Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 9)

    Незабаром при­бу­ли во­ни до па­ла­цу кня­зя Лю­бецько­го. Ста­рий па­лац сто­яв на Ста­ро­му Києвi, над гли­бо­кою до­ли­ною, кот­ра тяг­ла­ся до Ко­жум'якiв. Па­лац був збу­до­ва­ний се­ред ши­ро­ко­го дво­ра. Гост­ра ви­со­ка пок­рiв­ля з че­ре­пи­цi по­чор­нi­ла од не­го­ди, не­по­нов­ле­на де­сят­ки ро­кiв. Тiльки мiс­ця­ми на пок­рiв­лi зе­ле­нi­ли ши­ро­кi пля­ми яс­но-зе­ле­но­го мо­ху, не­на­че по­на­ши­ва­нi на ган­чiр­ках яс­но-зе­ле­нi ок­са­ми­то­вi лат­ки. З бо­ку па­ла­цу за­ги­на­лась прист­рой­ка на два по­вер­хи, а за нею пiд­нi­ма­лась чуд­на тон­ка не­ве­лич­ка баш­та з узьки­ми амб­ра­зу­ра­ми, не­на­че го­луб'ятня з дiр­ка­ми; бi­лi, але ду­же за­дим­ле­нi ди­ма­рi ви­га­ня­лись ви­со­ко над гост­рим да­хом, не­на­че стов­пи, на­ти­ка­нi без ла­ду в чор­ну пок­рiв­лю. Пе­ред ган­ком па­ла­цу зе­ле­нiв ши­ро­кий круг, за­сад­же­ний ку­ща­ми. За до­мом чор­нiв ста­рий са­док.

    Виговський i Пав­ловська увiй­шли в дов­генькi узькi сiн­цi, бiльше схо­жi на ко­ри­дор з узьки­ми вiк­на­ми. Две­рi збо­ку од­чи­ни­лись. З-за две­рей виг­ля­ну­ла жi­но­ча чуд­на го­лов­ка з ма­леньким по­мор­ще­ним ли­цем, схо­жим на пе­че­ну кар­топ­лю. Ця го­лов­ка, зав­бiльшки з доб­рий за­по­розький ку­лак, ви­ря­чи­ла на їх за­чу­до­ва­нi очi, а по­тiм ма­ленькi руч­ки од­чи­ни­ли скри­пу­чi две­рi. Пав­ловська й Ви­говський увiй­шли в дов­гу ста­рин­ну свiт­ли­цю. В свiт­ли­цi нi­ко­го не бу­ло. Ста­ро­дав­нi ясе­но­вi стiльцi з ви­со­ки­ми без мi­ри спин­ка­ми, об­би­тi чер­во­ним, вже зли­ня­лим, сап'яном, сто­яли ряд­ком по­пiд стi­на­ми; руч­ки стiльцiв бу­ли по­роб­ле­нi в фор­мi га­дюк, кот­рi поз­вi­шу­ва­ли на­низ свої дов­гi го­лов­ки, а хвос­та­ми поп­ри­ли­па­ли до ви­со­ких спи­нок. Дов­гi ки­лим­ки бу­ли розс­те­ле­нi по­пiд стiльця­ми, тяг­лись стеж­кою че­рез свiт­ли­цю до две­рей. Ки­ли­ми по­ли­ня­ли, втра­ти­ли лиск i фар­би; один тiльки до­ро­гий квiт­час­тий не­ли­ню­чий перський ки­лим на со­фi зве­се­ляв сум­ну тем­ну свiт­ли­цю. Узькi, ви­со­кi й звер­ху гост­рi вiк­на пус­ка­ли ма­ло свi­та в дов­гу свiт­ли­цю, а круг­ленькi ши­боч­ки з чер­во­но­го й синього скла вго­рi вi­кон ки­да­ли в свiт­ли­цю тем­ну­ва­тi су­тiн­ки, i в свiт­ли­цi од їх ста­ва­ло нi­би ще тем­нi­ше. В до­мi бу­ло ти­хо. Нiг­де не бу­ло чу­ти нi най­мен­шо­го гу­ку, на­вiть ше­лес­ту, як в по­рож­нiй ста­рин­нiй церк­вi. Ви­говсько­му зда­ло­ся, що вiн увiй­шов в якусь ста­ро­дав­ню церк­ву; ряд­ки об­ра­зiв, кот­ри­ми був зас­тав­ле­ний увесь ку­ток на по­ку­тi, ще бiльше на­во­ди­ли на йо­го та­ку дум­ку. Ви­говський i Пав­ловська по­сi­да­ли на твер­дих стiльцях i по­об­пи­ра­лись лiк­тя­ми на хо­лод­нi де­рев'янi га­дю­ки.

    Довгенько во­ни жда­ли, але нiх­то не ви­хо­див до їх. В кiм­на­тах не бу­ло чу­ти на­вiть най­мен­шо­го ше­лес­ту. Дiм сто­яв, нi­би пуст­ка, в кот­рiй жи­ла од­ним-одна якась лю­ди­на з ма­ле­сенькою го­лов­кою та зморш­ку­ва­тим ли­цем.

    - Поганий для ме­не знак, отi га­дюч­ки! - про­мо­вив ти­хо Ви­говський i торк­нув ру­кою од­ну га­дю­чу го­ло­ву, а по­тiм дру­гу.

    - Нiчого те! Не вку­сять, бо де­рев'янi й хо­лод­нi як лiд, - за­ше­по­тi­ла тiт­ка Яки­ли­на, ос­мi­ха­ючись.

    - Хоч не вку­сять, так за­мо­ро­зять хо­ло­дом, - ска­зав Ви­говський.

    Незабаром две­рi в кiм­на­ту заск­ри­пi­ли, не­на­че цi­ле лi­то не­ма­за­ний вiз. Вий­шла ста­ра кня­ги­ня Лю­бецька, уб­ра­на в тем­но-зе­ле­ну ок­са­ми­то­ву сук­ню, по­верх кот­рої був на­ки­ну­тий виш­не­вий кун­туш. Сук­ня бу­ла до­ро­га, але та­ка зли­ня­ла, що на фал­дах ста­ла ру­да, не­на­че фал­ди бу­ли по­си­ла­нi звер­ху та­ба­кою. Пос­пi­ша­ючи до гос­тей, Лю­бецька на­вер­тi­ла на го­ло­ву дов­гий шма­ток бi­лої про­зо­рої тка­ни­ни i зав'яза­ла кiн­цi на шиї ниж­че пiд­бо­рiд­дя. В цьому iмп­ро­вi­зо­ва­но­му тюр­ба­нi во­на бу­ла схо­жа на тур­ке­ню. Си­вi пас­ма кiс виг­ля­да­ли над ву­ха­ми. Лю­бецька бу­ла не­ве­лич­ка на зрiст з су­хим ли­цем. Тiльки чор­нi очi бли­ща­ли i свi­ти­лись зав­зя­тiс­тю.

    Гостi вста­ли i пiш­ли на­зуст­рiч кня­ги­нi. Ви­говський при­вi­тав­ся до Лю­бецької i по­цi­лу­вав її в ру­ку. Лю­бецька зир­ну­ла на рiв­ну, пиш­ну фi­гу­ру Iва­на Ос­та­по­ви­ча, i вид її по­ве­се­лi­шав. Оче­ви­дяч­ки, вiн спо­до­бав­ся кня­ги­нi i фi­гу­рою, i кра­сою.

    - А ми вже ба­чи­лись з ва­ми, па­не Ви­говський! -обiз­ва­лась рiз­ким, зов­сiм не ста­ре­чим го­ло­сом Лю­бецька.

    - Мав щас­тя стрi­ну­тись з ва­ми в па­нi Пав­ловської, - ска­зав Ви­говський ве­се­лим го­ло­сом. Вiн при­мi­тив, що вчи­нив доб­ре вра­жен­ня на ста­ру кня­ги­ню.

    - Сiдайте ж у нас! - про­мо­ви­ла Лю­бецька, сi­да­ючи на ка­на­пi.

    Павловська сi­ла по­руч з нею так про­вор­но, не­на­че впа­ла на ка­на­пу, аж ка­на­па заск­ри­пi­ла. Ви­говський сiв на стiльцi.

    Не встиг­ли во­ни пе­ре­ки­ну­тись кiлько­ма сло­ва­ми, як две­рi знов скрип­ну­ли так рап­то­во, не­на­че хто рiз­нув но­жем по гор­лян­цi. На две­рях з'явив­ся ста­рий князь Лю­бецький. Вiн був не­ве­ли­кий на зрiст, кре­мез­ний дiд з си­вою дов­гою бо­ро­дою. На го­ло­вi ви­ли­ся роз­кiш­нi чор­нi ку­че­рi, не­на­че при­па­лi по­ро­хом. Ста­рий ок­са­ми­то­вий виш­не­вий жу­пан так зли­няв i по­ви­ти­рав­ся, що на йо­му по­де­ку­ди свi­ти­лись нит­ки. Князь ки­нув нес­по­кiй­ни­ми очи­ма на Ви­говсько­го; зди­во­ва­нi й ви­ря­че­нi йо­го очi не­на­че пи­та­ли у Ви­говсько­го:

    "Чого ж оце ти до ме­не прий­шов? Яке дi­ло маєш до ме­не? На­вi­що ж ти ме­нi здав­ся?"

    Павловська наз­ва­ла на ймен­ня Ви­говсько­го. Князь при­вi­тав­ся з ним гор­до­ви­то i все ди­вив­ся на йо­го, ви­ря­чив­ши здо­ро­вi ка­рi очi. Очi бу­ли не­лас­ка­вi, ли­це на­ду­те, бро­ви на­суп­ле­нi.

    - Познайомившись з па­нею Пав­ловською та з пан­ною Оле­ною Стет­ке­ви­чiв­ною, на­вiть за­вiв­ши при­ятельство, я з щи­рим сер­цем ба­жаю поз­най­оми­тись i з їх близькою рiд­нею, якою ви їм до­во­ди­тесь, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    "Навiщо ме­нi це зда­ло­ся?" - не­на­че го­во­ри­ли гост­рi кня­зе­вi очi; од­на­че князь лас­ка­во пок­ло­нив­ся Ви­говсько­му i про­мо­вив:

    - Спасибi вам, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! спа­си­бi за честь! Сi­дай­те ж в моїй гос­по­дi! - ска­зав Лю­бецький, i йо­го очi ста­ли ве­се­лi­шi. У Ви­говсько­го ста­ло лег­ше на ду­шi.

    - Чи по дi­лу при­був до Києва, па­не ге­не­ральний пи­са­рю, чи на про­щу?

    - Приїхав я до Києва на про­щу, по­бу­вав в Пе­черсько­му мо­нас­ти­рi i в пе­че­рах, приїхав я i по дi­лу, - ска­зав Ви­говський.

    - А у нас в Києвi ста­ла­ся ве­ли­ка змi­на: за­па­ну­ва­ла Моск­ва, наїха­ли мос­ковськi стрiльцi, десь узяв­ся мос­ковський воєво­да, - по­чав го­во­ри­ти князь.

    - Така, кня­зю, бу­ла умо­ва Бог­да­на з ца­рем, щоб у Києвi си­дiв мос­ковський воєво­да з стрiльця­ми, - зне­хо­тя обiз­вав­ся Ви­говський, - тре­ба бу­ло прий­ня­ти цих гос­тей.

    - То-то й го­ренько… що цi гос­тi не­за­ба­ром ста­нуть в нас ха­зяїна­ми! - ска­зав Лю­бецький. - Не спо­до­ба­лись ме­нi цi гос­тi За Польщi нам, шлях­ти­чам, i кня­зям, на­вiть пра­вос­лав­ним, бу­ло лiп­ше. Я сам пра­вос­лав­ний i шко­дую за Польщею.

    - Але, кня­зю, змi­ни­ти дi­ла вже не мож­на. Но­вi по­ряд­ки нас­та­ли на Ук­раїнi, - ска­зав Ви­говський.

    - Новi, але для нас ду­же не­до­год­нi. По­га­не дi­ло вчи­нив Бог­дан, по­га­не! Бо­дай йо­му доб­ра не бу­ло! - аж крик­нув князь i, схо­пив­шись з мiс­ця, по­чав хо­ди­ти по свiт­ли­цi.

    - Князю, сядь! Не хо­ди! - про­мо­ви­ла Лю­бецька до чо­ло­вi ка.

    - За Польщi нам бу­ло доб­ре, - го­во­рив князь, тро­хи не бi­га­ючи по свiт­ли­цi, - на­род ро­бив на нас пан­щи­ну, пла­тив нам по­да­тi як дер­жав­цям, як дав­нiм кня­зям. Ми ма­ли зем­лi й лi­сiв, скiльки хо­тi­ли. А те­пер що? Хло­пи зде­бiльшо­го пiш­ли в ко­за­ки, прис­та­ли до Хмельницько­го, пе­рес­та­ли ро­би­ти пан­щи­ну. От я маю двоє сiл на По­лiс­сi, а з їх те­пер ко­рис­тi, як з ца­па мо­ло­ка. Я й не ка­то­лик, й не по­ляк, си­дiв я до­ма i не тi­кав в Польщу, а мої хло­пи десь роз­бiг­лись на сте­пи, а тi, що зiс­та­лись, не пос­лу­ха­ють, по­за­би­ра­ли со­бi клап­тi моєї зем­лi, ха­па­ють в ме­не пiд но­сом, орють i сi­ють для се­бе, а не для ме­не. А па­ни, що ста­ли ка­то­ли­ка­ми, бо­яться вер­та­тись в свої маєтнос­тi, бо хло­пи бун­ту­ються про­ти їх, ви­га­ня­ють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вi­ри, а зу­бо­жiв зу­сiм. Не маю за вi­що по­ла­го­ди­ти свiй па­лац, по­ла­го­ди­ти гос­по­дарську спра­ву. Ось бач­те, як я об­но­сив­ся. Оде­жа на ме­нi аж свi­титься.

    - Князю! сядь-бо та си­ди! Не бi­гай так швид­ко! - крик­ну­ла Лю­бецька. - Бу­деш по­тiм стог­на­ти цi­лу нiч… В кня­зя сла­бiсть в но­гах, йо­му не мож­на так швид­ко хо­ди­ти, а вiн та­ки хо­дить, - ти­хо про­мо­ви­ла Лю­бецька до Ви­говсько­го.

    Виговський гля­нув на ста­ре уб­ран­ня на кня­зе­вi. Врiв­нi з кня­зем Ви­говський, уб­ра­ний в но­вий ок­са­ми­то­вий кун­туш, об­ши­тий зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми та шнур­ка­ми, зда­вав­ся ба­га­ти­рем.

    - Але що ж, кня­зю, маємо ро­би­ти, ко­ли дi­ло вже ста­ло­ся? Польща до­год­жа­ла шлях­тi, але приг­ноб­лю­ва­ла ко­за­кiв. От че­рез це й все ли­хо скоїлось, - нес­мi­ли­во обiз­вав­ся Ви­говський.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3763
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4455

Пошук на сайті: