Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 10)

    - Нащо нам ко­за­ки? Не люб­лю я че­рез це ко­за­кiв! - про­хо­пив­ся князь, ни­ка­ючи од кут­ка до кут­ка, - по­га­нi во­ни лю­ди, бо на­коїли нам ли­ха. Ми по­нес­ли ве­ли­ку втра­ту, ми ста­ли тро­хи не стар­ця­ми! - вже не го­во­рив, а ре­пе­ту­вав князь i швен­дяв по свiт­ли­цi так швид­ко, не­на­че йо­му хто на­си­пав прис­ку за ха­ля­ви.

    - Князю! сядь, бо цi­лу нiч кри­ча­ти­меш та стог­на­ти­меш! Знов бу­де то­бi су­до­ми­ти но­ги. Ой Гос­по­ди!

    - Княгине! си­ди со­бi, ко­ли то­бi не­за­вiз­но, а до ме­не не чiп­ляй­ся! - од­по­вiв з кри­ком Лю­бецький.

    - Та го­дi вже, го­дi! Тiльки дур­но се­бе три­во­жиш! - обiз­ва­лась кня­ги­ня i по­ча­ла ти­хо роз­мов­ля­ти з Пав­ловською.

    Павловська тро­хи не на ву­хо ска­за­ла кня­ги­нi, що Ви­говський сва­тає Оле­сю Стет­ке­ви­чiв­ну. Кня­ги­ня за­мовк­ла, на­ду­лась, не­на­че роз­сер­ди­лась на свою ро­дич­ку.

    Князь пе­ре­сер­див­ся, вга­му­вав­ся й сiв; вiн вто­мив­ся од гнi­ву й бi­ган­ня i важ­ко од­са­пу­вав. Ви­говський за­ду­мав те­пер прис­ту­пи­ти до дi­ла, хоч при­мi­чав, що князь не­лас­ка­ве по­ди­виться на йо­го сва­тан­ня.

    - Я оце прий­шов до ва­шої кня­жої ми­лос­тi по ве­ли­ко­му дi­лу зад­ля ме­не. Я ду­маю сва­та­ти пан­ну Стет­ке­ви­чiв­ну, ва­шу ро­дич­ку. Во­на лас­ка­ва до ме­не i да­ла вже ме­нi сло­во. Але во­на си­ро­та, а ва­ша ми­лiсть до­во­ди­тесь їй ро­ди­чем. Чи зго­ди­тесь ви з кня­ги­нею ви­да­ти за ме­не ва­шу не­бо­гу? - про­мо­вив смi­ли­во Ви­говський.

    

    Князь швид­ко пiд­вiв го­ло­ву, аж ки­нув­ся, не­на­че хто ки­нув на йо­го стрi­лою i влу­чив в гру­ди.

    - Ти хо­чеш же­ни­тись з Оле­ною Стет­ке­ви­чiв­ною?

    - Хочу, i хо­чу зна­ти дум­ки ва­шої ми­лос­тi про це ве­ли­ке зад­ля ме­не дi­ло.

    - Гм… гм… Не ра­див би я Оле­сi ви­хо­ди­ти за­мiж за ко­за­ка. Я не люб­лю ко­за­кiв! - знов, спах­нув­ши, про­мо­вив князь. - Не бу­де од ме­не на це зго­ди. Од­на­че… од­на­че… Оле­на має ближ­чих ро­ди­чiв i опi­ку­нiв. Про­шу, пи­тай­те в їх!

    - Але, кня­зю, ко­ли бу­де лас­ка ва­шої ми­лос­тi й зго­да, то все-та­ки й ва­ша ми­лiсть до­по­мiг би ме­нi в цьому дi­лi. I ви, кня­ги­не, до­по­мог­ли б ме­нi, i вас про­шу про це дi­ло!

    Княгиня пе­рес­та­ла роз­мов­ля­ти з Пав­ловською i на­ду­лась. Во­на й не гля­ну­ла на Ви­говсько­го, а тiльки пог­ля­да­ла на кня­зя, не­на­че го­во­ри­ла: "I як вiн нас­мi­лив­ся сва­та­ти ро­дич­ку кня­зiв i се­на­то­рiв, цей ко­зак з убо­гих шлях­ти­чiв з се­ла Ви­го­ва?" Князь мов­чав i тiльки кру­тив свої дов­гi си­вi ву­си. Усi за­мовк­ли. В свiт­ли­цi ста­ло ти­хо. Всiм бу­ло нi­яко­во. Князь не мав охо­ти го­во­ри­ти й мов­чав, не­на­че був ду­же зо­бид­же­ний.

    В той час две­рi по­ма­ле­сеньку заск­ри­пi­ли i да­ле­ка кня­ги­ни­на ро­дич­ка з ма­ленькою го­лов­кою внес­ла куб­ки i здо­ро­ву пляш­ку ста­ро­го ме­ду. Князь мовч­ки пос­та­вив куб­ки на стiл, мовч­ки на­лив їх ме­дом, ви­пив сам i по­дав ку­бок Ви­говсько­му й Пав­ловськiй. Всi пи­ли мед i мов­ча­ли. Кня­ги­ня бу­ла нi­би сер­ди­та: гнiв свi­тив­ся в її очах. Во­на ду­же не лю­би­ла ко­за­кiв, бо бу­ла ка­то­лич­ка.

    Випивши ку­бок, Ви­говський встав i по­чав про­ща­тись. Вста­ла й Пав­ловська, не­ве­се­ла й за­ду­ма­на. Князь i кня­ги­ня розп­ро­ща­лись не­лас­ка­во, не­на­че ви­га­ня­ли з сво­го до­му Ви­говсько­го.

    - Погана спра­ва для ме­не в цих кня­зiв! - про­мо­вив Ви­говський до Пав­ловської, вий­шов­ши з до­му, - не­лас­ка­вi до ме­не цi кня­зi.

    - Їдь, па­не Йва­не Ос­та­по­ви­чу, в Мок­ра­ни до Оле­си­но­го опi­ку­на, по­го­во­ри з ним. Мо­же, з ним бу­де то­бi лiп­ша спра­ва.

    Павловська з Ви­говським вер­ну­лись до­до­му i ввiй­шли в свiт­ли­цю. Оле­ся си­дi­ла на ка­на­пi, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею, i ду­же за­ду­ма­лась. Во­на сi­ла в та­кiй по­зi, як тiт­ка з Ви­говським вий­шли з до­му, i си­дi­ла не­по­руш­не, до­ки во­ни вер­ну­лись. Оле­ся пе­ред­по­чу­ва­ла, що ска­жуть князь Лю­бецький i кня­ги­ня, бо зна­ла, як во­ни не­на­ви­дять гетьма­на Бог­да­на i ко­за­кiв. Ба­га­то дум пе­ре­ду­ма­ла во­на, си­дя­чи в ти­хiй свiт­ли­цi. Во­на щи­ро по­лю­би­ла Ви­говсько­го, але до­га­ду­ва­лась, що ма­ти­ме ба­га­то кло­по­ту, до­ки доп­ро­ва­диться дi­ло до кiн­ця.

    - Нi з чим вер­ну­лись? - ти­хо спи­та­ла Оле­ся в тiт­ки.

    - Нi з чим! - ска­за­ла сум­но тiт­ка. - Як за­го­во­рив Iван Ос­та­по­вич, що хо­че те­бе сва­та­ти, князь i кня­ги­ня по­на­ди­ма­лись i го­во­ри­ти з на­ми не схо­тi­ли. Князь на­бун­дю­чив­ся, як iн­дик, бi­гає по свiт­ли­цi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовч­ки ви­пи­ли ми по куб­ко­вi ме­ду, мовч­ки й з свiт­ли­цi вий­шли.

    - Пане Ви­говський! при­будьте до нас в Мок­ра­ни i по­го­во­рiть з моїм ста­рим дядьком Хрис­то­фо­ром! Мо­же, вiн бу­де до вас лас­ка­вi­ший за кня­зя Лю­бецько­го. Але чи так, чи iнак, а я бу­ду ва­ша, хоч би уся рiд­ня ста­ла ме­нi на до­ро­зi i ста­ви­ла ме­нi при­ти­чи­ни! - ска­за­ла Оле­ся i гор­до пiд­ве­ла­ся з мiс­ця. - Не бу­ду я слу­ха­ти ро­ди­чiв!

    Виговський по­дя­ку­вав i по­цi­лу­вав Стет­ке­ви­чiв­ну в ру­ку, по­тiм розп­ро­щав­ся i вий­шов з свiт­ли­цi.

    - Не за­бу­вай­те ж нас! - гук­ну­ла до Ви­говсько­го че­рез по­рiг Пав­ловська.

    

III

    

    Двiр по­кiй­но­го Бог­да­на Стет­ке­ви­ча сто­яв край не­ве­лич­ко­го по­лiсько­го се­ла Мок­ран, на лед­ве при­мiт­но­му не­ве­лич­ко­му при­гор­ку, не­на­че вiн ви­лiз на той горб, ря­ту­ючи се­бе од бо­ло­та, кот­ре з трьох бо­кiв сус­пiль об­ля­га­ло Мок­ра­ни. З ви­со­кою гост­рою зчор­нi­лою пок­рiв­лею з дво­ма узьки­ми баш­та­ми, кот­рi бу­ли прис­тав­ле­нi на двох уг­лах, з товс­ти­ми стi­на­ми i узеньки­ми вiк­на­ми, му­ро­ва­ний ста­ро­дав­нiй па­лац був схо­жий на те­пе­рiш­ню по­га­неньку гу­ральню, за­дим­ле­ну, чор­ну й неп­ри­вiт­ну. По­верх пок­рiв­лi стри­мi­ли му­ро­ва­нi ви­со­кi й товс­тi ди­ма­рi, прик­ри­тi звер­ху од до­щу ви­му­ро­ва­ни­ми шап­ка­ми, в кот­рих чор­нi­ли з двох бо­кiв дiр­ки. Цi ви­со­кi й ши­ро­кi ди­ма­рi зда­ле­ку бу­ли схо­жi на ви­со­кi ули­ки, прик­ри­тi звер­ху кни­ша­ми або яки­мись чу­дер­нацьки­ми па­ля­ни­ця­ми. На чо­тирьох ро­гах па­ла­цу бу­ли по­роб­ле­нi му­ро­ва­нi звер­ху узькi, вни­зу ши­ро­кi пiд­пiр­ки: зда­ле­ку зда­ва­лось, нi­би па­лац, не­на­че че­ре­па­ха, роз­че­пi­рив свої ку­пецькi товс­тi нiж­ки i на­ла­го­див­ся злiз­ти з при­гор­ка, але нi­як не мiг ру­ши­ти з мiс­ця. Па­лац був кру­гом об­ко­па­ний гли­бо­ким ро­вом, а на око­пi стри­мiв гост­рий ду­бо­вий час­то­кiл. За око­пом лис­нi­ли бо­ло­та, кот­рi по­де­ку­ди зе­ле­нi­ли осо­кою та гус­ти­ми оче­ре­та­ми. В гус­тiй осо­цi по­де­ку­ди не­на­че то­ну­ли круг­лi ку­щi вер­бо­ло­зу та вiльши­ни. За па­ла­цом роз­ки­нув­ся роз­кiш­ний ста­рий са­док, в кот­ро­му по­де­ку­ди сто­яли ста­рi важ­кi ду­би. Кру­гом па­ла­цу за Мок­ра­на­ми на всi бо­ки мрi­ли зе­ле­нi сос­но­вi бо­ри, не­на­че зе­ле­не ї гла­деньке мо­ре об­ля­га­ло кру­гом i па­лац, i се­ло. I тiльки по­де­ку­ди над си­зо-зе­ле­ни­ми бо­ра­ми ви­со­ко ви­ти­ка­лись гост­ро­вер­хi ста­рi-прес­та­рi яли­ни, не­на­че ди­ви­лись роз­кид­час­ти­ми гiл­ка­ми на те мо­ре бо­рiв та ста­рих ду­бо­вих лi­сiв.

    Олеся Стет­ке­ви­чiв­на приїха­ла з Києва в Мок­ра­ни i цi­ле лi­то жда­ла в гос­тi Ви­говсько­го. Але вже й лi­то ми­ну­ло, а вiн не приїздив. Вже й жни­ва ми­ну­ли, нас­та­ла Пер­ша Пре­чис­та, а йо­го не бу­ло. Оле­ся за­су­му­ва­ла i не раз в дум­цi на­рi­ка­ла на чо­ло­вi­кiв, що во­ни не­пев­нi лю­ди, не вмi­ють до­дер­жа­ти сво­го сло­ва.

    "Може, вiн знай­шов iн­шу, кра­щу за ме­не i по­ко­хав її, а ме­не за­був? - ду­ма­ла не раз Оле­ся, хо­дя­чи по ста­ро­му сад­ку з сум­ною ду­мою на чо­лi. - На свi­тi всього трап­ляється. А мо­же, вiн од­ки­нув­ся од ме­не че­рез те, що йо­го оби­ди­ла моя рiд­ня, отi кня­зi Лю­бецькi. Вiн ви­щий уря­дом за тих моїх ро­ди­чiв, кня­зiв Лю­бецьких та Со­ло­ми­рецьких. Вий­шов­ши за йо­го за­мiж, я бу­ла б ве­ли­ка па­нi мiж ко­за­ка­ми, варт­нi­ша за зу­бо­жi­лу кня­ги­ню Лю­бецьку; то­дi й я ви­со­ко пiд­ня­ла б го­ло­ву i згор­да ди­ви­лась на тих усiх кня­зiв. Я їм то­дi дам се­бе зна­ти!" - ма­ри­ла Оле­ся, хо­дя­чи по­пiд ста­ри­ми яб­лу­ня­ми, гор­до­ви­то пiд­няв­ши го­ло­ву вго­ру i пог­ля­да­ючи на яб­лу­нi, де ряс­но бi­лi­ли й чер­во­нi­ли на гiл­ках здо­ро­вi вже дос­ти­га­ючi яб­лу­ка.

    Настав ве­чiр. Оле­ся вер­ну­лась в свою кiм­на­ту i, зас­вi­тив­ши вос­ко­вi свiч­ки, взя­лась до ро­бо­ти з своєю вже не­мо­ло­дою ро­дич­кою по батько­вi Руд­ницькою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3763
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4455

Пошук на сайті: