Двi московки – Iван Нечуй-Левицький

В церквi тiльки пiп та дяк. Тихо свiтяться свiчки перед новим, гарним iконостасом. Маленька лампадка освiчує, як живе, чудове лице святої Варвари з довгими косами. А зверху на iконостасi пiд золотим хрестом стоять навколiшки два янголики, як два маленькi кучерявi хлопчики, поскладавши ручки. Один неначе задумався, похиливши кучеряву голову, а другий неначе осмiхається, дивлячись вгору.

Марина стоїть в темному бабинцi, молиться, б'є поклони та придивляється до святої Варвари, до святих янголят. I сама вона, було, незчується й не зоглядиться, як перескочить її думка з молитви на якiсь чудовi кучерi, на якесь личко хороше… На Варварi квiтки червонi, а коси по плечах. А Марина, i не думаючи, згадає свою дiвочу красу, свою довгу косу. I полетять її думки десь далеко; забуде вона, що стоїть у церквi, згадає вона тi ночi яснi, веснянi, тi вишнi та верби… як її серце цвiло калиною, i як вона побачила вперше Василя, i як говорила з його сином Iваном, молодим, чорнявим. Чує Марина, як через сон, святi пiснi, а на думку її навертаються тi чудовi пiснi, котрими вона виливала, виспiвувала свою любов, своє кохання i своє безталання. Встають перед її очима веселi вечорницi, тi спiви, жарти, троїстi музики. Брязне паламар ключами, а Марина тодi опам'ятається, тодi прокидається i згадує, що їй неначе снився якийсь чудовий сон…

"Господи милосердний! – думає було Марина. – Це ж мене, мабуть, нечистий спокушає, наводить на мене грiшнi думки". I одхрещувалась, i одмолювалась, i одпльовувалась Марина од нечистого…

А тим часом марнiє Маринине лице, линяють чорнi брови. Перестали молодi хлопцi моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застигає й засипає, якось холоднiшає. Не так часто згадує вона про веселi лiта молодi, про очi яснi, брови чорнi. Сидить Марина за гребенем, накручує хлiб пучками та веретеном, а думки бiльше й частiше навертаються про Ганнине життя нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер зарiс двiр високим чорнобилем та кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбi й заглядав листом та реп'яхами в повибиванi вiкна, де в печi i на печi хазяйнують галки та ластiвки. Тiльки, було, як заспiває пiсню про кохання козака молодого, дiвчини чорнобривої, десь глибоко в утихомиреному серцi засяє тепло й привiтно одно личко, однi милi очi – то личко Василеве, то очi сина його Iвася. Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека сусiда, що прийшла з Києва до своїх родичiв у гостi.

– Я не знаю, як ви тут живете на селах, – почала лепетати прихожа московка. – Щоб я так нудилася свiтом над цим гребенем що божого дня, щоб я собi крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не панщанна, ти московка, вольна. Знялася б з мiсця i полетiла, як та птиця, куди тiльки душа забажає! В Києвi вибирай хазяїнiв, яких хоч! Сердита хазяйка – кидаю, невгодна – тiкаю; трапиться дурна – обдурюю. Вийдеш на базар, а там хазяйок бiльш, як наймичок. Робота в городi не робота, а гулянка. Спимо, доки сонце не пiдiйде високо; не знаємо нi поля, нi того полоття, нiтих жнив. Скрiзь весело!.. Кидай, Марино, це село, та мандруймо в Київ! Я тобi скрiзь дороги покажу, по всiх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.

Заворушилось серце в Марини, забажала її душа щастя, волi, веселостi. Схотiлось їй втекти од нудьги, смутку, од голодної та холодної смертi, од Ганниної недолi. I виглянула ще раз до неї доля, маком уквiтчана, барвiнком повита, весела, танцюриста, в червоному намистi.

– Пiду, – каже Марина, – втечу од лиха! Не з бiса й я хитра! Не дамся я тому лиху…

Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала й помандрувала у Київ. Ввiйшла вона туди – iз того часу як потонула у глибокому днiпровому нутрi.

Минуло скiлькось рокiв. Чимало втекло води в Днiпрi.

У Києвi, на Подолi, опiвночi в шинку голосить не своїм голосом катеринка. Москалiв повний шинок, а серед їх, як вiтер, лiтає Марина, танцює-витанцьовує. Одежа на їй драна, коси вилiзли з-пiд хустки i телiпались пасмами, хустка злiзла на потилицю. Лице її зчорнiло, губи посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось чудно, неначе вночi у вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають її горiлкою.

VIII

Звалилась Марина на лавку, як мертва, i похилила голову на стiл… В одчинене вiкно повiяв з Днiпра тихий, теплий, як лiтепло, вiтрець, глянув на Марину ясний, повний мiсяць, глянули яснi зорi. Дивується мiсяць, не пiзнають зорi тiєї Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою чорною косою, в квiтках та стрiчках, що говорила з ними любi речi про свою косу, про свою красу, згадувала про свого милого.

Похилив мiцний сон її голову на стiл, на побитi пляшки, на розлиту смердючу горiлку, а теплий вiтрець обвiває її чорне спалене лице, запеченi синi губи так само, як колись обвiвав її свiже, рум'яне лице, її повнi червонi губи. I сниться Маринi сон, неначе вона йде нiби на базар з корзиною на руцi, з гори попiд Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо пiднялося на синьому небi; будинки блищать стiнами й вiкнами. На церкви, на стiни аж глянути не можна. Свiтло та блискучо! Пече її сонце вогнем, пiт заливає очi, лице, а вiтрець з-за Днiпра тихо обвiває її гаряче лице… Вже пiвдень, а на улицях тихо, нiхто не йде й не їде; тихо й сумно, як у глуху пiвнiч; тихо й сумно, неначе всi люди вимерли в мiстi. А сонце пече, проймає її аж у груди, проймає її всю, наскрiзь, як часом буває лiтом в гарячi жнива, саме серед дня… Коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улицi вимощенi, а росте по вулицях пшениця висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Iде Марина нижче, скрiзь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця стоїть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати, -думає Марина, – а женцiв не видко: нiгде, нiгде нi живої душi! Стоїть пшениця, як сирота…" Пiдводить Маринi очi на Старий Київ. Сяє Софiя й Михайлiвське золотими верхами на синьому небi. А мiж ними i за ними все церкви та церкви, та все високi, з золотими верхами та хрестами, а дзвiницi високi аж пiдпирають синє небо золотими головами. I стоять тi церкви iк Софiї все в озиминi, в густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в яринi, в зелених просах та вiвсах, в бiлих блискучих, як срiбло, гречках, саме в цвiту, i в тих гречках, як в прозорiй водi, одбиваються золотi верхи, бiлi церкви… Йде Марина не тротуаром попiд будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, бiлий деревiй i всякi зiлля плутаються попiд ногами.

"Чи поле, чи город", – блиснула думка в Марини. Обернулась до високих будинкiв, глянула на тi великi шибки в вiкнах. А в вiкнах, як в дзеркалах, така ж пшениця густа й спiла, той же день, ясний, пекучий лiтнiй день. А через вiкна манячать поначiплюванi всякi квiтки й матерiї, всякий дорогий убiр. За ними знов видко пшеницi та пшеницi, а стрiчки, матерiї i квiтки були неначе розiсланi й розкиданi по густому колосовi, неначе мiж колосом зацвiли якiсь чудовi квiтки. I здається Маринi, що їй треба ту пшеницю жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлi, в ротi, в грудях… "Коли б водицi напитись, поки до роботи стати", – думає Марина.

Шукає вона очима тих яркiв зелених, де буває криничовина, де густа осока вкриває долинку, а на долинi блищить водиця. Зводить очi вгору на старий Київ, аж там тiльки однi золотi верхи та хрести висять на синьому небi, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й виринає проти сонця в синьому небi. А високi будинки одiйшли далеко, стоять за ставком рядами, неначе пiдплили водою. Придивляється Марина, аж то їх момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батькiвська. Над ставочком верби та густi лози. По зеленiй левадi побiгла до ставка тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дiвочими ногами, як ходила до ставочка по воду. Обертається й озирається Марина, а попiд горою скрiзь момотянськi хатки бiленькi, невеличкi, з вишневими та черешневими садочками, далi i другий ставочок, а над ним на горбику бiла церковця момотянська. Золотi верхи та хрести ще вище пiднiмаються пiд небо, тонуть i насилу мрiють, як журавлi рядочками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: