Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    Служба скiн­чи­лась. На­товп ру­шив з церк­ви. Ви­говський при­ту­лив­ся до ко­лон­цi ждав, до­ки не прой­де проз йо­го Яки­ли­на Пав­ловська. Вiн не зво­див очей з її го­ло­ви, за­ку­та­ної по­верх очiп­ка бi­лою тон­кою на­мiт­кою. Бi­ла го­ло­ва у гус­то­му на­тов­пi не­на­че пли­ла до ко­ло­ни, нi­би її нес­ла ти­ха во­да в рiч­цi. Ви­говський пiдс­ту­пив до Пав­ловської i поз­до­ро­вив її з свят­ка­ми. На­товп ухо­пив йо­го i по­нiс поп­лiч з Яки­ли­ною i не­за­ба­ром ви­нiс че­рез ши­ро­кi две­рi на цвин­тар.

    - А де ж це Оле­на Бог­да­нiв­на? - бу­ло йо­го пер­ше сло­во, як во­ни вий­шли з церк­ви. - Мо­же, виїха­ла в свої Мок­ра­ни?

    - Нi, нi, не виїха­ла! - ска­за­ла Пав­ловська i ос­мiх­ну­лась. - В Оле­сi ще зран­ку бо­лi­ла го­ло­ва, i во­на зос­та­лась до­ма.

    Довгенько во­ни йшли мовч­ки. Бу­ло знать по очах Пав­ловської, що во­на чо­гось жда­ла i че­рез те мов­ча­ла, i Ви­говський щось ду­мав i мов­чав. Тiт­ка жда­ла, що вiн от-от ска­же про свої дум­ки та за­мi­ри сва­та­ти Оле­сю, їй ду­же ба­жа­лось ста­ти на цей раз сва­хою… i по­тай­не ба­жан­ня її здiй­сни­лось.

    - Цьоцю Яки­ли­но! - по­чав Ви­говський. - Ме­нi ду­же спо­до­ба­лась ва­ша ша­нов­на не­бо­га i я ду­маю зас­ла­ти до неї ста­рос­тiв. По­пе­ред цього про­шу вас, до­по­мо­жiть ме­нi в цьому дi­лi то по­ра­дою, то своїми сло­ва­ми, а по­тiм ска­же­те ме­нi прос­то, чи мож­на ма­ти яку на­дiю? Чи вий­де Стет­ке­ви­чiв­на за ме­не за­мiж?

    Тiтка зра­дi­ла, аж зас­мi­ялась, їй при­па­дав до впо­до­би та­кий жбних для Оле­сi, а во­на вже дав­ненько хо­ди­ла на роз­пит­ки в Києвi до ко­за­кiв i до­вi­да­лась од їх, що уряд ге­не­рально­го пи­са­ря при гетьма­нi - ви­со­кий уряд, хоч маг­на­ти й ба­га­тi пра­вос­лав­нi па­ни нех­ту­ва­ли ко­за­ка­ми.

    - Пане Йва­не! я пев­на, що Оле­сi ви до впо­до­би i що во­на го­то­ва вий­ти за вас за­мiж хоч i сьогод­нi. Але в неї, ба­чи­те, ба­га­то уся­кої ви­со­кої рiд­нi: i кня­зi Со­ло­ми­рецькi, i кня­зi Лю­бецькi, i кня­зi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я пос­те­рi­гаю, що во­ни спро­тив­ляться цьому, а най­бiльше спро­ти­виться ста­рий князь Ва­силь Со­ло­ми­рецький та Хрис­то­фор Стет­ке­вич, Оле­син опi­кун i нi­би наз­ва­ний батько. Вiн чо­ло­вiк гор­дий, го­но­ро­ви­тий i ду­же не лю­бить ко­зач­чи­ни. Отут мо­же бу­ти зад­ля вас при­ти­чи­на.

    - Шкода! Ох, як шко­да! - аж крик­нув Iван Ос­та­по­вич.

    - Але чи шко­да, чи нi, дi­ло ще не по­чи­на­лось. А тим ча­сом про­шу всту­пи­ти до моєї ха­ти по­поїсти свя­че­но­го з мо­го сто­лу. Там ми ще по­ба­ла­каємо док­лад­но про це дi­ло.

    Вони увiй­шли в свiт­ли­цю Пав­ловської. Ко­ло сто­лу, нак­ри­то­го бi­лою ска­тер­ти­ною i зас­тав­ле­но­го уся­ким свя­че­ним, сто­яла Оле­ся. По свiт­ли­цi клуб­ка­ми вив­ся дим ла­да­ну. Оле­ся жда­ла з церк­ви тiт­ки i на­ка­ди­ла ла­да­ном, по­зас­вi­чу­вав­ши усi лам­пад­ки пе­ред об­ра­за­ми. В свiт­ли­цi од­го­ни­лось важ­ким ду­хом церк­ви од ди­му та лам­па­док. Оле­ся гля­ну­ла на тiт­ку i зас­мi­ялась.

    - От i на­ша сла­ба! Гар­на сла­ба! По­лi­ну­ва­лась йти до церк­ви, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Не ду­май­те, цьоцю, так! Зран­ку в ме­не i справ­дi бо­лi­ла го­ло­ва, а те­пер вже пе­рес­та­ла, - обiз­ва­лась Оле­ся i по­чер­во­нi­ла, гля­нув­ши на Ви­говсько­го.

    - Христос воск­рес! З праз­ни­ком будьте здо­ро­вi! - ска­зав Ви­говський, ски­да­ючи свiй кун­туш i пе­рес­ту­па­ючи че­рез по­рiг свiт­ли­цi.

    - Воiстину воск­рес! Будьте й ви здо­ро­вi! I вас поз­до­ров­ляю з Ве­ли­код­нем! - про­мо­ви­ла Оле­ся i ста­ла та­ка ро­же­ва на ви­ду, як бу­ла ро­же­ва її сук­ня.

    Виговський був уб­ра­ний в но­вi­сiнький ок­са­ми­то­вий жу­пан виш­не­во­го кольору, об­ши­тий зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми. Цей виш­не­вий жу­пан ду­же прис­та­вав йо­му до ли­ця. Вiн не­на­че пок­ра­щав уд­воє. Од­лис­ки по­зу­мен­тiв гра­ли чу­до­ви­ми зо­ло­тис­ти­ми су­тiн­ка­ми про­ти вес­ня­но­го сон­ця i си­па­ли яс­ний свiт на ма­то­во-бi­лi що­ки й ви­со­ке чо­ло Ви­говсько­го.

    - Ну, те­пер пох­рис­то­суємо­ся! - про­мо­ви­ла тiт­ка i три­чi по­цi­лу­ва­лась з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем i, оче­ви­дяч­ки, не без сма­ку. Iван Ос­та­по­вич пiдс­ту­пив до Оле­сi i пох­рис­то­су­вав­ся з нею. Оле­ся за­со­ро­ми­лась, ста­ла чер­во­на, як ка­ли­на, i очi спус­ти­ла до­до­лу, од­на­че не спро­ти­ви­лась i три­чi по­цi­лу­ва­лась з ним. Ви­говський, як доб­рий на­виг­ля­дач, за­ува­жив на це, як на доб­рий знак для се­бе.

    Вибiгли з кiм­на­ти i двi доч­ки Пав­ловської. Стар­ша Ма­рин­ка, вже шiст­над­ця­ти­лiт­ня то­ненька дiв­чи­на, бу­ла чор­ня­венька й гар­на, як на­мальова­на. I во­ни обид­вi пох­рис­то­су­ва­лись з Ви­говським. По­сi­да­ли за стiл i по­поїли свя­че­но­го. Тiт­ка ве­лi­ла по­да­ва­ти стра­ву. По обi­дi тiт­ка вий­шла з свiт­ли­цi нi­би по гос­по­дарст­ву. Оле­ся й Iван Ос­та­по­вич зос­та­лись вдвох.

    Iван Ос­та­по­вич сiв на ка­на­пi по­руч з Оле­сею. Во­на обер­ну­лась до йо­го i гля­ну­ла йо­му прос­то в вi­чi. Двi па­ри яс­них тем­них, ду­же схо­жих очей стрi­ли­ся ду­же близько. Оле­ся не­на­че про­чи­та­ла, як у кни­зi, в йо­го очах, що ду­мав Iван Ос­та­по­вич. Ви­говський по її очах вга­дав од­по­вiдь. Вiн за­го­во­рив сти­ха, щоб йо­го сло­ва не до­хо­ди­ли че­рез две­рi до дру­гої кiм­на­ти.

    - Олександро Бог­да­нiв­но! Я заїздив ко­ня, пос­пi­ша­ючи до вас в Київ. Не мо­жу вси­дi­ти в Чи­ги­ри­нi без вас, i день i нiч все про вас ду­маю. I ра­но й ве­чiр так i по­ри­ває сю­ди мою ду­шу, як тiльки гля­ну на пiв­нiч од Чи­ги­ри­на, на зе­ле­нi лi­си та дiб­ро­ви, бо знаю, що за ти­ми дiб­ро­ва­ми та га­ями про­бу­ває ча­рiв­ни­ця, що при­ча­ру­ва­ла ме­не од­ра­зу своїми ка­ри­ми очи­ма та ви­со­ки­ми бро­ва­ми. Час ме­нi од­ру­жи­тись. Ста­но­ви­ще моє на Ук­раїнi ви­со­ке. Шу­кав я мiж на­ши­ми ко­зач­ка­ми дру­жи­ни, та й.. i… й до­сi не знай­шов. Не та­кої па­ри ме­нi тре­ба. Я вас од­ра­зу по­лю­бив, як уг­ля­дiв вас впер­ше. Чи прий­ме­те ви моїх ста­рос­тiв, як я приш­лю їх сва­та­ти вас?

    - Прийму… прий­му! - ска­за­ла смi­ли­во Оле­ся, анi за­пик­нув­шись. - Я ра­да вий­ти за вас, бо по­лю­би­ла вас од­ра­зу, як по­ба­чи­ла вас впер­ше. Тiльки… тiльки… Ох, бу­де­мо ма­ти при­ти­чи­ну! - про­мо­ви­ла Оле­ся, зiтх­нув­ши i згор­нув­ши ру­ки. - Ма­ти­ме­мо та­ку при­ти­чи­ну, що я й са­ма не вi­до­ма то­му, що вий­де з ва­шо­го сва­тан­ня.

    - Чому так? - рап­то­во спи­тав Ви­говський.

    - Мiй опi­кун, ста­рий дядько, удо­вець Хрис­то­фор Стет­ке­вич, вi­рою кальвiн, i мої ро­ди­чi кня­зiвсько­го ро­ду спро­тив­ляться i не ви­да­дуть ме­не за вас, - ти­хо обiз­ва­ла­ся Оле­ся, спус­тив­ши очi до­до­лу i за­ду­мав­шись. Рум'янець од­ра­зу по­гас на її бi­лих що­ках, а сму­ток впав су­тiн­ком на ро­же­вi вi­ка, на пиш­нi ус­та.

    Виговський за­мовк i сам за­ду­мав­ся. Вiн до­га­ду­вав­ся, що при­ти­чи­на бу­де не­ма­ла i що за Оле­сю прий­деться вой­ду­ва­тись з її ви­со­кою рiд­нею.

    - Христофор Стет­ке­вич, князь Лю­бецький i йо­го жiн­ка ду­же не люб­лять гетьма­на Бог­да­на й ко­зач­чи­ни за те, що гетьман одiр­вав Ук­раїну од Польщi. Во­ни всто­ю­ють за Польщу. I на ко­за­кiв, i на гетьма­на во­ни злi, аж си­чать. А ви ж ге­не­ральний пи­сар в гетьма­на! - ска­за­ла Оле­ся.

    - Але ж я сам шлях­тич, хоч i пi­шов на служ­бу в ко­зацьке вiй­сько. Прав­да, я з не­ба­га­тих шлях­ти­чiв, але кож­ний шлях­тич шлях­ти­че­вi рiв­ня. Що до то­го, що ва­шi ро­ди­чi кня­зi? Во­ни та­кi ж шлях­ти­чi, як i я, а "шлях­тич в заг­ро­дi рiв­ний воєво­дi"! - ска­зав Ви­говський.

    - От що, па­не Йва­не! Пi­дiть ви оце сьогод­нi з цьоцею Яки­ли­ною до на­шо­го ро­ди­ча кня­зя Лю­бецько­го. Вiн в Києвi од то­го ча­су, як вiй­сько Бог­да­но­ве виг­на­ло ка­то­лицьку шлях­ту з Ук­раїни. По­ба­ла­кай­те з ним, спи­тай­те й про на­ше дi­ло. Що вiн вам ска­же, те са­ме ска­же вам i мiй опi­кун Стет­ке­вич, бо во­ни ве­ли­кi при­яте­лi i ма­ють од­нi дум­ки. Але вам все-та­ки тре­ба бу­де при­бу­ти до нас в Мок­ра­ни i по­го­во­ри­ти з моїм опi­ку­ном Стет­ке­ви­чем. А по­тiм по­ба­чи­мо, що маємо вчи­ни­ти.

    - Добре! Я поп­ро­шу па­ню Пав­ловську, i ми поїде­мо до кня­зя Лю­бецько­го, - ска­зав Ви­говський i по­цi­лу­вав Оле­сю в ру­ку.

    Незабаром увiй­шла в свiт­ли­цю Пав­ловська. Ви­говський роз­ка­зав їй про свою роз­мо­ву з Оле­сею. Тiт­ка бу­ла ду­же ра­да, поз­до­ров­ля­ла Оле­сю i на ра­до­щах три­чi по­цi­лу­ва­ла її.

    - Ну, па­не Йва­не, пi­де­мо ж до кня­зiв Лю­бецьких! По­ба­чи­мо, якої-то во­ни зас­пi­ва­ють, - го­во­ри­ла тiт­ка. - Знаю, що бу­де в нас бит­ва за Оле­сю, але ми та­ки вiзьме­мо го­ру i одiб'ємо Оле­сю. Без бит­ви вже не обiй­деться. Це я на­пе­ред знаю. По­ба­чи­мо, як во­ни вас прий­муть, що го­во­ри­ти­ме вам, як обiй­деться з ва­ми цей Оле­син дядько в пер­вих, - го­во­ри­ла Пав­ловська, вдя­га­ючись в жу­пан.

    Виговський i Пав­ловська хап­ком поїха­ли, не­на­че ха­па­лись, щоб не опiз­ни­тись на якесь свя­то або на якусь це­ре­мо­нiю.

Пошук на сайті: