Марина ждала її смертi, бо на столi на поготовi лежало двi восковi свiчки.
Невеселу думу думала Марина, дивлячись на тi свiчi. Згадала вона свою минувшiсть i ненароком кинула думкою i на своє будуще. I стало перед думкою Марининою життя не уквiтчаним, втiшним боком, як колись воно ставало перед нею; обернулось життя до неї другим, темним, неприбраним, буденним боком. I в головi Марининiй зароїлись роєм невеселi думки - про лихо, про горе, про нужду та слабiсть…
"А хто ж мене догляне, - думала Марина, - борони боже якої недуги або бiдностi. Хто же постелить менi постiль, обмочить водою мої смажнi уста, нагодує хлiбом? Хто ж наготує на смерть менi свiчку, покличе на сповiдь священика?"
Не маком заквiтчана, не барвiнком повита, не весела, танцюриста, в червоному намистi стала перед нею доля, а побита холодом та голодом, укрита латками, з убогими торбами на плечах, в дранiй свитинi, з плакучими очима стала перед нею її доля. Хилиться Марини-на голова ще нижче, нижче падають на очi довгi чорнi вiї, вкриваючи щоки. По бiлому чолi так i ходять хвилею, так i снують невеселi думки, одна одну зганяючи, одна другу доганяючи. А по руцi тихо скотилася горошиною на стiл сльоза, покинувши за собою слiдком мокру смужку.
Несуть Ганну в домовинi з старих дощок, у чужiй сорочцi, що принесли добрi сусiди, в хустцi, що вийняла Марина з своєї скринi. За домовиною Марина плаче та побивається йдучи, мов рiдну матiр ховає. Оплакувала вона й свою подругу, i разом саму себе, свою долю. З Мариною йдуть двi-три сусiди з дiтьми, бо вмре багатир - збереться увесь мир, а вмре харпак -тiльки пiп та дяк. За Ганною навiть пiп не йшов: бо поховати бог мало за що! Тiльки один дяк Ничипiр виспiвував… А надворi блищало ясне весняне веселе сонечко, вiяв тихий теплий вiтрець, пахло весною, молодою, свiжою травою. Над порушеною рiллею мигало невеличке марево, весело щебетав жайворонок. Погукували плугатарi, поганяючи воли в плузi.
Поховали Ганну саме коло її свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила травою та чебрецем. Забули про їх горе швидко навiть близькi сусiди. На могилках пасуться вiвцi з ягнятами та часом вибрикують малi пастушки, граючи на сопiлках. Кругом кладовища - то зеленiє жито, аж очi бере в себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влiтку, у жнива там чути пiсню безталанного женця, що заробляє шостий снiп, поливаючи потом та слiзьми чужу ниву. I спокiйнiше, й лучче безталанним пiд землею лежати та землю держати, нiж було жити й горювати на землi…
З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй хатi. Замовкли там веселi спiви дiвочi, жарти парубочi; не вигравали там троїстi музики, не цвiли чорнобривцями чорнявi хлопцi, не сяли зорями молодi дiвчата. У хмарнi осiннi та зимовi днi стояли там дiди по кутках, дрiмав кiт на печi, сумували стiни i плакали вiкна, а з ранку до вечора хурчало Маринине веретено. I не раз, було, як гуде холодний вiтер, порощить крупами, замiтає дорогу снiгом i дзвiн сумно гуде понад селом, по долинi, увечерi в суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарi, неначе тiнь якогось мерця.
В церквi тiльки пiп та дяк. Тихо свiтяться свiчки перед новим, гарним iконостасом. Маленька лампадка освiчує, як живе, чудове лице святої Варвари з довгими косами. А зверху на iконостасi пiд золотим хрестом стоять навколiшки два янголики, як два маленькi кучерявi хлопчики, поскладавши ручки. Один неначе задумався, похиливши кучеряву голову, а другий неначе осмiхається, дивлячись вгору.
Марина стоїть в темному бабинцi, молиться, б'є поклони та придивляється до святої Варвари, до святих янголят. I сама вона, було, незчується й не зоглядиться, як перескочить її думка з молитви на якiсь чудовi кучерi, на якесь личко хороше… На Варварi квiтки червонi, а коси по плечах. А Марина, i не думаючи, згадає свою дiвочу красу, свою довгу косу. I полетять її думки десь далеко; забуде вона, що стоїть у церквi, згадає вона тi ночi яснi, веснянi, тi вишнi та верби… як її серце цвiло калиною, i як вона побачила вперше Василя, i як говорила з його сином Iваном, молодим, чорнявим. Чує Марина, як через сон, святi пiснi, а на думку її навертаються тi чудовi пiснi, котрими вона виливала, виспiвувала свою любов, своє кохання i своє безталання. Встають перед її очима веселi вечорницi, тi спiви, жарти, троїстi музики. Брязне паламар ключами, а Марина тодi опам'ятається, тодi прокидається i згадує, що їй неначе снився якийсь чудовий сон…
"Господи милосердний! - думає було Марина. - Це ж мене, мабуть, нечистий спокушає, наводить на мене грiшнi думки". I одхрещувалась, i одмолювалась, i одпльовувалась Марина од нечистого…
А тим часом марнiє Маринине лице, линяють чорнi брови. Перестали молодi хлопцi моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застигає й засипає, якось холоднiшає. Не так часто згадує вона про веселi лiта молодi, про очi яснi, брови чорнi. Сидить Марина за гребенем, накручує хлiб пучками та веретеном, а думки бiльше й частiше навертаються про Ганнине життя нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер зарiс двiр високим чорнобилем та кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбi й заглядав листом та реп'яхами в повибиванi вiкна, де в печi i на печi хазяйнують галки та ластiвки. Тiльки, було, як заспiває пiсню про кохання козака молодого, дiвчини чорнобривої, десь глибоко в утихомиреному серцi засяє тепло й привiтно одно личко, однi милi очi - то личко Василеве, то очi сина його Iвася. Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека сусiда, що прийшла з Києва до своїх родичiв у гостi.
- Я не знаю, як ви тут живете на селах, - почала лепетати прихожа московка. - Щоб я так нудилася свiтом над цим гребенем що божого дня, щоб я собi крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не панщанна, ти московка, вольна. Знялася б з мiсця i полетiла, як та птиця, куди тiльки душа забажає! В Києвi вибирай хазяїнiв, яких хоч! Сердита хазяйка - кидаю, невгодна - тiкаю; трапиться дурна - обдурюю. Вийдеш на базар, а там хазяйок бiльш, як наймичок. Робота в городi не робота, а гулянка. Спимо, доки сонце не пiдiйде високо; не знаємо нi поля, нi того полоття, нiтих жнив. Скрiзь весело!.. Кидай, Марино, це село, та мандруймо в Київ! Я тобi скрiзь дороги покажу, по всiх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.
Заворушилось серце в Марини, забажала її душа щастя, волi, веселостi. Схотiлось їй втекти од нудьги, смутку, од голодної та холодної смертi, од Ганниної недолi. I виглянула ще раз до неї доля, маком уквiтчана, барвiнком повита, весела, танцюриста, в червоному намистi.
- Пiду, - каже Марина, - втечу од лиха! Не з бiса й я хитра! Не дамся я тому лиху…
Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала й помандрувала у Київ. Ввiйшла вона туди - iз того часу як потонула у глибокому днiпровому нутрi.
Минуло скiлькось рокiв. Чимало втекло води в Днiпрi.
У Києвi, на Подолi, опiвночi в шинку голосить не своїм голосом катеринка. Москалiв повний шинок, а серед їх, як вiтер, лiтає Марина, танцює-витанцьовує. Одежа на їй драна, коси вилiзли з-пiд хустки i телiпались пасмами, хустка злiзла на потилицю. Лице її зчорнiло, губи посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось чудно, неначе вночi у вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають її горiлкою.
VIII
Звалилась Марина на лавку, як мертва, i похилила голову на стiл… В одчинене вiкно повiяв з Днiпра тихий, теплий, як лiтепло, вiтрець, глянув на Марину ясний, повний мiсяць, глянули яснi зорi. Дивується мiсяць, не пiзнають зорi тiєї Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою чорною косою, в квiтках та стрiчках, що говорила з ними любi речi про свою косу, про свою красу, згадувала про свого милого.
Похилив мiцний сон її голову на стiл, на побитi пляшки, на розлиту смердючу горiлку, а теплий вiтрець обвiває її чорне спалене лице, запеченi синi губи так само, як колись обвiвав її свiже, рум'яне лице, її повнi червонi губи. I сниться Маринi сон, неначе вона йде нiби на базар з корзиною на руцi, з гори попiд Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо пiднялося на синьому небi; будинки блищать стiнами й вiкнами. На церкви, на стiни аж глянути не можна. Свiтло та блискучо! Пече її сонце вогнем, пiт заливає очi, лице, а вiтрець з-за Днiпра тихо обвiває її гаряче лице… Вже пiвдень, а на улицях тихо, нiхто не йде й не їде; тихо й сумно, як у глуху пiвнiч; тихо й сумно, неначе всi люди вимерли в мiстi. А сонце пече, проймає її аж у груди, проймає її всю, наскрiзь, як часом буває лiтом в гарячi жнива, саме серед дня… Коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улицi вимощенi, а росте по вулицях пшениця висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Iде Марина нижче, скрiзь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця стоїть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати, -думає Марина, - а женцiв не видко: нiгде, нiгде нi живої душi! Стоїть пшениця, як сирота…" Пiдводить Маринi очi на Старий Київ. Сяє Софiя й Михайлiвське золотими верхами на синьому небi. А мiж ними i за ними все церкви та церкви, та все високi, з золотими верхами та хрестами, а дзвiницi високi аж пiдпирають синє небо золотими головами. I стоять тi церкви iк Софiї все в озиминi, в густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в яринi, в зелених просах та вiвсах, в бiлих блискучих, як срiбло, гречках, саме в цвiту, i в тих гречках, як в прозорiй водi, одбиваються золотi верхи, бiлi церкви… Йде Марина не тротуаром попiд будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, бiлий деревiй i всякi зiлля плутаються попiд ногами.
"Чи поле, чи город", - блиснула думка в Марини. Обернулась до високих будинкiв, глянула на тi великi шибки в вiкнах. А в вiкнах, як в дзеркалах, така ж пшениця густа й спiла, той же день, ясний, пекучий лiтнiй день. А через вiкна манячать поначiплюванi всякi квiтки й матерiї, всякий дорогий убiр. За ними знов видко пшеницi та пшеницi, а стрiчки, матерiї i квiтки були неначе розiсланi й розкиданi по густому колосовi, неначе мiж колосом зацвiли якiсь чудовi квiтки. I здається Маринi, що їй треба ту пшеницю жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлi, в ротi, в грудях… "Коли б водицi напитись, поки до роботи стати", - думає Марина.
Шукає вона очима тих яркiв зелених, де буває криничовина, де густа осока вкриває долинку, а на долинi блищить водиця. Зводить очi вгору на старий Київ, аж там тiльки однi золотi верхи та хрести висять на синьому небi, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й виринає проти сонця в синьому небi. А високi будинки одiйшли далеко, стоять за ставком рядами, неначе пiдплили водою. Придивляється Марина, аж то їх момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батькiвська. Над ставочком верби та густi лози. По зеленiй левадi побiгла до ставка тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дiвочими ногами, як ходила до ставочка по воду. Обертається й озирається Марина, а попiд горою скрiзь момотянськi хатки бiленькi, невеличкi, з вишневими та черешневими садочками, далi i другий ставочок, а над ним на горбику бiла церковця момотянська. Золотi верхи та хрести ще вище пiднiмаються пiд небо, тонуть i насилу мрiють, як журавлi рядочками.
I здається їй, що вона стоїть серед левади молодою й гарною дiвчиною. Вiтрець вiє в лице i тихо має її довгою розплетеною косою, стрiчками та квiтками, а вона держить не кошик, а вiдра на плечах. Треба їй нiби бiгти по воду до ставка… Коли гляне, за зеленими вербами, на травi бiлиться три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вiнчалася з Василем, сидить пiд калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала на колiнах, очi опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.
"Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю казати!.." - чує Марина, кличе її мати… Обернулась вона, дивиться - їх хата, вона стоїть в вишнях, а двiр у черешнях, за ворiтьми криниця та верби. У садочку зелено: цвiтуть там гвоздики та нагiдки, по дворi ходять кури, а проти сонця на призьбi грiється котик. Мати вийшла з хати i стала на порозi. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло печi, коло роботи: рукави позасукуванi, себе обв'язала чорним рушником, лице напеклося коло печi… "Ходи, доню до мене", - кличе знов її мати i махає рукою. Обернулась Марина i простяглася йти. Глянула в темнi одчиненi сiнешнi дверi, звiдтiль блиснули, як двi зорi, двоє ясних iскряних очей. Маринi запекло коло серця… Наближаються очi з темних сiней, а над ними з'явилося бiле чоло, а на чолi впилися, як двi чорнi п'явки, двi брови; зачервонiли губи, зачорнiли кучерi… Василь вийшов з сiней, гарний, ясний, як сонце, у бiлiй свитi, в зеленому поясi, без шапки. Заблищало його лице на ясному сонцi, залиснiли чорнi кучерi… Запекло Маринi коло самого серця якимсь i пекучим, i солодким огнем. Насилу стоїть вона, насилу держить вiдра на плечах. А Василь iде до неї попiд зеленим гiллям черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе блискавка потрапила їй у серце. Пiшов огонь по всьому тiлi, розлився по всiх жилах. Пускає вона вiдра i падає на траву.
- Ой боже мiй, рятуйте мене, хто в бога вiрує! - закричала Марина, прокинувшись. - Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матiнко, голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огнi, гасiть мене!
Марина покотилась по землi й простяглася. Жартують москалi, що Марина й сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволiк Марину за ноги та й кинув на улицю.
Зiйшло i пiднялось високо сонце на небi. Як комашня, заворушились на улицях люди; бiжать на базар мiщанки з кошиками, по мостовiй деркотять звощики. Пiд шинком лежить, нiчого не чує Марина. Якби рiдна мати встала з домовини, i та не пiзнала б тiєї Марини, веселої, жартливої, швидкої, як вiтер, що цвiла на всi Момоти. Лежить Марина, як калина, стоптана при дорозi, як степова квiтка скошена - на пекучому сонцi. Спить вона вiчним сном; не бачить, як свiтить сонце на небi, не чує мiського гомону, шуму. Скинули Марину на вiзок, i нiхто не знає, де її могила; нi одна сльоза не покропила її.
Йшли горожани - жартували, йшли жиди - плювали, йшли москалi - смiялися. Якась панi пролетiла на двох конях, як на двох змiюках, вгнiздилась сама-одна на цiлий вiз. Одвернула вона й закрила своє лице.
Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покiй душi "Отченаш" навiть вороги Марининi. "Не втекла, - кажуть, - таки од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть в Києвi"