мо цього! Гетьма­не! Кла­ди на стiл бу­ла­ву!

    В од­ну мить усi пол­ки за­во­ру­ши­лись, за­шу­мi­ли, як розд­ра­то­ва­нi бджо­ли в ули­ку. Стов­пи­ще се­лян по го­рах за­во­ру­ши­лось i зак­ри­ча­ло. Усi ко­за­ки за­гу­ли, як бiр у ве­ли­ку бу­рю. Гетьман не був стра­хо­по­лох, ви­дер­жу­вав не раз ве­ли­кi бит­ви. Але вiн по­чу­вав, що пе­ре­по­лох пiдс­ту­пає йо­му пiд гру­ди. Йо­го зду­ши­ло в гру­дях, зду­ши­ло ко­ло сер­ця; вiн бо­яв­ся за своє жит­тя. Три­вож­ни­ми гост­ри­ми очи­ма пог­ля­дав вiн на тi ку­пи вiй­ська, кот­рi згро­ма­ди­лись кру­гом Ве­ре­ща­ки та Су­ли­ми. Кри­ки здуж­чу­ва­лись. За­ми­га­ли, за­лис­нi­ли шаб­лi по­верх ко­зацьких ша­пок. Гетьман вгля­дiв, як ру­ка в Ве­ре­ща­ки, пiд­ня­та вго­ру з па­пе­ра­ми, одс­ко­чи­ла по лi­коть i по­ле­тi­ла вго­ру. За­ми­га­ли, заб­лис­ка­ли шаб­лi над го­ло­ва­ми Су­ли­ми та Ве­ре­ща­ки. Су­ди­му й Ве­ре­ща­ку по­ру­ба­ли й пош­ма­ту­ва­ли в од­ну мить. Пол­ки за­ко­ли­ва­лись, за­хи­ли­та­лись, як хви­лi на мо­рi, i ру­ши­ли до сто­лу, до то­го прос­то­ру, де сто­яв гетьман.

    Тодi Ви­говський втя­мив, що йо­го за­мiр не вдав­ся, що ко­зацькi шаб­лi го­то­вi пош­ма­ту­ва­ти й йо­го. Вiн по­чу­вав, що смерть вже за­мах­ну­лась на йо­го своєю за­маш­ною ко­сою, вiн не­на­че по­чу­вав хвоський свист тiєї ко­си над своєю го­ло­вою. Страх на­пав на йо­го в од­ну мить, i мо­роз пi­шов по всьому тi­лi. Гетьман по­вер­нув ко­ня на­зад i з стар­ши­ною бiг­цем по­дав­ся до лi­су. Пол­ки ру­ши­ли за ним навз­до­гiн­цi. То­дi ти­ся­ча най­ня­тих польських жов­нi­рiв вис­ту­пи­ла з лi­су i зак­ри­ла йо­го й зас­ту­пи­ла од ко­за­кiв. "I втi­кав вiн, - як ка­же ук­раїнський лi­то­пи­сець, - як втi­кає обс­ма­ле­ний з по­же­жi".

    Гетьман втiк в польський обоз, що сто­яв пiд Бi­лою Церк­вою, i вку­пi з польським ко­рон­ним обоз­ним Анд­рiєм По­тоцьким поїхав до Бi­лої Церк­ви. Стов­пи­ще ко­за­кiв ру­ши­ли за ним навз­до­гiн­цi i ста­ло ста­ном на Взiн­нi, не­да­ле­ко од Бi­лої Церк­ви. Тут зiб­ра­ла­ся но­ва ко­зацька ра­да. На цiй ра­дi Ви­говсько­го ски­ну­ли з гетьманст­ва i обiб­ра­ли за гетьма­на Юрiя Хмельницько­го.

    До Ви­говсько­го в Бi­лу Церк­ву при­бу­ли ко­зацькi пос­лан­цi i ви­ма­га­ли, щоб вiн сам приїхав на ра­ду i пок­лав бу­ла­ву. Ви­говський не зго­див­ся на це i не поїхав. То­дi ко­за­ки пос­ла­ли до йо­го ка­нiвсько­го пол­ков­ни­ка Ли­зо­гу­ба та мир­го­родськсько­го пол­ков­ни­ка Лiс­ницько­го i до­ма­га­лись, щоб Ви­говський при­най­мi прис­лав бун­чук та бу­ла­ву, ко­ли сам не хо­че при­бу­ти. Дов­го Ви­говський про­ти­вив­ся, але по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки i про­мо­вив: "Я вер­таю бун­чук i бу­ла­ву, але з та­кою умо­вою, щоб ко­зацьке вiй­сько зос­та­лось в пiд­данст­вi польсько­го ко­ро­ля". Ви­говський до­ру­чив бун­чук та бу­ла­ву своєму бра­то­вi Да­ни­ло­вi i вку­пi з пос­лан­ця­ми одiс­лав йо­го на ра­ду. Да­ни­ло од­дав бун­чук та бу­ла­ву, опо­вiс­тив, що Ви­говський зрi­кається гетьманст­ва, але з та­кою умо­вою, щоб Ук­раїна зос­та­лась при Польщi i щоб Юрiй ви­пус­тив жiн­ку Ви­говсько­го з си­ном з Чи­ги­ри­на, дав­ши пе­ред­нi­ше в зак­лад кiлька ко­за­кiв для пев­нос­тi сло­ва. Ко­за­ки зго­ди­лись й опо­вiс­ти­ли Юрiя гетьма­ном ра­дiс­ни­ми кри­ка­ми. Юрiя пiд­ня­ли, пос­та­ви­ли на стiл i прик­ри­ли йо­го зна­ме­на­ми. Да­ни­ло по­дав йо­му бу­ла­ву. Пiс­ля ра­ди обоз­ний Но­сач, пол­ков­ни­ки Гу­ля­ницький та До­ро­шен­ко при­бу­ли до Бi­лої Церк­ви i да­ли Ви­говсько­му пiд­пис­ку Юрiя i стар­ши­ни, що во­ни ви­да­дуть йо­му жiн­ку з си­ном та з де­яки­ми по­ля­ка­ми, що про­бу­ва­ли в по­ло­нi в Чи­ги­ри­нi. Але не швид­ко Юрiй ви­пус­тив жiн­ку Ви­говсько­го з по­ло­ну. Тро­хи не рiк до­ве­ло­ся їй про­жи­ти в Су­бо­то­вi пiд сто­ро­жею. Юрiєвi Хмельницько­му не бу­ло ча­су ду­ма­ти про неї. Од Бi­лої Церк­ви ко­зацьке вiй­сько ру­ши­ло до Ка­не­ва. Зiб­ра­ли но­ву ра­ду в Жер­де­вi, ко­ло Ка­не­ва, ку­ди при­бу­ло чи­ма­ло пол­ков­ни­кiв з-за Днiп­ра, при­хильни­кiв Моск­ви. На цiй ра­дi зат­вер­ди­ли ви­бiр Юрiя на гетьма­на i пос­та­но­ви­ли знов пiд­да­тись мос­ковсько­му ца­ре­вi.

    За втра­че­не гетьманст­во ко­роль Ян-Ка­зи­мiр щед­ро об­да­ру­вав Iва­на Ос­та­по­ви­ча Ви­говсько­го. Нас­та­вив йо­го київським воєво­дою i се­на­то­ром i по­да­ру­вав двоє ста­роств: Лю­бо­миль в Холм­щи­нi i Бар на По­до­лi. В пер­шо­му ста­рост­вi бу­ло ло 25 сiл i 200 ти­сяч мор­гiв зем­лi, в дру­го­му бу­ло 80 сiл i З5 ти­сяч квад­рат­них миль зем­лi. Ок­рiм то­го, ко­роль по­да­ру­вав Ви­говсько­му маєтнiсть в Га­ли­чи­нi, ко­ло Жи­да­че­ва: Ру­ду на Стриї, Во­ли­цю й Ко­ха­ви­ну.

    Олена Ви­говська до­вi­да­ла­ся про цей щед­рий ко­ро­лiвський по­да­ру­нок i втi­ши­ла­ся тим, що во­на - воєвод­ша й се­на­тор­ша, хоч i не гетьман­ша, та ве­ли­ка кня­ги­ня.

    Юрiй за­раз зве­лiв ви­пус­ти­ти з по­ло­ну свою сест­ру Ка­те­ри­ну, але во­на не ма­ла прис­та­но­ви­ща i зос­та­лась жи­ти в Су­бо­то­вi при Оле­нi Ви­говськiй.

    Вже аж зи­мою, пiс­ля Рiзд­ва 1660 ро­ку, в Пе­ре­яс­ла­вi зiб­ра­лась но­ва ко­зацька ра­да, на кот­рiй зат­вер­ди­ли Юрiя на гетьманст­вi i пос­та­но­ви­ли знов вер­ну­ти Ук­раїну в пiд­данст­во ца­ре­вi Олек­сiєвi, але ба­га­то пол­ков­ни­кiв на Пра­во­бе­реж­нiй Ук­раїнi не при­сяг­ли ца­ре­вi i зос­та­лись вiр­ни­ми ко­ро­ле­вi. Да­ни­ло Ви­говський за­ду­мав одiб­ра­ти свою маєтнiсть Смi­лу та Ли­сян­ку, маєтнiсть Бог­да­но­вої мен­шої доч­ки Оле­ни Не­чаєвої. Вiн рвав­ся в по­хiд, щоб виз­во­ли­ти з по­ло­ну Оле­сю Ви­говську i свою жiн­ку Ка­те­ри­ну. Але кор­сунський пол­ков­ник Пет­рен­ко роз­бив Да­ни­ло­вих ко­за­кiв ко­ло Ли­сян­ки i са­мо­го Да­ни­ла взяв в по­лон i ви­дав мос­ковським воєво­дам. Да­ни­ла по­вез­ли в Моск­ву, але вiн по­мер в Ка­лу­зi, i йо­го тi­ло при­вез­ли в Чи­ги­рин i од­да­ли жiн­цi. Ка­те­ри­на зве­лi­ла по­хо­ва­ти Да­ни­ла Ви­говсько­го в су­бо­тiвськiй церк­вi ря­дом з мо­ги­лою сво­го батька Бог­да­на. Ка­те­ри­на зос­та­лась без­дiт­ною удо­вою.

    Незабаром пiс­ля то­го Пав­ло Те­те­ря при­був в Чи­ги­рин i про­бу­вав там дов­генько вку­пi з па­ном Беньовським. В Су­бо­то­вi вiн стрiв­ся з удо­вою Ка­те­ри­ною i в кiн­цi 1660 ро­ку Юрiй доз­во­лив сест­рi по­вiн­ча­тись з Те­те­рею. Во­се­ни Юрiй ви­пус­тив Оле­сю Ви­говську з по­ло­ну i одiс­лав з пев­ною прис­тав­ле­ною сто­ро­жею до Iва­на Ви­говсько­го.

    Iван Ви­говський, те­пер вже київський воєво­да про­жи­вав в Га­ли­чи­нi, в своїй маєтнос­тi Ру­дi, де був прос­тор­ний ста­рин­ний па­лац, де мож­на бу­ло про­жи­ва­ти в ми­рi i спо­кої, ку­ди не за­хо­ди­ли нi­якi ко­зацькi за­го­ни. Ви­говський по­но­вив, по­бiльшив ста­рий за­мок i за­жив з своєю Оле­сею та си­ном в спо­кої. Але йо­му не си­дi­лось вда­ли­нi й од Ук­раїни в Ру­дi. Йо­го тяг­ло на Ук­раїну, йо­му хо­тi­ло­ся бра­ти сус­пiл в ук­раїнських дi­лах, хо­тi­ло­ся гра­ти роль дi­яча в iс­то­рич­них ук­раїнських по­дi­ях. Вiн пе­рей­шов в свою маєтнiсть Бар на По­до­лi, щоб на­зи­ра­ти за жи­вим ру­хом по­дiй на Ук­раїнi. Ви­говський по­ла­го­див, по­но­вив ста­рий за­мок, об­са­див йо­го гар­нi­зо­ном i нас­та­но­вив бра­та своєї жiн­ки Юрiя Стет­ке­ви­ча ко­мен­дан­том зам­ку. Ко­ло Ви­говської зав­сi­ди про­жи­ва­ла Раїна, жiн­ка Кос­тян­ти­на Ви­говсько­го, та доч­ка її бра­та Ми­хай­ла Стет­ке­ви­ча, що був чен­цем в Пе­черськiй лав­рi, i уся сiм'я Юрiя Стет­ке­ви­ча.

    В той час по­дiї на Ук­раїнi не йшли рiв­ною хо­дою, а бiг­ли швид­ким ко­нем. Юрiй Хмельницький, пiс­ля бит­ви пiд Чуд­но­вом, де по­ля­ки роз­би­ли мос­ковське вiй­сько i взя­ли воєво­ду Ше­ре­метьєва в по­лон, знов од­дав Ук­раїну Польщi, а по­тiм зрiк­ся гетьманст­ва i пост­риг­ся в чен­цi. На Пра­во­бе­реж­нiй Ук­раїнi ко­за­ки виб­ра­ли за гетьма­на Пав­ла Те­те­рю. Польський ко­роль Ян-Ка­зи­мiр вис­ту­пив з вiй­ськом на Ук­раїну, пе­рей­шов за Днiп­ро, щоб до­бу­ти со­бi i Лi­во­бе­реж­ну Ук­раїну, де пол­ков­ни­ки зос­та­ли­ся вiр­ни­ми Моск­вi i виб­ра­ли со­бi за гетьма­на Брю­хо­вецько­го.

    Iвану Ви­говсько­му за­хо­тi­ло­ся знов до­бу­ти со­бi гетьманську бу­ла­ву. В той час, як ко­роль брав го­ро­ди за Днiп­ром, в Київщи­нi ста­ло нес­по­кiй­но. Київський воєво­да си­дiв в Ба­рi i пальцем не по­во­ру­шив, щоб зас­по­ко­юва­ти край. Гетьман Те­те­ря ви­ну­вав у всьому Ви­говсько­го, го­во­рив, що "Бар усьому ви­ною". В той час Iван Сiр­ко з за­по­рож­ця­ми ру­шив в Брац­лав­щи­ну, щоб од­ня­ти Пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну од Польщi i пос­лав впе­ред за­гiн пiд при­во­дом Су­лим­ки. Су­лим­ка дiй­шов до Бi­лої Церк­ви, де йо­го роз­би­ли польськi жов­нi­ри пiд при­во­дом Чар­нецько­го i пол­ков­ни­ка Се­бас­тi­ана Ма­ховсько­го, зди­чi­ло­го й жорс­то­ко­го чо­ло­вi­ка. Ви­говський, пев­но, хо­тiв знов взя­ти гетьманську бу­ла­ву i час­то про­мов­ляв: "Про­дам Бар, про­дам Ру­ду i заг­раю ля­хам в ду­ду".

Пошук на сайті: