Двi московки – Iван Нечуй-Левицький

I здається їй, що вона стоїть серед левади молодою й гарною дiвчиною. Вiтрець вiє в лице i тихо має її довгою розплетеною косою, стрiчками та квiтками, а вона держить не кошик, а вiдра на плечах. Треба їй нiби бiгти по воду до ставка… Коли гляне, за зеленими вербами, на травi бiлиться три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вiнчалася з Василем, сидить пiд калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала на колiнах, очi опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.

"Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю казати!.." – чує Марина, кличе її мати… Обернулась вона, дивиться – їх хата, вона стоїть в вишнях, а двiр у черешнях, за ворiтьми криниця та верби. У садочку зелено: цвiтуть там гвоздики та нагiдки, по дворi ходять кури, а проти сонця на призьбi грiється котик. Мати вийшла з хати i стала на порозi. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло печi, коло роботи: рукави позасукуванi, себе обв'язала чорним рушником, лице напеклося коло печi… "Ходи, доню до мене", – кличе знов її мати i махає рукою. Обернулась Марина i простяглася йти. Глянула в темнi одчиненi сiнешнi дверi, звiдтiль блиснули, як двi зорi, двоє ясних iскряних очей. Маринi запекло коло серця… Наближаються очi з темних сiней, а над ними з'явилося бiле чоло, а на чолi впилися, як двi чорнi п'явки, двi брови; зачервонiли губи, зачорнiли кучерi… Василь вийшов з сiней, гарний, ясний, як сонце, у бiлiй свитi, в зеленому поясi, без шапки. Заблищало його лице на ясному сонцi, залиснiли чорнi кучерi… Запекло Маринi коло самого серця якимсь i пекучим, i солодким огнем. Насилу стоїть вона, насилу держить вiдра на плечах. А Василь iде до неї попiд зеленим гiллям черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе блискавка потрапила їй у серце. Пiшов огонь по всьому тiлi, розлився по всiх жилах. Пускає вона вiдра i падає на траву.

– Ой боже мiй, рятуйте мене, хто в бога вiрує! – закричала Марина, прокинувшись. – Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матiнко, голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огнi, гасiть мене!

Марина покотилась по землi й простяглася. Жартують москалi, що Марина й сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволiк Марину за ноги та й кинув на улицю.

Зiйшло i пiднялось високо сонце на небi. Як комашня, заворушились на улицях люди; бiжать на базар мiщанки з кошиками, по мостовiй деркотять звощики. Пiд шинком лежить, нiчого не чує Марина. Якби рiдна мати встала з домовини, i та не пiзнала б тiєї Марини, веселої, жартливої, швидкої, як вiтер, що цвiла на всi Момоти. Лежить Марина, як калина, стоптана при дорозi, як степова квiтка скошена – на пекучому сонцi. Спить вона вiчним сном; не бачить, як свiтить сонце на небi, не чує мiського гомону, шуму. Скинули Марину на вiзок, i нiхто не знає, де її могила; нi одна сльоза не покропила її.

Йшли горожани – жартували, йшли жиди – плювали, йшли москалi – смiялися. Якась панi пролетiла на двох конях, як на двох змiюках, вгнiздилась сама-одна на цiлий вiз. Одвернула вона й закрила своє лице.

Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покiй душi "Отченаш" навiть вороги Марининi. "Не втекла, – кажуть, – таки од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть в Києвi"

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: