Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 67)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4429
    Тетеря i Ма­ховський об­ви­ну­ва­ти­ли Ви­говсько­го, що вiн хо­че зра­ди­ти Польщу i прис­та­ти до Моск­ви, що вiн нак­ли­кав за­по­рож­цiв з Су­лим­кою. Ця чут­ка дiй­шла до Ба­ра. Ви­говський ви­дав 1 мар­ця в Фас­то­вi про­тест про­ти та­ко­го зазд­рi­ван­ня йо­го в зра­дi, а сам пос­пi­шив до Бi­лої Церк­ви, щоб вип­рав­да­ти се­бе пе­ред Ма­ховським, кот­ро­му ко­роль дав пра­во вти­хо­ми­ри­ти край хоч би най­ст­раш­нi­ши­ми ка­ра­ми. Ви­говський не зас­тав Ма­ховсько­го й Те­те­рi в Бi­лiй Церк­вi, поїхав в Ро­кит­ну, але й там їх вже не бу­ло. Те­те­ря й Ма­ховський ру­ши­ли на Кор­сун.

    Маховський зап­ро­шу­вав Ви­говсько­го в Кор­сун. Не зазд­рi­ва­ючи нi­чо­го, Ви­говський при­був до Кор­су­на i став на ква­ти­рi в од­но­го мi­ща­ни­на. До йо­го за­раз прий­шов Ма­ховський i опо­вiс­тив, що вiн за­су­див йо­го за зра­ду Польщi на смерть. Опо­вiс­тив­ши Ви­говсько­му свiй при­суд, Ма­ховський вий­шов з ха­ти i пос­та­вив сто­ро­жу з польських жов­нi­рiв ко­ло сi­неш­них две­рей.

    Виговський сто­яв се­ред ха­ти як неп­ри­том­ний. Вiн по­чу­вав, що по­пав­ся в ру­ки сво­го во­ро­га, що не­ми­ну­ча смерть жде йо­го за по­ро­гом. Усе йо­го три­вож­не жит­тя, усi по­дiї йо­го вi­ку май­ну­ли пе­ред ним, не­на­че ряд взор­цiв на дов­гiй па­пе­ро­вiй сму­зi, май­ну­ли по­дiї все кри­ва­вi, нес­по­кiй­нi: i по­лон в та­тар, i бит­ви гетьма­на Бог­да­на, i йо­го служ­ба в Бог­да­но­вих по­хо­дах, i страш­на бит­ва пiд Ко­но­то­пом, де вiн од­би­вав­ся од Моск­ви, де по­ляг­ли де­сят­ки ти­сяч мос­ковсько­го вiй­ська, i Га­дяцька умо­ва, i лас­ка ко­ро­ля. Лис­точ­ки кни­ги йо­го жит­тя пе­ре­гор­та­лись швид­ко, не­на­че од вiт­ру ше­лес­тi­ли… От вiн сам всту­пає на мiс­це ве­ли­ко­го Бог­да­на, вiн сам гетьман i ве­ли­кий князь Ук­раїни, на­да­ро­ва­ний ве­ли­ки­ми маєтнос­тя­ми, ба­га­тий i слав­ний на всю Ук­раїну; от вiн воєво­да i се­на­тор, а мо­же, й знов гетьман i ве­ли­кий князь… I який­сь нiк­чем­ний пол­ков­ник Ма­ховський пе­рет­не нит­ку йо­го жит­тя, по­вер­не в по­рох йо­го мрiї, по­топ­че но­га­ми йо­го пал­кi ба­жан­ня й йо­го мерт­ве тi­ло.

    В ха­ти­нi бу­ло ти­хо, як в до­мо­ви­нi. Був ра­нок 9 мар­ця. Сон­це пиш­но зiй­шло i ося­яло усю ха­ти­ну, пiд­жи­ви­ло мерт­во­ту ти­шi. Ви­говсько­му ста­ло не­ви­мов­но важ­ко на сер­цi. Йо­му за­ба­жа­ло­ся жи­ти i до­бу­ва­тись сла­ви. Вiн опам'яту­вав­ся i по­жа­лiв, що не взяв з со­бою ко­зацької сто­ро­жi.

    "Пiду ска­жу Ма­ховсько­му, щоб доз­во­лив ме­нi пок­ли­ка­ти свя­ще­ни­ка, щоб доз­во­лив вис­по­вi­да­тись i зап­ри­час­ти­тись пе­ред смер­тю, а че­рез свя­ще­ни­ка я дам зна­ти, що ме­не хо­тять за­раз згу­би­ти з свi­та… Мо­же, обiз­вуться мi­ща­ни, ста­нуть за ме­не, зас­туп­ляться за ме­не ко­за­ки…"- по­ду­мав Ви­говський i рап­том од­чи­нив две­рi i вий­шов над­вiр.

    - Дай ме­нi, пол­ков­ни­ку, свя­ще­ни­ка! Дай ме­нi хоч вис­по­вi­да­тись та зап­ри­ча…

    Здичiлий i звi­рю­ку­ва­тий Ма­ховський ско­ман­ду­вав жов­нi­рам. Жов­нi­ри ви­па­ли­ли з руш­ниць, i Ви­говський зва­лив­ся i, як снiп, впав на од­во­лог­лу зем­лю.

    - Невже я впав од польських куль? Нев­же ме­не вби­ли по­ля­ки, кот­рих я так лю­бив? - про­мо­вив Ви­говський i вхо­пив­ся за сер­це. Жме­нi йо­го бу­ли пов­нi кро­вi. Вiн мах­нув ру­кою i заб­риз­кав кров'ю ли­це й очi Ма­ховсько­му… - Оле­сю моя до­ро­га! Си­ну мiй! - лед­ве про­мо­вив Ви­говський, i йо­го го­ло­ва впа­ла на зем­лю.

    Збiглися мi­ща­ни та ко­за­ки, внес­ли в ха­ту мерт­во­го Ви­говсько­го i пок­ла­ли на ла­вi. Хоч Ви­говсько­го не лю­би­ли за йо­го при­хильнiсть до Польщi, але ли­хо­дiй­ний вчи­нок пол­ков­ни­ка Ма­ховсько­го, кот­рий без су­ду й поз­вiв по­ка­рав смер­тю се­на­то­ра i воєво­ду, цей роз­бiй­ницький, са­моп­рав­ний вчи­нок збу­рив увесь Кор­сун i пiд­няв усiх про­ти Ма­ховсько­го. Ма­ховський му­сив тi­ка­ти з Кор­су­на.

    Звiстка про убiй­ницт­во Ви­говсько­го швид­ко дiй­шла до Ба­ра. В Ба­рi доб­ре зна­ли Ма­ховсько­го, зна­ли звi­ря­чi но­ро­ви цього польсько­го гай­да­ма­ки. Ви­говська вся отерп­ла й охо­ло­ла, за­чув­ши про та­кий са­моп­рав­ний вчи­нок Ма­ховсько­го. Во­на впа­ла, як снiп, на ру­ки своєї при­ятельки Гру­шо­вої та не­вiст­ки Стет­ке­ви­че­вої.

    В Барсько­му зам­ку все стри­во­жи­лось. Усi спо­дi­ва­лись, що лю­тий Ма­ховський, во­рог по­кiй­ни­ка Ви­говсько­го, от-от не­за­ба­ром з'явиться з своїм пол­ком пiд Ба­ром, на­па­де на за­мок, спа­лить, зни­щить i заг­ра­бує усе доб­ро, пов­би­ває усю сiм'ю й рiд­ню Ви­говсько­го.

    Комендант зам­ку, брат Ви­говської, Юрiй Стет­ке­вич за­раз дав при­каз по­ла­го­ди­ти ва­ли та час­то­ко­ли кру­гом зам­ку, зве­лiв лаш­ту­ва­ти га­кiв­ни­цi, пос­та­ви­ти їх на ва­лах, на баш­тi узб­роїв двiрських ко­за­кiв, на­вiть най­ми­тiв, по­да­вав­ши їм руш­ни­цi. Чут­ка про убiй­ницт­во Ви­говсько­го швид­ко пiш­ла по око­ли­цях. Дрiб­на пра­вос­лав­на шлях­та, близькi й знай­омi Ви­говсько­го, пра­вос­лав­нi па­ни спо­ло­ха­лись: во­ни бо­ялись, що за­гiн Ма­ховсько­го от-от вчи­нить на­пад i ви­рi­же впень усiх пра­вос­лав­них шлях­ти­чiв, при­хильни­кiв Ви­говсько­го. Шлях­та пов­тi­ка­ла до Ба­ра, зiб­рав­ши спох­ва­ту де­якi до­рож­чi по­вит­ки та скар­би. Увесь зам­ко­вий двiр спов­нив­ся втi­ка­ча­ми. Дi­ти пiд­ня­ли плач, жiн­ки по­пе­ре­ля­ку­ва­лись, по­хо­ва­лись в сад­ках за ва­ла­ми, в льохах, в пив­ни­цях. Юрiй Стет­ке­вич да­вав усьому лад та по­ря­док, роз­да­вав харч втi­ка­чам, роз­да­вав руш­ни­цi та уся­ку збрую.

    Виговська бо­ялась i за своє жит­тя, i за жит­тя сво­го си­на. Юрiй Стет­ке­вич зве­лiв їй i всiм жен­щи­нам лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу, щоб пе­ре­хо­ва­тись в гус­тих лi­сах, до­ки ми­не не­без­печ­нiсть. По­зап­ря­га­ли ка­ре­ти та ша­ра­ба­ни, наб­ра­ли чи­ма­ло хар­чiв. Ви­говська й Ма­ру­ся Стет­ке­ви­че­ва з Гру­шо­вою по­за­би­ра­ли скар­би i по­хо­ва­ли їх в во­зах. Заб­рав­ши на во­зи усiх жен­щин та дi­тей, Юрiй Стет­ке­вич за­вiз їх в гус­тi барськi лi­си i схо­вав в страш­нi гу­ща­ви­ни гра­бо­во­го лi­су в гли­бо­кiй до­ли­нi, ку­ди труд­но бу­ло дос­ту­пи­тись за­го­нам Ма­ховсько­го. В узькiй до­ли­нi на ма­ленькiй про­га­ли­нi, зак­ри­тiй ку­ща­ми лi­щи­ни та вiльхи, пiд са­мим гра­бо­вим лi­сом пос­та­ви­ли во­зи та ша­ра­ба­ни. Вес­на бу­ла ран­ня, але хо­лод­на й вiт­ря­на. Од­во­лог­ла мерз­ла зем­ля пус­ти­ла гус­тий опар, не­на­че ку­рi­ла ди­мом. Усi поз­ла­зи­ли з во­зiв i пос­та­ва­ли мовч­ки мiж гра­ба­ми та сто­лiт­нi­ми ду­ба­ми: усi бо­ялись на­вiть го­лос­но го­во­ри­ти. Зем­ля на про­га­лин­цi вкри­лась зе­ле­ною тра­вою. Си­нiй та бi­лий ряст ма­ня­чiв по­мiж ку­ща­ми. Жов­то­га­ря­ча кульба­ба вкри­ва­ла про­га­ли­ну, не­на­че хто роз­ки­дав по тра­вi зiр­ки. Ос­тап­ко й ве­се­ла доч­ка Юрiя Стет­ке­ви­ча Хрис­ти­на ки­ну­лись бi­га­ти по тра­вi та рва­ти ряст i за­го­во­ри­ли го­лос­но. Ма­лий хло­пець по­чав пе­ре­гу­ку­ва­тись з Хрис­ти­ною. Ви­говська впи­ни­ла їх i за­бо­ро­ни­ла го­во­ри­ти го­лос­но. Усi при­тих­ли й ущух­ли i го­во­ри­ли ти­хенько, не­на­че ко­ло до­мо­ви­ни, в кот­рiй ле­жав по­кiй­ник.

    Настав ве­чiр. Вже й над­во­рi смерк­лось. Ви­говська не зве­лi­ла розк­ла­да­ти ба­гат­тя, щоб ча­сом жов­нi­ри Ма­ховсько­го не вгля­дi­ли ди­му та ог­ню i не до­га­да­лись, де во­на хо­вається. Вi­тер жа­лiб­но гув мiж го­лим гiл­лям. Лiс ко­ли­вав­ся на взгiр ях звер­ху до­ни­зу, не­на­че мо­ре на вiт­рi, а в до­ли­нi в за­тиш­ку бу­ло ти­хо. Чор­на нiч впа­ла на чор­ний лiс i не­на­че вкри­ла йо­го тра­уром по Ви­говсько­му. Їжа нi­ко­му не йшла на дум­ку. Усi по­ля­га­ли в ша­ра­ба­нах i пос­ну­ли мiц­ним сном. Спа­ли й по­го­ни­чi на со­ло­мi на во­зах. Тiльки ко­нi, поп­ри­вя­зу­ва­нi ко­ло во­зiв, хроп­ли та прих­ка­ли, те­реб­ля­чи на ввесь рот овес.

    Одна Ви­говська не спа­ла. Сон втiк од її очей i не­на­че схо­вав­ся в гус­то­му лi­сi. Во­на си­дi­ла в здо­ро­во­му ша­ра­ба­нi ко­ло сон­но­го Ос­тап­ка, i важ­кi, сум­нi ду­ми низько по­хи­ли­ли її го­ло­ву, як важ­кий снiг по­хи­ляє гiл­ля зе­ле­ної сос­ни. Зiй­шов мi­сяць i блим­нув че­рез тон­кi хма­ри, що гна­лись од­на за дру­гою, не­на­че бiг­ли на­ви­пе­ред­ки. Блис­нув мi­сяць, i вир­ну­ла з чор­ної тем­ря­ви пос­тать Оле­сi, вся за­ку­та­на в сум­ний чор­ний убiр, виг­ля­ну­ло її пов­не зблiд­ле ли­це, смут­не чо­ло та зап­ла­ка­нi очi. Во­на зга­ду­ва­ла свої дi­во­чi лi­та мо­ло­дi, зга­ду­ва­ла, як во­ни поб­ра­лись з Ви­говським, при­га­да­ла свої пал­кi мрiї, кот­рi Ви­говський справ­див не­на­че яки­мись ча­ра­ми, зга­ду­ва­ла i йо­го са­мо­го, як уг­ля­дi­ла йо­го ко­лись на бас­ко­му ко­нi в Києвi, всього в ок­са­ми­тi, в кар­ма­зи­нах, в зо­ло­тi, пиш­но­го й гар­но­го, як на­мальова­но­го на кар­ти­нi. I сльоза за сльозою по­ко­ти­лась з її очей i впа­ла на її пов­нi бi­лi ру­ки…

    - За що ти. Бо­же, нас­лав на ме­не од­ну та­ку ве­ли­ку ка­ру? За якi мої про­ви­ни? - ти­хо про­мо­ви­ла Ви­говська i пiд­ве­ла свої смут­нi очi вго­ру.

    А над лi­сом пиш­но бли­щав мi­сяць i не­на­че ле­тiв на­зуст­рiч швид­ким хма­рам. Лiс шу­мiв на го­рах, аж гiл­ля гнув i не дав од­по­вi­дi. Ви­говська при­га­да­ла звi­ря­чий вид Ма­ховсько­го. Ко­ло неї в но­гах сто­яла руш­ни­ця, на­би­та на­боєм. Помс­та за­ки­пi­ла в її сер­цi, як ок­рiп на ве­ли­ко­му жа­ру. Во­на вхо­пи­лась ру­ка­ми за руш­ни­цю i бу­ла б ра­да, як­би Ма­ховський в той час на­пав на та­бiр, вса­ди­ти йо­му ку­лю в са­мi­сiньке сер­це.

    Три днi й три но­чi хо­ва­лась Ви­говська з при­ятелька­ми в лi­сах. Ви­говська, Гру­шо­ва i всi жен­щи­ни дер­жа­ли на­по­го­то­вi на­би­тi на­бо­ями руш­ни­цi пров­сяк­час. До Ба­ра дiй­шла звiст­ка, що Ма­ховський по­вер­нув на Чер­ка­си i не має на дум­цi вчи­ни­ти на­пад на жит­ло Ви­говсько­го. То­дi Ви­говська вер­ну­лась в за­мок i пос­ла­ла вiр­но­го шлях­ти­ча до Кор­су­на про­си­ти в Ма­ховсько­го, щоб вiн вер­нув їй тi­ло Ви­говсько­го.

    Виговська спос­те­рег­ла, що на Ук­раїнi по­чи­нається ве­ли­ка Руїна, що про­бу­ва­ти в Ба­рi нес­по­кiй­но й не­без­печ­но од уся­ко­го на­па­ду i по­ля­кiв, i ко­за­кiв. Во­на пос­та­но­ви­ла пе­реб­ра­тись на жит­тя в Ру­ду, в да­ле­ку Га­ли­чи­ну, ку­ди не за­хо­ди­ли нi польськi, нi нi­мецькi за­го­ни. Брат Ви­говської Юрiй за­раз-та­ки, не га­ючи ча­су, пе­ре­вiз все її доб­ро в Ру­ду.

    Виговськiй вда­ло­ся та­ки вип­ро­си­ти в по­ля­кiв тi­ло сво­го чо­ло­вi­ка i во­на по­хо­ва­ла йо­го в ски­тi ко­ло Гнiз­ди­чевської Ру­ди в скле­пi Хрес­то­возд­ви­женської церк­ви.

    Недовго пiс­ля тiєї страш­ної по­дiї жи­ла Ви­говська. Пе­ре­по­лох в Ба­рi, блу­кан­ня по барських лi­сах та пу­щах в не­го­ду, пе­реїзд до Ру­ди ранньою вес­ною в сльоту та хо­ло­ди по­ру­ши­ли її здо­ров'я. По­чу­ва­ючи близьку смерть, во­на на­пи­са­ла ду­хiв­ни­цю, в кот­рiй од­пи­са­ла свої скар­би i спад­щи­ну своїм ро­ди­чам, близьким i да­ле­ким, i всiм своїм слу­гам, зга­да­ла на­вiть про кня­ги­ню Лю­бецьку та па­нi Су­хо­дольську, кот­рi ко­лись ста­ва­ли на до­ро­зi до шлю­бу з Ви­говським. Ба­га­то скар­бiв та маєтнос­тей сво­го му­жа i усi свої маєтнос­тi в Мо­ги­лiв­щи­нi, ко­ло Ор­шi, во­на за­пи­са­ла на церк­ви та мо­нас­ти­рi, а свою фран­цузьку ка­ре­ту та рид­ван од­пи­са­ла єпис­ко­по­вi львiвсько­му на спо­мин ду­шi.

    Померла Оле­ся Ви­говська в маї 1664 ро­ку. Про сво­го си­на Ос­тап­ка, кот­ро­го сам Ви­говський ще за сво­го жи­вот­тя од­дав в опi­ку Конс­тан­ти­но­вi Ви­говсько­му, во­на чо­мусь i сло­вом не зга­да­ла в ду­хiв­ни­цi. Пев­но, то­дi вже йо­го не бу­ло на свi­тi.

    

***

    

    Неспокiйне бу­ло жит­тя й сум­на й не­чис­на бу­ла смерть гетьма­на Iва­на Ви­говсько­го, доб­ро­го, щи­ро­го пат­рi­ота, тон­ко­го по­лi­ти­ка, обо­рон­ця прав Ук­раїни, чо­ло­вi­ка ве­ли­ко­го ро­зу­му та євро­пей­ської прос­вi­ти.

    Виговський щи­ро лю­бив Ук­раїну, всто­ював за її по­лi­тич­нi й на­цi­ональнi пра­ва, дбав про на­уку й прос­вi­ту на Ук­раїнi, був, мо­же, ви­щий за усiх своїх су­час­ни­кiв, ок­рiм гетьма­на Бог­да­на та Не­ми­ри­ча. Йо­го мож­на пос­та­ви­ти врiв­нi з най­лiп­ши­ми дi­яча­ми тих ча­сiв, з Бог­да­ном Хмельницьким, До­ро­шен­ком, Ма­зе­пою.

    Не лю­бив вiн Моск­ви за її неп­рос­вi­че­нiсть i пос­те­рiг, що Моск­ва не до­дер­жить сво­го сло­ва, од­нi­ме при­вi­леї, ко­ли по­ча­ла ще за жи­вот­тя Бог­да­на ла­ма­ти Пе­ре­яс­лавську умо­ву, пiд­дер­жу­ва­ла Польщу на по­ги­бель Ук­раїнi. Але йо­го польська i шля­хетська по­лi­ти­ка бу­ла нес­воєчас­на й ан­ти­на­род­на.

    Гадяцькi пунк­ти - це най­ви­щий акт ав­то­но­мiї Ук­раїни за усю її ко­зацьку iс­то­рiю. Але Ви­говський не спро­мiг­ся йо­го здiй­сни­ти, i цей акт зос­тав­ся тiльки ак­том на па­пе­рi, як "На­каз" ца­ри­цi Ка­те­ри­ни II, що вди­вив Євро­пу i зос­тав­ся мерт­вим для Ро­сiї.

    Виговський не був не­вi­до­мий то­му, що на­род та прос­те ко­зацт­во не прис­та­не на за­да­ну умо­ву до Польщi, мав на дум­цi си­лою зло­ми­ти ма­си i си­лою при­лу­чи­ти їх до Польщi, як Пет­ро Ве­ли­кий си­лою за­во­див свої ре­фор­ми в Ро­сiї. Але Ви­говсько­го зло­ми­ла си­ла тем­них мас, кот­рих ля­ка­ла iдея ук­ра­iнсько-ко­зацької шля­хет­чи­ни, пiд­хо­жої до польської на Под­нiп­рян­щиш, що так да­ла­ся їм взна­ки. Не мож­на ска­за­ти. що ма­си не втя­ми­ли й не тя­ми­ли йо­го по­лi­ти­ки в тi бур­ли­вi ча­си за­гально­го по­лi­тич­но­го усе­на­род­но­го ру­ху, [ко­ли] по­лi­ти­ку тя­ми­ли й прос­тi, ко­ли й мо­ло­ди­цям до­во­ди­лось вою-ва­тись з ля­ха­ми. Не­щас­на го­ло­та та чор­но­та як тiльки роз­човп­ла польсько-шля­хетську по­лi­ти­ку Ви­говсько­го, тi­ка­ла в Пол­та­ву i прис­та­ва­ла до пол­ков­ни­ка Мар­ти­на Пуш­ка­ря, кот­рий до­бу­вав­ся гетьманської бу­ла­ви i, мо­же, й ду­рив го­ло­ту, щоб че­рез неї дiс­та­ти бу­ла­ву.

    Уклад Ук­раїни за Бог­да­на був на­цi­онально-прог­ре­сив­ний i де­мок­ра­тич­ний, ук­лад удi­ло­вої Ру­сi, але Ук­раїна йо­го ча­сiв бу­ла схо­жа на ук­лад сього­час­ної Швей­ца­рiї, Аме­ри­ки або Нор­ве­гii, де не­ма при­вi­лей­ної верст­ви дво­рян та дi­ди­чiв. За Бог­да­на не бу­ло верст­во­во­го по­дi­лу в сус­пiльствi за при­вi­ле­ями, бу­ли вiй­сько­вi, го­ро­дя­ни та се­ля­ни з од­на­ко­ви­ми пра­ва­ми. Ко­за­ки не за­чi­па­ли на­вiть ук­раїнських пра­вос­лав­них дi­ди­чiв, але не да­ли їм ве­ли­ких при­вi­леїв польської шлях­ти. Ви­говський за­во­див на Ук­раїнi ук­лад ста­рої Польщi або ста­рої арис­ток­ра­тич­ної Анг­лiї та фе­одальної Євро­пи з при­вi­лей­ним панст­вом. Йо­го по­лi­ти­ка бу­ла рег­ре­сив­на, не на­цi­ональна, арис­ток­ра­тич­на. Ма­си ду­хом по­чу­ли, чим тхне цей не пос­ту­по­вий се­редньовi­ко­вий ста­ро­польський дух, ду­хом вга­да­ли нас­лiд­ки йо­го, з пан­щи­ною в перс­пек­ти­вi, якi ста­лись по­тiм на За­хiд­нiй Ук­раїнi, i Ви­говський впав.

    1895 рік

    Київ

Сторінка 67 з 67 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 > У кінець >>

Пошук на сайті: