Іван Нечуй-Левицький - Двi московки

 

Iван Нечуй-Левицький

Двi московки

I

    

    Раз якось був ти­хий лiт­нiй ве­чiр. Сон­це сто­яло вже на ве­чiрньому пру­зi. Че­ре­да звер­ну­ла з то­ло­ки на шлях, прос­тяг­ла­ся до се­ла i пiд­ня­ла за со­бою ку­ря­ву. По до­ро­зi йшов мо­ло­дий мос­каль до­до­му по бi­ле­ту. За пле­чи­ма в йо­го те­лi­пав­ся ра­нець та тор­би­на з су­ха­ря­ми; че­рез пле­че ви­сi­ла сi­ра мос­ковська ши­не­ля, скру­че­на, як обiд. Ма­буть, зда­ле­ка йшов мос­каль, бо пiд­бив­ся i на­си­лу-на­си­лу во­лiк свої при­том­ле­нi но­ги.

    Курява ти­хо по­ляг­ла на стер­ню, че­ре­да ввiй­шла в се­ло. На яру сто­яло чи­ма­ле се­ло; по­се­ред се­ла бi­лi­ла не­ве­лич­ка но­ва церк­ва. На са­мо­му ни­зу бли­щав ста­во­чок, один i дру­гий, а кру­гом йо­го i по­над греб­лею рос­ли гус­тi, ви­со­кi, зе­ле­нi та ку­че­ря­вi вер­би.

    Москаль став, по­ди­вив­ся на се­ло, а да­лi сiв на око­пi та й по­чав на­си­па­ти тю­тю­ну в люльку.

    "Господи! - по­ду­мав мос­каль. - П'ять лiт вже, як я вий­шов з Мо­мо­тiв, а вже во­ни й бiльшi ста­ли, вже й церк­ва но­ва, i вер­би по­над став­ка­ми по­рос­ли та­кi ве­ли­кi… Що ж то дiється тут у се­лi? Чи жи­ва, чи здо­ро­ва моя ста­ра ма­ти, чи, мо­же, спо­чи­ває вже на кла­до­ви­щi?.. - I мос­каль по­хи­лив го­ло­ву… - А па­руб­ки, а дiв­ча­та, з кот­ри­ми я гу­ляв ко­лись! Ма­буть, па­руб­ки вже всi по­же­ни­лись, а дiв­ча­та за­мiж по­ви­хо­ди­ли. Чи вий­шла то Нас­тя та Мот­ря? А гар­нi бу­ли дiв­ча­та! Гар­нi, ма­буть, з їх i мо­ло­ди­цi!.."

    Москаль встав i на­си­лу по­во­лiк по­том­ле­нi но­ги ти­хе­сенько до се­ла.

    А тим ча­сом за став­ком, за гус­ти­ми вер­ба­ми, на сi­неш­нiм по­ро­зi, пiд ма­ленькою ха­ти­ною си­дi­ла ста­ра Хо­ми­ха Вар­ка. Ста­ренька й не­ве­ли­ка бу­ла Хо­ми­ши­на ха­та, од­ним од­на на всiм ого­ро­дi. Ко­ло неї aнi ко­мо­ри, анi за­го­ро­ди, aнi хлiв­ця. Тiльки на при­чiл­ку бу­ла при­ту­ле­на до ха­ти якась по­вi­точ­ка, а там ле­жа­ло тро­хи хво­рос­ту, сто­яла ста­ра тер­ни­ця та би­тельня та ва­ля­ли­ся два щер­ба­тi гли­ня­ни­ки. Весь ого­род зa­pic гус­тою та ви­со­кою тра­вою. Пе­ред ха­ти­ною, на ма­леньких гря­доч­ках, рос­ла кар­топ­ля, бу­ря­ки та ци­бу­ля. На два сту­пе­нi од две­рей зе­ле­ний гор­бик з ля­дою - то пог­рiб ба­бин. За ха­тою де­сять ви­шень та двi гру­шi - ото й усе ха­зяй­ст­во Хо­ми­ши­не…

    Хомиха си­дi­ла на по­ро­зi, пог­ля­да­ла на би­тий шлях та пильну­ва­ла над ро­бо­тою. Во­на ши­ла си­но­вi со­роч­ку. Знать, не ду­же до­ба­ча­ли ста­рi очi, бо Хо­ми­ха наг­ну­лась над са­мi­сiньке по­лот­но. Її ру­ки тряс­лись; ста­ренький очi­пок зсу­нув­ся на тiм'я; з-пiд очiп­ка од­вис­ло пас­мо си­вої ко­си, а ста­ра все пильну­ва­ла над ко­мi­ром, ви­лi­чу­ва­ла нит­ки та ви­ши­ва­ла за­по­лоч­чю. Як же не пильну­ва­ти ма­те­рi, ко­ли во­на ши­ла со­роч­ку зад­ля си­на сво­го Ва­си­ля, кот­ро­го виг­ля­да­ла що бо­жо­го дня, кот­ро­го во­на не ба­чи­ла вже п'ять ро­кiв, з то­го ча­су, як йо­го взя­ли в мос­ка­лi.

    Хомиха на­цi­ли­лась нит­кою до вуш­ка та й не по-тра­пи­ла. То­дi во­на вста­ла, прик­ри­ла очi ру­кою, гля­ну­ла на сон­це, а по­тiм на шлях…

    "I знов ми­нув день, вже й ве­чiр нас­тав, а мо­го си­на не­ма та й не­ма! - ду­ма­ла Хо­ми­ха… - Вже дру­гi мос­ка­лi дав­но поп­ри­хо­ди­ли, а про мо­го Ва­си­ля нi чут­ки, нi вiст­ки".

    I не один день си­дi­ла Хо­ми­ха на по­ро­зi та виг­ля­да­ла сво­го си­на. I те­пер знов ci­лa во­на на призьбi, пiд­пер­ла го­ло­ву ру­кою; її очi впа­ли на ши­ро­ку до­ро­гу, на да­ле­кий лiс, на да­ле­ке не­бо, а дум­ка, як та пти­ця, по­ли­ну­ла десь да­ле­ко, в чу­жу сто­ро­ну. "Чи жи­вий вiн, чи здо­ро­вий, - ду­ма­ла во­на, - чи при­бу­де до ме­не? Чо­го не трап­ля­еться мос­ка­ле­вi на чу­жiй сто­ро­нi? Мо­же, йо­го на вой­нi вби­то, мо­же, йо­го звiр за­че­пив у лi­ci тем­ної но­чi, а мо­же, де за­не­ду­жав на чу­жи­нi, ле­жить один i нi­ко­му по­ра­доньки да­ти". Лi­тає ма­те­ри­на дум­ка то по сте­пах ши­ро­ких, то по тем­но­му лi­ci в глу­ху тем­ну нiч, то ба­чить во­на йо­го сла­бо­го, не­ду­жо­го, в якiй­сь чу­жiй ха­тi, мiж чу­жи­ми людьми, то на би­тiй до­ро­зi, де на йо­го на­па­ли не­доб­рi лю­ди. А сер­це ма­те­ри­не ниє та ниє…

    Встала ста­ра, пе­рех­рес­ти­лась, по­мо­ли­лась за си­на i поп­лен­та­лась в ха­ту з бо­ля­чою ду­шею. А тим ча­сом в од­но­му вiк­нi, по­тiм в дру­го­му за-ма­ня­чив чер­во­ний ко­мiр. Сi­неш­нi две­рi рип­ну­ли, од­чи­ни­лась ха­та, i пе­ред Хо­ми­хою, як з-пiд зем­лi ви­рiс, з'явив­ся її син Ва­силь.

    Вечiрнє сон­це блис­ну­ло на йо­го в вiк­но.; Ви­со­кий та тон­кий сто­яв пе­ред нею син; чор­нi ку­че­рi, ли­це, оде­жа - все при­па­ло пи­лом.

    Стара аж ру­ка­ми вда­ри­ла об по­ли, аж зат­ру­си­лась.

    - Добривечiр, ма­мо! - про­мо­вив Ва­силь. - Чи пiз­наєте ме­не?

    Стара крик­ну­ла, ки­ну­лась до йо­го й за­го­ло­си­ла…

    - Як ти ви­рiс, си­ну, який став ви­со­кий!

    - А ви, ма­мо, ста­рi ста­ли, та­кi ста­рi!

    - Ох, час, си­ну, вми­ра­ти! Та те­пер ме­нi за всi го­ло­ви! Я по­ба­чи­ла те­бе - i ме­нi вми­ра­ти бу­де лег­ше.

    Стара мах­ну­ла не­на­че з ра­до­щiв ру­кою, втер­ла сльози ру­ка­вом.

    - Не плач­те, ма­мо, - про­мо­вив Ва­силь. - Я ж, бач­те, сла­ва бо­гу, вер­нув­ся жи­вий i здо­ро­вий.

    Василь зняв з пле­чей ра­нець i тор­би­ну, пок­лав пiд ла­вою. Ста­ра за­веш­та­лась по ха­тi, не­на­че по­мо­лод­ша­ла; не зна­ла, що й ро­би­ти, що й по­ча­ти. До всього ки­да­лась, на­щось од­чи­ня­ла скри­ню, чо­гось шу­ка­ла i не зна­ла, чо­го шу­кає; чо­гось по­бiг­ла в сi­ни, а пос­лi знов вер­ну­лась в ха­ту. Ва­силь поп­ро­сив во­ди вми­тись. На­ли­ла Хо­ми­ха во­ди в по­лу­ми­сок, дос­та­ла з скри­нi бi­лий руш­ник, знай­шла со­роч­ки, - ра­да б са­ма уми­ва­ти i вти­ра­ти сво­го Ва­си­ля.

    Аж по­ве­се­лi­ша­ла Хо­ми­ши­на ха­та! В пе­чi па­лає по­лум'я, ки­пить ве­че­ря. Зас­вi­ти­ла Хо­ми­ха ка­га­нець i сi­ла рi­за­ти га­луш­ки. Ва­силь си­дiв кi­нець сто­ла на ла­вi. Я к смо­ла, чор­нi­ли йо­го ку­че­рi при бi­лiй со­роч­цi з ви­ши­ва­ним ко­мi­ром, а за­па­ле­не мо­ло­де ли­це, об­ми­те свi­жою во­дою, зас­вi­ти­лось при свiт­лi, як свi­жий мак на го­ро­дi. По­ки за­ся­гає шап­ка - бi­лiв лоб, а на йо­му чор­нi­ли двi бро­ви, не­на­че двi п'явки впи­ли­ся в бi­ле тi­ло. Ка­рi очi бли­ща­ли, як свiч­ки. Хо­ро­ший, свi­жий та мо­ло­дий був Ва­силь Хо­мен­ко.

    Хомиха ка­ча­ла корж, а очей не зво­ди­ла з си­на. Ва­силь ки­нув­ся по­ма­га­ти ма­те­рi.

    - Сиди, си­ну, та спо­чи­вай пiс­ля да­ле­кої до­ро­ги, - ка­же ма­ти, - ти гiсть в моїй ха­тi; си­ди, си­ну, а я на те­бе бу­ду ди­ви­тись, на­див­ля­тись… Роз­ка­жи ме­нi, си­ну, де ти так ба­рив­ся, чи не тра­пи­лась то­бi яка при­го­да в да­ле­кiй до­ро­зi? Де ти бу­вав, що ба­чив? Чи доб­ре бу­ло то­бi в мос­ка­лях?

    Рипнули две­рi; в ха­ту ввiй­шла мо­ло­да дiв­чи­на.

    - Добривечiр, - ска­за­ла во­на ти­хо, - по­зич­те вог­ню! - про­мо­ви­ла во­на цi сло­ва та й пос­та­ви­ла на при­пi­чок двi пок­риш­ки.

    Хомиха вста­ла, ви­гор­ну­ла вог­ню i пок­ла­ла в пок­риш­ку, а дiв­чи­на сто­яла ко­ло по­ро­га та нес­мi­ли­во пог­ля­да­ла на Ва­си­ля.

    Виходила во­на про­ти че­ре­ди i вгля­дi­ла Ва­си­ля, як вiн си­дiв на око­пi; заг­ля­дi­ла во­на йо­го ка­рi очi, чор­нi бро­ви, стан то­ненький, i впа­ли їй в дум­ку тi очi, тi бро­ви, i ви­па­ли з дум­ки i вiв­цi, i ко­ро­ви, i че­ре­да. За­ди­ви­лась дiв­чи­на на ко­за­ка, а вiв­цi ми­ну­ли свiй двiр, пов­тi­ка­ли, розб­ре­ли­ся по бур'янах, ко­ро­ва зай­шла в чу­жий го­род.

    Дiвчина пiш­ла з ха­ти, а Ва­си­ле­вi й бай­ду­же! На­вiть не спи­тав ма­те­рi, чия во­на.

    - Розкажи ж ме­нi, си­ну, чи доб­ре бу­ло то­бi в мос­ка­лях, - пи­та­ла ма­ти.

    - Було, ма­мо, всього, а бiльш то­го, що бу­ло не­доб­ре. Сум­но та чуд­но бу­ло ме­нi, як вез­ли ме­не до прий­ому, як го­ли­ли лоб… То­дi зда­ва­лось ме­нi, що я йду десь на дру­гий свiт. А по­тiм обiз­нав­ся, огов­тав­ся, пi­шов ре­гiт та смiх мiж нек­ру­та­ми. А нек­ру­ти все мо­ло­дi та ве­се­лi! Бу­ло, оце хто за­су­мує, то й на смiх пi­дiй­муть. Та не­дов­го ми жар­ту­ва­ли! Од­да­ли нас в на­уку дядько­вi - ста­ро­му мос­ка­ле­вi. Що за страш­ний був той дядько! Що за ли­хий! Мор­да­тий, пат­ла­тий, ру­дий та го­ло­ва­тий. Очi здо­ро­вi, як у пу­га­ча, чер­во­нi ву­си­ща, як у ста­ро­го ко­та, ли­це з од­но­го бо­ку синє, з дру­го­го чер­во­не та цi­лi­сiньке в при­щах. I те­пер, ма­мо, як зга­даю, то аж зат­ру­шусь.


    Оце, бу­ло, пос­та­вить нас у ряд, щоб то мушт­ру­ва­ти. Стоїмо не­на­че й так, як вiн, бу­ло, ка­же: i ру­ки опус­тим, i ли­це за­де­рем уго­ру, аж то­бi жи­ли лу­щать по­за шиєю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пi­де, бу­ло, по­за спи­на­ми та й да­вай те­бе мi­си­ти ку­ла­ка­ми по спи­нi! Зай­де спе­ре­ду - не так ли­це дер­жиш! Трiсь те­бе по що­цi, аж го­ло­ва пе­рек­ру­титься! А вiн, чер­во­ний та злю­щий, кри­чить: "Не по­во­ра­чи­вай ро­жи! пря­мо дер­жи!" Та по дру­гiй що­цi. Отак-то, ма­мо! Б'є по що­цi, а ти дер­жи го­ло­ву, не­на­че вiн те­бе гос­тин­ця­ми го­дує.

    Почали нас мушт­ру­ва­ти з руш­ни­ця­ми. "Пра­ву но­гу впе­ред!" - бу­ло, крик­не. Ти й ви­тя­гаєш її по­пе­ред се­бе, як ло­ма­ку. "Не так!" - кри­чить вiн та по но­зi руш­ни­цею. Зом­лiє, бу­ло, но­га, зах­ру­щить кiст­ка, пi­де во­гонь од но­ги по тi­лу, кольне аж у го­ло­вi, а ти стiй, не во­ру­шись! До­тер­пiв я, гос­по­ди! Уто­миш­ся, бу­ло, пе­ре­му­чиш­ся, прий­деш у ка­зар­ми, а там да­дуть то­бi ку­ле­шу, як во­ди, а в во­дi - кру­па кру­пу до­га­няє…

    Хомиха слу­ха­ла, а сльоза за сльозою ка­па­ла з ли­ця на ру­ки, на тiс­то…

    - Не плач­те-бо, ма­мо, а то я й роз­ка­зу­ва­ти не бу­ду. Все то бу­ло, та ми­ну­ло. Те­пе­реч­ка я й жи­вий, i здо­ро­вий; те­пер я з ва­ми. Чо­го ж вам пла­ка­ти?

    - А чи на­дов­го ти зо мною, - од­ка­за­ла ма­ти. Щоб не зав­да­ва­ти жа­лю ма­те­рi, Ва­силь по­чав роз­ка­зу­ва­ти, де вiн бу­вав, яких лю­дей трап­ля­ло­ся йо­му ба­чи­ти. I дов­го-дов­го вiн роз­ка­зу­вав. Вже ста­ра по­да­ла й ве­че­рю, вже во­ни й по­ве­че­ря­ли, а ста­ра ма­ти не вто­ми­лась, слу­ха­ючи сво­го гос­тя до­ро­го­го.

    Погасло в ха­тi свiт­ло. Хо­ми­ха ляг­ла на по­лу, а Ва­си­ля пок­ла­ла в сi­нях. Яс­ний мi­сяць заг­ля­нув у вi­кон­ця, заб­ли­ща­ли не­ве­лич­кi шиб­ки з тем­ни­ми рям­ця­ми, пi­шов блиск по всiй ха­тi. За­бi­лiв ко­мин, за­чор­нiв ря­док горш­кiв на по­ли­цi. На об­ра­зах на­си­лу мрi­ли свя­тi. Дов­го не спа­ла ста­ра, пiд­пер­ши го­ло­ву до­ло­нею. Пiш­ла дум­ка за дум­кою, жаль за жа­лем, як од­на хви­ля за дру­гою дов­го ко­титься, на­вiть то­дi, як вi­тер за­тих­не. Зга­да­ла во­на сво­го ста­ро­го по­кiй­ни­ка, i як во­на за­мiж йшла, i як Ва­силь бi­гав хлоп­чи­ком, i як йо­го в мос­ка­лi бра­ли. Роз­мо­ва з Ва­си­лем роз'ятри­ла ста­ре сер­це, ста­рi ра­ни, вже за­гоєнi ста­рiс­тю та швид­ким те­ку­чим ча­сом. Зга­да­ла во­на про своє го­ре, що пе­ре­тер­пi­ла на своєму дов­го­му вi­ку. А тим ча­сом важ­ко бу­ло їй i лег­ко на сер­цi! I по­чу­ла во­на, що не­дав­но по­ли­то її сер­це бо­ля­че не­на­че цi­лю­щою во­дою; то дум­ка зли­ну­ла в її ду­шу - про си­на Ва­си­ля. Ва­силь, її ос­тан­нiй жи­вий син, вер­нув­ся до­до­му. Те­пер во­на од­по­чи­не на ста­рiсть! Її Ва­силь дог­ля­не, й на­го­дує, й на­поїть, до­ро­гий Ва­силь її по­хо­ває, зак­риє її очi своїми лю­би­ми ру­ка­ми.

    А тим ча­сом пе­ред сон­ни­ми очи­ма ста­рої миг­ну­ло свi­же ли­це Ва­си­ле­ве, не­на­че квiт­ка розц­вi­ла­ся од од­но­го ра­зу, а за ним виг­ля­ну­ло десь з кут­ка ли­це мо­ло­дої мо­ло­ди­цi. Ста­ра си­дить на ле­жан­цi та ко­ли­ше ма­ло­го онуч­ка, а мо­ло­ди­ця-не­вiст­ка по­рається ко­ло пе­чi. I ста­ло їй лег­ко, ду­же лег­ко на сер­цi, не­на­че вер­ну­лись її луч­чi, мо­лод­шi лi­та, не­на­че во­на вдру­ге на­ро­ди­лась на свiт. I здається їй в дрi­мо­тi, що во­на вже са­ма, мо­ло­да й хо­ро­ша, по­рається в своїй ха­ти­нi, а по­кiй­ник її, мо­ло­дий та гар­ний, си­дить на ла­вi та го­во­рить до неї. Про­ки­ну­лась ста­ра та й пе­рех­рес­ти­лась. Че­рез го­ди­ну все пос­ну­ло, на­вiть сни пос­ну­ли в ду­шi, по­би­тiй го­рем та нуж­дою. Один тiльки цвiр­кун цвiр­чав у ку­точ­ку пiд по­лом…

    

II

    

    На дру­гий день бу­ло чи­ма­ле свя­то. Над­во­рi бу­ло ти­хо та яс­но. Сон­це пiд­ня­ло­ся ви­со­ченько, ро­са ви­сох­ла; над став­ка­ми, над сад­ка­ми зат­рем­тi­ло яс­не ма­ре­во. Задз­во­ни­ли до церк­ви. По ули­цях йшли лю­ди до церк­ви; чо­ло­вi­ки в но­вих свит­ках i шап­ках вис­ту­па­ли з по­ва­гом, за ни­ми йшли мо­ло­ди­цi з ма­ли­ми дiтьми на ру­ках, а ко­ло їх ку­па­ми бiг­ли не­ве­лич­кi дiв­чат­ка в ма­те­ри­них юб­ках, хлоп­чи­ки в батько­вих шап­ках i в од­них со­роч­ках. Дiв­ча­та йшли по двi, по три, в стрiч­ках i квiт­ках, в чер­во­них чо­бо­тях, в сит­це­вих юб­ках або гор­се­тах.

    З Хо­ми­ши­ної ха­ти­ни вий­шов Ва­силь i пi­шов по ули­цi до церк­ви. На йо­му був мос­ковський мун­дир з чер­во­ним ко­мi­ром, ко­зи­рок з чер­во­ною стрiч­кою навк­ру­ги. Мiд­нi гуд­зи­ки бли­ща­ли на сон­цi, а на гру­дях те­лi­па­лось двi ме­да­лi. Як ве­се­ло йо­му бу­ло на тiй ули­цi, де вiн ко­лись гу­ляв, як був ма­лим хлоп­цем! Вiн приг­ля­давсь до кож­ної ха­ти, до кож­но­го де­ре­ва, що рос­ло на ого­ро­дах i в сад­ках: все бу­ло йо­му не­на­че рiд­не, все ос­мi­ха­лось до йо­го, го­во­ри­ло до йо­го. "От тi вер­би пiд го­рою, де ми ко­лись зби­ра­ли­ся на ули­цю! Он ха­та ти­та­ре­ва! Хо­ро­ша бу­ла Нас­тя-ти­та­рiв­на! Де то во­на те­пе­реньки?"

    Зустрiчались з ним лю­ди, та все свої - зна­ко­мi. Зуст­рi­ча­ло­ся й то­ва­рист­во, чо­лом­ка­лось з ним, роз­мов­ля­ло. Дех­то й оже­нив­ся, дех­то ще й до­сi па­руб­ку­вав. Дiв­ча­та пильно пог­ля­да­ли на мос­ка­ля, до­га­ня­ли, ви­пе­ред­жа­ли, щоб по­ди­ви­тись на йо­го.

    Поперед Ва­си­ля йшли двi дiв­чи­ни. Го­ло­ви в їх бу­ли зак­вiт­ча­нi чер­во­ни­ми квiт­ка­ми; до са­мо­го по­яса вi­тер роз­вi­вав по пле­чах стрiч­ки. На їх бу­ли од­на­ко­вi гор­се­ти, од­на­ко­вi чер­во­нi чо­бо­ти, со­роч­ки їх бу­ли ви­ши­тi од­на­ко­вим хме­лем. Вид­но бу­ло, що йдуть двi под­ру­ги.

    - Чого це ми так бi­жи­мо, - про­мо­ви­ла од­на до од­ної, озир­нув­шись на­зад, - ще встиг­не­мо до церк­ви Не бi­жi­мо так, сест­ри­це!

    I пiш­ли во­ни ти­хi­ше, пiш­ли тим, що по­ба­чи­ли по­зад се­бе Ва­си­ля. Їм хо­тi­лось по­ди­ви­тись на йо­го.

    Василь по­рiв­няв­ся з ни­ми, ска­зав їм "доб­ри­день" i по­чав розг­ля­да­ти дiв­чат, зви­чай­но, як мос­каль, та ще й мо­ло­дий. Вiн за­раз пiз­нав од­ну: то бу­ла та дiв­чи­на, що при­бi­га­ла вчо­ра по­зи­ча­ти вог­ню. Тiльки яка во­на те­пер гар­на в. квiт­ках та зе­ле­но­му гор­се­тi!

    А дiв­ча­та на­че й не ди­ви­лись на Ва­си­ля, од­ка­за­ли йо­му "доб­ро­го здо­ров'я", не пiд­нi­ма­ючи очей од зем­лi. Але ско­са та ско­са розг­ля­дi­ли, якi очi, якi й бро­ви у Ва­си­ля. Од­нi дiв­ча­та вмi­ють розг­ля­да­ти, не див­ля­чись пря­мо в вi­чi!

    А дiв­ча­та бу­ли й справ­дi гар­нi! Що по­зи­ча­ла вог­ню, та зва­лась Ган­ною, а дру­га - Ма­ри­ною. Ган­на бу­ла не­ве­лич­ка з се­бе, з не­ве­лич­ким ли­цем, але пов­но­ви­да й круг­ло­ви­да. Пiд­бо­рi­до­чок у неї був не­ве­лич­кий, круг­ленький, як во­лоський го­рi­шок. Тем­но-ру­сi бро­ви ле­жа­ли низько, над са­ми­ми очи­ма. Си­нi не­ве­лич­кi очi свi­ти­лись ти­хо-ти­хо, як пi­дiй­ма­ла во­на вi­ка. Тiльки во­на все спус­ка­ла очi вниз, все не­на­че щось ду­ма­ла. Гар­на бу­ла Ган­на, як бу­ло оце ся­де, та за­ду­мається, та спус­тить свої дов­гi, гус­тi вiї на пов­нi що­ки.

    Подруга її Ма­ри­на бу­ла чор­ня­ва, аж тро­хи смуг­ля­ва: її драж­ни­ли ци­ган­кою, як бу­ла во­на ма­лою. Товс­тi чор­нi ко­си три­чi обп­лi­та­ли її го­ло­ву. Ли­це в неї бу­ло дов­геньке, вни­зу гост­ре i ви­да­ва­лось впе­ред, а над­то той то­ненький нiс та пов­нi, не ду­же тон­кi гу­би, що чер­во­нi­ли, як доб­ре чер­во­не на­мис­то. На ви­со­ченько­му рiв­но­му чо­лi, ви­со­ко над яс­ни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма виг­ну­лись, як двi ве­сел­ки, двi тон­кi чор­нi, аж не­на­че си­нi, бро­ви. Як тер­но­чок, чор­нi швид­кi очi пла­ва­ли по бi­лих, не­на­че пiд­си­не­них бiл­ках. А на смуг­ля­вих що­ках грав рум'янець, не­мов тая вес­ня­на ро­жа, а чер­во­нi гу­би цвi­ли чер­во­ним цвi­том пi­во­нiї…

    Марина бу­ла смi­ли­ва й про­вор­на. Без неї не об­хо­ди­лась на се­лi нi­яка гу­лян­ка. Ще змал­ку во­на ви­во­ди­ла та­нець на вес­нян­ках, а як, бу­ло, вда­рять му­зи­ки в стру­ги, Ма­ри­на не встоїть i не втер­пить! То дрi­бо­тить, то ти­хо поп­ли­ве, як вут­ка по во­дi, по­во­дить ста­ном та го­ло­вою. Нас­та­не лi­то, за­ве­деться ву­ли­ця Ма­ри­на пер­ша, бу­ло, по­дає го­лос, пер­ша зас­пi­ває пiс­ню, та го­лос­но-го­лос­но, на все се­ло, збе­ре, бу­ло, за­раз кру­гом се­бе дiв­чат, а над­то хлоп­цiв. Про­вор­на бу­ла Ма­ри­на.

    Не її, а во­на хлоп­цiв, бу­ло, за­чi­пає. Тим-то й бо­ялись її сва­та­ти, тим-то не­доб­ра чут­ка про неї пiш­ла по­мiж го­во­ру­ха­ми, цо­ко­ту­ха­ми.

    Ганна бу­ла ти­ха та смут­на. Ся­де, бу­ло, мiж дiв­ча­та­ми, спус­тить очi та й за­ду­мається.

    Вони по­лю­би­ли од­на дру­гу i ста­ли под­ру­га­ми. Ва­силь одiй­шов вже да­ле­ченько та все ог­ля­дав­ся до дiв­чат. "Та й гар­на ж ота дiв­чи­на бi­ля­ва! - ду­мав вiн со­бi. - Аж спи­таю в ма­те­рi, чия во­на".

    В церк­вi лю­дей бу­ло пов­нi­сiнько. У пра­во­му прит­во­рi сто­яли чо­ло­вi­ки та па­руб­ки, у лi­во­му - дi­ди, се­ред церк­ви - ма­лi хлоп­цi, а в ба­бин­цi - мо­ло­ди­цi та дiв­ча­та. Ва­силь, як мос­каль, став по са­мо­му пе­ре­ду, де зви­чай­но сто­ять на се­лах пан­ки, да пiд­пан­ки, та по­па­дi з доч­ка­ми.


    Старий си­вий свя­ще­ник ти­хенько пра­вив служ­бу. В церк­вi бу­ло душ­но, як на пе­чi. Гля­нув Ва­силь в ба­би­нець, а там сто­яли по­руч, ко­ло йо­го ма­те­рi, тi са­мi дiв­ча­та: Ган­на з Ма­ри­ною. По­ди­вив­ся на їх Ва­силь i зак­ра­сив со­бою ввесь свiт ра­зом для обох дiв­чат! їм зда­лось, що Хо­ми­ха та­ка доб­ра ба­бу­ся, що й на свi­тi доб­рi­шої не­має, їм зда­лось, що й дя­ки кра­ще зас­пi­ва­ли, i свя­ще­ник кра­ще за­чи­тав. По­ча­ли дя­ки спi­ва­ти якоїсь жа­лiб­ної пiс­нi, а в Ган­ни сльози по­ко­ти­лись з очей…

    Служба бо­жа кiн­чи­лась. Хлоп­цi ки­ну­лись до ко­рог­вiв i тро­хи за їх не по­би­лись: кож­но­му хо­тi­лось но­си­ти ко­рог­ву кру­гом церк­ви. Ста­рос­та в си­нiй су­кон­нiй сви­тi ви­но­сив з вiв­та­ря єван­ге­лiя та об­ра­зи, по­нак­ри­ва­нi шов­ко­ви­ми хуст­ка­ми, i роз­да­вав їх ба­га­ти­рям. Дех­то од­ма­гав­ся, дех­то брав з по­ва­гою, не­на­чеб­то йо­му й слiд бу­ло. На­шо­му мос­ка­ле­вi да­ли но­си­ти об­раз, нап­ну­тий чер­во­ною хуст­кою.

    Вийшла про­це­сiя з церк­ви, а за нею по­си­пав­ся на­род. Сон­це пiд­ня­лось ви­со­ко; над­во­рi бу­ло так яс­но, що й гля­ну­ти бу­ло труд­но, не зап­лю­щив­ши тро­хи очей. Чо­ло­вi­чi го­ло­ви без ша­пок чор­нi­ли, не­на­че не­дав­но по­ора­не по­ле; дiв­ча­та в квiт­ках, мо­ло­ди­цi в но­вих чер­во­них та зе­ле­них хуст­ках цвi­ли, як мак на го­ро­дi. По цвин­та­рi бi­га­ли хлоп­цi та ма­лi дiв­ча­та, га­ня­ючись за жи­дiвською ко­зою. Ган­на з Ма­ри­ною сто­яли ко­ло дзвi­ни­цi i очей не зво­ди­ли з Ва­си­ля. А йо­го чор­нi ку­че­рi аж лис­нi­ли на сон­цi, чор­нi бро­ви зда­ва­лись ще чор­нi­шi, яс­нi очi - ще яс­нi­шi.

    Прийшов Ва­силь до­до­му, по­обi­дав з ма­тiр'ю, що бог пос­лав, сiв на лав­цi та й за­ду­мав­ся.

    - Чого за­ду­мав­ся, си­ну, - пи­тає ма­ти, - не­ве­се­ло в моїй ха­тi мо­ло­до­му ко­за­ко­вi при ста­рiй ба­бi? Сьогод­нi праз­ник; йди, си­ну, гу­ля­ти, розг­ля­дай дiв­чат, а я. ста­ра, ля­жу та тро­хи од­по­чи­ну.

    - Мамо! Чия то дiв­чи­на при­хо­ди­ла до нас вчо­ра по­зи­ча­ти вог­ню?

    - Тихоненкова Ва­си­ле­ва, си­ну; звуть її Ган­ною, - про­мо­ви­ла ма­ти та й зас­мi­ялась. "Отже ж бу­ду ма­ти швид­ко не­вiст­ку", - по­ду­ма­ла во­на со­бi. - Во­на ко­ло ме­не сто­яла в церк­вi, - ка­же ма­ти. - Гар­на та при­вiт­на дiв­чи­на! I доб­ри­день ме­нi од­да­ла, i на­мiт­ку на ме­нi поп­ра­ви­ла, i роз­го­во­ри­ла­ся зо мною лю­бо, i ди­ви­лась ме­нi в вi­чi при­вiт­но. Гос­по­ди, яка гар­на та мо­тор­на дiв­чи­на.

    Взяв Ва­силь шап­ку i по­тяг­ся по се­лу. Се­ред се­ла, край ве­ли­ко­го зе­ле­но­го ви­го­ну, сто­яла корч­ма. Ко­ло корч­ми рос­ли ви­со­кi ста­рi вер­би. Пiд ти­ми вер­ба­ми зби­ра­ли­ся хлоп­цi та дiв­ча­та на гу­лян­ку. Ва­силь зга­дав про те мiс­це, про тi вер­би, пiд кот­ри­ми вiн ко­лись гу­ляв, i прос­тяг­ся на му­зи­ки, пiд вер­би.

    Ясно та теп­ло бу­ло над­во­рi. На синьому не­бi анi хма­ри­ноч­ки. Зе­ле­нi­ли вер­би, зе­ле­нi­ли сад­ки, зе­ле­нiв ви­гон, а пiд вер­ба­ми чор­нi­ла ве­ли­ка ку­па лю­дей, не­на­че ве­ли­кий рiй вий­шов з ву­ли­ка та й сiв пiд вер­бою. На ко­ло­дi си­дi­ли му­зи­ки з скрип­ка­ми, цим­ба­ла­ми та ре­ше­том. Кру­гом му­зик обс­ту­пи­ли хлоп­цi та дiв­ча­та. Ста­рий си­вий дiд виг­ра­вав на цим­ба­лах, аж си­ва бо­ро­да тряс­ла­ся i спiд­ня гу­ба од­вис­ла. Мо­ло­дi чор­ня­вi скри­па­чi по­за­ки­да­ли на­зад го­ло­ви, так що на їх лед­ве дер­жа­лись шап­ки. I на скрип­ках гра­ли, i на чор­ноб­ри­вих дiв­чат мор­га­ли. Хлоп­цi най­ма­ли своїм дiв­ча­там му­зи­ки по три ша­га за та­нець.

    Тихо вис­ту­па­ли в круг дiв­ча­та, поб­рав­шись по двi по­пiд ру­ки, тiльки бряж­ча­ли на шиї раз­ки доб­ро­го на­мис­та та ду­ка­чi. В пер­шiй па­рi йшла Ма­ри­на, а за нею дiв­ча­та, то пе­рек­ру­чу­ва­лись, схо­пив­шись ру­ка­ми за пле­чi, то знов бра­лись по­пiд ру­ки i тан­цю­ва­ли круж­ком. То знов Ма­ри­на роз­ри­ва­ла ря­док i по­чи­на­ла кру­ти­тись, а за нею дiв­ча­та па­ра­ми лi­та­ли ти­хо й швид­ко, не­на­че зграя га­лок за­во­ру­ши­ла­ся, за­роїла­ся в синьому не­бi.

    Як ор­ли на сi­рих ву­ток, як яст­ру­би на си­зих го­лу­бiв, на­лi­та­ли па­руб­ки - роз­га­ня­ли дiв­чат, як по­лох­ли­вих лас­тi­вок, i по­чи­на­ли ко­за­ка. За­гу­ла, зас­тог­на­ла зем­ля пiд ко­зацьки­ми пiд­ко­ва­ми! Орють зем­лю за­каб­лу­ка­ми, рвуть тра­ву зе­ле­ну з ко­рiн­ням пiд­ко­ви! А хлоп­цi, взяв­шись в бо­ки, за­ки­нув­ши шап­ки на­ба­кир, то пi­дуть навп­ри­сяд­ки, то зад­рi­бо­тять но­га­ми, то вда­рять тро­па­ка, то знов плес­нуть в до­ло­нi, знов пi­дуть навп­ри­сяд­ки, аж зем­ля сту­го­нить. Роз­ма­ху­ють ру­ка­ми, роз­ки­да­ють но­га­ми, а од свис­ту аж у ву­хах ля­щить!

    Перестали хлоп­цi, по­ча­ли дiв­ча­та. А по­пе­ред усiх Ма­ри­на! Чор­нi очi зай­ня­ли­ся, так i го­рять, так i бли­щать! З ли­ця па­шить вог­нем! Ли­це го­рить, як пi­во­нiя на сон­цi. Ма­ри­на тан­цює i дру­гих в та­нець тяг­не. Хлоп­цi змо­ви­лись та ни­щеч­ком най­ма­ють му­зи­ки. Му­зи­ки вда­рять го­лос­нi­ше, дрiб­нi­ше, Ма­ри­на, як ме­тiль, по­ле­тить швид­ше й лег­ше!

    Дiвчата вже ни­щеч­ком смi­ялись, шеп­та­лись, тор­ка­ючи од­на од­ну. Хлоп­цi пiд­гу­ку­ва­ли, при­ка­зу­ва­ли й прис­вис­ту­ва­ли.

    Василь розг­ля­дав дiв­чат i ду­же гар­них, i гар­них, i зов­сiм по­га­них, та не знай­шов вiн мiж ни­ми Ган­ни Ти­хо­нiв­ни. I не­ве­се­ло гра­ли не­на­че му­зи­ки, не лю­бi йо­му ста­ли й тан­цi. За­ди­вивсь Ва­силь на Ма­ри­ни­нi очi, на її бро­ви, а дум­ка йо­го лi­та­ла десь да­ле­ко, там, де вид­но бу­ло вер­би в Ти­хо­нен­ко­во­му го­ро­дi…

    Тим ча­сом сон­це спус­ти­лось ни­зенько; по­то­ми­лись ру­ки гра­ючи, по­то­ми­лись но­ги тан­цю­ючи. Пiш­ли му­зи­ки по ули­цi, виг­ра­ва­ючи, а за ни­ми слiд­ком по­бiг­ли ма­лi дi­ти. Роз­бiг­лись дiв­ча­та во­ду но­си­ти, вiв­цi за­га­ня­ти, ве­че­рю ва­ри­ти. Поб­рiв i Ва­силь десь з хлоп­ця­ми.

    Сонечко зай­шло, i над­во­рi по­ча­ло вже тем­нi­ти. На за­хо­дi не­бо чер­во­нi­ло жа­ром, не­на­че в пе­чi ви­го­рю­ва­ло; на схо­дi по­над зе­ле­ним лi­сом не­бо бу­ло синє-синє, аж чор­ну­ва­те, а на йо­му по­де­ку­ди пла­ва­ли не­ве­лич­кi чер­во­нi хма­роч­ки, тлi­ли й жев­рi­ли, не­на­че жар в тем­них че­люс­тях ве­чiрньою до­бою. Гас­ло по­лум'я на за­хо­дi, дот­лi­ва­ли чер­во­нi хмар­ки, зай­ма­лись по­де­ку­ди се­ред не­ба яс­нi зо­рi. А чор­на нiч прос­те­лю­ва­лась чор­ним сук­ном по се­лу, по сад­ках та лi­сах; тiльки бли­ща­ли бi­лi стi­ни хат про­ти за­хо­ду, а на яру ста­воч­ки зда­ва­лись яки­мись про­дух­ви­на­ми в дру­гий, iн­ший свiт з та­ким же тем­но-си­нiм не­бом, з та­ки­ми ж зо­ря­ми по не­бi.

    На се­лi по­ча­ли­ся дiв­ча­чi та па­ру­бо­чi спi­ви. Од­на ули­ця на од­нiм кут­ку спi­ва­ла од­ну пiс­ню, а десь да­ле­ко дру­га й тре­тя ули­ця гу­ка­ли iн­шої. Десь да­ле­ко за­тяг­ли са­мi па­руб­ки i заг­лу­ши­ли всi ули­цi. Че­рез став пе­ре­гу­ку­ва­лись, жар­ту­ючи, дiв­ча­та та пе­рес­пi­ву­ва­лись:

    Я по сiм бо­цi,

    Ти по тiм бо­цi!

    Передайся до ме­не!

    В ме­не бi­ле лич­ко,

    В те­бе чор­нi бро­ви:

    - Ти ж ме­нi до лю­бо­вi!

    А пiд лi­сом один ко­зак, манд­ру­ючи на ули­цю, роз­по­чав "чу­ма­ка" го­лос­но та ви­тяж­но, з ду­мою гли­бо­кою, з жа­лем в сер­цi, з жа­лем в го­ло­сi. По всьому се­лi пiд­няв­ся га­лас, не­на­че все се­ло, все, що бу­ло там жи­ве, ра­зом зас­пi­ва­ло вся­ких пi­сень.

    По ули­цi йшов Ва­силь i не знав, на кот­ру ули­цю йти. Хто вга­дає, де спi­ває Ган­на Ти­хо­нiв­на?

    За Ти­хо­нен­ко­вим дво­ром, пiд гiл­ляс­тою гру­шею Ва­силь наг­ля­дiв двi дiв­чи­ни: то сто­яла Ган­на з Ма­ри­ною.

    - Добривечiр, - про­мо­вив Ва­силь i хо­тiв йти да­лi, але дум­ка бу­ла та­ка, щоб зос­та­тись ко­ло дiв­чат. Са­мi но­ги якось за­дер­жу­ва­лись на. хо­дi.

    Марина спи­ни­ла йо­го i зад­рi­бо­тi­ла:

    - Куди це так, Ва­си­лю! Пев­но, на ули­цю? Де дiв­ча­та, там i ули­ця. Нас тут двi; зос­та­вай­ся з на­ми, i бу­де в нас ули­ця; а ко­ли хоч, ми то­бi до­ро­гу по­ка­же­мо на на­шу ули­цю.

    На гор­би­ку пiд вер­ба­ми си­дi­ла ку­па дiв­чат, мiж ни­ми по­де­ку­ди си­дi­ли й сто­яли хлоп­цi. Ще од­да­ле­ки чуть бу­ло їх ве­се­лий смiх, жар­ти. То зас­пi­ває вся ку­па пiс­ню, то знов жар­тує, ре­го­че.

    Од ку­пи по­од­рiз­ню­ва­лось кiлька пар хлоп­цiв та дiв­чат i по­сi­да­ли од­да­ле­ки, по­об­нi­мав­шись i роз­мов­ля­ючи.

    Василь наб­ли­зив­ся до ули­цi; па­руб­ки за­раз при­мi­ти­ли мос­ка­ля.

    - Чого топ­чеш до­ро­гу до на­ших дiв­чат, мос­ка­лю, - за­го­мо­нiв один, - шу­кай мос­ко­вок, а сю­ди не хо­ди, бо по­не­сеш до­до­му по­ла­та­нi бо­ки.

    Василь з Ган­ною та Ма­ри­ною сi­ли ос­то­ронь од ули­цi.


    З-за тем­но­го лi­су виг­ля­нув мi­сяць, по­ка­зу­ючи блис­ку­чо­го ши­ро­ко­го ло­ба, по­тiм гля­нув очи­ма, а да­лi ви­ко­тив­ся ввесь, здо­ро­вий, як доб­ра ха­зяй­ська дi­жа, чер­во­ний, як кров. Ти­хо пiд­няв­ся вiн вго­ру i по­лив свiй ти­хий свiт на се­ло. За­со­ро­ми­лись зо­рi яс­но­лицього: де­кот­рi по­хо­ва­лись i по­то­ну­ли в синьому не­бi, а смi­ли­вi­шi зос­та­лись. А в ста­воч­ку з-пiд греб­лi та верб вий­шов дру­гий мi­сяць, а од йо­го че­рез увесь сли­ве ста­во­чок прос­тяг­ся снiп про­мiн­ня яс­но­го, блис­ку­чо­го. Дiв­ча­та зас­пi­ва­ли пiс­ню до мi­ся­ця:

    Ой мi­ся­цю, мi­ся­ченьку!

    Не свi­ти нi­ко­му,

    Тiльки моєму ми­ленько­му,

    Як йти­ме до­до­му.

    Василь пог­ля­дав на Ган­ну, а обид­вi дiв­ча­та - на Ва­си­ля.

    "Та й гар­ний же Ва­силь! - ду­ма­ла Ма­ри­на. - Що­ки пов­нi, як у ди­ти­ни, бро­ви тон­кi, очi ка­рi, чор­ний вус тiльки що за­сi­вається". Ган­на пог­ля­да­ла на Ва­си­ля крадько­ма й все со­ро­ми­лась, а сер­це її млi­ло. При мi­ся­цi свi­ти­ло­ся її бi­ле ли­це, як бi­ла квiт­ка, а Ма­ри­на на­вiть при мi­ся­цi цвi­ла, як пi­во­нiя. Ва­си­ле­вi очi од­по­чи­ва­ли на бi­лiй квiт­цi, на бi­ло­му лич­ко­вi, на тих очах, зак­ри­тих дов­ги­ми вi­ями. Ма­ри­на зап­ри­мi­ти­ла теє й тяж­ко зiтх­ну­ла.

    Став мi­сяць тро­хи на­се­ред не­ба. На се­лi все по­ча­ло сти­ха­ти. Ули­ця роз­хо­ди­лась. По­го­во­рив Ва­силь тро­хи, встав, про­вiв дiв­чат та й по­вер­нув до ма­те­ри­ної ха­ти.

    "Одна дiв­чи­на, як ро­жа, дру­га, як ма­кiв­ка. Гар­на ма­кiв­ка, але од ро­жi кра­щої квiт­ки не­ма", - по­ду­мав Ва­силь, вхо­дя­чи в ха­ту.

    

III

    

    Пiсля дру­гої пре­чис­тої Ва­силь зас­лав ста­рос­тiв до Ган­ни Ти­хо­нiв­ни. Пiш­ла вiст­ка по се­лу, про­чу­ла теє й Ма­ри­на. Хо­дить Ма­ри­на нi жи­ва нi мерт­ва!

    Стара Ти­хо­ни­ха тро­хи спе­ре­ча­лась, а батько зго­див­ся. "Iди, доч­ко, - ка­же, - не­хай те­бе бог бла­гос­ло­вить! Хоч бу­деш мос­ков­ка, за­те ж бу­деш вiльна, не­пан­щан­на. У Ва­си­ля ха­та своя. Ум­ре ста­ра ма­ти, нi­ко­му ж во­на не зос­та­неться, тiльки Ва­си­ле­вi".

    - Сестрицi, го­лу­боч­ки, чи йти ме­нi за мос­ка­ля? - пи­та­ла Ган­на у дiв­чат.

    - Йди, Ган­но, - ра­яли дiв­ча­та, - не же­них - то твiй та­лан трап­ляється то­бi: гар­ний, мо­тор­ний, чор­ноб­ри­вий, хоч мос­каль.

    - Марино, го­луб­ко! по­радь ме­не, як рiд­на ма­ти: чи йти ме­нi за йо­го?

    Марина зблiд­ла й на­си­лу, ве­ли­ку си­лу, про­мо­ви­ла:

    - Тебе, дiв­ко, сва­та­ють, а ти вже не ди­ти­на, не пи­тай у лю­дей, по­радься з своїм сер­цем, чи бу­ти, чи не бу­ти то­бi за ним…

    Розпочалось ве­сiл­ля. Ган­на про­си­ла Ма­ри­ну, кла­ня­ючись:

    - Просив батько, про­си­ла й ма­ти, про­шу й я те­бе, сест­ри­це, на ве­сiл­ля, та ще й стар­шою друж­кою.

    Поцiлувала Ган­на Ма­ри­ну, а Ма­ри­на аж iзд­риг­ну­лась!

    То вже не под­ру­ги - дiв­ча­та, що люб­лять уд­вох щи­ро од­но­го ко­за­ка мо­ло­до­го!..

    У не­дi­лю, пiс­ля обi­ду, за­ве­ли Ган­ну на по­сад. Си­дить Ган­на на по­ку­тi, спус­тив­ши очi й не див­ля­чись на лю­дей. Ко­ло неї си­дить по­руч Ма­ри­на, а да­лi на ла­вi - мен­шi друж­ки. Зас­пi­ва­ли во­ни тих жа­лiб­них пi­сень, як мо­ло­да про­щається з чор­ною ко­сою, дi­во­чою кра­сою, з батьком та ма­тiр'ю. Ма­ри­на зблiд­ла як смерть! Сльоза крап­лею по­ко­ти­лась по її що­цi.

    Поставили на сто­лi сос­но­ве гiльце, обк­вiт­ча­не ка­ли­ною та бар­вiн­ком, пок­ла­ли шиш­ки та ко­ро­вай. Лю­дей на­тов­пи­лось пов­нi­сiнька ха­та. Хлоп­чи­ки по­чiп­ля­лись на жерд­цi.

    Дружки зас­пi­ва­ли жа­лiб­ної ве­сiльної:

    Летять га­лоч­ки

    У три ря­доч­ки,

    А зо­зу­ля по­пе­ре­ду.

    Усi га­лоч­ки

    По лу­зi сi­ли,

    А зо­зу­ля на ка­ли­нi.

    Усi га­лоч­ки

    Защебетали,

    А зо­зу­ля за­ку­ва­ла.

    Бiжать дру­жеч­ки

    У три ря­доч­ки,

    А Ган­ну­ся по­пе­ре­ду.

    Усi дру­жеч­ки

    По лав­ках сi­ли,

    А Ган­ну­ся на по­са­дi.

    Усi дру­жеч­ки

    Та й зас­пi­ва­ли,

    А Ган­ну­ся зап­ла­ка­ла.

    Чого ж ти пла­чеш,

    Гiрко ри­даєш?

    Чи до­леньки не маєш?

    I зап­ла­ка­ла гiр­ко, тiльки не Ган­ну­ся, а Ма­ри­на, так i за­ли­лась, так i вми­лась сльоза­ми i зак­ри­ла очi ру­ка­вом.

    А мо­ло­ди­цi шеп­чуть:

    - Плаче, бо за­мiж хо­че, та нiх­то не сва­тає! А нiх­то бiльше не ви­нен, як ста­ра ма­ти! Та­ки роз­пус­ти­ла доч­ку ще зма­леч­ку.

    Минуло зо два ро­ки пiс­ля Ва­си­ле­во­го ве­сiл­ля, а яка ве­ли­ка змi­на ста­ла на Хо­ми­ши­нiй осе­лi! Хто ба­чив той грунт то­дi, як Хо­ми­ха, на по­ро­зi си­дя­чи, виг­ля­да­ла сво­го си­на, той й зро­ду не пiз­нав би йо­го те­пе­реч­ки! Де ко­лись був пе­ре­лаз че­рез ста­рий тин, те­пер там сто­яли но­вi те­со­вi во­ро­та. Ого­ро­жа кру­гом но­ва, ви­со­ка, ха­зяй­ська. Ста­ра Хо­ми­ши­на ха­ти­на при­ту­ли­лась по­зад но­вi­сiнької бi­ле­сенької хат­ки, не­на­че схо­ва­лась, гу­ля­ючи в пiж­мур­ки: Ва­силь пе­ре­ро­бив її на кiм­на­ту. На под­вiр'ї сто­яла но­ва по­вiт­ка, но­ва не­ве­лич­ка ко­мо­ра. В зе­ле­ний ого­род, в ве­се­лий са­до­чок ди­ви­ла­ся бi­ла ха­та, як трьома очи­ма, трьома блис­ку­чи­ми но­ви­ми вiк­на­ми з чер­во­ни­ми, по­мальова­ни­ми ра­ма­ми. Пiд вiк­на­ми на­са­ди­ла Ган­на буз­ку, лю­бист­ку, пiв­ни­кiв та пi­во­нiї. Од при­чiл­ка цвiв кущ панської ро­жi, цвi­ли вся­кi квiт­ки: й гвоз­ди­ки, й чор­ноб­рив­цi, й царська бо­рiд­ка, й кру­че­нi па­ни­чi.

    Василь не лi­ну­вав­ся, ха­зяй­ну­вав, i Ган­на не лю­би­ла праз­ни­ку­ва­ти в бу­день; во­на зна­ла, що Ва­силь був бiд­ний, зна­ла во­на, що й са­ма при­вез­ла од ма­те­рi по­рож­ню скри­ню. Про те на­га­да­ла їй свек­ру­ха. Ду­же доб­ра бу­ла в Ган­ни свек­ру­ха, але та­ки раз, жар­ту­ючи, на­га­да­ла, що Ган­на при­вез­ла з до­му ду­же лег­ку скри­ню.

    Настане, бу­ло, осiнь i зи­ма. Ва­силь з Ган­ною ста­ють на ро­бо­ту в са­хар­нi. А са­хар­ня бу­ла не­да­леч­ке од се­ла на став­ку.

    Цiлий день, бу­ло, во­ни пра­цю­ють в са­хар­нi, а пiс­ля ве­чiрньої змi­ни йдуть до­до­му. А ста­ра ма­ти всьому по­ря­док дає в ха­тi: i при­бе­ре, й дог­ля­не, i ве­че­ря­ти на­ва­рить. Ве­ли­ке доб­ро дi­тям ста­ра, доб­ра не­лай­ли­ва ма­ти в ха­тi! Во­на всьому по­рад­ни­ця, ве­ли­ка по­мiч дi­тям.

    Зносять дi­ти пот­ро­ху гро­шi до ха­ти, а ма­ти лi­чить, по­ряд­кує, а що зай­ве - хо­ває в скри­ню на са­мi­сiньке дно.

    Починається вес­на. Ва­силь стає у ба­га­ти­рiв ора­ти, ра­ли­ти, сi­яти. Аби доб­ра во­ля, а ро­бо­та бу­де. А тут пiд­рос­та­ють бу­ря­ки: зе­ле­нi­ють ук­раїнськi по­ля бу­ря­ко­вим лис­том, як те мо­ре зе­ле­не. Роз­по­чи­нається по­лот­тя; на­род ви­си­пає на бу­ря­ки з са­па­ми. Од ран­ку до ве­чо­ра вис­пi­ву­ють дiв­ча­та та мо­ло­ди­цi, а око­но­ми гра­ють кiньми, звер­та­ючи ту­ди, де кра­щi дiв­ча­та, де по­ба­чать чор­нi очi та бро­ви.

    Василь з Ган­ною сто­ять на двох гряд­ках по­руч, да­ле­ко по­пе­ред усiх врi­за­лись в зе­ле­не ба­дил­ля, а за ни­ми руш­ни­ком прос­тяг­ла­ся чор­на ви­по­ло­та по­ло­са з дво­ма ряд­ка­ми бу­ря­кiв.

    Починаються жни­ва, за­роб­ля­ють во­ни хлiб, жнуть за снiп i ози­ми­ну, й яри ну. А там знов ко­па­ють бу­ря­ки та во­зять до са­хар­нi. Дi­ла є до­во­лi!

    А ста­ра ма­ти си­дить до­ма, пот­ро­ху пря­де, та шиє, та ко­ли­ше в за­пiч­ку ма­ленько­го онуч­ка Iва­ся, вис­пi­ву­ючи "ко­точ­ка". Теп­лий за­пi­чок, ма­лий ону­чок - от i все щас­тя ста­рої Хо­ми­хи. Од­но­го во­на жда­ла спо­кiй­но, не­на­че яко­го гос­тя, -ти­хої, не­наг­лої смер­тi.

    "Коли б ме­не бог при­вiв отут вмер­ти при дi­тях! Бiльше нi­чо­го й не про­шу я в бо­га. Во­ни б ме­нi й очi зак­ри­ли, оп­ла­ка­ли б ме­не, й по­хо­ва­ли б ме­не. I здається ме­нi, - бу­ло ка­же во­на, - не­на­че й ве­се­лiш вми­ра­ти i в до­мо­ви­ну ля­га­ти при дi­тях". Як ча­сом не­ба­га­то тре­ба лю­ди­нi для щас­тя. А ста­рiй ба­бi не су­ди­ло­ся на­вiть i та­ке щас­тя!..

    

IV

    


    В не­дi­лю вран­цi, якось пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, бу­ла ти­ха, яс­на, не ду­же га­ря­ча по­го­да. Сон­це пiд­ня­ло­ся ви­со­ченько. Бу­ли вже пiз­нi обi­ди, а лю­ди з церк­ви ще не вий­шли. I го­ри, й до­ли­ни, i по­ля, i са­ди, i ста­вок, i ха­ти бу­ли за­ли­тi й об­ли­тi чис­тим, про­зор­час­тим, бi­лим, як срiб­ло, свi­том. Хто ви­хо­див то­дi з ха­ти, му­сив очi зап­лю­щу­ва­ти од ве­ли­ко­го блис­ку. Над став­ком, над сад­ка­ми ми­го­тi­ло, гра­ло, ли­ло­ся хви­ля­ми зо­ло­те ма­ре­во, не­на­че на по­вiт­рi во­ру­ши­ли­ся якiсь пас­ма тон­ких зо­ло­тих ни­то­чок. Ку­ди не ки­неш оком, скрiзь ве­се­ло та лю­бо! Зе­ле­нi­ла мо­ло­да бут­ви­на на го­ро­дах, зе­ле­нi­ли по­ля, сад­ки, зе­ле­нi­ли роз­кiш­нi бур'яни та бу­зи­на. А над зе­ле­ною зем­лею синє-синє та гли­бо­ке лiтнє не­бо; а мiж не­бом та зем­лею зо­ло­те сон­це та хви­ля свi­то­ва. I ве­се­ло, й лю­бо, i ра­дiс­но! I не до од­но­го ве­се­ло­го, на­вiть до не­щас­но­го, без­та­лан­но­го смi­ялось не­бо, смi­яла­ся зем­ля, смi­яло­ся со­неч­ко яс­не, а ста­во­чок мiж зе­ле­ни­ми го­ра­ми, мiж зе­ле­ни­ми вер­ба­ми та са­да­ми не­на­че ре­го­тавсь!..

    Як же ве­се­ло то­дi свi­ти­ло сон­це щас­ли­вiй Ган­нi i всiй сiм'ї ста­рої Хо­ми­хи!

    Вийшли лю­ди з церк­ви i ро­зiй­шли­ся по ха­тах. На пе­ре­ла­зi, схо­пив­шись ру­ка­ми за два кiл­ки, з'яви­лась, як з зем­лi ви­рос­ла, Ган­на. То не зо­зу­ля при­ли­ну­ла в Хо­ми­шин са­до­чок, то Ган­на пе­рес­ко­чи­ла че­рез пе­ре­лаз в свiй ого­род.

    Перейшла во­на го­род i са­док, вся уб­ра­на, й швид­ка, й ве­се­ла, не­на­че хто пе­ре­нiс че­рез осе­лю пу­чок чер­во­ної ка­ли­ни. Пиш­но вив'яза­ла Ган­на го­ло­ву, як та кра­ля, чер­во­ною ве­ли­кою хуст­кою з бi­ли­ми та зе­ле­ни­ми ки­ти­ця­ми. На но­гах го­рять, мов жар, чер­во­нi сап'янцi. А на шиї де­сять раз­кiв рi­за­но­го доб­ро­го на­мис­та.

    Брязнуло на­мис­то, Ган­на пе­ре­ле­тi­ла че­рез дру­гий пе­ре­лаз, пiд ха­тою, а на бi­лiй стi­нi, про­ти сон­ця, не­на­че по­лум'я зай­ня­ло­ся, вле­тi­ло в сi­ни, тiльки чер­во­няс­тий од­лиск май­нув по бi­лих стi­нах.

    На ви­ду ста­ла Ган­на пов­нi­ша, з се­бе по­каз­нi­ша: ще кра­ща бу­ла во­на мо­ло­ди­цею, нiж дiв­кою. I од сон­ця не за­па­ли­ла­ся. Во­на не бо­ялась сон­ця.

    В ха­тi бу­ло душ­но. В пе­чi шквар­ча­ли горш­ки. поп­рис­тав­лю­ва­нi до жа­ру. Се­ред сто­ла, на бi­лiй ска­тер­тi, ле­жав хлiб та сiль. Ко­мин був бi­лий, на йо­му не вид­но нi ця­ти­ноч­ки! Ле­жан­ка, че­люс­тi й при­пi­чок не­на­че тiльки що бу­ли по­мальова­нi чер­во­ною гли­ною. В ха­тi по-ха­зяй­ськiй чис­то, лав­ки й вiк­на по­ми­тi, а на вiк­нах сто­ять в кух­ли­ках квiт­ки. Над сто­лом ви­сить но­вий, хо­ро­ший об­раз з Києва, аж на чо­ти­ри осо­би; на об­ра­зах руш­ни­ки, ши­тi ор­ла­ми та хме­лем. Скри­ня зас­ла­на ки­ли­мом, а пос­тiль та пiл -бi­лим ряд­ном. I чис­то, й по-ха­зяй­ськiй бу­ло в ха­тi.

    В кiм­на­тi на ле­жан­цi си­дi­ла ста­ра, гой­да­ла уну­ка, по­са­див­ши в ко­лис­цi та прис­пi­ву­ючи ди­тя­чих пi­сень.

    - Сип, доч­ко, обi­да­ти, - ка­за­ла ма­ти.

    - Нехай, ма­мо, Ва­силь на­дiй­де, -одка­за­ла Ган­на.

    А тут i Ва­силь всту­пив в ха­ту в но­вiм чор­нiм кап­тан­цi з фаб­рицько­го сук­на, пiд­пе­ре­за­ний зе­ле­ним по­ясом. На йо­му не бу­ло й слi­ду мос­ковсько­го. Чор­ний во­лос, чор­ний вус аж ви­лис­ку­вав­ся; на ви­ду вiн був здо­ро­вий чо­ло­вiк, свi­жий i пов­ний, зви­чай­но як чо­ло­вiк са­ме в си­лi.

    Скинула Ган­на юб­ку, за­ка­ча­ла ру­ка­ви, об­гор­ну­лась хус­ти­ною й по­ча­ла по­да­ва­ти обi­да­ти.

    Сiла за стiл ста­ра ма­ти - на по­ку­тi з ма­лим унуч­ком. Стра­ва бу­ла доб­ра. Ган­на вмi­ла зва­ри­ти й спек­ти по-ха­зяй­ськiй.

    Упоравшись пiс­ля обi­ду, Ган­на вий­шла ог­ля­да­ти ого­ро­ди­ну. Там пiд при­чiл­ком, пiдк­лав­ши сви­ти­ну пiд го­ло­ви, при­лiг в хо­лод­ку Ва­силь. А ста­ра ма­ти, на­дiв­ши ко­жух, як се­ред зи­ми, вий­шла з унуч­ком пiд ха­ту й сi­ла про­ти сон­ця. Ба­бi й лi­то не лi­то! По­вiє вi­те­рець, а ба­ба вже й тру­ситься, як та овеч­ка.

    Василь роз­лiг­ся на призьбi; чор­ний во­лос роз­си­пав­ся навк­ру­ги по призьбi. Ган­на прий­шла й сi­ла у йо­го в го­ло­вах.

    - Як хо­ро­ше сього ро­ку зiй­шла на­ша ого­ро­ди­на, - про­мо­ви­ла Ган­на, - бу­де все - й ци­бу­ля бу­де, й огiр­ки бу­дуть.

    Аж лю­бо бу­ло гля­ну­ти, так гар­но все пос­хо­ди­ло! Зе­ле­на пiд­дим­ка роз­рос­ла­ся, як зе­ле­не ру­но; ви­сад­ки пiш­ли в ку­щi, а ци­бу­ля пог­на­лась в стрiл­ки; сi­янець по­ви­ти­кав­ся з гряд­ки гус­то, як щiть. Морк­ва вкри­ла зем­лю, не­на­че зе­ле­ним жа­бу­рин­ням. I вздовж, i впо­пе­рек по гряд­ках гу­ля­ли в хре­щи­ка зе­ле­нi ря­ди гост­ро­лис­тої ку­ку­руд­зи та ши­ро­ко­лис­то­го со­няш­ни­ка. А кру­гом гря­док, по зе­ле­нiй тра­вi роз­лiз­ло­ся дов­ги­ми ужа­ми та ба­то­га­ми на всi бо­ки роз­кiш­не, си­те гар­бу­зо­ве ба­дил­ля, пiд­нi­ма­ючи з тра­ви зе­ле­нi кiн­чи­ки з зе­ле­ни­ми ву­си­ка­ми. Квоч­ка з кур­ча­та­ми, той ли­хий во­рог сiльських ха­зяй­ок, куб­ли­лась в морк­вi, пе­ре­ки­нув­шись про­ти сон­ця. У са­мо­му кут­ку пас­ло­ся те­лят­ко, прив'яза­не вiрьовкою до кiл­ка.

    Ганна наг­на­ла квоч­ку. Кур­ча­та по­ши­лись по тра­вi до виш­ни­ка.

    - Гарна, ду­же гар­на сього ро­ку ого­ро­ди­на, -про­мо­ви­ла знов Ган­на.

    - Буде все… А чи бу­де-то в нас хлiб, жiн­ко! У нас по­ля не­ма.

    - Як у лю­дей бу­де, то й у нас бу­де. Аби лю­ди, а хлiб бу­де, - од­ка­за­ла Ган­на.

    - Нi, Ган­но, - го­во­рив да­лi Ва­силь, не розп­лю­щу­ючи очей, - як­би я мав свою ни­ву, як­би я мав кiлька пар во­лiв, то­дi б я знав, що в нас хлiб бу­де.

    - Що ж ро­би­ти, ко­ли не­ма… Не розп­лю­щу­ючи очей, Ва­силь по­чав не­на­че го­во­ри­ти сам до се­бе:

    - Як гля­ну я ча­сом, як iде чий-не­будь ха­зяй­ський плуг по по­лю в три па­ри кру­то­ро­гих си­вих во­лiв, як ход­жу я за чу­жим плу­гом та од­рi­зую скиб­ку чор­ної си­рої рiл­лi, то в ме­не аж сер­це за­ми­рає! Ко­ли б ме­нi, ду­маю, та­ких три па­ри во­лiв та доб­рий плуг, то не тре­ба б то­дi ме­нi нi царст­ва, нi панст­ва. Хо­див би я за ни­ми, як за своїми дiтьми! На­пу­вав, го­ду­вав би їх, сам не­доїдав. Нас­та­ла б вес­на, як тiльки зас­пi­ває в по­лi жай­во­ро­нок, спо­ря­див би я свiй плуг, та по­пе­ре­ду по­ди­вив­ся б, як iдуть мої кру­то­ро­гi з дво­ра на по­ле, ма­ха­ючи го­ло­ва­ми… А там би орав та орав свою чи чу­жу ни­ву, а ти б, сер­це, ме­нi во­ли по­га­ня­ла та обi­да­ти ви­но­си­ла.

    Василь розп­лю­щив тро­хи сон­нi очi, пiд­няв їх уго­ру i гля­нув че­рез свiй лоб на Ган­ну.

    Ганна си­дi­ла, склав­ши ру­ки й спус­тив­ши го­ло­ву. Ма­буть, i їй схо­тi­лось по­ля i трьох пар во­лiв…

    - Тiльки богз­на, чи дов­го я ха­зяй­ну­ва­ти­му отут в своїй гос­по­дi! - про­мо­вив Ва­силь, пiд­пер­ши го­ло­ву ру­кою. - Не те­пер, то в чет­вер ме­не по­вер­нуть до вiй­ська, i я по­ки­ну i ха­зяй­ст­во, i те­бе, моя до­ле, i хто зна, ко­ли ме­не бог по­вер­не до своєї гос­по­ди!

    Ганнi кольну­ло в гру­дях ко­ло са­мi­сiнько­го сер­ця; зiтх­ну­ла во­на i пох­ню­пи­ла го­ло­ву. I їй не впер­ве при­хо­ди­ла та­ка дум­ка, тiльки їй зда­ва­лась дум­ка - дум­кою, та й го­дi!

    - Не хо­тi­лось би йти знов до вiй­ська, - ка­зав Ва­силь. - Не лю­бо ме­нi бу­ти мос­ка­лем. Во­но, бач, i ро­бо­та мос­ка­лям не катз­на-яка! Од­бу­де­мо той муш­тер, та й гу­ляй, скiльки схо­чеш. Гу­ля­ють на­шi мос­ка­лi, гра­ють в кар­ти, п'ють го­рiл­ку. А ме­нi та­ка гу­лян­ка не в дум­цi. Не люб­лю я швен­дя­ти по свi­ту, мiж чу­жи­ми людьми, по чу­жих ха­тах. Люб­лю я своє се­ло, своє ха­зяй­ст­во, свою ха­ту - та те­бе, моя до­ле.

    - Але ж, Ва­си­лю, ти швид­ко знов вер­неш­ся до­до­му? - спи­та­ла Ган­на.

    - Вернусь, мо­же, на го­ди­ну, а вис­лу­жусь хi­ба аж на ста­рiсть!..

    Якраз то­дi са­ме за ха­тою ко­ло во­рiт заб­ре­хав Бар­бос, не­на­че на вов­ка, а не на чо­ло­вi­ка. А ста­ра ма­ти ки­ну­лась обо­ро­ня­ти, бо чуть бу­ло, що го­во­ри­ла: "А вон, прок­ля­тий! А чи не пi­деш ти, по­га­ний!"

    А Бар­бос i бре­хав, i за­ли­вав­ся, аж вив, аж скиг­лив, не­на­че вiв ко­го за по­ли од во­рiт до при­чiл­ка.

    З-за при­чiл­ко­во­го уг­ла Ган­на по­ба­чи­ла че­рез тин Бар­бо­со­ву мор­ду з роз­зяв­ле­ним ро­том, з виш­кi­ре­ни­ми зу­ба­ми, з лю­ти­ми очи­ма. Со­ба­ка ви­ла, гар­ча­ла, аж гриз­ла тин.

    На пе­ре­ла­зi з'яви­ла­ся чо­ло­вi­ча го­ло­ва, здо­ро­ва, з дов­ги­ми зак­ру­че­ни­ми ву­са­ми, з чер­во­ним ли­цем. То був мо­мо­тянський оса­ву­ла, що за­га­ду­вав лю­дям на пан­щи­ну.

    - Добридень, - ска­зав вiн, не зняв­ши шап­ки i не ук­ло­нив­шись га­разд по-людськiй.

    - Доброго здо­ров'я, - од­ка­зав Ва­силь, а сам по­бi­лiв як по­лот­но. Чу­ло щось не­доб­ре i Ган­ни­не сер­це; лед­ве всто­яла на но­гах. Оса­ву­ла нi­ко­ли не вi­щу­вав лю­дям доб­ра.


    "Чого ж оце прий­шов до нас оса­ву­ла! - ду­ма­ла ма­ти. - В на­шiй ха­тi, бла­го­да­ри­ти гос­по­да ми­ло­серд­но­го, не­має ко­му за­га­ду­ва­ти на пан­щи­ну. Ми лю­ди вольнi. Але пi­ду спи­таю".

    Пiшла ста­ра з ди­ти­ною, схи­ли­лась на тин та й по­ча­ла слу­ха­ти.

    - Годi то­бi, мос­ка­ли­ку, жар­ту­ва­ти з жiн­кою! - по­чав оса­ву­ла. - Прий­шла з ста­ну бу­ма­га, щоб ти завт­ра ви­ряд­жав­ся у Київ, в по­ход. Гля­ди ж! Завт­ра свi­том!

    Од та­кої ре­чi троє не­дав­но ве­се­лих, щас­ли­вих лю­дей ста­ло на од­но­му мiс­цi не­ру­ши­мо, не­мов гро­мом при­шиб­ле­нi.

    Осавула стриб­нув че­рез пе­ре­лаз. Бар­бос ки­нув­ся до йо­го i по­вiв йо­го за во­ро­та, гри­зу­чи йо­го па­ли­цю.

    Пiсля Ва­си­ле­во­го ве­сiл­ля смут­ку­ва­ла Ма­ри­на осiнь, смут­ку­ва­ла й зи­му, а на рiзд­во вже й роз­ве­се­ли­лась! Знов дер­жить во­на пе­ред чи на ве­сiл­лях, чи на му­зи­ках. Хлоп­цi лип­нуть до неї, як бджо­ли до ме­ду, та не сва­та­ють, бо ма­те­рi за­ка­за­ли їм ста­рос­тiв сла­ти до Ма­ри­ни. А Ма­ри­на знов ве­се­ла та спi­ву­ча! З гар­ни­ми хлоп­ця­ми жар­тує, i пос­тоїть, i по­ба­ла­кає, а по­га­но­му ча­сом i по що­цi дасть ниш­ком та тиш­ком. Чи на му­зи­ках, чи на ве­сiл­лях уви­вається ко­ло Ма­ри­ни чор­ноб­ри­вий ткач Ми­ко­ла, i по­чав хо­ди­ти до неї, стеж­ку топ­та­ти…

    Зацокотiли мо­ло­ди­цi по се­лу, що Ма­ри­на й ся­ка й та­ка. Ма­ри­на пос­то­яла з хлоп­цем пiд виш­ня­ми, а сла­ва пiш­ла по се­лу, що Ма­ри­нi па­руб­ки нi­би хо­тi­ли ко­су од­рi­за­ти, що Ма­ри­на швид­ко пок­рит­кою ста­не.

    Нема спо­кою людським язи­кам, не­ма спо­кою й Ма­ри­нi од та­кої по­го­вiр­ки!

    - Не сплять, не дрi­ма­ють мої во­рi­женьки, - бу­ло, ка­же Ма­ри­на, - ос­ла­ви­ли ме­не, мо­ло­ду. Не­хай су­дять, не­хай на­го­во­ряться до ча­су - до по­ри! Схо­чу, прий­де та­ка го­ди­на, що всi во­ни по­нi­мi­ють. Пi­ду за­мiж, хто тра­питься! На злiсть моїм ли­хим во­ро­гам, на злiсть тка­че­вi пi­ду за­мiж!

    На Ме­лан­ки, про­ти Но­во­го ро­ку, по­бiг­ла Ма­ри­на слу­ха­ти пiд вiк­на з пер­шим млин­цем.

    - А чи не пi­деш ти, прок­ля­та! - крик­ну­ла су­сi­да на кiш­ку.

    "Пiду… пi­ду за­мiж цих м'ясниць", - ду­ма­ла Ма­ри­на.

    З то­го ча­су, як нас­та­не, бу­ло, ве­чiр, Ма­ри­на при­би­рається й при­чi­сується. Заб­ре­шуть со­ба­ки над­во­рi, рип­нуть сi­неш­нi две­рi, а в Ма­ри­ни i в ду­шi по­хо­ло­не…

    "Пiду за­мiж на злiсть во­ро­гам i па­руб­кам! Пi­ду за то­го, хто пер­ший тра­питься. До­ки ж з ме­не бу­дуть глу­зу­ва­ти ли­хi лю­ди! Хi­ба ж я не дiв­ка, та ще й не хо­ро­ша?.."

    Трапився Ма­ри­нi мос­каль, яких ба­га­то на свi­тi, не по­га­ний i не гар­ний, вже не­мо­ло­дий, i не спо­до­бав­ся їй. Пiш­ла Ма­ри­на свiт за очi, як з мос­ту та в во­ду…

    Жила Ма­ри­на з чо­ло­вi­ком мi­сяць, жи­ла й дру­гий, i вба­чає во­на, що пiш­ла за­мiж не на злiсть своїм во­ро­гам та тка­че­вi, а на своє без­та­лан­ня! Мо­ло­да, ве­се­ла, жарт­ли­ва, во­на i не га­да­ла об тiм, як важ­ко з не­лю­бим цi­лий вiк жи­ти. Во­на ду­ма­ла, що тiльки в пiс­нях жi­но­чих спi­ва­ють, як тяж­ко з не­лю­бом жи­ти, не­лю­ба лю­би­ти, з не­лю­бом роз­мов­ля­ти. Як нак­ри­ла го­ло­ву очiп­ком, то­дi по­ба­чи­ла, що й справ­дi важ­ко не­лю­ба лю­би­ти!

    Ввечерi прий­де, бу­ло, її мос­каль з ро­бо­ти, ра­дий та ве­се­лий, а Ма­ри­нi при йо­му свiт не­ми­лий! За­су­мує, за­ду­мається i хо­дить по ха­тi, мов не­жи­ва, i дi­ло ро­бить, як мок­ре го­рить!

    Москаль жар­тує, ди­виться їй лю­бо в вi­чi, бе­ре її за ру­ку. А Ма­ри­нi свiт не­ми­лий! Пок­ла­де їй ру­ку на шию, а їй здається, що вiн вiрьовкою об­вив її гор­ло; схи­литься вiн на пле­че - го­ло­ва йо­го важ­ка, як ка­мiнь, по­цi­лує - не­на­че га­ди­на яка, хо­лод­на й слизька, до­торк­неться до її ли­ця, га­ря­чо­го й мо­ло­до­го, а йо­го вус куд­ла­тий - не­на­че здо­ро­вий па­вук ла­зить по її ли­цi…

    Тiльки й обо­ро­няється Ма­ри­на од не­лю­ба дум­кою про ми­ло­го, тiльки то­дi не так ги­дує во­на, як мiж нею та чо­ло­вi­ком ста­не дум­ка про ми­ло­го Ва­си­ля, як вба­чає во­на в мис­лi чор­ний вус, бi­ле лич­ко Ва­си­ле­ве. I та га­ря­ча, со­лод­ка дум­ка зак­риє її од не­ми­ло­го жар­ту, од гид­ко­го же­ни­хан­ня, не­на­че од га­ди­ни, та дум­ка смiється до неї i грiє її сер­це, як вес­ня­не со­неч­ко.

    I по­ча­ла жи­ти Ма­ри­на тiльки тiєю дум­кою та за­ви­ду­ва­ти Ган­нi. Пi­де, бу­ло, та гля­не на Ва­си­ля че­рез тин, по­мiж зе­ле­ним лис­том виш­ни­ка, i лег­ше їй ста­не на ду­шi.

    А як пi­де, бу­ло, її чо­ло­вiк з ха­ти. Ма­ри­нi аж лег­ше ди­ха­ти! Не­на­че збу­ла­ся яко­го ли­ха! I по­рається во­на жва­вi­ше, i пог­ляд її ве­се­лi­ший, i го­во­рить Ма­ри­на са­ма до се­бе:

    - Горе ме­нi, не­до­ле моя! За­на­пас­ти­ла я свiй вiк ве­се­лий дi­во­чий, зав'яза­ла я со­бi свiт! I пла­ка­ти, й на­рi­ка­ти не­ма на ко­го, тiльки на се­бе. Не­ро­зум­на, я зав'яза­ла со­бi го­лi­воньку, -ду­ма­ла на ча­сок, а те­пер не розв'яжу вже до­вi­ку. Ка­жуть, тре­ба лю­би­ти чо­ло­вi­ка i бiльше нi­ко­го. А я не­на­вид­жу йо­го ду­ху, не терп­лю йо­го слi­ду; де вiн сту­пить, i слiд йо­го по­га­ний. Ся­ду з ним їсти - шма­ток хлi­ба не йде ме­нi в рот, ду­шить, як га­ря­чий пi­сок! Ся­де зо мною ве­че­ря­ти - ве­че­ря ме­нi, як по­линь, гiр­ка. Важ­ко жи­ти з ним, го­во­ри­ти не­лю­бi ре­чi, си­дi­ти з ним по­руч!.. На злiсть же моїм во­ро­гам, моєму ли­ху i чо­ло­вi­ко­вi бу­ду лю­би­ти па­руб­кiв чор­ноб­ри­вих, чор­но­ву­сих!

    I по­чи­нає, бу­ло, Ма­ри­на пiс­ню, си­дя­чи за гре­бе­нем са­ма в ха­тi. I пiс­ня та не дрiб­на, не швид­ка та ве­се­ла, а жа­лiб­на, ви­тяж­на, пла­ку­ча. Не спi­ває Ма­ри­на - го­ло­сить.

    Спiває во­на, го­ло­сом роз­ли­ває, а з го­ло­сом i сльози ра­зом роз­ли­ва­ються. Вис­пi­ває го­ре й вип­ла­че, i на сер­цi ста­не лег­ше й ве­се­лi­ше. I нiх­то не чує тих пi­сень жа­лiб­них жi­но­чих, нiх­то не пiдс­лу­хає її го­ря, не роз­ка­же нi лю­дям, нi чо­ло­вi­ко­вi. Стi­ни нi­мi, вiк­на нi­мi; один гу­ду­чий, лю­тий зим­нiй вi­тер роз­но­сить, що вий­де за стi­ни, по­мiж вер­ба­ми, роз­но­сить по­мiж виш­ня­ми жi­но­чу пiс­ню, жi­но­чий жаль… По­ча­ла Ма­ри­на хит­ру­ва­ти по-жi­но­чiй. Вмов­ляє чо­ло­вi­ка лас­ка­ви­ми сло­ва­ми та вип­ро­вод­жає йо­го з ха­ти то сю­ди, то ту­ди, то й справ­дi за дi­лом, то ча­сом i без дi­ла. А мос­каль все по­ко­ряв­ся, бо лю­бив Ма­ри­ну.

    - Знаєш що, Ми­ки­то? - ка­же раз Ма­ри­на. - На шур­шанських фаб­ри­ках ду­же доб­ра пла­та ро­бiт­ни­кам, да­ле­ко луч­ча, нiж у на­шiй са­хар­нi. От i Ва­силь Хо­мен­ко, Ган­нин чо­ло­вiк, хо­че йти ту­ди на за­ро­бiт­ки. Вiн пра­цює, то й має: вже й ко­ро­ву ку­пив, i но­ву ха­ту хо­че ста­ви­ти.

    А Ва­силь i дум­ки не мав йти ту­ди на за­ро­бiт­ки, бо ту­ди бу­ло верс­тов, ма­буть, з де­сять, як ще й не бiльше. Мос­каль по­ду­мав, по­ду­мав та й ка­же:

    - Як я пi­ду ту­ди, то ти ну­ди­ти­меш­ся без ме­не, а я там без те­бе.

    - Оце! Хi­ба ж я ма­ленька. I я до те­бе при­бi­га­ти­му, i ти при­хо­ди­ти­меш до ме­не. Ти за­роб­ля­ти­меш гро­шi у са­хар­нi, а я пряс­ти­му со­бi й лю­дям за пла­ту. Iди, чо­ло­вi­че! не на зле то­бi рад­жу, - уле­ща­ла Ма­ри­на мос­ка­ля.

    - Може, й так, - ка­же мос­каль. Узяв тор­бу з хлi­бом i по­тяг з ха­ти до са­хар­нi.

    Маринi ста­ло i в ха­тi ве­се­лi­ше, i на сер­цi лег­ше, не­на­че свiт зад­ля неї вдру­ге розв'язав­ся.

    Москаль ро­бив цi­лий тиж­день, а у не­дi­лю при­хо­див до­до­му. I став Ма­ри­нi бу­день праз­ни­ком, а не­дi­ля буд­нем… Вбе­реться, бу­ло, мос­каль у не­дi­лю в бi­лу со­роч­ку, ся­де кi­нець сто­ла та й роз­мов­ляє з Ма­ри­ною. А Ма­ри­на пог­ля­дає на йо­го ско­са, по­ра­ючись ко­ло пе­чi, пог­ля­дає на йо­го ру­дий куд­ла­тий вус, товс­тi блi­дi гу­би, на сi­рi очi та ши­ро­ке ли­це.

    "Чи та­кий же ме­нi снив­ся, - ду­має, бу­ло, Ма­ри­на. - Чи з та­ким же я ко­лись йшла че­рез мiст у снi, сто­яла пiд вер­бою, по­да­ва­ла ру­ченьку? Не зад­ля та­ко­го я вми­ва­ла своє лич­ко ранньою, до­зiрньою ро­сою, пле­ла дов­гу ко­су дрiб­ни­ми дрi­буш­ка­ми, дба­ла, ви­ши­ва­ла бi­лi руш­ни­ки. Не зад­ля та­ко­го я ви­ко­ха­ла свою дi­во­чу кра­су, своє лич­ко свi­же, очi чор­нi!.."

    В по­не­дi­лок вран­цi щось ду­же ра­но зас­вi­ти­лось свiт­ло у Хо­ми­ши­нiй ха­ти­нi. В пе­чi па­лає по­лум'я, на при­пiч­ку, на жа­ру горш­ки й гор­ня­та. Двi мо­ло­ди­цi, близькi су­сi­ди, пат­ра­ли по­ро­ся. Ган­на по­ра­лась ко­ло пе­чi. Ган­ни­на тiт­ка ви­роб­ля­ла на сто­лi па­ля­ни­цi. В ха­тi душ­но; мо­ло­ди­цi зап­ла­ка­нi.

    Чужий чо­ло­вiк, всту­пив­ши в Ва­си­ле­ву ха­ту, по­ду­мав би, що в ха­тi або по­хо­рон, або го­ту­ються до па­на­хи­ди. То го­ту­ва­ли обiд, пла­ка­ли й ту­жи­ли по мос­ка­ле­вi, ко­то­ро­го ви­ряд­жа­ли в да­ле­ку, не­без­печ­ну до­ро­гу.


    Стара ма­ти ви­ли­ла всi свої сльози, вже й не пла­ка­ла. Од­чи­ня­ла во­на скри­ню, вий­ма­ла Ва­си­ле­вi со­роч­ки i вкла­да­ла в клу­нок; кож­ну со­роч­ку ту­ли­ла во­на до ли­ця, до су­хих, безс­лiз­них очей. I зда­ва­лось їй, що з кож­ною со­роч­кою од­ри­вається част­ка її сер­ця i десь ще­зає на вi­ки вiч­нi.

    У дру­гий мi­шок вкла­да­ла ма­ти су­ха­рi та де­яку харч.

    Упорались, по­сад­жа­ли у пiч па­ля­ни­цi й сi­ли обi­да­ти. Ва­силь їсть че­рез си­лу, Ган­на й лож­ки не вмо­чи­ла, ста­ра ма­ти на обiд i не гля­ну­ла. Си­дять всi та су­му­ють! А в ха­тi ти­хо, нiх­то й сло­ва не про­мо­вить. Зда­ва­лось, гля­нув­ши збо­ку, що тi лю­ди по­хо­ва­ли рiд­но­го батька та тiльки що вер­ну­лись з кла­до­ви­ща.

    В'їхала в двiр ко­няч­ка, всту­пи­ли бо­го­мольцi з клу­ноч­ка­ми. Ва­силь з Ган­ною прис­та­ли до їх, щоб ра­зом йти до Києва. Вста­ли то­дi з-за сто­ла i по­ча­ли ла­го­ди­тись у до­ро­гу. Мо­ло­ди­цi за­го­ло­си­ли й за­ту­жи­ли, як по мерт­во­му.

    Виїхали за ца­ри­ну та й по­ча­ли про­ща­тись. Ста­ра ма­ти ки­ну­лась до Ва­си­ля й за­го­ло­си­ла:

    - Прощай, си­ну мiй, про­щай, Ва­си­лю! Хто ж мою ста­рiсть те­пер дог­ля­не, хто ж ме­не по­хо­ває!

    - Не плач­те, ма­мо, - втi­шав Ва­силь, - я вер­ну­ся, - а сам за слiзьми й свi­та не ба­чив.

    - Нi, си­ну! Я ста­ра, я вмру й те­бе не по­ба­чу… - Бiльш во­на нi­чо­го не ска­за­ла, тiльки пе­рех­рес­ти­ла си­на.

    Богомольцi обер­ну­лись до се­ла, пе­рех­рес­ти­лись до церк­ви. Ба­тi­жок свис­нув, ко­няч­ка на­тяг­ла­ся i по­ко­ти­ла вi­зок. Всi ти­хо зру­ши­ли з мiс­ця i пiш­ли пiд го­ру.

    Зосталась знов ста­ра Хо­ми­ха од­на з ма­леньким ону­ком. Ввiй­шла во­на в ха­ту, по­са­ди­ла ди­тя на лав­цi, а са­ма сi­ла одiтх­ну­ти, об­пер­шись ру­ка­ми об ла­ву.

    - Бодай же я, си­ну, - про­мо­ви­ла во­на до се­бе, - те­бе не ро­ди­ла, ко­ли маю до­тер­пi­ти за то­бою та­ко­го жа­лю! Бо­дай я бу­ла те­бе ма­леньким по­хо­ва­ла! Пе­реп­ла­ка­ла б, пе­ре­му­чи­лась би раз та й за­бу­ла…

    А тим ча­сом як ма­ти вип­ро­вод­жа­ла Ва­си­ля за ца­ри­ну, в од­но­му сад­ку, од са­мi­сiнько­го по­ля, спер­шись на тин, сто­яла Ма­ри­на. Пiд ви­со­кою та гiл­ляс­тою гру­шею, мiж зе­ле­ним виш­ни­ком не мож­на бу­ло зап­ри­мi­ти­ти її з до­ро­ги. За­те ж во­на ба­чи­ла че­рез тин, че­рез зе­ле­не гiл­ля i ца­ри­ну, й до­ро­гу да­ле­ко-да­ле­ко на го­ру, до са­мi­сiнько­го лi­су.

    За го­ди­ну або за двi по­пе­ред усього че­рез ту са­му ца­ри­ну Ма­ри­на вип­ро­ва­ди­ла в до­ро­гу сво­го мос­ка­ля з дру­ги­ми бо­го­мольця­ми. На­ло­жи­ла й во­на всього у клу­нок зад­ля йо­го у до­ро­гу, i жаль бу­ло тро­хи їй, бо мос­каль її був доб­рий, не ли­хий. Тiльки ли­ла во­на сльози не за ним, а за дру­гим, чу­жим…

    Марина сто­яла пiд гру­шею i пог­ля­да­ла че­рез кущ бу­зи­ни на ца­ри­ну, на до­ро­гу. З Хо­мен­ко­во­го дво­ра вий­шла куп­ка лю­дей. Ма­ри­на й поб­лiд­ла, й за­мер­ла, i охо­ло­ла.

    Через тин во­на ба­чи­ла все-все: ї як сто­яли бо­го­мольцi за ца­ри­ною, i як розп­ро­щу­ва­ли­ся. Во­на ба­чи­ла Ва­си­ле­вi сльози че­рез свої влас­нi сльози, що тек­ли рiч­кою з її чор­них очей. Не од­но сер­це ма­те­ри­не, не од­на ду­ша Ган­ни на бо­лi­ла за Ва­си­лем. Мiж виш­ня­ми, за бу­зи­ною бо­лi­ла ще од­на ду­ша, ще­мi­ло третє сер­це. I один бог вi­дає, кот­ре з їх бо­лi­ло най­бiльше.

    Одiйшли бо­го­мольцi тро­хи од се­ла, а Ва­силь ог­ля­нув­ся ще раз, щоб по­ди­ви­тись на се­ло, на свою ха­ту, на ста­ру ма­тiр, на до­ро­го­го си­на.

    Марина втер­ла очi ру­ка­вом i впи­ла­ся очи­ма в йо­го ли­це, в йо­го очi, в йо­го бро­ви. Нi­ко­ли не здається ми­лий та­ким ми­лим, до­ро­гим, як у са­му го­ди­ну розс­тан­ня й стра­ти! Нi­ко­ли не ба­чи­ла Ма­ри­на Ва­си­ля та­ким гар­ним, як в той час. Од­да­ла б во­на все на свi­тi, щоб цi­лий вiк сто­яти за ти­ном та хоч зда­ле­ки ди­ви­тись на йо­го. I прий­шла їй в го­ло­ву та­ка дум­ка: "Ко­ли б же йо­го або за­го­во­ри­ти, або за­во­ро­жи­ти, щоб вiн став ка­ме­нем, як стоїть те­пер на то­му мiс­цi, а я ста­ла кам'яна на сiм мiс­цi! Щоб ме­нi тiльки ди­ви­тись на йо­го бi­ле ли­це, чор­нi ку­че­рi, чор­нi очi; ди­ви­тись до­вi­ку i нi­ко­ли не пе­рес­та­ва­ти!.."

    А Ва­силь ка­ме­нем не став; обер­нув­ся на­зад i пi­шов ти­хо за людьми по око­пi. Вже вий­шли лю­ди на го­ру i до­хо­дять до лi­су, а Ма­ри­на стоїть, по­хи­лив­шись на тин, i очей не зво­дить з Ва­си­ля. По­вер­ну­ли бо­го­мольцi в рiд­кий лiс; за зе­ле­ни­ми ку­ща­ми ма­ня­чи­ли то лю­ди, то ко­няч­ка, то вi­зок. Ма­ри­на i там ло­ви­ла очи­ма сво­го ми­ло­го. З-за ку­щiв ви­нир­не то йо­го го­ло­ва, то пле­че, то май­нуть чор­нi ку­че­рi, а Ма­ри­ну не­на­че зда­вить за са­ме сер­це. Да­лi до­ро­га по­вер­ну­ла в гус­тий лiс, i швид­ко все не­на­че по­то­ну­ло й пiш­ло на дно десь в зе­ле­но­му мо­рi. Ма­ри­на вхо­пи­лась за кi­лок обо­ма ру­ка­ми, схи­ли­ла го­ло­ву на тин i дов­го хли­па­ла та по­би­ва­лась, об­ли­ва­ючи су­хий тин га­ря­чи­ми слiзьми…

    I знов ста­ло ти­хо й сум­но в Хо­ми­ши­нiй ха­тi. Знов ве­чiрньою до­бою мi­сяць заг­ля­дає у ма­ленькi вi­кон­ця, бi­лiє ко­мин, мрi­ють свя­тi на об­ра­зах. Хо­ми­ха спить i не спить, дрi­має i не дрi­має. I не ос­мi­хається до неї з за­кут­ка ли­це мо­ло­дої мо­ло­ди­цi, не ще­бе­чуть кру­гом неї ве­се­лi ону­ки. Все ми­ну­ло зад­ля ста­рої!

    I ба­чить во­на, як се­ред дня, шур­шанський за­вод, а кру­гом за­во­ду, як те вiй­сько, обс­ту­пи­ли лю­ди, та все соцькi та де­сят­ни­ки. Де­кот­рi пос­та­ва­ли на две­рях, на вiк­нах, щоб зас­ту­ка­ти на за­во­дi хлоп­цiв та заб­ра­ти в нек­ру­ти. Зга­да­ла во­на, що Ва­силь нi­би там на за­во­дi, i в ду­шi її по­хо­ло­ло. Ко­ли ди­виться: де­якi хлоп­цi вис­ка­ку­ють з вi­кон, як спо­ло­ха­нi ку­ри з сi­да­ла. Мiж ни­ми пiз­нає во­на сво­го Ва­си­ля.. Бi­жить Ва­силь з усiєї си­ли, а де­сят­ни­ки за ним. Вiн. пря­мує до лi­су, а де­сят­ни­ки вже от-от нас­ти­га­ють… Один вхо­пив за по­лу. Ва­силь впав на зем­лю, а де­сять душ на­сi­ло на йо­го; скру­чу­ють йо­му ру­ки й за­би­ва­ють у ко­лод­ку. Хо­ло­не сер­це ста­рої Хо­ми­хи; ввесь свiт - i фаб­ри­ка, i лiс, i не­бо - все за­хи­та­лось i зак­ру­ти­лось. I здається їй, що во­на вже вми­рає… i вмер­ла… Про­ки­дається ста­ра й не роз­бе­ре, чи жи­ва во­на, чи мерт­ва, чи на цiм свi­тi, чи вже на тiм.

    Повернулася Ган­на з Києва блi­да як смерть, ли­це змар­нi­ло, очi за­па­ли гли­бо­ко.

    Разом з ха­зяїном Ган­на не­на­че до­лю свою вип­ро­ва­ди­ла з ха­ти, а пус­ти­ла до се­бе ли­хе без­та­лан­ня! Ро­бить во­на i на се­бе, i на ди­ти­ну, i на ста­ру ма­тiр. А тут з ди­ти­ною i на ро­бо­ту не прий­ма­ють, не мож­на i на за­во­дi ста­ти. А по­ки­ну­ти нi на ко­го, най­ня­ти няньку - нi за що, од­да­ти до лю­дей - бо­лить сер­це ма­те­ри­не! Ста­ру ма­тiр вже бог прий­няв до се­бе.

    Набрала Ган­на у лю­дей ко­но­пель та льону i по­ча­ла пряс­ти за хлiб та за пла­ту. Чи ко­рис­ний же той хлiб, зак­ру­че­ний пуч­ка­ми та ве­ре­те­ном! Тре­ба й одяг­тись, i обу­тись, го­ду­ва­ти се­бе й ди­ти­ну, тре­ба й ха­ту ог­рi­ти, жаль i Ва­си­ля.

    Як по­дасть, бу­ло, об со­бi звiст­ку, то Ган­на, бу­ло, аж по­ве­се­лi­шає, аж ожи­ве. А зга­дав­ши про йо­го до­лю, вий­ме, бу­ло, з скри­нi кар­бо­ван­ця або й два та й пош­ле. "Се йо­го пра­ця, - бу­ло, ка­же во­на, - не­хай же вiн i по­ко­рис­тує! А я зду­жа­ти­му - за­роб­лю. Ос­тан­ню хус­ти­ну про­дам, та пош­лю йо­му на чу­жи­ну…"

    Невеселi та ко­ро­тенькi пи­ли­пiв­ча­нi днi, а ще смут­нi­шi дов­гi-дов­гi, як мо­ре, но­чi! День схо­жий на ве­чiр, а ве­чiр на нiч. По за­кут­ках в ха­тi з ран­ку до ве­чо­ра сто­ять дi­ди; один день тем­ний, а дру­гий ще тем­нi­ший, од­на нiч чор­на, а дру­га ще чор­нi­ша. На не­бi гус­тi хма­ри, на зем­лi гус­тий ту­ман. Вi­тер виє звi­рю­кою, свис­тить По­пiд стрi­ха­ми, крiзь тин, гу­де сум­но в ви­во­дi.

    Ганна си­дить ко­ло вi­кон­ця за гре­бе­нем, а Йвась ко­ло неї. з раннього ра­на до пiзнього ве­чо­ра хур­чить ве­ре­те­но в ха­тi та трi­щить мич­ка на гре­бе­нi. Од­ною пiс­нею, бу­ло, роз­ва­жає се­бе мо­ло­ди­ця. Та яка ж то смут­на бу­ла пiс­ня! Жа­лiб­нi­ша вiд са­мо­го жа­лю, смут­нi­ша вiд са­мо­го смут­ку, гiр­ка, як са­ме го­ре! I не раз, бу­ло, до де­яких пi­сень прик­ла­дає Ган­на сло­ва про своє го­ре, про сво­го ми­ло­го, чор­ноб­ри­во­го, що поїхав в да­ле­ку сто­ро­ноньку.

    Одна втi­ха зад­ля неї -син. По­ки­не, бу­ло, гре­бiнь, вiзьме ди­ти­ну на ру­ки, при­гор­тає, об­нi­має, об­ли­ває слiзьми, про­мов­ляє до йо­го. А ма­ле ди­тя, ди­виться на ма­тiр, бу­ло, й со­бi скри­виться, над­ме гу­бе­ня­та та й ро­зiллється слiзьми, як ста­ре. А бу­ло, як прий­де не­дi­ля або свя­то, як тiльки бовк­не дзвiн, Ган­на по­пе­ред усiх iде до церк­ви. Над­во­рi не­го­да та тем­на нiч, вi­тер вiє, а Ган­на не вва­жає, йде до церк­ви. I десь у тем­но­му ку­точ­ку од­нi­сiнька в церк­вi, то­дi як дяк чи­тає на кри­ла­сi, во­на б'є пок­ло­ни та мо­литься за сво­го чо­ло­вi­ка.


    Тим ча­сом по­рож­нiє в ха­тi, пус­тiє i в ко­мо­рi, i на дво­рi, бо, ска­за­но, без ха­зяїна двiр пла­че. А на до­лю жi­но­чу зос­та­лись ко­чер­ги та ве­ре­те­но. Чи ба­га­то ж зак­ру­тиш тим ве­ре­те­ном? Гiр­кий хлiб вдо­ви й си­ро­ти! Од йо­го не­да­ле­ко до го­лод­ної смер­тi. I по­ча­ла Ган­на пот­ро­ху спро­ду­ва­ти де­що з ха­зяй­ст­ва. Не ста­ло сi­на й со­ло­ми: тре­ба ко­ро­ву про­да­ва­ти. А ко­ро­ва ху­да-ху­да, на­си­лу на но­гах стоїть! Бо­ки по­за­па­да­ли, шерсть ста­ла ще­ти­ною, реб­ра хоч по­лi­чи, но­ги як цiв­ки, звiс­но, як зи­мою му­жи­ча ско­ти­на. Зво­дять її на­вес­нi дрюч­ка­ми з мiс­ця.

    Вивела ко­ро­ву на яр­ма­рок. Ог­ля­да­ють жи­ди ко­ро­ву з усiх бо­кiв та да­ють та­ку цi­ну, що Ган­нi аж сльози на­вер­та­ються на очi. Нiг­де дi­тись! Го­ре та нуж­да кру­гом. Про­да­ла, як дур­но од­да­ла!

    Спродала Ган­на, що бу­ло зай­ве в скри­нi, де­якi хуст­ки ста­рої по­кiй­ни­цi, де­якi спiд­ни­цi. Нi­чо­го так їй не бу­ло жал­ко, як тих руш­ни­кiв. По­вий­ма­ла з скри­нi, ро­зiс­ла­ла по всьому сто­лi, роз­вi­ша­ла на об­ра­зах, на стi­нах, щоб хо­ча на­ди­ви­тись. А руш­ни­ки все гар­нi, бi­ло-бi­ло убi­ле­нi, по­ви­ши­ва­нi ор­ла­ми та чер­во­ним хме­лем. Одiй­шла Ган­на, пiд­пер­ла го­ло­ву ру­кою, ог­ля­да­ючи руш­ни­ки, зга­да­ла своє дi­воцт­во:

    - Рушнички ви мої по­ви­ши­ва­нi! Чи я вас не вбi­ли­ла, що об­да­ри­ла ва­ми свою до­лю й не­до­лю, своє щас­тя й без­та­лан­ня! Я вас пря­ла, но­чей не­до­си­па­ла, бi­ли­ла вас в зе­ле­но­му лу­зi пiд чер­во­ною ка­ли­ною; вмо­ча­ла вас, як по­чав со­ло­вей­ко ще­бе­та­ти. Да­ва­ла я вас ми­ло­му, а, знать, моя не­до­ля то­дi мiж ста­рос­та­ми в ха­тi сто­яла!

    Рушнички ви мої, шов­ком пе­рет­ка­нi! З ва­ми я жда­ла сво­го ми­ло­го, чор­ноб­ри­во­го; розс­те­ля­ла вас при пов­но­му мi­ся­це­вi, щоб мiй ми­лий був гар­ний, як мi­сяць на не­бi, щоб жит­тя моє бу­ло яс­не, як яс­нi зо­рi. Не про­дам я вас зро­ду-звi­ку!

    Тiльки ме­нi й ра­дос­тi, що гля­ну на вас та зга­даю своє дi­воцт­во, своє же­ни­хан­ня, своє за­ли­цян­ня. Не про­дам вас, не про­дам!..

    V

    Хмарна осiнь над­во­рi, смут­но в Ган­ни­нiй ха­ти­нi. Ган­на си­дить за гре­бе­нем та ду­му ду­має. В ха­тi ти­хо, як у пуст­цi. Кiт си­дить на пе­чi, зап­лю­щив­ши очi, пi­вень при­сiв пiд по­лом, дрi­мав, опус­тив­ши кри­ла. На­вiть ди­ти­на си­дi­ла ти­хо, не пус­ту­ва­ла, за­ду­ма­лась й го­лiв­ку схи­ли­ла. Су­му­ють стi­ни, су­му­ють вiк­на по­зап­ла­ку­ва­нi, су­мує, не­на­че ду­му ду­має, пiч…

    А тим ча­сом ра­зом у трьох вiк­нах май­ну­ла жi­но­ча го­ло­ва в чер­во­нiй хуст­цi. Не­на­че ра­зом рип­ну­ли сi­неш­нi й хат­нi две­рi, i се­ред ха­ти пе­ред Ган­ною, як блис­кав­ка впа­ла з ко­ми­на, ста­ла Ма­ри­на.

    - Добривечiр то­бi, Ган­но, в ха­ту! - ляс­ну­ла во­на го­лос­но, на всю ха­ту, мов бряз­ну­ла склян­кою об зем­лю.

    Ганна аж зат­ру­си­лась, не­на­че об­ли­та хо­лод­ною во­дою. Ди­ти­на зля­ка­лась i зап­ла­ка­ла. Кiт ско­чив з пе­чi пiд пiл, не­на­че йо­го хто по­тяг дуб­цем, а пi­вень за­со­ко­тав, за­ля­пав кри­ла­ми й зас­пi­вав. Десь у кут­ку зад­зиж­ча­ла му­ха. Ве­се­ла Ма­ри­на спо­ло­ха­ла сон­ну ха­ту; все жи­ве в ха­тi знов ожи­ло, про­ки­ну­лось, за­шу­мi­ло, за­го­мо­нi­ло. По сум­них стi­нах, по тем­них кут­ках не­на­че хви­ля­ми роз­ли­лась ве­се­лiсть, не­на­че про­мiнь вес­ня­но­го сон­ця вле­тiв у ха­ту i ра­зом блис­нув на всi кут­ки. I пiч гля­ну­ла ве­се­лi­ше, i вiк­на ди­ви­лись не­на­че свiт­лi­ше. Зак­ра­си­ла со­бою кра­са Ма­ри­ни­на вбо­гу ха­ту, не­на­че кущ чер­во­ної ка­ли­ни кра­сить зе­ле­ний гай. З то­го ча­су, як Ган­на вий­шла за Ва­си­ля, мiж под­ру­га­ми не­на­че не­доб­рий чо­ло­вiк за­го­ро­див стеж­ку ти­ном. Бу­ло, Ган­на й зай­де до Ма­ри­ни, то не­лю­ба вже, не­щи­ра роз­мо­ва бу­ла мiж ни­ми!

    Як же зос­та­лась Ган­на са­ма в ха­тi без­та­лан­ни­цею, знов Ма­ри­на при­гор­ну­лась до Ган­ни; взяв її жаль, як по­чу­ла во­на, що Ган­на пла­че, по­би­вається од­на-однi­сiнька у своїй ха­ти­нi! Не втер­пi­ла - при­бiг­ла Ма­ри­на!

    - Молодице - зад­рi­бо­тi­ла Ма­ри­на. - Бiй­ся ти бо­га або кот­рої свя­то­го! Зглянься на се­бе, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на, по­вер­нув­ши Ган­ну до вiк­на i див­ля­чись їй в вi­чi. - Ли­це твоє змар­нi­ло, очi по­за­па­да­ли, блi­да ти як смерть. Де ж по­дi­ла­ся твоя кра­са? Тiнь твоя тiльки си­дить тут на дни­щi!..

    - Бо су­мую, та пла­чу, та пра­цюю, но­чi не­до­си­паю, - од­ка­за­ла Ган­на.

    - Та не­хай во­на про­па­де, ота iро­до­ва ро­бо­та! Чи вже ж ти хо­чеш за­па­ку­ва­ти се­бе над цим дни­щем?

    Як та ме­тiль, вхо­пи­ла Ма­ри­на мич­ку з гре­бе­ня i швир­го­ну­ла на ко­мин; мич­ка за­че­пи­лась за трiс­ки на ко­ми­нi i хи­мер­но прос­тяг­ла свою дов­гу бо­ро­ду вниз, аж ди­ти­на за­ре­го­та­лась. Гре­бiнь по­ле­тiв пiд пiл, дни­ще за­гур­ко­тi­ло аж на го­ри­ще, вда­ри­лось об крок­ви i геп­ну­ло на сте­лю.

    - Марино! що це ти ви­роб­ляєш, на­че ма­ленька! Я не люб­лю та­ких жар­тiв, - ка­же Ган­на.

    Червона, як жар, ве­се­ла, як ди­ти­на, Ма­ри­на вхо­пи­ла Ган­ну за ру­ку i по­ча­ла, жар­ту­ючи, кру­ти­тись по ха­тi.

    - Марино! на­вi­же­на мо­ло­ди­це! - пру­ча­ла­ся Ган­на. - Сьогод­нi свя­та п'ятни­ця! Геть со­бi з тан­ця­ми: не до тан­цiв те­пе­рич­ки ме­нi!

    А Ма­ри­на б'є тро­па­ка, та ще й прис­пi­вує:

    Як я бу­ла мо­ло­дою - пре­по­доб­ни­цею,

    Повiсила хвар­ту­ши­ну над вi­кон­ни­цею.

    Хто йде, то кив­не, а хто їде, морг­не!

    - Ганно! сест­ри­це! Чи вже ж ти хо­чеш за­на­пас­ти­ти свiй вiк, мар­но стра­ти­ти лi­та свої мо­ло­дi; чи вже ж то­бi не жаль своєї кра­си, ли­ця бi­ло­го, брi­вок то­неньких!

    - Нащо ме­нi кра­са тая, ко­ли не­ма мо­го Ва­си­ля. Зад­ля ко­го ж цвiс­ти­ме во­на? Не­хай в'яне моє ли­це, за­па­да­ють мої очi, ли­ня­ють бро­ви, бо нi­ко­му ди­ви­тись на їх…

    - Ож пос­лу­хай, Ган­но, ме­не, не­ро­зум­ної! I Ва­силь твiй не за­ги­нув, нiг­де не дiв­ся, мо­же, швид­ко й прий­де! А на свi­тi не од­нi бро­ви чор­нi, не од­нi очi го­рять вог­нем. Од­нi бро­ви чор­нi, а дру­гi чор­нi­шi, од­нi очi го­рять вог­нем, а дру­гi па­ла­ють, як по­лум'я, од­но сер­це теп­ле, а дру­ге теп­лi­ше.

    Сама Ма­ри­на зiтх­ну­ла по своїй ре­чi, бо зга­да­ла, що є на свi­тi од­но сер­це най­теп­лi­ше, од­нi очi най­чор­нi­шi, од­на ду­ша най­ми­лi­ша.

    - Богзна-що ти оце вер­зеш, Ма­ри­но! - од­ка­за­ла Ган­на. - Я то­дi тiльки щас­ли­ва, як пi­ду до церк­ви та по­мо­лю­ся бо­гу за сво­го Ва­си­ля…

    - А я й бо­го­вi мо­лю­ся, i на хлоп­цiв див­лю­ся! Ме­нi шко­да моєї мо­ло­дої кра­си, моєї ко­си. Не­хай цвi­те, не мар­нiє моє ли­це, не ли­ня­ють бро­ви! Не­хай люб­лять ме­не хлоп­цi мо­ло­дi й хо­ро­шi! Я мо­ло­да, хо­чу всмак на­жи­тись в свi­тi, хо­чу бу­ти щас­ли­ва i ве­се­ла.

    Ото ме­нi щас­тя, Ган­но, як я стою вве­че­рi пiд виш­ня­ми та до­жи­даю сво­го ми­ло­го, чор­ноб­ри­во­го, як вiн свис­не три­чi за став­ком мiж вер­ба­ми, по­да­ючи ме­нi звiст­ку. А в ме­не сер­це хо­ло­не й ду­ша хо­ло­не! I доб­ре ме­нi, i страш­но ме­нi, аж при­хи­лю­ся я до виш­нi… А тут чую, ше­лес­ну­ло че­рез тин, ше­лес­тить лист гар­бу­зо­вий, гой­дається ви­со­ка ку­ку­руд­за й со­няш­ни­ки. А ми­лий вип­ли­ває звiд­тiль, як яс­ний мi­сяць схо­дить, наб­ли­жається до ме­не, моє сер­це млiє, ум­лi­ває… Чи то ж не щас­тя, Ган­но, вве­че­рi, об­няв­шись з ми­лим, слу­ха­ти, як ще­бе­че со­ло­вей­ко? Чи то ж не до­ля, як при­гор­не ми­лий до сво­го сер­денька, як ди­ви­тись йо­му в вi­чi, цi­лу­ва­ти йо­го бро­ви, йо­го очi?

    Марина по­ло­жи­ла обид­вi ру­ки на Ган­ни­нi пле­чi i при­па­ла го­ло­вою до її пле­ча.

    - I го­дi. Ма­ри­но, - од­ка­за­ла Ган­на. - Не зад­ля ме­не жар­ти та смi­хи. Не зад­ля ме­не чор­нi­ють бро­ви та очi. Ми­ну­ло­ся моє ко­хан­ня, моє же­ни­хан­ня! По­манд­ру­ва­ло моє щас­тя з Ва­си­лем в да­ле­ку сто­ро­ноньку.

    - Але ж ти на­жи­ла­ся з ми­лим, Ган­но! А я пiш­ла за­мiж за не­лю­ба i не заз­наю та­ко­го щас­тя, як то­бi су­ди­ло­ся… Я й не на­ко­ха­лась, я й не нав­тi­ша­лась! Про­щай, Ган­но, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на, - час до­до­му. При­ходь до ме­не, Ган­но, завт­ра вве­че­рi, по­ба­ла­каємо, по­жар­туємо, роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи…

    Густий осiн­нiй ту­ман встає над лi­сом ве­чiрньою до­бою. В се­лi ти­хо, на ули­цях пус­то. Мi­сяць свi­тить, як че­рез си­то; вi­тер ко­ли­ше го­ли­ми вер­бо­ви­ми вер­ха­ми. Ма­ри­на дiв­чат до се­бе на ве­чор­ни­цi зак­ли­кає:

    - Дiвчата-сестрицi! прий­дiть завт­ра до ме­не на ве­чор­ни­цi! Скуч­но ме­нi, мо­ло­дiй, са­мiй в ха­тi жи­ти. Мар­но пли­вуть мої днi за дня­ми, лi­та за лi­та­ми! Пос­тiль бi­ла, стi­на нi­ма, нi до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти. Прий­де день -жу­рю­ся, прий­де нiч -су­мую. При­ходьте, дiв­ча­та!

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо! - од­ка­зу­ють дiв­ча­та.


    - А я зак­ли­чу до се­бе троїстi му­зи­ки та на­ма­ню хлоп­цiв пов­ну ха­ту, i кiм­на­ту, ще й под­вiр'ячко! То­му кив­ну, то­му морг­ну, i на­ли­нуть до ме­не, як ор­ли, як со­ко­ли. По­роз­чи­няю во­рi­теч­ка, бу­ду вас жда­ти, в вiк­на виг­ля­да­ти. При­ходьте ж, дiв­ча­точ­ка!..

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо, прий­де­мо!.. Гус­тий ту­ман по­ко­тив­ся яром; в се­лi ще ти­хi­ше; мi­сяць на­си­лу виг­ля­да з-за гус­тої хма­ри, не­на­че свi­тить че­рез гус­те по­лот­но.

    Марина, де не встрi­не хлоп­цiв, до се­бе на ве­чор­ни­цi зак­ли­кає:

    - Хлопцi! завт­ра в ме­не ве­чор­ни­цi! Моя ха­та скраю, во­на стоїть у виш­нях, а двiр у че­реш­нях. Ли­хих со­бак не маю. За­вер­тай­те ту­ди, хлоп­цi, не ми­най­те ме­не! Як ми­не­те мою ха­ту - не зай­май­те ме­не!

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо, як дiв­ча­та бу­дуть! - од­ка­зу­ють хлоп­цi.

    - То не гай, де со­ло­вей­ки не ще­бе­чуть; то не ве­чор­ни­цi, де дiв­чат не­має! Моя ха­та, а ва­шi му­зи­ки. На­ша пляш­ка й чар­ка, на­ша ве­че­ря, а ва­ше мед-ви­но, го­рi­лоч­ка, ма­ков­ни­ки та ме­дя­ни­ки. А са­ма я мо­ло­денька, гу­ля­ти ра­денька! Не ди­вiться, хлоп­цi, що на ме­нi хуст­ка! Сер­це моє дi­во­че. Лич­ко моє не змар­нi­ло, бро­ви не зли­ня­ли. Люб­лю спi­ви, люб­лю жар­ти, люб­лю вус чор­ний, пог­ляд ор­ли­ний!

    Не ли­шай­те ме­не, хлоп­цi! Як ми­не­те мою ха­ту, не чi­пай­те ме­не!

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо, прий­де­мо!

    Мiсяць вип­лив з-за гус­то­го ту­ма­ну на синє не­бо; за­тих вi­тер i на­си­лу ше­лес­тить су­хим лис­тям. I яс­нi­ше, i теп­лi­ше над­во­рi. Ма­ри­на Ва­си­ля, най­кра­що­го па­руб­ка на все се­ло, до се­бе на ве­чор­ни­цi зак­ли­кає:

    - Прийди, сер­це, Ва­си­лю, завт­ра вве­че­рi до ме­не! В ме­не бу­де дiв­чат, як зi­рок на не­бi; в ме­не бу­де хлоп­цiв, як ма­ко­во­го цвi­ту на го­ро­дi. Бу­де­мо гра­ти, спi­ва­ти, тан­цю­ва­ти, са­мих се­бе роз­ва­жа­ти. Прий­ди, сер­це моє!

    Прийди, сер­це, Ва­си­лю! Зад­ля те­бе при­бе­ру­ся, як на Ве­лик­день! Три­чi вми­юсь з по­лу­мис­ка свi­жою во­дою, на­дi­ну де­сять раз­кiв доб­ро­го на­мис­та з ду­ка­чем, взу­юся в чер­во­нi чо­бо­ти. По­бе­ре­мось за ру­ченьки, бу­де­мо по ха­тi по­ход­жа­ти. Прий­ди ж, до­ле моя!

    Прийди ж, до­ле моя! Бу­де в ме­не їсти й пи­ти! Ве­че­ря моя смач­на, ха­та моя теп­ла.

    Взяла Ма­ри­на хлоп­ця за пiд­бо­рi­док, по­цi­лу­ва­ла три­чi, аж од­ляс­ки пiш­ли по­пiд вер­ба­ми, i по­ле­тi­ла вiт­ром по­пiд ого­ро­да­ми, а навз­до­гiн­цi за нею по­бiг­ла по ти­ну чор­на тiнь її.

    Ввечерi у су­бо­ту сум­но та жа­лiб­но за­гув мо­мо­тянський дзвiн. Гу­ляє вi­тер по ули­цях, з не­ба по­ро­шить кру­па­ми. Нi­ко­го не­ма в церк­вi. Од­на Ган­на вий­шла з цвин­та­ря, не­на­че тiнь яко­гось мер­ця, i поп­лен­та­ла­ся по­пiд ти­на­ми.

    "Адже ж ме­не про­си­ла до се­бе Ма­ри­на, - зга­да­ла Ган­на. - Зай­ду на ча­сок, по­сид­жу, по­ба­ла­каю. Од­на­че сьогод­нi ро­би­ти грiх", - по­ду­ма­ла Ган­на i по­вер­ну­ла до Ма­ри­ни­ної ха­ти. В ха­тi у Ма­ри­ни в пе­чi па­лає по­лум'я, свiт­ло так i б'є, так i ллється кру­гом хви­ля­ми з усiх трьох вi­кон i ос­вi­чує вер­би та виш­нi.

    "Марина та­ки жде ме­не, - ду­ма­ла со­бi Ган­на, - ве­че­рю, ма­буть, ва­рить", - мiр­ку­ва­ла во­на. Од­чи­ни­ла сi­неш­нi две­рi й зди­ву­ва­лась! В ха­тi гу­де, як в ули­ку бджо­ли.

    "Чи не заб­лу­ди­ла я, - по­ду­ма­ла Ган­на i вий­шла над­вiр, - нi!.. Ма­ри­нин двiр i во­ро­та. Ввiй­ду в ха­ту".

    Ввiйшла Ган­на й стов­пом ста­ла. В ха­тi яс­но, як се­ред дня. Го­рить ка­га­нець i двi свiч­ки, в пе­чi па­лає по­лум'я i ми­го­тить ве­се­ли­ми хви­ля­ми по бi­лих стi­нах. На лав­ках, на по­лу, на пе­чi об­сi­ли, як хма­ра, дiв­ча­та та хлоп­цi! Смiх, ре­гiт, жар­ти та спi­ви! На скри­нi си­дять му­зи­ки. Се­ред ха­ти уб­ра­на, як у праз­ник, по­ход­жає Ма­ри­на, як та па­ва, та заг­ля­дає в пiч.

    - А я те­бе, Ган­но, жду не дiж­ду­ся! - гук­ну­ла Ма­ри­на. - Заг­рай­те, му­зи­ки, дрiб­но та ве­се­ло! Зас­пi­вай­те, дiв­ча­та, про та­лан, про щас­тя.

    - Що се та­ке. Ма­ри­но, - од­ка­зує Ган­на. - Чи ве­сiл­ля справ­ляєш, чи що? Ко­го ж за­мiж даєш, ко­го же­ниш?

    - Женю я свiй та­лан, ви­даю за­мiж свою до­лю! Грай­те, му­зи­ки, й не пе­рес­та­вай­те!

    Музики вче­са­ли ме­те­ли­цi. Ма­ри­на як сто­яла з ро­га­чем в ру­ках, так i по­вi­ялась, i по­тяг­ла за со­бою Ган­ну. Ган­на одiпх­ну­ла її й ста­ла од­да­ле­ки.

    - Як не хо­чеш, то я й са­ма! - ка­же Ма­ри­на. - Заб'ю ли­хо тро­па­ком, за­топ­чу но­га­ми! Грай­те, му­зи­ки, або гро­шi вер­тай­те! - А са­ма прис­пi­вує:

    Ой пiш­ла б я на му­зи­ки,

    Як дасть батько п'ята­ка, -

    Закрутилася б на­вi­ки

    Та вда­ри­ла тро­па­ка!

    Тут-туп нi­женька­ми,

    Дзень, дзе­лень пiд­кiв­ка­ми!

    Гоп-чук-га! тро­па­ка!

    Бо я зро­ду та­ка!

    Ткач Ми­ко­ла ки­нув­ся до Ган­ни й хо­тiв по­тяг­ти її в та­нець.

    - Одчепись, по­га­ний! - виз­вi­ри­ла­ся на йо­го Ган­на так, що аж в ха­тi стих­ло, аж за­мовк­ли хлоп­цi та дiв­ча­та.

    - Останнiй раз но­га моя в твоїй ха­тi, - про­мо­ви­ла Ган­на. - Не пе­рес­туп­лю я. Ма­ри­но, тво­го по­ро­га!

    Ганна гурк­ну­ла двер­ми, аж вiк­на задз­ве­нi­ли. Хлоп­цi ре­го­та­лись, а ткач од­чи­нив две­рi та й гук­нув вслiд:

    - Тю-тю, дур­на - на­вi­же­на мос­ков­ка! Чи прис­вя­ти­ла­ся, чи в чер­ни­цi ду­маєш йти!

    Розiйшлись ве­чор­ни­цi. Як ме­тiль, ки­ну­лась Ма­ри­на, i поп­ри­би­ра­ла, й по­ви­мi­та­ла, й по­вит­ру­шу­ва­ла, й по­ви­ми­ва­ла. Зас­ла­ла стiл ска­тер­тею, пос­те­ли­ла пос­тiль, в но­чо­ви на­ли­ла ми­тi­лю, щоб зми­ти го­ло­ву, бо бу­ла су­бо­та.

    Сидить Ма­ри­на кi­нець сто­ла, роз­чi­сує ко­су. Гус­та чор­на ко­са роз­па­лась чор­ною хви­лею по бi­лiй со­роч­цi, по ска­тер­тi. Че­ше во­на ко­су, а гус­тий во­лос аж ви­лис­кується.

    Задумалась Ма­ри­на; ру­ка з гре­бiн­цем зак­ляк­ла на ко­сi… В ушах гув бу­бон, скри­пi­ли скрип­ки, в очах ми­го­тi­ли чор­нi бро­ви, чор­нi очi па­ру­бо­чi.

    "Короткий той ве­се­лий вiк дi­во­чий! Я й не на­гу­ля­лась, i не нас­пi­ва­лась! Вер­нiться ж на­зад, лi­та мої мо­ло­дi, дi­во­чi! Ко­ли б я зна­ла, де рос­те та­ке зiл­ля, що лi­та вер­тає, ко­ли б зна­ла, де жи­вуть та­кi зна­хур­ки, щоб од­ро­би­ли моє го­ре, щоб вер­ну­ли мiй вiк дi­во­чий, пiш­ла б на край свi­ту, не спи­ни­ла­ся б!"

    Засвiтила Ма­ри­на свiч­ку, пос­та­ви­ла на сто­лi дзер­кальце, од­чи­ни­ла скри­ню й вий­ня­ла з чор­ної хуст­ки ки­бал­ку з квiт­ка­ми, з стрiч­ка­ми, з вiн­ця­ми, -ту ки­бал­ку, у кот­рiй во­на сто­яла пiд вiн­цем у церк­вi.

    Перед дзер­кальцем на­дi­ла во­на на го­ло­ву ки­бал­ку. Кiн­цi стрi­чок чер­во­них, си­нiх i зе­ле­них пiр­ну­ли в роз­че­са­ну ко­су.

    Глянула Ма­ри­на на се­бе в дзер­ка­ло, i сльози по­ко­ти­лись з очей. В дзер­ка­лi чор­нi­ли блис­ку­чi очi, чор­нi бро­ви, а го­ло­ва цвi­ла квiт­ка­ми. Пер­ша ма­кiв­ка на го­ро­дi не бу­ла та­ка гар­на, як Ма­ри­на в квiт­ках та стрiч­ках. По­вер­ну­лась Ма­ри­на бо­ком, май­ну­ла чор­на ко­са з стрiч­ка­ми й роз­си­па­лась по пле­чах i по гру­дях. Сер­це зом­лi­ло в Ма­ри­ни.

    Маринi ста­ло душ­но; в вис­ках не­на­че хто мо­ло­точ­ка­ми сту­ко­тiв, го­ло­ва мо­ро­чи­лась; їй хо­тi­лось спi­ва­ти, за­бав­ля­тись, ку­дись iти, шу­ка­ти яко­гось щас­тя. Во­на чу­ла, що не на­гу­ля­лась i не на­тан­цю­ва­лась. Ти­хий свiт мi­ся­ця ма­нив її, нi­би пiс­ня со­ло­вей­ка.

    "Пiду ж я в сад та зга­даю своє дi­ву­ван­ня, своє за­ли­цян­ня", - ду­ма­ла Ма­ри­на.

    Надворi втих­ло й по­теп­лi­ша­ло; ти­хий вi­тер лед­ве ше­лес­тiв су­хим виш­не­вим лис­том; мi­сяць пов­ний, але не яс­ний сто­яв ви­со­ко. Ма­ри­на гля­ну­ла на виш­нi, що сто­яли без лис­ту i на­га­ду­ва­ли їй, що спа­де ко­лись i її кра­са, як виш­не­вий лист.

    - Розмай, вiт­ре, мою чор­ну ко­су до по­яса! Ви, зi­роньки, гляньте на мої брi­воньки, на мої квi­тоньки! А ти, мi­ся­ченьку, по­ди­вись на моє ли­ченько, на мою кра­су. А ко­ли ба­чиш, ко­го я люб­лю, в да­ле­кiй сто­ро­нi зга­дай йо­му про ме­не, на­ве­ди на йо­го хоч сон про ме­не.

    Свiтло го­рить в ха­тi. Ма­ри­ну сон не бе­ре. Гу­де, не пе­рес­тає в ву­шах бу­бон, рип­лять скрип­ки, пе­ред очи­ма ма­ня­чать ве­се­лi ли­ця. Ко­ли зра­зу в дум­цi її з'яви­лось ли­це Ган­ни­не сер­ди­те.

    "Боже ж мiй! що я на­ро­би­ла, - по­ду­ма­ла Ма­ри­на. - Во­на ска­за­ла, що не пе­рес­ту­пить бiльше мо­го по­ро­га. Розг­нi­ва­ла я свою до­ро­гу дав­ню под­ру­гу".


    Встала Ма­ри­на, як си­дi­ла, в квiт­ках, стрiч­ках, на­ки­ну­ла ко­жу­ши­ну i по­ле­тi­ла до Ган­ни пiзньою до­бою.

    - Чи спиш, Ган­но? - спи­та­ла Ма­ри­на, пос­ту­кав­ши в вiк­но.

    - Нi, не сплю; йди в ха­ту, - од­ка­за­ла Ган­на. В ха­тi бу­ло свiт­ло, бо свi­тив мi­сяць. Ган­на гля­ну­ла й пе­рех­рес­ти­лась. Їй зда­лось, що то ма­ра.

    - Не бiйсь, Ган­но! Се я дi­вую при мi­ся­це­вi та при зо­рях. За­бу­лась зня­ти квiт­ки, як зга­да­ла, що оби­ди­ла те­бе, так i при­ле­тi­ла до те­бе.

    - Насмiялася ти з ме­не. Ма­ри­но! -ка­же Ган­на. - Завт­ра свя­та не­дi­ля, я бу­ла в церк­вi - бо­гу мо­ли­ла­ся i за се­бе, й за чо­ло­вi­ка, i за те­бе, i за всiх. А ти ме­не зап­ро­ва­ди­ла на ве­чор­ни­цi. Ме­нi ка­за­ла од­на чер­ни­ця в Ле­бе­ди­нi: хто в церк­ву не йде або гу­ляє про­ти праз­ни­ка, пiд тим на сiм саж­нiв зем­ля ог­нем го­рить. Що ти ро­биш, Ма­ри­но? Сха­ме­ни­ся! Хi­ба ж ти ма­ленька, чи що? Не знаєш, що мо­ло­ди­цi грiх вби­ра­тись в дi­во­чий убiр? Чи не до пе­ре­лес­ни­ка вбра­лась ти в стрiч­ки та квiт­ки?

    - Прости ме­нi, сер­це Ган­ну­сю! А я за­гу­ля­лась та й за­бу­ла, що завт­ра не­дi­ля. I бай­ду­же…

    - Завела ме­не мiж па­руб­ки, - го­во­ри­ла да­лi Ган­на, - не­хай во­ни дiв­ча­там сняться… Та в те­бе ж чо­ло­вiк є. Що вiн ска­же, як до­до­му по­вер­неться? Ти ж ха­зяй­ка в своїй гос­по­дi! Те­бе ж лю­ди осу­дять!

    - Як схо­тять, - ка­же Ма­ри­на. - Я не бо­юсь людсько­го по­го­во­ру. Жар­тую, бо я мо­ло­да, бо хо­чу про­жи­ти свiй вiк ве­се­ло, щоб не мар­но прой­шли лi­та мої мо­ло­дi.

    - А я й до­сi сто­яла пе­ред об­ра­за­ми та бла­га­ла за те­бе гос­по­да ми­ло­серд­но­го, щоб те­бе гос­подь на­вiв на доб­рий ро­зум, щоб не глу­зу­ва­ли з те­бе лю­ди.

    - Вибачай же ме­нi та не сердься на ме­не, Ган­но. Спа­си­бi то­бi. На доб­ра­нiч!

    

VI

    

    Не один рiк ми­нув. Спо­рож­ни­лась Ган­ни­на скри­ня. Пус­тiє i в ко­мо­рi, i на дво­рi. По­вiт­ка по­хи­ли­лась на­бiк, пок­рiв­ля свi­титься, стрi­хи обс­ми­ка­нi, ого­ро­жа сип­леться. Не­ма за що об­ла­го­ди­тись мос­ков­цi!

    Ганна гро­шей не жа­лу­ва­ла: по­ки по­да­вав чо­ло­вiк об со­бi звiст­ку, по­си­ла­ла, що, бу­ло, зак­ру­тить ве­ре­те­ном. А тим ча­сом ми­нає рiк, ми­нає й дру­гий - Ва­силь не по­дає об со­бi звiст­ки.

    Вже й пи­та­ла, i пе­ре­пи­ту­ва­ла лю­дей, пи­та­ла й мос­ка­лiв, хо­ди­ла i до свя­ще­ни­ка. Нiх­то не знає, не вi­дає. I яких ду­мок не пе­ре­ду­ма­ла мос­ков­ка, си­дя­чи за гре­бе­нем! Не раз во­на пла­ка­ла i ту­жи­ла за ним, як за мерт­вим. Не­дур­но ж за­го­мо­нi­ли, що десь страш­на вiй­на.

    Тим ча­сом на втi­ху ма­те­рi пiд­рос­тав син. Ди­виться во­на, не на­ди­виться на сво­го си­на; втi­шається не нав­тi­шається своїм Iва­сем! Хист­кий, як би­ли­на, рiв­ний, як оче­ре­ти­на, жва­вий, як щиг­лик, ви­рос­тає Iвась. Вже йо­му пе­рес­ту­пає за де­сять ро­кiв; i но­сик вип­рав­ляється, i бро­ви гус­тi­ша­ють, i лич­ко на­ли­вається, як яб­луч­ко. I не раз, бу­ло, Ган­на, пок­лав­ши йо­го го­лов­ку со­бi на ко­лi­на, про­мов­ляє до йо­го:

    - Отже ж ти, си­ну, вдав­ся в батька! В те­бе очi батько­вi, i бро­ви йо­го, i пог­ляд йо­го. Мо­же, ти, си­ну, ро­див­ся щас­ли­вим! Як ви­рос­теш ве­ли­кий, ти бу­деш ха­зяїном в моїй ха­тi. Бу­де­мо уд­вох пра­цю­ва­ти, хлiб за­роб­ля­ти; бу­деш ме­нi по­ма­га­ти, бо я швид­ко ста­ра ста­ну, нез­ду­жа­ти­му. При­хи­лю­ся я до те­бе, си­ну, на ста­рiсть, а ти дог­ля­неш ста­ру, не­ду­жу ма­тiр. Рос­ти, си­ну, ве­ли­кий та будь щас­ли­вий! За то­бою, мо­же, i моя до­ля зга­дає про ме­не, ще раз заг­ля­не че­рез по­рiг в мою ха­ту…

    Хлопцевi чуд­нi то бу­ли ре­чi. Чуд­но йо­му бу­ло, що вiн та­кий ма­лий та дог­ля­не та­ку ве­ли­ку ма­тiр. Йо­му зда­ва­лось, що чо­ло­вiк, та­ки мо­мо­тянський, кот­ро­го драж­ни­ли До­лею, прий­де до їх, ста­не на по­ро­зi та й заг­ля­не в їх ха­ту.

    Хлопець пiд­рiс та й справ­дi став у при­го­дi ма­те­рi. Вже i на се­бе тро­хи за­роб­ляє, i ма­те­рi де­що при­не­се до гос­по­ди. Ста­ра дя­кує бо­го­вi та ла­тає лат­ки по­де­ку­ди. Аж поз­до­ров­ша­ла i по­мо­лод­ша­ла!

    А Ма­ри­на її роз­ва­жає. Що бо­жо­го дня на­вер­тається в ха­ту, го­дує Iва­ся гос­тин­ця­ми та цi­лує йо­го бро­ве­ня­та, зга­ду­ючи чор­нi бро­ви йо­го батька Ва­си­ля.

    Мабуть, не су­ди­ло­ся вже Ган­нi щас­тя. За­на­ди­лось до неї ли­хо та бi­да! Бо не­ма бi­дi мiс­ця в ба­га­тих та пиш­них бу­дин­ках. Не­дур­но спi­ва­ють в пiс­нi: "Пiш­ла бi­да до па­на, iз­бу­ла­ся жу­па­на; пiш­ла бi­да до по­па, но­ги со­бi по­пек­ла. Пiш­ла ж бi­да до Iва­на, од Iва­на вий­шла п'яна".

    Таки ж той са­мий оса­ву­ла, що ко­лись при­хо­див за Ва­си­лем, раз зай­шов до Ган­ни в ха­ту. Ган­на як сто­яла, так i зом­лi­ла, са­ма не зна­ла й чо­го. Ма­буть, чу­ло бi­ду її сер­це.

    - Добридень то­бi, мо­ло­ди­це, - ка­зав оса­ву­ла. - Прий­шла вчо­ра та­ка бу­ма­га, щоб ти ви­ряд­жа­ла сво­го си­на в шко­лу; бо вiн, бач, нi­би сол­датський син, зна­читься, кан­то­нiст…

    - Але ж у нас в Мо­мо­тах не­ма шко­ли, - од­ка­за­ла во­на. - Будьте лас­ка­вi: во­но ще ма­ле; а я са­ма-однi­сiнька в ха­тi; во­но ме­нi по­мiч дає.

    - Треба йо­го вез­ти у Київ, - ка­зав оса­ву­ла, - так i в бу­ма­зi на­пи­са­но. Ви­ряд­жай швид­ко, бо вже i пiд­во­да для трьох кан­то­нiс­тiв на­ряд­же­на.

    Взяли Ган­ни­но­го хлоп­ця i по­вез­ли тим шля­хом, що й батько поїхав… Ган­на не­на­че ро­зум стра­ти­ла. Як нi­ма, хо­ди­ла во­на не­дiль зо двi. Ма­ри­на не од­хо­ди­ла од неї, i дог­ля­да­ла, i го­ду­ва­ла, аж по­ки не при­вiв її бог зно­ву до ро­зу­му.

    - Не плач, Ган­но, не вби­вай­ся, - втi­ша­ла, бу­ло, Ма­ри­на. - Київ не богз­на-де! Дасть бог лi­то, пi­де­мо у Київ, по­ба­чи­мо си­на, а мо­же, й до­до­му одп­ро­си­мо. Вiн же не те, що мос­каль.

    Тiльки й жи­ла Ган­на тiєю дум­кою, тiєю на­дiєю, тiльки й жда­ла во­на лi­та.

    Настало лi­то. Пiш­ла Ган­на з бо­го­мольця­ми до Києва.

    Ввiйшла в Київ. Ко­го ж тут пи­та­ти в свi­тi? Пи­та­ла бо­го­мольцiв - нiх­то i не знає, i не вi­дає. А на ули­цях, ку­ди не гля­не, скрiзь па­ни та па­ни, страш­но й пiдс­ту­пи­ти.

    Осмiлилась-таки, ста­ла роз­пи­ту­ва­ти од­но­го па­на. А вiн слу­хав, слу­хав, а да­лi ка­же: "Не по­ни­маю, баб­ка, что ты го­во­ришь!" Iде Ган­на ули­цею та розг­ля­дає на всi бо­ки. Ко­ли тут на­зуст­рiч, з Воєнно­го Ми­ко­лая, вий­шли ма­ленькi мос­ка­ли­ки, та все по два в ряд, а ко­ло їх, як тi жу­рав­лi, офi­це­ри по обид­ва бо­ки. Зир­ну­ла Ган­на i за­раз мiж хлоп­ця­ми пiз­на­ла сво­го Йва­ся.

    Як узд­рi­ла во­на сво­го си­на, так i ки­ну­лась до йо­го мiж ту че­ре­ду. А син за­со­ро­мив­ся своєї ма­те­рi-му­жич­ки; дру­гi зас­мi­ялись. Ста­рий офi­цер одiпх­нув її, ще й на­ла­яв ду­же гид­ко.

    Чи вва­жає ж на що ма­ти, як її од­пи­ха­ють од ди­ти­ни? Ма­ти по­лiз­ла б за мерт­вим ди­тям i в яму, як­би не спи­ни­ли…

    Ганна пiш­ла слiд­ком за ни­ми. Кан­то­нiс­ти ввiй­шли в шко­лу, i во­на хо­тi­ла увiй­ти за ни­ми. На по­ро­зi спи­нив її ста­рий ву­са­тий мос­каль.

    - I ва­ше бла­го­ро­дiє, i дя­деч­ку, й го­луб­чи­ку! Вiк бу­ду мо­ли­ти бо­га за вас. Пус­тiть, не­хай же я по­ба­чу­ся з си­ном. Хоч по­ба­чу, хоч оп­ла­чу, об­цi­лую мою єди­ну ди­ти­ну!..

    - Послi прий­деш, - ка­же…

    Ганна сi­ла ко­ло по­ро­га i сте­рег­ла, очей не зво­ди­ла з две­рей…

    Коли так як над­ве­чiр ви­пус­ти­ли до неї си­на.

    - Скажи ме­нi, моя ди­ти­но, чи доб­ре то­бi тут, чи жа­лу­ють те­бе?

    - Нi, ма­мо, по­га­но! Все вчи­мось да вчи­мось; за все нас б'ють, а на харч ду­же по­га­но. А гу­лять не пус­ка­ють.

    Розказує ди­ти­на, а на очах сльози. Ма­ти ки­ну­лась до йо­го, ог­ля­да­ла йо­го го­ло­ву, мун­дир, со­роч­ки. Там ну­жа аж ки­шi­ла!

    - Скинь, си­ну, оцю по­гань! Ба­чиш, що то? Взя­ла во­на той мун­дир, роз­дер­ла й розш­ма­ту­ва­ла i по­роз­ки­да­ла шмат­ки у ку­щi.

    - Тiкаймо, си­ну! Хо­дi­мо до­до­му! Не бу­ла б я твоя ма­ти, щоб я пус­ти­ла те­бе на­зад!..

    То не звiр блу­кає в сос­но­во­му бо­ру тем­ної но­чi, то не вов­чи­ця хо­вається з вов­че­ня­та­ми, тi­ка­ючи до своєї но­ри, то ма­ти тi­кає з си­ном, хо­вається од лю­дей. Об­ми­нає Ган­на ве­ли­кi би­тi шля­хи, iде во­на яра­ми та до­ли­на­ми, над­днiп­рянськи­ми лу­га­ми та сос­но­ви­ми бо­ра­ми. Но­чує Ган­на пiд си­нiм не­бом, пiд зе­ле­ни­ми осо­ко­ра­ми та гра­ба­ми.

    Сонце ста­ло се­ред не­ба, сип­ле про­мiн­ням на си­ню днiп­ро­ву хви­лю, гу­ляє зо­ло­тим ма­ре­вом по­над зе­ле­ни­ми лу­ка­ми та осо­кою, по­над ви­со­ки­ми сос­на­ми та осо­ко­ра­ми, по­над бi­лим по­бе­реж­ним пiс­ком. Над­во­рi ста­ла спе­ка, аж ди­ха­ти важ­ко.

    Потомились без­та­лан­нi.


    - Болять, си­ну, нi­женьки? - пи­та­ла ма­ти. - Вто­мив­ся ду­же? Сядьмо на од­по­чи­нок.

    Невеличкий днiп­ровський за­лив влив­ся мiж дво­ма го­ра­ми в гус­тий сос­но­вий та кле­но­вий лiс. З усiх бо­кiв обс­ту­пи­ли йо­го ви­со­кi-пре­ви­со­кi вер­би, аж тро­хи по­на­хи­ля­лись над во­дою, поз­чiп­лю­ва­лись зе­ле­ни­ми вер­ха­ми, заг­ля­да­ючи в свiт­лу, про­зор­час­ту во­ду, не­на­че в дзер­ка­ло.

    Понад за­ли­вом, по лу­ках пiш­ли, скiльки оком ски­ну­ти, ви­со­кi оче­ре­та, гус­та зе­ле­на осо­ка. А мiж осо­кою про­су­ну­лись на­си­лу-си­лу че­рез гу­ща­ви­ну гус­тi ло­зи, ви­со­кi осо­ко­ри та вер­би. По мiл­ко­вод­дi скрiзь роз­ляг­ло­ся ши­ро­ко­лис­те ла­тат­тя, вкри­ло во­ду лис­том в три стал­ки, а над лис­тям стир­ча­ли жов­тi та бi­лi квiт­ки та зе­ле­нi ма­кiв­ки. Пiд про­зор­час­тою, чис­тою, як сльоза, во­дою зе­ле­нi­ло якесь ба­го­вин­ня, зуб­час­те, то­не­сеньке, Дрiб­не, як пух, свi­ти­лось чис­те пiс­ку­ва­те дно з бi­ли­ми че­ре­паш­ка­ми. Ку­ди не кинь оком, скрiзь зе­ле­на осо­ка, оче­ре­та, ло­зи та вер­би, та по­ло­гi зе­ле­нi лу­ки.

    - Сядьмо отут, си­ну, пiд осо­ко­ра­ми. Сю­ди, ма­буть, i звiр не за­хо­дить.

    Одпочили во­ни, з'їли по шмат­ку хлi­ба. Ог­ля­дi­ла ма­ти го­ло­ву си­но­вi i по­ча­ла по­лос­ка­ти в во­дi чор­нi со­роч­ки. Пе­ре Ган­на со­роч­ки, а син ку­пається не на­ку­пається, пiр­нає, брьохається, грає, як та ри­ба, в чис­тiй во­дi. З во­ди бi­жить на пi­сок виг­рi­ва­тись, з пiс­ку в во­ду та знов на пi­сок. А ма­ти втi­шається, див­ля­чись на ди­тя­чi iг­раш­ки. Нар­ва­ло хлоп'я дов­го­го ба­дил­ля з ла­тат­тя з жов­ти­ми та бi­ли­ми квiт­ка­ми, по­ла­ма­ло йо­го дрiб­но, не­на­че раз­ки зе­ле­но­го на­мис­та, об­вер­тi­ло ти­ми раз­ка­ми шию й го­ло­ву, й бi­лi гру­ди, опе­ре­за­лось, не­на­че по­ясом, бi­лим та жов­тим цвi­том. Як та во­дя­на ру­сал­ка в зе­ле­но­му ба­го­вин­нi, виг­ра­вав хло­пець в во­дi: то по­лi­зе десь в гус­ту осо­ку за во­дя­ни­ми пiв­ни­ка­ми, тiльки го­лов­ка йо­го чор­нiє та бли­щить бi­ле, не­за­го­рi­ле тi­ло крiзь гост­ро­вер­хий лист.

    А ма­ти i спи­няє, й жа­лує спи­ня­ти си­на, ди­виться i втi­шається.

    Привела си­на до­до­му, та й не дов­го втi­ша­лась! По­пе­ре­ду ма­ни­ла, хто пи­тав, не­на­чеб­то во­на одп­ро­си­ла сво­го си­на. А як прий­шла знов бу­ма­га, взя­ли Йва­ся та й поп­ро­ва­ди­ли до Києва. Зав­да­ла тiльки жа­лю со­бi Ган­на, на­дi­ючись на по­мiч. Ще бiльше ви­ли­ла во­на слiз, ряс­нi­ше ста­ло ла­ток на ста­рiй сви­ти­нi. Хи­литься по­вiт­ка ще ниж­че, пус­тiє Ган­ни­на осе­ля, ко­мо­ру му­си­ла Ган­на спро­да­ти та все пот­ро­хи по­си­ла­ла си­но­вi…

    А об чо­ло­вi­ко­вi не бу­ло й звiст­ки! Вже Ган­на пе­рес­та­ла й ту­жи­ти по йо­му, вже й по­ча­ла за­бу­ва­ти, як все на свi­тi за­бу­вається, бо вий­шов один жаль з сер­ця, а дру­гий ввiй­шов в сер­це.

    Одного ве­чо­ра пiд Ган­ни­ною ха­ти­ною став вi­зок. Звiд­тiль вис­ко­чив мос­каль - не мос­каль, а пан не та­кий. Ви­бiг­ла Ган­на з ха­ти i не пiз­на­ла сво­го си­на Iва­ся. Вiн ви­рiс, ви­рiв­нявсь! Дос­то­ту та­кий став, як йо­го батько! Та­кi бро­ви, чор­нi та рiв­нi, впи­ли­ся в бi­ле чо­ло; та­кi гу­би, чер­во­нi, пов­нi; тiльки ли­це в йо­го бу­ло бi­лi­ше, Зов­сiм панське, нiс тон­ший, во­лос глад­ший.

    - Здравствуйте, ма­туш­ка! -ска­зав вiн по-мос­ковськiй. - Чи не пiз­наєте сво­го си­на? - А сам стоїть, у бо­ки взяв­шись. Ган­на зра­дi­ла й зап­ла­ка­ла. По­ба­чи­ла си­на i ра­зом зга­да­ла чо­ло­вi­ка, бо син сто­яв пред нею, не­на­че батько йо­го - ко­лись дав­но, ще в ха­тi ста­рої Хо­ми­хи.

    - От я приїхав до вас, ма­туш­ко, в гос­тi. Най­няв хур­ма­на, та не всi гро­шi зап­ла­тив: тре­ба доп­ла­ти­ти один кар­бо­ва­нець. Чи не­ма у вас, ма­туш­ко?

    А в ма­те­рi в скри­нi всього-на-всього двi ко­пи з п'ята­ком.

    Вхопила Ган­на свою но­вi­шу сви­ти­ну, по­бiг­ла до шин­кар­ки, зас­та­ви­ла за кар­бо­ван­ця i од­ря­ди­ла жи­да, що при­вiз си­на.

    Ганна вi­тає, прий­має си­на всiм, що бу­ло у неї най­доб­рi­шо­го, що тiльки знай­шло­ся в убо­iй ха­ти­нi.

    - Як же, си­ну? - пи­тає ма­ти. - Чи ти вже зос­та­неш­ся до­ма, да­си ме­нi по­мiч?

    - Hi, ма­туш­ко, - го­во­рить до неї син, та все по-мос­ковськiй, та все зви­со­ка. - Я скiн­чив оце шко­лу, став те­пер, зна­читься, вче­ний чо­ло­вiк. Ме­нi тре­ба йти на служ­бу.

    - Куди? в мос­ка­лi? - пи­тає ма­ти, са­ма аж пе­ре­ля­ка­лась.

    - О нi, ма­туш­ко! Я те­пер, зна­читься, вче­ний чо­ло­вiк, мо­жу дой­ти до ви­со­ких сте­пе­ней, дос­лу­жи­тись…

    - Не зро­зу­мiю, си­ну, що ти го­во­риш. Тоб­то ти па­ном бу­деш, чи що?

    - Так, так, ма­туш­ко. Я мо­жу бу­ти па­ном, дос­лу­жи­тись до ве­ли­ко­го чи­на при моїх да­ро­ва­нi­ях. Бо я те­пер, зна­читься, пи­сар. Но я мо­жу, зна­читься, по прос­вi­ще­нiю прой­тись по вciм про­ло­же­ним пу­тям…

    Писар заїхав в хма­ри, ду­ма­ючи поч­ва­ни­тись тро­хи пе­ред ма­тiр'ю.

    - То ти бу­деш щас­ли­вi­шим од сво­го батька? Сла­ва ж то­бi, гос­по­ди, що ти зми­лу­вав­ся над на­ми, си­ро­та­ми, що син мiй бу­де щас­ли­вi­ший, не бу­де так по­не­вi­ря­ти­ся, як я отут…

    Аж пе­рех­рес­ти­лась Ган­на, дя­ку­ючи бо­го­вi, i да­ла co6i за­рiк най­ня­ти аках­тист i об­мi­ня­ти свiч­ку.

    - Я приїхав, ма­туш­ко, ог­ля­дi­ти своє нас­лiдст­во, - по­чав син. - Дог­ля­дай­те, ма­мо, ха­ти, поп­рав­ляй­те заст­рой­ки…

    - А чим же я, си­ну, бу­ду поп­рав­ля­ти їx, ко­ли я не маю шмат­ка хлi­ба в ха­тi, ко­ли я co6i по­одк­ру­чу­ва­ла пуч­ки ве­ре­те­ном, за­роб­ля­ючи харч?

    - А де ж дi­лась, ма­мо, ко­мо­ра? - спи­тав син.

    - Продала.

    Син схи­лив го­ло­ву i на­су­пив бро­ви.

    - А на­що ж ви, ма­мо, про­да­ли?

    - Бо твоїй ма­те­рi не бу­ло чо­го їсти: до­во­ди­лось час­то їсти од­нi cyxa­pi, та й то, хва­ли­ти бо­га, як­би бу­ли.

    - A xi­бa ж та­ки не­має до­хо­ду з на­шо­го грун­ту? - пи­тав син.

    - Мiшкiв з чо­ти­ри кар­топ­лi та вiн­кiв зо три ци­бу­лi, - од­ка­за­ла ма­ти. - Ад­же ж не­дур­но по­одк­ру­чу­ва­ла пуч­ки ве­ре­те­ном? Ба­чиш?

    Ганна по­ка­за­ла си­но­вi обид­вi пуч­ки, си­нi, по­ко­пир­са­нi не­на­че но­жем, з си­нi­ми нiг­тя­ми. Син за­мовк…

    - Доглядайте ж, ма­мо, ха­ти та то­го, що по­зос­та­ва­лось.

    - А xi­бa ж ти, си­ну, швид­ко поїдеш? Не­хай же я хоч на­го­во­рю­ся з то­бою, хоч на­див­лю­ся на те­бе…

    А син на­го­во­рив­ся, тiльки не з ма­тiр'ю, а з Ма­ри­ною. При­бiг­ла на­че не­на­ро­ком; на го­ло­вi но­ва хуст­ка, на шиї доб­ре на­мис­то. Пи­сар не одс­ту­пав од Ма­ри­ни, а во­на як у вi­чi йо­му не вско­чить - ди­виться на йо­го. Роз­чер­во­нi­лось ли­це, роз­го­рi­лись очi! Пе­ред нею, не­на­че з то­го свi­ту вер­нув­ся, си­дiв її ми­лий Ва­силь, та ще став i кра­щий, i мо­лод­ший: ли­це бi­лi­ше, гу­би чер­во­нi­шi, пог­ляд ве­се­лi­ший, ди­тя­чий тро­хи, ос­мiх ми­лий, аж по ду­шi гла­дить, а вся пос­тать якась панська, мiська. Як ста­не, як по­вер­неться та в бо­ки вiзьметься - як на­мальова­ний! А як ся­де кi­нець сто­ла та обiп­реться ру­кою - як та кар­ти­на! А пе­рей­де ха­ту - що той ко­зак; вий­де з ха­ти, ста­не на по­ро­зi - не­на­че жде пiд се­бе ко­ня бист­ро­го, во­ро­но­го!.. I чує Ма­ри­на, що во­на ожи­ває, мо­ло­дiє, од­хо­дить, не­на­че ру­та-м'ята, при­пе­че­на пал­ким сон­цем, на свi­жiй po­ci ве­чiр­нiй. Знов за­во­ру­ши­лось її люб­ля­че сер­це. Син її ми­ло­го Ва­си­ля свїм пог­ля­дом об­лив її ду­шу, не­на­че цi­лю­щою та жи­ву­щою во­дою. Двi но­чi во­на не спа­ла пiс­ля то­го! Двi но­чi про­си­дi­ла во­на над став­ком, пiд зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, при яс­но­му мi­ся­цi, пiд яс­ни­ми зо­ря­ми. Ве­се­лi­ше зад­ля неї за­ку­ва­ла зо­зу­ля, ве­се­лi­ше заб­ли­ща­ли зо­рi на не­бi, зас­вi­ти­ло яс­не со­не-чко; ве­се­лi­ше зе­ле­нi­ли виш­нi та че­реш­нi. Пiв­ро­ку сни­лись їй тi чор­нi бро­ви, те панське лич­ко, та хист­ка, як на­мальова­на, пос­тать си­на Ва­си­ле­во­го.

    Не вдер­жа­ла Ган­на си­на! Ма­буть, так вже су­ди­ло­ся їй вип­ро­вод­жа­ти до­ро­гих лю­дей з до­му та по­ли­ва­ти свiй двiр гiр­ки­ми слiзьми… I жаль їй бу­ло си­на, i якось чуд­но бу­ло, як по­ча­ла во­на пе­ре­ду­му­ва­ти, що вiн го­во­рив з нею, який вiн був. I зда­лось їй, що син став не та­кий, який був ко­лись. То не був її до­ро­гий Iвась!

    I знов зос­та­лась си­ро­тою, як i бу­ла, з го­рем та нуж­дою, з слiзьми та пра­цею! Як ве­ли­ко­го праз­ни­ка, бу­ло, жде во­на звiст­ки од сво­го си­на. Пи­ше, бу­ло, син, що йо­му не ду­же доб­ре, до­ма­гається за до­хiд з нас­лiдст­ва… Вiзьме ма­тiр жаль, во­на й пош­ле ос­тан­нi гро­шi.

    Довго не бу­ло нi­якої звiст­ки од си­на. Жде ма­ти не дiж­деться, жу­риться та спо­дi­вається.


    Коли од­но­го дня при­но­сять Ган­нi письмо од си­на. Не йде, бi­жить Ган­на до свя­ще­ни­ка, щоб про­чи­тав їй письмо. Ба­тюш­ка го­лос­но чи­тав, а Ган­на слу­ха­ла, не роз­би­ра­ла, бо пи­са­но бу­ло не то по-українськiй, а бiльше по-мос­ковськiй; зви­чай­но, як пи­шуть письма мос­ка­лi.

    Син плес­кав в письмi те са­ме, що зви­чай­но пи­шуть до­до­му мос­ка­лi. Вiн по­си­лав ни­жай­ший пок­лiн i Грицько­вi Ми­ки­то­ви­чу, i тiт­цi тро­юрiд­нiй, Прiс­цi Па­на­сiв­нi, i Ка­ле­ни­ко­вi Кiнд­ра­то­ви­чу, а по­тiм про­сив у ма­те­рi бла­гос­ло­ве­нiя, на­вi­ки не­ру­ши­мо­го. По пи­са­но­му бу­ло вид­но, що пи­сар не­да­ле­ко за­бi­жить по тих про­ло­же­них пу­тях, кот­ри­ми чва­нив­ся пе­ред ма­тiр'ю. Iван, як пи­сар вче­ний, та ще й до то­го на­ла­го­див­ся в па­ни, при­ки­нув в пи­сульцi от що: "Здєса, в Тулє, я поз­на­ко­мил­ся з ад­ною бол­но ба­га­той й прек­рас­ной ба­ришньой. Хо­ча она з мi­щансько­го ро­ду, да євто нi­ча­во! Я ва­ла­чу­ся за нєй, i она пай­дьоть за мєня за­муж, бо я, зна­чит­ця, знаю все ах­вi­церськiя ар­тi­ку­ли i бла­го­род­неє об­хож­де­нiє по­нi­маю. Тєлкi мнє на­доть убi­ра­ца i ко­пу­вать єй по­дар­кi, а дєнєг нєт у мєня. Любєзная ма­туш­ка! Про­дай же на­шу ха­ту i дру­гоє iмєнiє раз­ноє i прiш­лi мнє дєньгi, бо я ма­гу ви­год­но же­нi­ца, зна­чiть…"

    Ганна пе­рес­лу­ха­ла все, i як ба­тюш­ка пе­рес­тав чи­та­ти, за­пи­та­ла йо­го:

    - Що ж то вiн, ба­тюш­ко, пи­ше? Чи жи­вий вiн, чи здо­ро­вий? Чи став вiн вже па­ном, чи й до­сi бi­дує? Бо­же ж мiй! в ме­не не­ма й ша­га. По­зич­те, ба­тюш­ко, будьте лас­ка­вi, кар­бо­ван­ця на од­ро­бi­ток. Зду­жа­ти­му - одп­ря­ду. Пок­ло­ни­лась Ган­на, пла­чу­чи, ба­тюш­цi тро­хи не до ко­лiн.

    - Вiн, ба­бо, не об тiм пи­ше, -про­мо­вив ба­тюш­ка, - не об кар­бо­ван­це­вi тут мо­ва. Вiн пи­ше, щоб ти про­да­ла ха­ту та пос­ла­ла йо­му гро­шi, бо вiн хо­че бра­тись з яко­юсь пан­ною, та не­ма йо­му за вi­що одяг­тись i ку­пу­ва­ти їй гос­тин­цi.

    Такого ди­ва Ган­на не зро­зу­мi­ла зра­зу i вдру­ге спи­та­ла ба­тюш­ку; по­чу­ла вдру­ге, та й своїм ву­хам не йме вi­ри:

    - То се син хо­че, щоб я про­да­ла ха­ту?

    - Еге, ба­бо, -одка­зав ба­тюш­ка.

    - А мо­же, во­но там не так на­пи­са­но? - пи­та­ла Ган­на.

    Прочитав ба­тюш­ка вдру­ге. Ба­ба дос­лу­ха­ла­ся i вга­да­ла, що так во­но й є.

    - Боже ж мiй ми­лос­ти­вий! - за­го­ло­си­ла Ган­на. - А де ж я, ба­тюш­ко, дi­ну­ся, як про­дам ха­ту? В стар­цi пi­ду чи про­па­да­ти­му по­пiд ти­на­ми на ули­цях?

    - Де хо­чеш, ба­бо, - ка­же ба­тюш­ка, - ти вже там знаєш.

    Стоїть Ган­на, опа­ли ру­ки. Сльози ри­ну­ли з очей.

    - Iди вже, ба­бо, со­бi до­до­му, - ка­же свя­ще­ник.

    Баба стоїть та мов­чить, не­на­че й не чує. Одiб­ра­ло їй i ву­ха, й очi…

    - То син хо­че, щоб я ха­ту про­да­ла, а са­ма в стар­цi пiш­ла? - про­мо­ви­ла во­на пе­ре­го­дя.

    - Еге, ба­бо. Тiльки я то­бi рад­жу ха­ти не про­да­ва­ти. Не­хай твiй син же­ниться за свої гро­шi, а не за ма­те­ри­ну шку­ру, ко­ли вже так при­па­ло йо­му же­ни­тись на ба­риш­нi.

    - Боже ж мiй ми­лий! - за­го­ло­си­ла Ган­на. - Чи я ж йо­го не лю­би­ла, не жа­лу­ва­ла? Од сво­го ро­та од­ри­ва­ла шма­ток хлi­ба та го­ду­ва­ла йо­го; за ос­тан­нiй шаг ку­пу­ва­ла йо­му гос­тин­ця. Но­чi не­до­си­па­ла, пря­ла йо­му на со­роч­ку; не бу­ди­ла йо­го ра­но, да­ва­ла йо­му во­лю. Ос­тан­нi гро­шi сла­ла йо­му на чу­жи­ну. А скiльки слiз ви­ли­ла за ним! А скiльки сер­це в ме­не пе­ре­бо­лi­ло, як пi­шов вiн на чу­жи­ну! Один тiльки бог вi­дає об тiм… Бо­же мiй ми­лий, чи по­ба­чу ж я йо­го ще хоч раз! Ко­ли б ме­нi, ба­тюш­ко, по­ба­чи­ти йо­го хоч пе­ред смер­тю! Чи не пи­ше вiн, ба­тюш­ко, чи швид­ко вiн при­бу­де до­до­му?

    - Нi, ба­бо, не пи­ше сього, тiльки пи­ше, щоб ти про­да­ла ха­ту…

    - Продала… - ска­за­ла во­на та й не до­ка­за­ла. Те сло­во знов вра­зи­ло її, як но­жем.

    Ганна вже бу­ла й за­бу­ла об тiм, що син її ви­га­няє з ха­ти: вже бо­лi­ла її ду­ша за своїм си­ном Iва­сем!

    - Чи да­ле­ко та Ту­ла? -пи­та­ла Ган­на. -Якби я змог­ла, по­ли­ну­ла б до йо­го; щоб по­ди­ви­тись на йо­го! Тiльки в ме­не й ро­ду, що був син. А я од­на вiк свiй звi­ку­ва­ла у своїй ха­тi.

    Вийшла й ма­туш­ка, прос­тенька со­бi, се­ред­нiх лiт, роз­пи­та­ла Ган­ну й са­ма зап­ла­ка­ла.

    Недурно скла­ла­ся при­каз­ка: "Ма­ти пор­ве па­зу­ху, хо­ва­ючи для дi­тей, а дi­ти пор­вуть па­зу­ху, хо­ва­ючи од ма­те­рi".

    Жалується Ган­на Ма­ри­нi на сво­го си­на.

    - То ма­те­рi йо­го сторч - та в борщ, - ка­же Ма­ри­на, - ко­ли вiн та­ке пи­ше. Не про­да­вай ха­ти, от що!

    Зосталась Ган­на в ха­тi, не пiш­ла в стар­цi. Та що ж з тiєї ха­ти, ко­ли там гос­по­да­рює ли­хо та не­до­ля! Ста­ра ха­та невк­ри­та; стоїть, по­хи­лив­шись на­бiк, не­на­че од ве­ли­ко­го жа­лю. Двiр за­рiс гус­тою зе­ле­ною тра­вою; не топ­че йо­го ха­зяй­ська ху­до­ба та пти­ця. Стає осе­ля пуст­кою: на ви­во­дi гу­ка­ють си­чi вно­чi. Тiльки са­до­чок роз­рiс­ся на во­лi! Три гру­шi виг­на­лись по­ви­ще ха­ти, вкри­ли не­бо­гу ши­ро­ким гус­тим гiл­лям. По­за ха­тою за­сi­яв­ся гус­тий виш­ник. Пе­ред вiк­на­ми роз­ко­ре­нив­ся ши­ро­кий кущ буз­ку. Ган­на лю­би­ла си­дi­ти на по­ро­зi та пог­ля­да­ти на ши­ро­кий шлях. Їй зда­ва­лось, що тим шля­хом ко­лись прий­де син до неї, бо тим са­мим шля­хом ко­лись прий­шов до гос­по­ди йо­го батько, прий­шла до­ро­га до­ля Ган­ни­на. Той шлях був до­ро­гий зад­ля неї, не­на­че на йо­му во­на згу­би­ла i знай­шла своє щас­тя… i знов ко­лись знай­де!

    

VII

    

    Не прий­шло до Ган­ни щас­тя тим ве­ли­ким, би­тим шля­хом, тiльки во­на виг­ля­дi­ла свої очi, виг­ля­да­ючи. Не­ба­га­то й ро­кiв ми­ну­ло, а Ган­на вже й пос­та­рi­лась, бо в роз­ко­шi цвi­те чо­ло­вiк, як квiт­ка, а в нуж­дi в'яне та сох­не.

    Почались хо­ло­да, а на Ган­нi ко­жух - лат­ка на лат­цi. Вi­тер дме че­рез йо­го, як че­рез ре­ше­то. На го­ло­вi у неї не хуст­ка, а шма­ток безк­вiтньої ган­чiр­ки. Че­рез ста­рi шкар­ба­ни лi­зе грязь. Блi­да як смерть, ху­да, з за­па­ли­ми очи­ма, бро­дить Ган­на по смiт­ни­ках та зби­рає гнiй на топ­ли­во. Бо­дай во­рог не дiж­дав грi­тись та­ким топ­ли­вом!

    Сидить Ган­на день i нiч на дни­щi, по­одк­ру­чу­ва­ла со­бi пуч­ки, за­роб­ля­ючи черст­вий шма­ток хлi­ба, об­ли­тий слiзьми. I не раз, i не два трап­ля­лось, що в ха­тi не бу­ло нi дрiб­ка со­лi, нi су­ха­ря.

    - Ой го­ре моє тяж­ке, - жа­лується, бу­ло, Ган­на Ма­ри­нi. - Прий­шла на ме­не ста­рiсть та сла­бiсть. На­си­лу но­ги ме­не но­сять, лед­ве во­ло­даю ру­ка­ми. Ро­би­ти не зду­жаю. Отак, як ба­чиш! В ха­тi й го­лод, i хо­лод. Ви­су­ши­ли ме­не сльози, у гру­дях ме­не да­вить, го­ло­ва мо­ро­читься, в очах ме­нi жов­то, ку­ди не гля­ну. Як ба­чиш, ос­тан­ня на ме­нi со­роч­ка, та й та дра­на. Ко­ли б уже гос­подь зми­лу­вав­ся на­до мною, прий­няв ме­не до се­бе. Чи по­вi­риш? Так ме­нi жи­ти тяж­ко, що як­би розс­ту­пи­лась си­ра зем­ля, пiш­ла б в зем­лю жи­вою.

    Марина не по­ки­да­ла Ган­ни, по­ма­га­ла в ро­бо­тi, го­ду­ва­ла ча­сом своїм хлi­бом, одя­га­ла своєю оде­жею, роз­ва­жа­ла як мог­ла.

    - Вiзьми, Ган­но, - бу­ло ка­же Ма­ри­на, - не даю то­бi, як стар­це­вi. По­вер­неться син, за­ро­би­те - од­дас­те.

    А Ган­нi й зос­та­ло­ся тiльки заб­ра­ти тор­би та йти в стар­цi, прос­тя­га­ти ру­ку, про­си­ти хлi­ба.

    - Пiшла б я i в стар­цi, - ка­же, бу­ло, Ган­на, - та со­ром ру­ку прос­тя­га­ти, бо я не ка­лi­ка. А лю­ди ска­жуть: бу­ла ко­лись мо­ло­дою i не за­ро­би­ла нi­чо­го на ста­рiсть, i не прид­ба­ла. Бу­дуть лю­ди хлiб да­ва­ти й до­рi­ка­ти ра­зом, що я мос­ков­ка, не дба­ла, з мос­ка­ля­ми гу­ля­ла, до обi­ду спа­ла. А чи я ж не ро­би­ла, а чи ж я не го­рю­ва­ла?

    Ще й зи­ма не ми­ну­ла, i снiг не роз­тав, над­во­рi гря­зю­ка та хо­лод. Не­має в Ган­ни дрiб­ка со­лi, не­ма й хлi­ба. Тре­ба йти на яр­ма­рок, а чо­бо­ти зов­сiм роз­лiз­лись. Пiш­ла Ган­на бо­са; но­ги роз­чер­во­нi­лись, по­терп­ли од хо­ло­ду, зде­ре­ве­нi­ли. Смi­ються лю­ди з Ган­ни та до­рi­ка­ють:

    - Навiщо, ба­бо, так за­ра­нi вбра­лась в чер­во­нi чо­бо­ти? Ще й до се­ре­дох­рес­тя да­ле­ко, а до ве­ли­код­ня й не вид­ко!

    Прийшла Ган­на з яр­мар­ку, зляг­ла й не вста­ла.

    Марина ко­ло неї i день, i нiч…


    Опiвночi смут­но бли­щав ка­га­нець на сто­лi, на пе­ре­ки­ну­то­му гор­ня­тi в Ган­ни­нiй ха­тi. То при­ту­хав гнiт, i на йо­му на­си­лу тлi­ла не­на­че си­ня вог­не­ва го­ро­ши­на, то знов пi­дiй­мав ра­зом по­лум'я ог­не­вим язи­ком. Блис­не ка­га­нець, i кi­нець сто­ла ви­нир­не смут­на, за­ду­ма­на Ма­ри­на. Знов блис­не по­лум'я, знов вис­ту­пить її ши­ро­ке чо­ло. з чор­ни­ми бро­ва­ми, з'явиться то­ненький нiс, очi, зак­ри­тi дов­ги­ми, гус­ти­ми вi­ями. По­ту­хає во­гонь, смут­на Ма­ри­на знов увi­хо­дить по­ма­леньку в тем­ря­ву, зни­ка­ють очi, зни­ка­ють що­ки; лед­ве мрiє бi­ле чо­ло та ру­ка з за­су­ка­ним ру­ка­вом десь не­на­че да­ле­ко. А в кут­ку, на по­лу, як блис­не ка­га­нець, ви­хо­дить, не­на­че з тем­ної но­чi, дру­га пос­тать, страш­на-стра­шен­на! Спа­лив во­гонь її ли­це, поїв її що­ки, очi. Ли­це зчор­нi­ло, не­на­че зем­лею при­па­ло, на гу­бах по­сi­ла сма­га, очi за­па­ли десь гли­бо­ко, нiс за­гост­рив­ся, не доб­ро вi­щу­ючи… Ле­жить Ган­на на ста­рiй дран­ти­нi, прик­ри­та ста­рою дра­ною ряд­ни­ною, не стог­не й на­си­лу ди­ше… Ко­ло неї на ла­вi че­реп'яний ку­холь з во­дою - з од­ни­ми лi­ка­ми бiд­но­му чо­ло­вi­ко­вi…

    Марина жда­ла її смер­тi, бо на сто­лi на по­го­то­вi ле­жа­ло двi вос­ко­вi свiч­ки.

    Невеселу ду­му ду­ма­ла Ма­ри­на, див­ля­чись на тi свi­чi. Зга­да­ла во­на свою ми­нув­шiсть i не­на­ро­ком ки­ну­ла дум­кою i на своє бу­ду­ще. I ста­ло пе­ред дум­кою Ма­ри­ни­ною жит­тя не ук­вiт­ча­ним, втiш­ним бо­ком, як ко­лись во­но ста­ва­ло пе­ред нею; обер­ну­лось жит­тя до неї дру­гим, тем­ним, неп­риб­ра­ним, бу­ден­ним бо­ком. I в го­ло­вi Ма­ри­ни­нiй за­роїлись роєм не­ве­се­лi дум­ки - про ли­хо, про го­ре, про нуж­ду та сла­бiсть…

    "А хто ж ме­не дог­ля­не, - ду­ма­ла Ма­ри­на, - бо­ро­ни бо­же якої не­ду­ги або бiд­нос­тi. Хто же пос­те­лить ме­нi пос­тiль, об­мо­чить во­дою мої смаж­нi ус­та, на­го­дує хлi­бом? Хто ж на­го­тує на смерть ме­нi свiч­ку, пок­ли­че на спо­вiдь свя­ще­ни­ка?"

    Не ма­ком зак­вiт­ча­на, не бар­вiн­ком по­ви­та, не ве­се­ла, тан­цю­рис­та, в чер­во­но­му на­мис­тi ста­ла пе­ред нею до­ля, а по­би­та хо­ло­дом та го­ло­дом, ук­ри­та лат­ка­ми, з убо­ги­ми тор­ба­ми на пле­чах, в дра­нiй сви­ти­нi, з пла­ку­чи­ми очи­ма ста­ла пе­ред нею її до­ля. Хи­литься Ма­ри­ни-на го­ло­ва ще ниж­че, ниж­че па­да­ють на очi дов­гi чор­нi вiї, вкри­ва­ючи що­ки. По бi­ло­му чо­лi так i хо­дять хви­лею, так i сну­ють не­ве­се­лi дум­ки, од­на од­ну зга­ня­ючи, од­на дру­гу до­га­ня­ючи. А по ру­цi ти­хо ско­ти­ла­ся го­ро­ши­ною на стiл сльоза, по­ки­нув­ши за со­бою слiд­ком мок­ру смуж­ку.

    Несуть Ган­ну в до­мо­ви­нi з ста­рих до­щок, у чу­жiй со­роч­цi, що при­нес­ли доб­рi су­сi­ди, в хуст­цi, що вий­ня­ла Ма­ри­на з своєї скри­нi. За до­мо­ви­ною Ма­ри­на пла­че та по­би­вається йду­чи, мов рiд­ну ма­тiр хо­ває. Оп­ла­ку­ва­ла во­на й свою под­ру­гу, i ра­зом са­му се­бе, свою до­лю. З Ма­ри­ною йдуть двi-три су­сi­ди з дiтьми, бо вмре ба­га­тир - збе­реться увесь мир, а вмре хар­пак -тiльки пiп та дяк. За Ган­ною на­вiть пiп не йшов: бо по­хо­ва­ти бог ма­ло за що! Тiльки один дяк Ни­чи­пiр вис­пi­ву­вав… А над­во­рi бли­ща­ло яс­не вес­ня­не ве­се­ле со­неч­ко, вi­яв ти­хий теп­лий вiт­рець, пах­ло вес­ною, мо­ло­дою, свi­жою тра­вою. Над по­ру­ше­ною рiл­лею ми­га­ло не­ве­лич­ке ма­ре­во, ве­се­ло ще­бе­тав жай­во­ро­нок. По­гу­ку­ва­ли плу­га­та­рi, по­га­ня­ючи во­ли в плу­зi.

    Поховали Ган­ну са­ме ко­ло її свек­ру­хи Хо­ми­хи. Швид­ко за­рос­ла мо­ги­ла тра­вою та чеб­ре­цем. За­бу­ли про їх го­ре швид­ко на­вiть близькi су­сi­ди. На мо­гил­ках па­суться вiв­цi з яг­ня­та­ми та ча­сом виб­ри­ку­ють ма­лi пас­туш­ки, гра­ючи на со­пiл­ках. Кру­гом кла­до­ви­ща - то зе­ле­нiє жи­то, аж очi бе­ре в се­бе, то шу­мить зо­ло­тим ко­ло­сом пше­ни­ця. А влiт­ку, у жни­ва там чу­ти пiс­ню без­та­лан­но­го жен­ця, що за­роб­ляє шос­тий снiп, по­ли­ва­ючи по­том та слiзьми чу­жу ни­ву. I спо­кiй­нi­ше, й луч­че без­та­лан­ним пiд зем­лею ле­жа­ти та зем­лю дер­жа­ти, нiж бу­ло жи­ти й го­рю­ва­ти на зем­лi…

    З то­го ча­су не зби­ра­лись на ве­чор­ни­цi у Ма­ри­ни­нiй ха­тi. За­мовк­ли там ве­се­лi спi­ви дi­во­чi, жар­ти па­ру­бо­чi; не виг­ра­ва­ли там троїстi му­зи­ки, не цвi­ли чор­ноб­рив­ця­ми чор­ня­вi хлоп­цi, не ся­ли зо­ря­ми мо­ло­дi дiв­ча­та. У хмар­нi осiн­нi та зи­мо­вi днi сто­яли там дi­ди по кут­ках, дрi­мав кiт на пе­чi, су­му­ва­ли стi­ни i пла­ка­ли вiк­на, а з ран­ку до ве­чо­ра хур­ча­ло Ма­ри­ни­не ве­ре­те­но. I не раз, бу­ло, як гу­де хо­лод­ний вi­тер, по­ро­щить кру­па­ми, за­мi­тає до­ро­гу снi­гом i дзвiн сум­но гу­де по­над се­лом, по до­ли­нi, уве­че­рi в су­бо­ту Ма­ри­на йде до церк­ви од­ним од­на по цвин­та­рi, не­на­че тiнь яко­гось мер­ця.

    В церк­вi тiльки пiп та дяк. Ти­хо свi­тяться свiч­ки пе­ред но­вим, гар­ним iко­нос­та­сом. Ма­ленька лам­пад­ка ос­вi­чує, як жи­ве, чу­до­ве ли­це свя­тої Вар­ва­ри з дов­ги­ми ко­са­ми. А звер­ху на iко­нос­та­сi пiд зо­ло­тим хрес­том сто­ять нав­ко­лiш­ки два ян­го­ли­ки, як два ма­ленькi ку­че­ря­вi хлоп­чи­ки, поск­ла­дав­ши руч­ки. Один не­на­че за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши ку­че­ря­ву го­ло­ву, а дру­гий не­на­че ос­мi­хається, див­ля­чись вго­ру.

    Марина стоїть в тем­но­му ба­бин­цi, мо­литься, б'є пок­ло­ни та при­див­ляється до свя­тої Вар­ва­ри, до свя­тих ян­го­лят. I са­ма во­на, бу­ло, нез­чується й не зог­ля­диться, як пе­рес­ко­чить її дум­ка з мо­лит­ви на якiсь чу­до­вi ку­че­рi, на якесь лич­ко хо­ро­ше… На Вар­ва­рi квiт­ки чер­во­нi, а ко­си по пле­чах. А Ма­ри­на, i не ду­ма­ючи, зга­дає свою дi­во­чу кра­су, свою дов­гу ко­су. I по­ле­тять її дум­ки десь да­ле­ко; за­бу­де во­на, що стоїть у церк­вi, зга­дає во­на тi но­чi яс­нi, вес­ня­нi, тi виш­нi та вер­би… як її сер­це цвi­ло ка­ли­ною, i як во­на по­ба­чи­ла впер­ше Ва­си­ля, i як го­во­ри­ла з йо­го си­ном Iва­ном, мо­ло­дим, чор­ня­вим. Чує Ма­ри­на, як че­рез сон, свя­тi пiс­нi, а на дум­ку її на­вер­та­ються тi чу­до­вi пiс­нi, кот­ри­ми во­на ви­ли­ва­ла, вис­пi­ву­ва­ла свою лю­бов, своє ко­хан­ня i своє без­та­лан­ня. Вста­ють пе­ред її очи­ма ве­се­лi ве­чор­ни­цi, тi спi­ви, жар­ти, троїстi му­зи­ки. Бряз­не па­ла­мар клю­ча­ми, а Ма­ри­на то­дi опам'ятається, то­дi про­ки­дається i зга­дує, що їй не­на­че снив­ся який­сь чу­до­вий сон…

    "Господи ми­ло­серд­ний! - ду­має бу­ло Ма­ри­на. - Це ж ме­не, ма­буть, не­чис­тий спо­ку­шає, на­во­дить на ме­не грiш­нi дум­ки". I одх­ре­щу­ва­лась, i од­мо­лю­ва­лась, i одпльову­ва­лась Ма­ри­на од не­чис­то­го…

    А тим ча­сом мар­нiє Ма­ри­ни­не ли­це, ли­ня­ють чор­нi бро­ви. Пе­рес­та­ли мо­ло­дi хлоп­цi мор­га­ти на Ма­ри­ну. При­хо­дить час та по­ра; сер­це зас­ти­гає й за­си­пає, якось хо­лод­нi­шає. Не так час­то зга­дує во­на про ве­се­лi лi­та мо­ло­дi, про очi яс­нi, бро­ви чор­нi. Си­дить Ма­ри­на за гре­бе­нем, нак­ру­чує хлiб пуч­ка­ми та ве­ре­те­ном, а дум­ки бiльше й час­тi­ше на­вер­та­ються про Ган­ни­не жит­тя не­щас­ли­ве, про ту пуст­ку-ха­ти­ну, де те­пер за­рiс двiр ви­со­ким чор­но­би­лем та кро­пи­вою, де ши­ро­ко­лис­тий ло­пух по­ви­рос­тав на призьбi й заг­ля­дав лис­том та реп'яха­ми в по­ви­би­ва­нi вiк­на, де в пе­чi i на пе­чi ха­зяй­ну­ють гал­ки та лас­тiв­ки. Тiльки, бу­ло, як зас­пi­ває пiс­ню про ко­хан­ня ко­за­ка мо­ло­до­го, дiв­чи­ни чор­ноб­ри­вої, десь гли­бо­ко в ути­хо­ми­ре­но­му сер­цi за­сяє теп­ло й при­вiт­но од­но лич­ко, од­нi ми­лi очi - то лич­ко Ва­си­ле­ве, то очi си­на йо­го Iва­ся. Од­но­го ра­зу зай­шла до Ма­ри­ни од­на мос­ков­ка, не ду­же й да­ле­ка су­сi­да, що прий­шла з Києва до своїх ро­ди­чiв у гос­тi.

    - Я не знаю, як ви тут жи­ве­те на се­лах, - по­ча­ла ле­пе­та­ти при­хо­жа мос­ков­ка. - Щоб я так ну­ди­ла­ся свi­том над цим гре­бе­нем що бо­жо­го дня, щоб я со­бi кру­ти­ла пуч­ки! Не­хай ме­не бог бо­ро­нить! Ти ж, Ма­ри­но, не пан­щан­на, ти мос­ков­ка, вольна. Зня­ла­ся б з мiс­ця i по­ле­тi­ла, як та пти­ця, ку­ди тiльки ду­ша за­ба­жає! В Києвi ви­би­рай ха­зяїнiв, яких хоч! Сер­ди­та ха­зяй­ка - ки­даю, нев­год­на - тi­каю; тра­питься дур­на - об­ду­рюю. Вий­деш на ба­зар, а там ха­зяй­ок бiльш, як най­ми­чок. Ро­бо­та в го­ро­дi не ро­бо­та, а гу­лян­ка. Спи­мо, до­ки сон­це не пi­дiй­де ви­со­ко; не знаємо нi по­ля, нi то­го по­лот­тя, нi­тих жнив. Скрiзь ве­се­ло!.. Ки­дай, Ма­ри­но, це се­ло, та манд­руй­мо в Київ! Я то­бi скрiзь до­ро­ги по­ка­жу, по всiх усю­дах, а як хо­чеш, то й са­ма знай­деш.

    Заворушилось сер­це в Ма­ри­ни, за­ба­жа­ла її ду­ша щас­тя, во­лi, ве­се­лос­тi. Схо­тi­лось їй втек­ти од нудьги, смут­ку, од го­лод­ної та хо­лод­ної смер­тi, од Ган­ни­ної не­до­лi. I виг­ля­ну­ла ще раз до неї до­ля, ма­ком ук­вiт­ча­на, бар­вiн­ком по­ви­та, ве­се­ла, тан­цю­рис­та, в чер­во­но­му на­мис­тi.

    - Пiду, - ка­же Ма­ри­на, - вте­чу од ли­ха! Не з бi­са й я хит­ра! Не дам­ся я то­му ли­ху…

    Пустила Ма­ри­на лю­дей в свою ха­ту, що ма­ла, спро­да­ла й по­манд­ру­ва­ла у Київ. Ввiй­шла во­на ту­ди - iз то­го ча­су як по­то­ну­ла у гли­бо­ко­му днiп­ро­во­му нут­рi.

    Минуло скiлькось ро­кiв. Чи­ма­ло втек­ло во­ди в Днiп­рi.

    У Києвi, на По­до­лi, опiв­но­чi в шин­ку го­ло­сить не своїм го­ло­сом ка­те­рин­ка. Мос­ка­лiв пов­ний ши­нок, а се­ред їх, як вi­тер, лi­тає Ма­ри­на, тан­цює-ви­танцьовує. Оде­жа на їй дра­на, ко­си ви­лiз­ли з-пiд хуст­ки i те­лi­па­лись пас­ма­ми, хуст­ка злiз­ла на по­ти­ли­цю. Ли­це її зчор­нi­ло, гу­би по­си­нi­ли. Од­нi чор­нi ве­ли­кi очi блис­ко­тi­ли якось чуд­но, не­на­че вно­чi у вов­чи­цi. Мос­ка­лi пiдх­ва­лю­ють i прис­вис­ту­ють та за­ли­ва­ють її го­рiл­кою.

    

VIII

    

    Звалилась Ма­ри­на на лав­ку, як мерт­ва, i по­хи­ли­ла го­ло­ву на стiл… В од­чи­не­не вiк­но по­вi­яв з Днiп­ра ти­хий, теп­лий, як лi­теп­ло, вiт­рець, гля­нув на Ма­ри­ну яс­ний, пов­ний мi­сяць, гля­ну­ли яс­нi зо­рi. Ди­вується мi­сяць, не пiз­на­ють зо­рi тiєї Ма­ри­ни, що хо­ди­ла ко­лись по виш­не­во­му са­доч­ку, з дов­гою чор­ною ко­сою, в квiт­ках та стрiч­ках, що го­во­ри­ла з ни­ми лю­бi ре­чi про свою ко­су, про свою кра­су, зга­ду­ва­ла про сво­го ми­ло­го.

    Похилив мiц­ний сон її го­ло­ву на стiл, на по­би­тi пляш­ки, на роз­ли­ту смер­дю­чу го­рiл­ку, а теп­лий вiт­рець об­вi­ває її чор­не спа­ле­не ли­це, за­пе­че­нi си­нi гу­би так са­мо, як ко­лись об­вi­вав її свi­же, рум'яне ли­це, її пов­нi чер­во­нi гу­би. I сниться Ма­ри­нi сон, не­на­че во­на йде нi­би на ба­зар з кор­зи­ною на ру­цi, з го­ри по­пiд Царським са­дом, на Хре­ща­тик. Со­неч­ко ви­со­ко пiд­ня­ло­ся на синьому не­бi; бу­дин­ки бли­щать стi­на­ми й вiк­на­ми. На церк­ви, на стi­ни аж гля­ну­ти не мож­на. Свiт­ло та блис­ку­чо! Пе­че її сон­це вог­нем, пiт за­ли­ває очi, ли­це, а вiт­рець з-за Днiп­ра ти­хо об­вi­ває її га­ря­че ли­це… Вже пiв­день, а на ули­цях ти­хо, нiх­то не йде й не їде; ти­хо й сум­но, як у глу­ху пiв­нiч; ти­хо й сум­но, не­на­че всi лю­ди ви­мер­ли в мiс­тi. А сон­це пе­че, прой­має її аж у гру­ди, прой­має її всю, наск­рiзь, як ча­сом бу­ває лi­том в га­ря­чi жни­ва, са­ме се­ред дня… Ко­ли ди­виться Ма­ри­на вниз, на Хре­ща­тик, аж там не ка­ме­нем ули­цi ви­мо­ще­нi, а рос­те по ву­ли­цях пше­ни­ця ви­со­ка, гус­та-пре­гус­та та зер­нис­та, аж ко­лос пов­ги­нав­ся. Iде Ма­ри­на ниж­че, скрiзь пше­ни­ця на ули­цях. Та гус­та ж, ви­со­ка та чис­та, як зо­ло­та, пше­ни­ця стоїть ти­хо й ко­ло­сом не ко­ли­ше. "Час пше­ни­цю жа­ти, -ду­має Ма­ри­на, - а жен­цiв не вид­ко: нiг­де, нiг­де нi жи­вої ду­шi! Стоїть пше­ни­ця, як си­ро­та…" Пiд­во­дить Ма­ри­нi очi на Ста­рий Київ. Сяє Со­фiя й Ми­хай­лiвське зо­ло­ти­ми вер­ха­ми на синьому не­бi. А мiж ни­ми i за ни­ми все церк­ви та церк­ви, та все ви­со­кi, з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми та хрес­та­ми, а дзвi­ни­цi ви­со­кi аж пiд­пи­ра­ють синє не­бо зо­ло­ти­ми го­ло­ва­ми. I сто­ять тi церк­ви iк Со­фiї все в ози­ми­нi, в гус­тих стиг­лих жи­тах та пше­ни­цях; ко­ло Вар­ва­ри сто­ять во­ни в яри­нi, в зе­ле­них про­сах та вiв­сах, в бi­лих блис­ку­чих, як срiб­ло, греч­ках, са­ме в цвi­ту, i в тих греч­ках, як в про­зо­рiй во­дi, од­би­ва­ються зо­ло­тi вер­хи, бi­лi церк­ви… Йде Ма­ри­на не тро­ту­аром по­пiд бу­дин­ка­ми, а бо­роз­ною; тра­ва зе­ле­на, па­ху­ча ма­те­рин­ка, бi­лий де­ре­вiй i вся­кi зiл­ля плу­та­ються по­пiд но­га­ми.

    "Чи по­ле, чи го­род", - блис­ну­ла дум­ка в Ма­ри­ни. Обер­ну­лась до ви­со­ких бу­дин­кiв, гля­ну­ла на тi ве­ли­кi шиб­ки в вiк­нах. А в вiк­нах, як в дзер­ка­лах, та­ка ж пше­ни­ця гус­та й спi­ла, той же день, яс­ний, пе­ку­чий лiт­нiй день. А че­рез вiк­на ма­ня­чать по­на­чiп­лю­ва­нi вся­кi квiт­ки й ма­те­рiї, вся­кий до­ро­гий убiр. За ни­ми знов вид­ко пше­ни­цi та пше­ни­цi, а стрiч­ки, ма­те­рiї i квiт­ки бу­ли не­на­че ро­зiс­ла­нi й роз­ки­да­нi по гус­то­му ко­ло­со­вi, не­на­че мiж ко­ло­сом зац­вi­ли якiсь чу­до­вi квiт­ки. I здається Ма­ри­нi, що їй тре­ба ту пше­ни­цю жа­ти. А сон­це все пе­че та пе­че, ду­хо­та ду­шить, сох­не в гор­лi, в ро­тi, в гру­дях… "Ко­ли б во­ди­цi на­пи­тись, по­ки до ро­бо­ти ста­ти", - ду­має Ма­ри­на.

    Шукає во­на очи­ма тих яр­кiв зе­ле­них, де бу­ває кри­ни­чо­ви­на, де гус­та осо­ка вкри­ває до­лин­ку, а на до­ли­нi бли­щить во­ди­ця. Зво­дить очi вго­ру на ста­рий Київ, аж там тiльки од­нi зо­ло­тi вер­хи та хрес­ти ви­сять на синьому не­бi, пла­ва­ють ти­хо, не­на­че зграя зо­ло­то­пе­рих рай­ських птиць то­не й ви­ри­нає про­ти сон­ця в синьому не­бi. А ви­со­кi бу­дин­ки одiй­шли да­ле­ко, сто­ять за став­ком ря­да­ми, не­на­че пiдп­ли­ли во­дою. При­див­ляється Ма­ри­на, аж то їх мо­мо­тянський ста­во­чок, а ко­ло йо­го ле­ва­да зе­ле­на, та­ки батькiвська. Над ста­воч­ком вер­би та гус­тi ло­зи. По зе­ле­нiй ле­ва­дi по­бiг­ла до став­ка то­ненька сте­жеч­ка, кот­ру во­да про­топ­та­ла ще дi­во­чи­ми но­га­ми, як хо­ди­ла до ста­воч­ка по во­ду. Обер­тається й ози­рається Ма­ри­на, а по­пiд го­рою скрiзь мо­мо­тянськi хат­ки бi­ленькi, не­ве­лич­кi, з виш­не­ви­ми та че­реш­не­ви­ми са­доч­ка­ми, да­лi i дру­гий ста­во­чок, а над ним на гор­би­ку бi­ла цер­ков­ця мо­мо­тянська. Зо­ло­тi вер­хи та хрес­ти ще ви­ще пiд­нi­ма­ються пiд не­бо, то­нуть i на­си­лу мрi­ють, як жу­рав­лi ря­доч­ка­ми.

    I здається їй, що во­на стоїть се­ред ле­ва­ди мо­ло­дою й гар­ною дiв­чи­ною. Вiт­рець вiє в ли­це i ти­хо має її дов­гою розп­ле­те­ною ко­сою, стрiч­ка­ми та квiт­ка­ми, а во­на дер­жить не ко­шик, а вiд­ра на пле­чах. Тре­ба їй нi­би бiг­ти по во­ду до став­ка… Ко­ли гля­не, за зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, на тра­вi бi­литься три шмат­ки по­лот­на. Ган­на сте­ре­же по­лот­но, уб­ра­на так, як во­на вiн­ча­ла­ся з Ва­си­лем, си­дить пiд ка­ли­ною й не во­рух­неться, не­мов де­рев'яна: ру­ки скла­ла на ко­лi­нах, очi опус­ти­ла, го­ло­ву тро­хи на­хи­ли­ла, не­на­че за­ду­ма­лась.

    "Марино, доч­ко! Ма­ри­но, го­луб­ко! хо­ди, до­ню, до ме­не, щось маю ка­за­ти!.." - чує Ма­ри­на, кли­че її ма­ти… Обер­ну­лась во­на, ди­виться - їх ха­та, во­на стоїть в виш­нях, а двiр у че­реш­нях, за во­рiтьми кри­ни­ця та вер­би. У са­доч­ку зе­ле­но: цвi­туть там гвоз­ди­ки та на­гiд­ки, по дво­рi хо­дять ку­ри, а про­ти сон­ця на призьбi грiється ко­тик. Ма­ти вий­шла з ха­ти i ста­ла на по­ро­зi. Во­на мо­ло­да мо­ло­ди­ця, ви­со­ка й чор­ня­ва. Знать, бу­ла во­на ко­ло пе­чi, ко­ло ро­бо­ти: ру­ка­ви по­за­су­ку­ва­нi, се­бе обв'яза­ла чор­ним руш­ни­ком, ли­це на­пек­ло­ся ко­ло пе­чi… "Хо­ди, до­ню до ме­не", - кли­че знов її ма­ти i ма­хає ру­кою. Обер­ну­лась Ма­ри­на i прос­тяг­ла­ся йти. Гля­ну­ла в тем­нi од­чи­не­нi сi­неш­нi две­рi, звiд­тiль блис­ну­ли, як двi зо­рi, двоє яс­них iск­ря­них очей. Ма­ри­нi за­пек­ло ко­ло сер­ця… Наб­ли­жа­ються очi з тем­них сi­ней, а над ни­ми з'яви­ло­ся бi­ле чо­ло, а на чо­лi впи­ли­ся, як двi чор­нi п'явки, двi бро­ви; за­чер­во­нi­ли гу­би, за­чор­нi­ли ку­че­рi… Ва­силь вий­шов з сi­ней, гар­ний, яс­ний, як сон­це, у бi­лiй сви­тi, в зе­ле­но­му по­ясi, без шап­ки. Заб­ли­ща­ло йо­го ли­це на яс­но­му сон­цi, за­лис­нi­ли чор­нi ку­че­рi… За­пек­ло Ма­ри­нi ко­ло са­мо­го сер­ця якимсь i пе­ку­чим, i со­лод­ким ог­нем. На­си­лу стоїть во­на, на­си­лу дер­жить вiд­ра на пле­чах. А Ва­силь iде до неї по­пiд зе­ле­ним гiл­лям че­ре­шень. З очей йо­го не­на­че впав огонь на са­ме сер­це Ма­ри­ни­не, не­на­че блис­кав­ка пот­ра­пи­ла їй у сер­це. Пi­шов огонь по всьому тi­лi, роз­лив­ся по всiх жи­лах. Пус­кає во­на вiд­ра i па­дає на тра­ву.

    - Ой бо­же мiй, ря­туй­те ме­не, хто в бо­га вi­рує! - зак­ри­ча­ла Ма­ри­на, про­ки­нув­шись. - Ой, пе­че ме­не ко­ло сер­ця! Ря­туй ме­не, Ва­си­лю! Ой ма­тiн­ко, го­лу­боч­ко, Ган­но, Ва­си­лю! Ой, го­рю я в ог­нi, га­сiть ме­не!

    Марина по­ко­ти­лась по зем­лi й прос­тяг­ла­ся. Жар­ту­ють мос­ка­лi, що Ма­ри­на й сон­на по­ми­на­ла яко­гось Ва­си­ля, а шин­кар, щоб збу­тись кло­по­ту, ви­во­лiк Ма­ри­ну за но­ги та й ки­нув на ули­цю.

    Зiйшло i пiд­ня­лось ви­со­ко сон­це на не­бi. Як ко­маш­ня, за­во­ру­ши­лись на ули­цях лю­ди; бi­жать на ба­зар мi­щан­ки з ко­ши­ка­ми, по мос­то­вiй дер­ко­тять зво­щи­ки. Пiд шин­ком ле­жить, нi­чо­го не чує Ма­ри­на. Як­би рiд­на ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни, i та не пiз­на­ла б тiєї Ма­ри­ни, ве­се­лої, жарт­ли­вої, швид­кої, як вi­тер, що цвi­ла на всi Мо­мо­ти. Ле­жить Ма­ри­на, як ка­ли­на, стоп­та­на при до­ро­зi, як сте­по­ва квiт­ка ско­ше­на - на пе­ку­чо­му сон­цi. Спить во­на вiч­ним сном; не ба­чить, як свi­тить сон­це на не­бi, не чує мiсько­го го­мо­ну, шу­му. Ски­ну­ли Ма­ри­ну на вi­зок, i нiх­то не знає, де її мо­ги­ла; нi од­на сльоза не пок­ро­пи­ла її.

    Йшли го­ро­жа­ни - жар­ту­ва­ли, йшли жи­ди - плю­ва­ли, йшли мос­ка­лi - смi­яли­ся. Якась па­нi про­ле­тi­ла на двох ко­нях, як на двох змi­юках, вгнiз­ди­лась са­ма-одна на цi­лий вiз. Од­вер­ну­ла во­на й зак­ри­ла своє ли­це.

    Пройшла чут­ка в Мо­мо­ти, що Ма­ри­на вмер­ла. Пе­рех­рес­ти­лись й про­чи­та­ли за по­кiй ду­шi "Отче­наш" на­вiть во­ро­ги Ма­ри­ни­нi. "Не втек­ла, - ка­жуть, - та­ки од сво­го ли­ха, i не за­гу­ля­ла, й не зас­пi­ва­ла, й не за­тан­цю­ва­ла йо­го на­вiть в Києвi"

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2173
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1922

Пошук на сайті: