Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 13)

    Опiвночi смут­но бли­щав ка­га­нець на сто­лi, на пе­ре­ки­ну­то­му гор­ня­тi в Ган­ни­нiй ха­тi. То при­ту­хав гнiт, i на йо­му на­си­лу тлi­ла не­на­че си­ня вог­не­ва го­ро­ши­на, то знов пi­дiй­мав ра­зом по­лум'я ог­не­вим язи­ком. Блис­не ка­га­нець, i кi­нець сто­ла ви­нир­не смут­на, за­ду­ма­на Ма­ри­на. Знов блис­не по­лум'я, знов вис­ту­пить її ши­ро­ке чо­ло. з чор­ни­ми бро­ва­ми, з'явиться то­ненький нiс, очi, зак­ри­тi дов­ги­ми, гус­ти­ми вi­ями. По­ту­хає во­гонь, смут­на Ма­ри­на знов увi­хо­дить по­ма­леньку в тем­ря­ву, зни­ка­ють очi, зни­ка­ють що­ки; лед­ве мрiє бi­ле чо­ло та ру­ка з за­су­ка­ним ру­ка­вом десь не­на­че да­ле­ко. А в кут­ку, на по­лу, як блис­не ка­га­нець, ви­хо­дить, не­на­че з тем­ної но­чi, дру­га пос­тать, страш­на-стра­шен­на! Спа­лив во­гонь її ли­це, поїв її що­ки, очi. Ли­це зчор­нi­ло, не­на­че зем­лею при­па­ло, на гу­бах по­сi­ла сма­га, очi за­па­ли десь гли­бо­ко, нiс за­гост­рив­ся, не доб­ро вi­щу­ючи… Ле­жить Ган­на на ста­рiй дран­ти­нi, прик­ри­та ста­рою дра­ною ряд­ни­ною, не стог­не й на­си­лу ди­ше… Ко­ло неї на ла­вi че­реп'яний ку­холь з во­дою - з од­ни­ми лi­ка­ми бiд­но­му чо­ло­вi­ко­вi…

    Марина жда­ла її смер­тi, бо на сто­лi на по­го­то­вi ле­жа­ло двi вос­ко­вi свiч­ки.

    Невеселу ду­му ду­ма­ла Ма­ри­на, див­ля­чись на тi свi­чi. Зга­да­ла во­на свою ми­нув­шiсть i не­на­ро­ком ки­ну­ла дум­кою i на своє бу­ду­ще. I ста­ло пе­ред дум­кою Ма­ри­ни­ною жит­тя не ук­вiт­ча­ним, втiш­ним бо­ком, як ко­лись во­но ста­ва­ло пе­ред нею; обер­ну­лось жит­тя до неї дру­гим, тем­ним, неп­риб­ра­ним, бу­ден­ним бо­ком. I в го­ло­вi Ма­ри­ни­нiй за­роїлись роєм не­ве­се­лi дум­ки - про ли­хо, про го­ре, про нуж­ду та сла­бiсть…

    "А хто ж ме­не дог­ля­не, - ду­ма­ла Ма­ри­на, - бо­ро­ни бо­же якої не­ду­ги або бiд­нос­тi. Хто же пос­те­лить ме­нi пос­тiль, об­мо­чить во­дою мої смаж­нi ус­та, на­го­дує хлi­бом? Хто ж на­го­тує на смерть ме­нi свiч­ку, пок­ли­че на спо­вiдь свя­ще­ни­ка?"

    Не ма­ком зак­вiт­ча­на, не бар­вiн­ком по­ви­та, не ве­се­ла, тан­цю­рис­та, в чер­во­но­му на­мис­тi ста­ла пе­ред нею до­ля, а по­би­та хо­ло­дом та го­ло­дом, ук­ри­та лат­ка­ми, з убо­ги­ми тор­ба­ми на пле­чах, в дра­нiй сви­ти­нi, з пла­ку­чи­ми очи­ма ста­ла пе­ред нею її до­ля. Хи­литься Ма­ри­ни-на го­ло­ва ще ниж­че, ниж­че па­да­ють на очi дов­гi чор­нi вiї, вкри­ва­ючи що­ки. По бi­ло­му чо­лi так i хо­дять хви­лею, так i сну­ють не­ве­се­лi дум­ки, од­на од­ну зга­ня­ючи, од­на дру­гу до­га­ня­ючи. А по ру­цi ти­хо ско­ти­ла­ся го­ро­ши­ною на стiл сльоза, по­ки­нув­ши за со­бою слiд­ком мок­ру смуж­ку.

    Несуть Ган­ну в до­мо­ви­нi з ста­рих до­щок, у чу­жiй со­роч­цi, що при­нес­ли доб­рi су­сi­ди, в хуст­цi, що вий­ня­ла Ма­ри­на з своєї скри­нi. За до­мо­ви­ною Ма­ри­на пла­че та по­би­вається йду­чи, мов рiд­ну ма­тiр хо­ває. Оп­ла­ку­ва­ла во­на й свою под­ру­гу, i ра­зом са­му се­бе, свою до­лю. З Ма­ри­ною йдуть двi-три су­сi­ди з дiтьми, бо вмре ба­га­тир - збе­реться увесь мир, а вмре хар­пак -тiльки пiп та дяк. За Ган­ною на­вiть пiп не йшов: бо по­хо­ва­ти бог ма­ло за що! Тiльки один дяк Ни­чи­пiр вис­пi­ву­вав… А над­во­рi бли­ща­ло яс­не вес­ня­не ве­се­ле со­неч­ко, вi­яв ти­хий теп­лий вiт­рець, пах­ло вес­ною, мо­ло­дою, свi­жою тра­вою. Над по­ру­ше­ною рiл­лею ми­га­ло не­ве­лич­ке ма­ре­во, ве­се­ло ще­бе­тав жай­во­ро­нок. По­гу­ку­ва­ли плу­га­та­рi, по­га­ня­ючи во­ли в плу­зi.

    Поховали Ган­ну са­ме ко­ло її свек­ру­хи Хо­ми­хи. Швид­ко за­рос­ла мо­ги­ла тра­вою та чеб­ре­цем. За­бу­ли про їх го­ре швид­ко на­вiть близькi су­сi­ди. На мо­гил­ках па­суться вiв­цi з яг­ня­та­ми та ча­сом виб­ри­ку­ють ма­лi пас­туш­ки, гра­ючи на со­пiл­ках. Кру­гом кла­до­ви­ща - то зе­ле­нiє жи­то, аж очi бе­ре в се­бе, то шу­мить зо­ло­тим ко­ло­сом пше­ни­ця. А влiт­ку, у жни­ва там чу­ти пiс­ню без­та­лан­но­го жен­ця, що за­роб­ляє шос­тий снiп, по­ли­ва­ючи по­том та слiзьми чу­жу ни­ву. I спо­кiй­нi­ше, й луч­че без­та­лан­ним пiд зем­лею ле­жа­ти та зем­лю дер­жа­ти, нiж бу­ло жи­ти й го­рю­ва­ти на зем­лi…

    З то­го ча­су не зби­ра­лись на ве­чор­ни­цi у Ма­ри­ни­нiй ха­тi. За­мовк­ли там ве­се­лi спi­ви дi­во­чi, жар­ти па­ру­бо­чi; не виг­ра­ва­ли там троїстi му­зи­ки, не цвi­ли чор­ноб­рив­ця­ми чор­ня­вi хлоп­цi, не ся­ли зо­ря­ми мо­ло­дi дiв­ча­та. У хмар­нi осiн­нi та зи­мо­вi днi сто­яли там дi­ди по кут­ках, дрi­мав кiт на пе­чi, су­му­ва­ли стi­ни i пла­ка­ли вiк­на, а з ран­ку до ве­чо­ра хур­ча­ло Ма­ри­ни­не ве­ре­те­но. I не раз, бу­ло, як гу­де хо­лод­ний вi­тер, по­ро­щить кру­па­ми, за­мi­тає до­ро­гу снi­гом i дзвiн сум­но гу­де по­над се­лом, по до­ли­нi, уве­че­рi в су­бо­ту Ма­ри­на йде до церк­ви од­ним од­на по цвин­та­рi, не­на­че тiнь яко­гось мер­ця.

    В церк­вi тiльки пiп та дяк. Ти­хо свi­тяться свiч­ки пе­ред но­вим, гар­ним iко­нос­та­сом. Ма­ленька лам­пад­ка ос­вi­чує, як жи­ве, чу­до­ве ли­це свя­тої Вар­ва­ри з дов­ги­ми ко­са­ми. А звер­ху на iко­нос­та­сi пiд зо­ло­тим хрес­том сто­ять нав­ко­лiш­ки два ян­го­ли­ки, як два ма­ленькi ку­че­ря­вi хлоп­чи­ки, поск­ла­дав­ши руч­ки. Один не­на­че за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши ку­че­ря­ву го­ло­ву, а дру­гий не­на­че ос­мi­хається, див­ля­чись вго­ру.

    Марина стоїть в тем­но­му ба­бин­цi, мо­литься, б'є пок­ло­ни та при­див­ляється до свя­тої Вар­ва­ри, до свя­тих ян­го­лят. I са­ма во­на, бу­ло, нез­чується й не зог­ля­диться, як пе­рес­ко­чить її дум­ка з мо­лит­ви на якiсь чу­до­вi ку­че­рi, на якесь лич­ко хо­ро­ше… На Вар­ва­рi квiт­ки чер­во­нi, а ко­си по пле­чах. А Ма­ри­на, i не ду­ма­ючи, зга­дає свою дi­во­чу кра­су, свою дов­гу ко­су. I по­ле­тять її дум­ки десь да­ле­ко; за­бу­де во­на, що стоїть у церк­вi, зга­дає во­на тi но­чi яс­нi, вес­ня­нi, тi виш­нi та вер­би… як її сер­це цвi­ло ка­ли­ною, i як во­на по­ба­чи­ла впер­ше Ва­си­ля, i як го­во­ри­ла з йо­го си­ном Iва­ном, мо­ло­дим, чор­ня­вим. Чує Ма­ри­на, як че­рез сон, свя­тi пiс­нi, а на дум­ку її на­вер­та­ються тi чу­до­вi пiс­нi, кот­ри­ми во­на ви­ли­ва­ла, вис­пi­ву­ва­ла свою лю­бов, своє ко­хан­ня i своє без­та­лан­ня. Вста­ють пе­ред її очи­ма ве­се­лi ве­чор­ни­цi, тi спi­ви, жар­ти, троїстi му­зи­ки. Бряз­не па­ла­мар клю­ча­ми, а Ма­ри­на то­дi опам'ятається, то­дi про­ки­дається i зга­дує, що їй не­на­че снив­ся який­сь чу­до­вий сон…

    "Господи ми­ло­серд­ний! - ду­має бу­ло Ма­ри­на. - Це ж ме­не, ма­буть, не­чис­тий спо­ку­шає, на­во­дить на ме­не грiш­нi дум­ки". I одх­ре­щу­ва­лась, i од­мо­лю­ва­лась, i одпльову­ва­лась Ма­ри­на од не­чис­то­го…

    А тим ча­сом мар­нiє Ма­ри­ни­не ли­це, ли­ня­ють чор­нi бро­ви. Пе­рес­та­ли мо­ло­дi хлоп­цi мор­га­ти на Ма­ри­ну. При­хо­дить час та по­ра; сер­це зас­ти­гає й за­си­пає, якось хо­лод­нi­шає. Не так час­то зга­дує во­на про ве­се­лi лi­та мо­ло­дi, про очi яс­нi, бро­ви чор­нi. Си­дить Ма­ри­на за гре­бе­нем, нак­ру­чує хлiб пуч­ка­ми та ве­ре­те­ном, а дум­ки бiльше й час­тi­ше на­вер­та­ються про Ган­ни­не жит­тя не­щас­ли­ве, про ту пуст­ку-ха­ти­ну, де те­пер за­рiс двiр ви­со­ким чор­но­би­лем та кро­пи­вою, де ши­ро­ко­лис­тий ло­пух по­ви­рос­тав на призьбi й заг­ля­дав лис­том та реп'яха­ми в по­ви­би­ва­нi вiк­на, де в пе­чi i на пе­чi ха­зяй­ну­ють гал­ки та лас­тiв­ки. Тiльки, бу­ло, як зас­пi­ває пiс­ню про ко­хан­ня ко­за­ка мо­ло­до­го, дiв­чи­ни чор­ноб­ри­вої, десь гли­бо­ко в ути­хо­ми­ре­но­му сер­цi за­сяє теп­ло й при­вiт­но од­но лич­ко, од­нi ми­лi очi - то лич­ко Ва­си­ле­ве, то очi си­на йо­го Iва­ся. Од­но­го ра­зу зай­шла до Ма­ри­ни од­на мос­ков­ка, не ду­же й да­ле­ка су­сi­да, що прий­шла з Києва до своїх ро­ди­чiв у гос­тi.

    - Я не знаю, як ви тут жи­ве­те на се­лах, - по­ча­ла ле­пе­та­ти при­хо­жа мос­ков­ка. - Щоб я так ну­ди­ла­ся свi­том над цим гре­бе­нем що бо­жо­го дня, щоб я со­бi кру­ти­ла пуч­ки! Не­хай ме­не бог бо­ро­нить! Ти ж, Ма­ри­но, не пан­щан­на, ти мос­ков­ка, вольна. Зня­ла­ся б з мiс­ця i по­ле­тi­ла, як та пти­ця, ку­ди тiльки ду­ша за­ба­жає! В Києвi ви­би­рай ха­зяїнiв, яких хоч! Сер­ди­та ха­зяй­ка - ки­даю, нев­год­на - тi­каю; тра­питься дур­на - об­ду­рюю. Вий­деш на ба­зар, а там ха­зяй­ок бiльш, як най­ми­чок. Ро­бо­та в го­ро­дi не ро­бо­та, а гу­лян­ка. Спи­мо, до­ки сон­це не пi­дiй­де ви­со­ко; не знаємо нi по­ля, нi то­го по­лот­тя, нi­тих жнив. Скрiзь ве­се­ло!.. Ки­дай, Ма­ри­но, це се­ло, та манд­руй­мо в Київ! Я то­бi скрiзь до­ро­ги по­ка­жу, по всiх усю­дах, а як хо­чеш, то й са­ма знай­деш.

    Заворушилось сер­це в Ма­ри­ни, за­ба­жа­ла її ду­ша щас­тя, во­лi, ве­се­лос­тi. Схо­тi­лось їй втек­ти од нудьги, смут­ку, од го­лод­ної та хо­лод­ної смер­тi, од Ган­ни­ної не­до­лi. I виг­ля­ну­ла ще раз до неї до­ля, ма­ком ук­вiт­ча­на, бар­вiн­ком по­ви­та, ве­се­ла, тан­цю­рис­та, в чер­во­но­му на­мис­тi.

    - Пiду, - ка­же Ма­ри­на, - вте­чу од ли­ха! Не з бi­са й я хит­ра! Не дам­ся я то­му ли­ху…

    Пустила Ма­ри­на лю­дей в свою ха­ту, що ма­ла, спро­да­ла й по­манд­ру­ва­ла у Київ. Ввiй­шла во­на ту­ди - iз то­го ча­су як по­то­ну­ла у гли­бо­ко­му днiп­ро­во­му нут­рi.

    Минуло скiлькось ро­кiв. Чи­ма­ло втек­ло во­ди в Днiп­рi.

    У Києвi, на По­до­лi, опiв­но­чi в шин­ку го­ло­сить не своїм го­ло­сом ка­те­рин­ка. Мос­ка­лiв пов­ний ши­нок, а се­ред їх, як вi­тер, лi­тає Ма­ри­на, тан­цює-ви­танцьовує. Оде­жа на їй дра­на, ко­си ви­лiз­ли з-пiд хуст­ки i те­лi­па­лись пас­ма­ми, хуст­ка злiз­ла на по­ти­ли­цю. Ли­це її зчор­нi­ло, гу­би по­си­нi­ли. Од­нi чор­нi ве­ли­кi очi блис­ко­тi­ли якось чуд­но, не­на­че вно­чi у вов­чи­цi. Мос­ка­лi пiдх­ва­лю­ють i прис­вис­ту­ють та за­ли­ва­ють її го­рiл­кою.

    

VIII

    

    Звалилась Ма­ри­на на лав­ку, як мерт­ва, i по­хи­ли­ла го­ло­ву на стiл… В од­чи­не­не вiк­но по­вi­яв з Днiп­ра ти­хий, теп­лий, як лi­теп­ло, вiт­рець, гля­нув на Ма­ри­ну яс­ний, пов­ний мi­сяць, гля­ну­ли яс­нi зо­рi. Ди­вується мi­сяць, не пiз­на­ють зо­рi тiєї Ма­ри­ни, що хо­ди­ла ко­лись по виш­не­во­му са­доч­ку, з дов­гою чор­ною ко­сою, в квiт­ках та стрiч­ках, що го­во­ри­ла з ни­ми лю­бi ре­чi про свою ко­су, про свою кра­су, зга­ду­ва­ла про сво­го ми­ло­го.

    Похилив мiц­ний сон її го­ло­ву на стiл, на по­би­тi пляш­ки, на роз­ли­ту смер­дю­чу го­рiл­ку, а теп­лий вiт­рець об­вi­ває її чор­не спа­ле­не ли­це, за­пе­че­нi си­нi гу­би так са­мо, як ко­лись об­вi­вав її свi­же, рум'яне ли­це, її пов­нi чер­во­нi гу­би. I сниться Ма­ри­нi сон, не­на­че во­на йде нi­би на ба­зар з кор­зи­ною на ру­цi, з го­ри по­пiд Царським са­дом, на Хре­ща­тик. Со­неч­ко ви­со­ко пiд­ня­ло­ся на синьому не­бi; бу­дин­ки бли­щать стi­на­ми й вiк­на­ми. На церк­ви, на стi­ни аж гля­ну­ти не мож­на. Свiт­ло та блис­ку­чо! Пе­че її сон­це вог­нем, пiт за­ли­ває очi, ли­це, а вiт­рець з-за Днiп­ра ти­хо об­вi­ває її га­ря­че ли­це… Вже пiв­день, а на ули­цях ти­хо, нiх­то не йде й не їде; ти­хо й сум­но, як у глу­ху пiв­нiч; ти­хо й сум­но, не­на­че всi лю­ди ви­мер­ли в мiс­тi. А сон­це пе­че, прой­має її аж у гру­ди, прой­має її всю, наск­рiзь, як ча­сом бу­ває лi­том в га­ря­чi жни­ва, са­ме се­ред дня… Ко­ли ди­виться Ма­ри­на вниз, на Хре­ща­тик, аж там не ка­ме­нем ули­цi ви­мо­ще­нi, а рос­те по ву­ли­цях пше­ни­ця ви­со­ка, гус­та-пре­гус­та та зер­нис­та, аж ко­лос пов­ги­нав­ся. Iде Ма­ри­на ниж­че, скрiзь пше­ни­ця на ули­цях. Та гус­та ж, ви­со­ка та чис­та, як зо­ло­та, пше­ни­ця стоїть ти­хо й ко­ло­сом не ко­ли­ше. "Час пше­ни­цю жа­ти, -ду­має Ма­ри­на, - а жен­цiв не вид­ко: нiг­де, нiг­де нi жи­вої ду­шi! Стоїть пше­ни­ця, як си­ро­та…" Пiд­во­дить Ма­ри­нi очi на Ста­рий Київ. Сяє Со­фiя й Ми­хай­лiвське зо­ло­ти­ми вер­ха­ми на синьому не­бi. А мiж ни­ми i за ни­ми все церк­ви та церк­ви, та все ви­со­кi, з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми та хрес­та­ми, а дзвi­ни­цi ви­со­кi аж пiд­пи­ра­ють синє не­бо зо­ло­ти­ми го­ло­ва­ми. I сто­ять тi церк­ви iк Со­фiї все в ози­ми­нi, в гус­тих стиг­лих жи­тах та пше­ни­цях; ко­ло Вар­ва­ри сто­ять во­ни в яри­нi, в зе­ле­них про­сах та вiв­сах, в бi­лих блис­ку­чих, як срiб­ло, греч­ках, са­ме в цвi­ту, i в тих греч­ках, як в про­зо­рiй во­дi, од­би­ва­ються зо­ло­тi вер­хи, бi­лi церк­ви… Йде Ма­ри­на не тро­ту­аром по­пiд бу­дин­ка­ми, а бо­роз­ною; тра­ва зе­ле­на, па­ху­ча ма­те­рин­ка, бi­лий де­ре­вiй i вся­кi зiл­ля плу­та­ються по­пiд но­га­ми.

    "Чи по­ле, чи го­род", - блис­ну­ла дум­ка в Ма­ри­ни. Обер­ну­лась до ви­со­ких бу­дин­кiв, гля­ну­ла на тi ве­ли­кi шиб­ки в вiк­нах. А в вiк­нах, як в дзер­ка­лах, та­ка ж пше­ни­ця гус­та й спi­ла, той же день, яс­ний, пе­ку­чий лiт­нiй день. А че­рез вiк­на ма­ня­чать по­на­чiп­лю­ва­нi вся­кi квiт­ки й ма­те­рiї, вся­кий до­ро­гий убiр. За ни­ми знов вид­ко пше­ни­цi та пше­ни­цi, а стрiч­ки, ма­те­рiї i квiт­ки бу­ли не­на­че ро­зiс­ла­нi й роз­ки­да­нi по гус­то­му ко­ло­со­вi, не­на­че мiж ко­ло­сом зац­вi­ли якiсь чу­до­вi квiт­ки. I здається Ма­ри­нi, що їй тре­ба ту пше­ни­цю жа­ти. А сон­це все пе­че та пе­че, ду­хо­та ду­шить, сох­не в гор­лi, в ро­тi, в гру­дях… "Ко­ли б во­ди­цi на­пи­тись, по­ки до ро­бо­ти ста­ти", - ду­має Ма­ри­на.

    Шукає во­на очи­ма тих яр­кiв зе­ле­них, де бу­ває кри­ни­чо­ви­на, де гус­та осо­ка вкри­ває до­лин­ку, а на до­ли­нi бли­щить во­ди­ця. Зво­дить очi вго­ру на ста­рий Київ, аж там тiльки од­нi зо­ло­тi вер­хи та хрес­ти ви­сять на синьому не­бi, пла­ва­ють ти­хо, не­на­че зграя зо­ло­то­пе­рих рай­ських птиць то­не й ви­ри­нає про­ти сон­ця в синьому не­бi. А ви­со­кi бу­дин­ки одiй­шли да­ле­ко, сто­ять за став­ком ря­да­ми, не­на­че пiдп­ли­ли во­дою. При­див­ляється Ма­ри­на, аж то їх мо­мо­тянський ста­во­чок, а ко­ло йо­го ле­ва­да зе­ле­на, та­ки батькiвська. Над ста­воч­ком вер­би та гус­тi ло­зи. По зе­ле­нiй ле­ва­дi по­бiг­ла до став­ка то­ненька сте­жеч­ка, кот­ру во­да про­топ­та­ла ще дi­во­чи­ми но­га­ми, як хо­ди­ла до ста­воч­ка по во­ду. Обер­тається й ози­рається Ма­ри­на, а по­пiд го­рою скрiзь мо­мо­тянськi хат­ки бi­ленькi, не­ве­лич­кi, з виш­не­ви­ми та че­реш­не­ви­ми са­доч­ка­ми, да­лi i дру­гий ста­во­чок, а над ним на гор­би­ку бi­ла цер­ков­ця мо­мо­тянська. Зо­ло­тi вер­хи та хрес­ти ще ви­ще пiд­нi­ма­ються пiд не­бо, то­нуть i на­си­лу мрi­ють, як жу­рав­лi ря­доч­ка­ми.

    I здається їй, що во­на стоїть се­ред ле­ва­ди мо­ло­дою й гар­ною дiв­чи­ною. Вiт­рець вiє в ли­це i ти­хо має її дов­гою розп­ле­те­ною ко­сою, стрiч­ка­ми та квiт­ка­ми, а во­на дер­жить не ко­шик, а вiд­ра на пле­чах. Тре­ба їй нi­би бiг­ти по во­ду до став­ка… Ко­ли гля­не, за зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, на тра­вi бi­литься три шмат­ки по­лот­на. Ган­на сте­ре­же по­лот­но, уб­ра­на так, як во­на вiн­ча­ла­ся з Ва­си­лем, си­дить пiд ка­ли­ною й не во­рух­неться, не­мов де­рев'яна: ру­ки скла­ла на ко­лi­нах, очi опус­ти­ла, го­ло­ву тро­хи на­хи­ли­ла, не­на­че за­ду­ма­лась.

    "Марино, доч­ко! Ма­ри­но, го­луб­ко! хо­ди, до­ню, до ме­не, щось маю ка­за­ти!.." - чує Ма­ри­на, кли­че її ма­ти… Обер­ну­лась во­на, ди­виться - їх ха­та, во­на стоїть в виш­нях, а двiр у че­реш­нях, за во­рiтьми кри­ни­ця та вер­би. У са­доч­ку зе­ле­но: цвi­туть там гвоз­ди­ки та на­гiд­ки, по дво­рi хо­дять ку­ри, а про­ти сон­ця на призьбi грiється ко­тик. Ма­ти вий­шла з ха­ти i ста­ла на по­ро­зi. Во­на мо­ло­да мо­ло­ди­ця, ви­со­ка й чор­ня­ва. Знать, бу­ла во­на ко­ло пе­чi, ко­ло ро­бо­ти: ру­ка­ви по­за­су­ку­ва­нi, се­бе обв'яза­ла чор­ним руш­ни­ком, ли­це на­пек­ло­ся ко­ло пе­чi… "Хо­ди, до­ню до ме­не", - кли­че знов її ма­ти i ма­хає ру­кою. Обер­ну­лась Ма­ри­на i прос­тяг­ла­ся йти. Гля­ну­ла в тем­нi од­чи­не­нi сi­неш­нi две­рi, звiд­тiль блис­ну­ли, як двi зо­рi, двоє яс­них iск­ря­них очей. Ма­ри­нi за­пек­ло ко­ло сер­ця… Наб­ли­жа­ються очi з тем­них сi­ней, а над ни­ми з'яви­ло­ся бi­ле чо­ло, а на чо­лi впи­ли­ся, як двi чор­нi п'явки, двi бро­ви; за­чер­во­нi­ли гу­би, за­чор­нi­ли ку­че­рi… Ва­силь вий­шов з сi­ней, гар­ний, яс­ний, як сон­це, у бi­лiй сви­тi, в зе­ле­но­му по­ясi, без шап­ки. Заб­ли­ща­ло йо­го ли­це на яс­но­му сон­цi, за­лис­нi­ли чор­нi ку­че­рi… За­пек­ло Ма­ри­нi ко­ло са­мо­го сер­ця якимсь i пе­ку­чим, i со­лод­ким ог­нем. На­си­лу стоїть во­на, на­си­лу дер­жить вiд­ра на пле­чах. А Ва­силь iде до неї по­пiд зе­ле­ним гiл­лям че­ре­шень. З очей йо­го не­на­че впав огонь на са­ме сер­це Ма­ри­ни­не, не­на­че блис­кав­ка пот­ра­пи­ла їй у сер­це. Пi­шов огонь по всьому тi­лi, роз­лив­ся по всiх жи­лах. Пус­кає во­на вiд­ра i па­дає на тра­ву.

    - Ой бо­же мiй, ря­туй­те ме­не, хто в бо­га вi­рує! - зак­ри­ча­ла Ма­ри­на, про­ки­нув­шись. - Ой, пе­че ме­не ко­ло сер­ця! Ря­туй ме­не, Ва­си­лю! Ой ма­тiн­ко, го­лу­боч­ко, Ган­но, Ва­си­лю! Ой, го­рю я в ог­нi, га­сiть ме­не!

    Марина по­ко­ти­лась по зем­лi й прос­тяг­ла­ся. Жар­ту­ють мос­ка­лi, що Ма­ри­на й сон­на по­ми­на­ла яко­гось Ва­си­ля, а шин­кар, щоб збу­тись кло­по­ту, ви­во­лiк Ма­ри­ну за но­ги та й ки­нув на ули­цю.

    Зiйшло i пiд­ня­лось ви­со­ко сон­це на не­бi. Як ко­маш­ня, за­во­ру­ши­лись на ули­цях лю­ди; бi­жать на ба­зар мi­щан­ки з ко­ши­ка­ми, по мос­то­вiй дер­ко­тять зво­щи­ки. Пiд шин­ком ле­жить, нi­чо­го не чує Ма­ри­на. Як­би рiд­на ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни, i та не пiз­на­ла б тiєї Ма­ри­ни, ве­се­лої, жарт­ли­вої, швид­кої, як вi­тер, що цвi­ла на всi Мо­мо­ти. Ле­жить Ма­ри­на, як ка­ли­на, стоп­та­на при до­ро­зi, як сте­по­ва квiт­ка ско­ше­на - на пе­ку­чо­му сон­цi. Спить во­на вiч­ним сном; не ба­чить, як свi­тить сон­це на не­бi, не чує мiсько­го го­мо­ну, шу­му. Ски­ну­ли Ма­ри­ну на вi­зок, i нiх­то не знає, де її мо­ги­ла; нi од­на сльоза не пок­ро­пи­ла її.

    Йшли го­ро­жа­ни - жар­ту­ва­ли, йшли жи­ди - плю­ва­ли, йшли мос­ка­лi - смi­яли­ся. Якась па­нi про­ле­тi­ла на двох ко­нях, як на двох змi­юках, вгнiз­ди­лась са­ма-одна на цi­лий вiз. Од­вер­ну­ла во­на й зак­ри­ла своє ли­це.

    Пройшла чут­ка в Мо­мо­ти, що Ма­ри­на вмер­ла. Пе­рех­рес­ти­лись й про­чи­та­ли за по­кiй ду­шi "Отче­наш" на­вiть во­ро­ги Ма­ри­ни­нi. "Не втек­ла, - ка­жуть, - та­ки од сво­го ли­ха, i не за­гу­ля­ла, й не зас­пi­ва­ла, й не за­тан­цю­ва­ла йо­го на­вiть в Києвi"

    

Сторінка 13 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2176
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1922

Пошук на сайті: