Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2073
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1830
    - Болять, си­ну, нi­женьки? - пи­та­ла ма­ти. - Вто­мив­ся ду­же? Сядьмо на од­по­чи­нок.

    Невеличкий днiп­ровський за­лив влив­ся мiж дво­ма го­ра­ми в гус­тий сос­но­вий та кле­но­вий лiс. З усiх бо­кiв обс­ту­пи­ли йо­го ви­со­кi-пре­ви­со­кi вер­би, аж тро­хи по­на­хи­ля­лись над во­дою, поз­чiп­лю­ва­лись зе­ле­ни­ми вер­ха­ми, заг­ля­да­ючи в свiт­лу, про­зор­час­ту во­ду, не­на­че в дзер­ка­ло.

    Понад за­ли­вом, по лу­ках пiш­ли, скiльки оком ски­ну­ти, ви­со­кi оче­ре­та, гус­та зе­ле­на осо­ка. А мiж осо­кою про­су­ну­лись на­си­лу-си­лу че­рез гу­ща­ви­ну гус­тi ло­зи, ви­со­кi осо­ко­ри та вер­би. По мiл­ко­вод­дi скрiзь роз­ляг­ло­ся ши­ро­ко­лис­те ла­тат­тя, вкри­ло во­ду лис­том в три стал­ки, а над лис­тям стир­ча­ли жов­тi та бi­лi квiт­ки та зе­ле­нi ма­кiв­ки. Пiд про­зор­час­тою, чис­тою, як сльоза, во­дою зе­ле­нi­ло якесь ба­го­вин­ня, зуб­час­те, то­не­сеньке, Дрiб­не, як пух, свi­ти­лось чис­те пiс­ку­ва­те дно з бi­ли­ми че­ре­паш­ка­ми. Ку­ди не кинь оком, скрiзь зе­ле­на осо­ка, оче­ре­та, ло­зи та вер­би, та по­ло­гi зе­ле­нi лу­ки.

    - Сядьмо отут, си­ну, пiд осо­ко­ра­ми. Сю­ди, ма­буть, i звiр не за­хо­дить.

    Одпочили во­ни, з'їли по шмат­ку хлi­ба. Ог­ля­дi­ла ма­ти го­ло­ву си­но­вi i по­ча­ла по­лос­ка­ти в во­дi чор­нi со­роч­ки. Пе­ре Ган­на со­роч­ки, а син ку­пається не на­ку­пається, пiр­нає, брьохається, грає, як та ри­ба, в чис­тiй во­дi. З во­ди бi­жить на пi­сок виг­рi­ва­тись, з пiс­ку в во­ду та знов на пi­сок. А ма­ти втi­шається, див­ля­чись на ди­тя­чi iг­раш­ки. Нар­ва­ло хлоп'я дов­го­го ба­дил­ля з ла­тат­тя з жов­ти­ми та бi­ли­ми квiт­ка­ми, по­ла­ма­ло йо­го дрiб­но, не­на­че раз­ки зе­ле­но­го на­мис­та, об­вер­тi­ло ти­ми раз­ка­ми шию й го­ло­ву, й бi­лi гру­ди, опе­ре­за­лось, не­на­че по­ясом, бi­лим та жов­тим цвi­том. Як та во­дя­на ру­сал­ка в зе­ле­но­му ба­го­вин­нi, виг­ра­вав хло­пець в во­дi: то по­лi­зе десь в гус­ту осо­ку за во­дя­ни­ми пiв­ни­ка­ми, тiльки го­лов­ка йо­го чор­нiє та бли­щить бi­ле, не­за­го­рi­ле тi­ло крiзь гост­ро­вер­хий лист.

    А ма­ти i спи­няє, й жа­лує спи­ня­ти си­на, ди­виться i втi­шається.

    Привела си­на до­до­му, та й не дов­го втi­ша­лась! По­пе­ре­ду ма­ни­ла, хто пи­тав, не­на­чеб­то во­на одп­ро­си­ла сво­го си­на. А як прий­шла знов бу­ма­га, взя­ли Йва­ся та й поп­ро­ва­ди­ли до Києва. Зав­да­ла тiльки жа­лю со­бi Ган­на, на­дi­ючись на по­мiч. Ще бiльше ви­ли­ла во­на слiз, ряс­нi­ше ста­ло ла­ток на ста­рiй сви­ти­нi. Хи­литься по­вiт­ка ще ниж­че, пус­тiє Ган­ни­на осе­ля, ко­мо­ру му­си­ла Ган­на спро­да­ти та все пот­ро­хи по­си­ла­ла си­но­вi…

    А об чо­ло­вi­ко­вi не бу­ло й звiст­ки! Вже Ган­на пе­рес­та­ла й ту­жи­ти по йо­му, вже й по­ча­ла за­бу­ва­ти, як все на свi­тi за­бу­вається, бо вий­шов один жаль з сер­ця, а дру­гий ввiй­шов в сер­це.

    Одного ве­чо­ра пiд Ган­ни­ною ха­ти­ною став вi­зок. Звiд­тiль вис­ко­чив мос­каль - не мос­каль, а пан не та­кий. Ви­бiг­ла Ган­на з ха­ти i не пiз­на­ла сво­го си­на Iва­ся. Вiн ви­рiс, ви­рiв­нявсь! Дос­то­ту та­кий став, як йо­го батько! Та­кi бро­ви, чор­нi та рiв­нi, впи­ли­ся в бi­ле чо­ло; та­кi гу­би, чер­во­нi, пов­нi; тiльки ли­це в йо­го бу­ло бi­лi­ше, Зов­сiм панське, нiс тон­ший, во­лос глад­ший.

    - Здравствуйте, ма­туш­ка! -ска­зав вiн по-мос­ковськiй. - Чи не пiз­наєте сво­го си­на? - А сам стоїть, у бо­ки взяв­шись. Ган­на зра­дi­ла й зап­ла­ка­ла. По­ба­чи­ла си­на i ра­зом зга­да­ла чо­ло­вi­ка, бо син сто­яв пред нею, не­на­че батько йо­го - ко­лись дав­но, ще в ха­тi ста­рої Хо­ми­хи.

    - От я приїхав до вас, ма­туш­ко, в гос­тi. Най­няв хур­ма­на, та не всi гро­шi зап­ла­тив: тре­ба доп­ла­ти­ти один кар­бо­ва­нець. Чи не­ма у вас, ма­туш­ко?

    А в ма­те­рi в скри­нi всього-на-всього двi ко­пи з п'ята­ком.

    Вхопила Ган­на свою но­вi­шу сви­ти­ну, по­бiг­ла до шин­кар­ки, зас­та­ви­ла за кар­бо­ван­ця i од­ря­ди­ла жи­да, що при­вiз си­на.

    Ганна вi­тає, прий­має си­на всiм, що бу­ло у неї най­доб­рi­шо­го, що тiльки знай­шло­ся в убо­iй ха­ти­нi.

    - Як же, си­ну? - пи­тає ма­ти. - Чи ти вже зос­та­неш­ся до­ма, да­си ме­нi по­мiч?

    - Hi, ма­туш­ко, - го­во­рить до неї син, та все по-мос­ковськiй, та все зви­со­ка. - Я скiн­чив оце шко­лу, став те­пер, зна­читься, вче­ний чо­ло­вiк. Ме­нi тре­ба йти на служ­бу.

    - Куди? в мос­ка­лi? - пи­тає ма­ти, са­ма аж пе­ре­ля­ка­лась.

    - О нi, ма­туш­ко! Я те­пер, зна­читься, вче­ний чо­ло­вiк, мо­жу дой­ти до ви­со­ких сте­пе­ней, дос­лу­жи­тись…

    - Не зро­зу­мiю, си­ну, що ти го­во­риш. Тоб­то ти па­ном бу­деш, чи що?

    - Так, так, ма­туш­ко. Я мо­жу бу­ти па­ном, дос­лу­жи­тись до ве­ли­ко­го чи­на при моїх да­ро­ва­нi­ях. Бо я те­пер, зна­читься, пи­сар. Но я мо­жу, зна­читься, по прос­вi­ще­нiю прой­тись по вciм про­ло­же­ним пу­тям…

    Писар заїхав в хма­ри, ду­ма­ючи поч­ва­ни­тись тро­хи пе­ред ма­тiр'ю.

    - То ти бу­деш щас­ли­вi­шим од сво­го батька? Сла­ва ж то­бi, гос­по­ди, що ти зми­лу­вав­ся над на­ми, си­ро­та­ми, що син мiй бу­де щас­ли­вi­ший, не бу­де так по­не­вi­ря­ти­ся, як я отут…

    Аж пе­рех­рес­ти­лась Ган­на, дя­ку­ючи бо­го­вi, i да­ла co6i за­рiк най­ня­ти аках­тист i об­мi­ня­ти свiч­ку.

    - Я приїхав, ма­туш­ко, ог­ля­дi­ти своє нас­лiдст­во, - по­чав син. - Дог­ля­дай­те, ма­мо, ха­ти, поп­рав­ляй­те заст­рой­ки…

    - А чим же я, си­ну, бу­ду поп­рав­ля­ти їx, ко­ли я не маю шмат­ка хлi­ба в ха­тi, ко­ли я co6i по­одк­ру­чу­ва­ла пуч­ки ве­ре­те­ном, за­роб­ля­ючи харч?

    - А де ж дi­лась, ма­мо, ко­мо­ра? - спи­тав син.

    - Продала.

    Син схи­лив го­ло­ву i на­су­пив бро­ви.

    - А на­що ж ви, ма­мо, про­да­ли?

    - Бо твоїй ма­те­рi не бу­ло чо­го їсти: до­во­ди­лось час­то їсти од­нi cyxa­pi, та й то, хва­ли­ти бо­га, як­би бу­ли.

    - A xi­бa ж та­ки не­має до­хо­ду з на­шо­го грун­ту? - пи­тав син.

    - Мiшкiв з чо­ти­ри кар­топ­лi та вiн­кiв зо три ци­бу­лi, - од­ка­за­ла ма­ти. - Ад­же ж не­дур­но по­одк­ру­чу­ва­ла пуч­ки ве­ре­те­ном? Ба­чиш?

    Ганна по­ка­за­ла си­но­вi обид­вi пуч­ки, си­нi, по­ко­пир­са­нi не­на­че но­жем, з си­нi­ми нiг­тя­ми. Син за­мовк…

    - Доглядайте ж, ма­мо, ха­ти та то­го, що по­зос­та­ва­лось.

    - А xi­бa ж ти, си­ну, швид­ко поїдеш? Не­хай же я хоч на­го­во­рю­ся з то­бою, хоч на­див­лю­ся на те­бе…

    А син на­го­во­рив­ся, тiльки не з ма­тiр'ю, а з Ма­ри­ною. При­бiг­ла на­че не­на­ро­ком; на го­ло­вi но­ва хуст­ка, на шиї доб­ре на­мис­то. Пи­сар не одс­ту­пав од Ма­ри­ни, а во­на як у вi­чi йо­му не вско­чить - ди­виться на йо­го. Роз­чер­во­нi­лось ли­це, роз­го­рi­лись очi! Пе­ред нею, не­на­че з то­го свi­ту вер­нув­ся, си­дiв її ми­лий Ва­силь, та ще став i кра­щий, i мо­лод­ший: ли­це бi­лi­ше, гу­би чер­во­нi­шi, пог­ляд ве­се­лi­ший, ди­тя­чий тро­хи, ос­мiх ми­лий, аж по ду­шi гла­дить, а вся пос­тать якась панська, мiська. Як ста­не, як по­вер­неться та в бо­ки вiзьметься - як на­мальова­ний! А як ся­де кi­нець сто­ла та обiп­реться ру­кою - як та кар­ти­на! А пе­рей­де ха­ту - що той ко­зак; вий­де з ха­ти, ста­не на по­ро­зi - не­на­че жде пiд се­бе ко­ня бист­ро­го, во­ро­но­го!.. I чує Ма­ри­на, що во­на ожи­ває, мо­ло­дiє, од­хо­дить, не­на­че ру­та-м'ята, при­пе­че­на пал­ким сон­цем, на свi­жiй po­ci ве­чiр­нiй. Знов за­во­ру­ши­лось її люб­ля­че сер­це. Син її ми­ло­го Ва­си­ля свїм пог­ля­дом об­лив її ду­шу, не­на­че цi­лю­щою та жи­ву­щою во­дою. Двi но­чi во­на не спа­ла пiс­ля то­го! Двi но­чi про­си­дi­ла во­на над став­ком, пiд зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, при яс­но­му мi­ся­цi, пiд яс­ни­ми зо­ря­ми. Ве­се­лi­ше зад­ля неї за­ку­ва­ла зо­зу­ля, ве­се­лi­ше заб­ли­ща­ли зо­рi на не­бi, зас­вi­ти­ло яс­не со­не-чко; ве­се­лi­ше зе­ле­нi­ли виш­нi та че­реш­нi. Пiв­ро­ку сни­лись їй тi чор­нi бро­ви, те панське лич­ко, та хист­ка, як на­мальова­на, пос­тать си­на Ва­си­ле­во­го.

    Не вдер­жа­ла Ган­на си­на! Ма­буть, так вже су­ди­ло­ся їй вип­ро­вод­жа­ти до­ро­гих лю­дей з до­му та по­ли­ва­ти свiй двiр гiр­ки­ми слiзьми… I жаль їй бу­ло си­на, i якось чуд­но бу­ло, як по­ча­ла во­на пе­ре­ду­му­ва­ти, що вiн го­во­рив з нею, який вiн був. I зда­лось їй, що син став не та­кий, який був ко­лись. То не був її до­ро­гий Iвась!

    I знов зос­та­лась си­ро­тою, як i бу­ла, з го­рем та нуж­дою, з слiзьми та пра­цею! Як ве­ли­ко­го праз­ни­ка, бу­ло, жде во­на звiст­ки од сво­го си­на. Пи­ше, бу­ло, син, що йо­му не ду­же доб­ре, до­ма­гається за до­хiд з нас­лiдст­ва… Вiзьме ма­тiр жаль, во­на й пош­ле ос­тан­нi гро­шi.

    Довго не бу­ло нi­якої звiст­ки од си­на. Жде ма­ти не дiж­деться, жу­риться та спо­дi­вається.

Пошук на сайті: