Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 12)

    Коли од­но­го дня при­но­сять Ган­нi письмо од си­на. Не йде, бi­жить Ган­на до свя­ще­ни­ка, щоб про­чи­тав їй письмо. Ба­тюш­ка го­лос­но чи­тав, а Ган­на слу­ха­ла, не роз­би­ра­ла, бо пи­са­но бу­ло не то по-українськiй, а бiльше по-мос­ковськiй; зви­чай­но, як пи­шуть письма мос­ка­лi.

    Син плес­кав в письмi те са­ме, що зви­чай­но пи­шуть до­до­му мос­ка­лi. Вiн по­си­лав ни­жай­ший пок­лiн i Грицько­вi Ми­ки­то­ви­чу, i тiт­цi тро­юрiд­нiй, Прiс­цi Па­на­сiв­нi, i Ка­ле­ни­ко­вi Кiнд­ра­то­ви­чу, а по­тiм про­сив у ма­те­рi бла­гос­ло­ве­нiя, на­вi­ки не­ру­ши­мо­го. По пи­са­но­му бу­ло вид­но, що пи­сар не­да­ле­ко за­бi­жить по тих про­ло­же­них пу­тях, кот­ри­ми чва­нив­ся пе­ред ма­тiр'ю. Iван, як пи­сар вче­ний, та ще й до то­го на­ла­го­див­ся в па­ни, при­ки­нув в пи­сульцi от що: "Здєса, в Тулє, я поз­на­ко­мил­ся з ад­ною бол­но ба­га­той й прек­рас­ной ба­ришньой. Хо­ча она з мi­щансько­го ро­ду, да євто нi­ча­во! Я ва­ла­чу­ся за нєй, i она пай­дьоть за мєня за­муж, бо я, зна­чит­ця, знаю все ах­вi­церськiя ар­тi­ку­ли i бла­го­род­неє об­хож­де­нiє по­нi­маю. Тєлкi мнє на­доть убi­ра­ца i ко­пу­вать єй по­дар­кi, а дєнєг нєт у мєня. Любєзная ма­туш­ка! Про­дай же на­шу ха­ту i дру­гоє iмєнiє раз­ноє i прiш­лi мнє дєньгi, бо я ма­гу ви­год­но же­нi­ца, зна­чiть…"

    Ганна пе­рес­лу­ха­ла все, i як ба­тюш­ка пе­рес­тав чи­та­ти, за­пи­та­ла йо­го:

    - Що ж то вiн, ба­тюш­ко, пи­ше? Чи жи­вий вiн, чи здо­ро­вий? Чи став вiн вже па­ном, чи й до­сi бi­дує? Бо­же ж мiй! в ме­не не­ма й ша­га. По­зич­те, ба­тюш­ко, будьте лас­ка­вi, кар­бо­ван­ця на од­ро­бi­ток. Зду­жа­ти­му - одп­ря­ду. Пок­ло­ни­лась Ган­на, пла­чу­чи, ба­тюш­цi тро­хи не до ко­лiн.

    - Вiн, ба­бо, не об тiм пи­ше, -про­мо­вив ба­тюш­ка, - не об кар­бо­ван­це­вi тут мо­ва. Вiн пи­ше, щоб ти про­да­ла ха­ту та пос­ла­ла йо­му гро­шi, бо вiн хо­че бра­тись з яко­юсь пан­ною, та не­ма йо­му за вi­що одяг­тись i ку­пу­ва­ти їй гос­тин­цi.

    Такого ди­ва Ган­на не зро­зу­мi­ла зра­зу i вдру­ге спи­та­ла ба­тюш­ку; по­чу­ла вдру­ге, та й своїм ву­хам не йме вi­ри:

    - То се син хо­че, щоб я про­да­ла ха­ту?

    - Еге, ба­бо, -одка­зав ба­тюш­ка.

    - А мо­же, во­но там не так на­пи­са­но? - пи­та­ла Ган­на.

    Прочитав ба­тюш­ка вдру­ге. Ба­ба дос­лу­ха­ла­ся i вга­да­ла, що так во­но й є.

    - Боже ж мiй ми­лос­ти­вий! - за­го­ло­си­ла Ган­на. - А де ж я, ба­тюш­ко, дi­ну­ся, як про­дам ха­ту? В стар­цi пi­ду чи про­па­да­ти­му по­пiд ти­на­ми на ули­цях?

    - Де хо­чеш, ба­бо, - ка­же ба­тюш­ка, - ти вже там знаєш.

    Стоїть Ган­на, опа­ли ру­ки. Сльози ри­ну­ли з очей.

    - Iди вже, ба­бо, со­бi до­до­му, - ка­же свя­ще­ник.

    Баба стоїть та мов­чить, не­на­че й не чує. Одiб­ра­ло їй i ву­ха, й очi…

    - То син хо­че, щоб я ха­ту про­да­ла, а са­ма в стар­цi пiш­ла? - про­мо­ви­ла во­на пе­ре­го­дя.

    - Еге, ба­бо. Тiльки я то­бi рад­жу ха­ти не про­да­ва­ти. Не­хай твiй син же­ниться за свої гро­шi, а не за ма­те­ри­ну шку­ру, ко­ли вже так при­па­ло йо­му же­ни­тись на ба­риш­нi.

    - Боже ж мiй ми­лий! - за­го­ло­си­ла Ган­на. - Чи я ж йо­го не лю­би­ла, не жа­лу­ва­ла? Од сво­го ро­та од­ри­ва­ла шма­ток хлi­ба та го­ду­ва­ла йо­го; за ос­тан­нiй шаг ку­пу­ва­ла йо­му гос­тин­ця. Но­чi не­до­си­па­ла, пря­ла йо­му на со­роч­ку; не бу­ди­ла йо­го ра­но, да­ва­ла йо­му во­лю. Ос­тан­нi гро­шi сла­ла йо­му на чу­жи­ну. А скiльки слiз ви­ли­ла за ним! А скiльки сер­це в ме­не пе­ре­бо­лi­ло, як пi­шов вiн на чу­жи­ну! Один тiльки бог вi­дає об тiм… Бо­же мiй ми­лий, чи по­ба­чу ж я йо­го ще хоч раз! Ко­ли б ме­нi, ба­тюш­ко, по­ба­чи­ти йо­го хоч пе­ред смер­тю! Чи не пи­ше вiн, ба­тюш­ко, чи швид­ко вiн при­бу­де до­до­му?

    - Нi, ба­бо, не пи­ше сього, тiльки пи­ше, щоб ти про­да­ла ха­ту…

    - Продала… - ска­за­ла во­на та й не до­ка­за­ла. Те сло­во знов вра­зи­ло її, як но­жем.

    Ганна вже бу­ла й за­бу­ла об тiм, що син її ви­га­няє з ха­ти: вже бо­лi­ла її ду­ша за своїм си­ном Iва­сем!

    - Чи да­ле­ко та Ту­ла? -пи­та­ла Ган­на. -Якби я змог­ла, по­ли­ну­ла б до йо­го; щоб по­ди­ви­тись на йо­го! Тiльки в ме­не й ро­ду, що був син. А я од­на вiк свiй звi­ку­ва­ла у своїй ха­тi.

    Вийшла й ма­туш­ка, прос­тенька со­бi, се­ред­нiх лiт, роз­пи­та­ла Ган­ну й са­ма зап­ла­ка­ла.

    Недурно скла­ла­ся при­каз­ка: "Ма­ти пор­ве па­зу­ху, хо­ва­ючи для дi­тей, а дi­ти пор­вуть па­зу­ху, хо­ва­ючи од ма­те­рi".

    Жалується Ган­на Ма­ри­нi на сво­го си­на.

    - То ма­те­рi йо­го сторч - та в борщ, - ка­же Ма­ри­на, - ко­ли вiн та­ке пи­ше. Не про­да­вай ха­ти, от що!

    Зосталась Ган­на в ха­тi, не пiш­ла в стар­цi. Та що ж з тiєї ха­ти, ко­ли там гос­по­да­рює ли­хо та не­до­ля! Ста­ра ха­та невк­ри­та; стоїть, по­хи­лив­шись на­бiк, не­на­че од ве­ли­ко­го жа­лю. Двiр за­рiс гус­тою зе­ле­ною тра­вою; не топ­че йо­го ха­зяй­ська ху­до­ба та пти­ця. Стає осе­ля пуст­кою: на ви­во­дi гу­ка­ють си­чi вно­чi. Тiльки са­до­чок роз­рiс­ся на во­лi! Три гру­шi виг­на­лись по­ви­ще ха­ти, вкри­ли не­бо­гу ши­ро­ким гус­тим гiл­лям. По­за ха­тою за­сi­яв­ся гус­тий виш­ник. Пе­ред вiк­на­ми роз­ко­ре­нив­ся ши­ро­кий кущ буз­ку. Ган­на лю­би­ла си­дi­ти на по­ро­зi та пог­ля­да­ти на ши­ро­кий шлях. Їй зда­ва­лось, що тим шля­хом ко­лись прий­де син до неї, бо тим са­мим шля­хом ко­лись прий­шов до гос­по­ди йо­го батько, прий­шла до­ро­га до­ля Ган­ни­на. Той шлях був до­ро­гий зад­ля неї, не­на­че на йо­му во­на згу­би­ла i знай­шла своє щас­тя… i знов ко­лись знай­де!

    

VII

    

    Не прий­шло до Ган­ни щас­тя тим ве­ли­ким, би­тим шля­хом, тiльки во­на виг­ля­дi­ла свої очi, виг­ля­да­ючи. Не­ба­га­то й ро­кiв ми­ну­ло, а Ган­на вже й пос­та­рi­лась, бо в роз­ко­шi цвi­те чо­ло­вiк, як квiт­ка, а в нуж­дi в'яне та сох­не.

    Почались хо­ло­да, а на Ган­нi ко­жух - лат­ка на лат­цi. Вi­тер дме че­рез йо­го, як че­рез ре­ше­то. На го­ло­вi у неї не хуст­ка, а шма­ток безк­вiтньої ган­чiр­ки. Че­рез ста­рi шкар­ба­ни лi­зе грязь. Блi­да як смерть, ху­да, з за­па­ли­ми очи­ма, бро­дить Ган­на по смiт­ни­ках та зби­рає гнiй на топ­ли­во. Бо­дай во­рог не дiж­дав грi­тись та­ким топ­ли­вом!

    Сидить Ган­на день i нiч на дни­щi, по­одк­ру­чу­ва­ла со­бi пуч­ки, за­роб­ля­ючи черст­вий шма­ток хлi­ба, об­ли­тий слiзьми. I не раз, i не два трап­ля­лось, що в ха­тi не бу­ло нi дрiб­ка со­лi, нi су­ха­ря.

    - Ой го­ре моє тяж­ке, - жа­лується, бу­ло, Ган­на Ма­ри­нi. - Прий­шла на ме­не ста­рiсть та сла­бiсть. На­си­лу но­ги ме­не но­сять, лед­ве во­ло­даю ру­ка­ми. Ро­би­ти не зду­жаю. Отак, як ба­чиш! В ха­тi й го­лод, i хо­лод. Ви­су­ши­ли ме­не сльози, у гру­дях ме­не да­вить, го­ло­ва мо­ро­читься, в очах ме­нi жов­то, ку­ди не гля­ну. Як ба­чиш, ос­тан­ня на ме­нi со­роч­ка, та й та дра­на. Ко­ли б уже гос­подь зми­лу­вав­ся на­до мною, прий­няв ме­не до се­бе. Чи по­вi­риш? Так ме­нi жи­ти тяж­ко, що як­би розс­ту­пи­лась си­ра зем­ля, пiш­ла б в зем­лю жи­вою.

    Марина не по­ки­да­ла Ган­ни, по­ма­га­ла в ро­бо­тi, го­ду­ва­ла ча­сом своїм хлi­бом, одя­га­ла своєю оде­жею, роз­ва­жа­ла як мог­ла.

    - Вiзьми, Ган­но, - бу­ло ка­же Ма­ри­на, - не даю то­бi, як стар­це­вi. По­вер­неться син, за­ро­би­те - од­дас­те.

    А Ган­нi й зос­та­ло­ся тiльки заб­ра­ти тор­би та йти в стар­цi, прос­тя­га­ти ру­ку, про­си­ти хлi­ба.

    - Пiшла б я i в стар­цi, - ка­же, бу­ло, Ган­на, - та со­ром ру­ку прос­тя­га­ти, бо я не ка­лi­ка. А лю­ди ска­жуть: бу­ла ко­лись мо­ло­дою i не за­ро­би­ла нi­чо­го на ста­рiсть, i не прид­ба­ла. Бу­дуть лю­ди хлiб да­ва­ти й до­рi­ка­ти ра­зом, що я мос­ков­ка, не дба­ла, з мос­ка­ля­ми гу­ля­ла, до обi­ду спа­ла. А чи я ж не ро­би­ла, а чи ж я не го­рю­ва­ла?

    Ще й зи­ма не ми­ну­ла, i снiг не роз­тав, над­во­рi гря­зю­ка та хо­лод. Не­має в Ган­ни дрiб­ка со­лi, не­ма й хлi­ба. Тре­ба йти на яр­ма­рок, а чо­бо­ти зов­сiм роз­лiз­лись. Пiш­ла Ган­на бо­са; но­ги роз­чер­во­нi­лись, по­терп­ли од хо­ло­ду, зде­ре­ве­нi­ли. Смi­ються лю­ди з Ган­ни та до­рi­ка­ють:

    - Навiщо, ба­бо, так за­ра­нi вбра­лась в чер­во­нi чо­бо­ти? Ще й до се­ре­дох­рес­тя да­ле­ко, а до ве­ли­код­ня й не вид­ко!

    Прийшла Ган­на з яр­мар­ку, зляг­ла й не вста­ла.

    Марина ко­ло неї i день, i нiч…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2176
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1922

Пошук на сайті: