Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 5)

    В не­дi­лю вран­цi, якось пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, бу­ла ти­ха, яс­на, не ду­же га­ря­ча по­го­да. Сон­це пiд­ня­ло­ся ви­со­ченько. Бу­ли вже пiз­нi обi­ди, а лю­ди з церк­ви ще не вий­шли. I го­ри, й до­ли­ни, i по­ля, i са­ди, i ста­вок, i ха­ти бу­ли за­ли­тi й об­ли­тi чис­тим, про­зор­час­тим, бi­лим, як срiб­ло, свi­том. Хто ви­хо­див то­дi з ха­ти, му­сив очi зап­лю­щу­ва­ти од ве­ли­ко­го блис­ку. Над став­ком, над сад­ка­ми ми­го­тi­ло, гра­ло, ли­ло­ся хви­ля­ми зо­ло­те ма­ре­во, не­на­че на по­вiт­рi во­ру­ши­ли­ся якiсь пас­ма тон­ких зо­ло­тих ни­то­чок. Ку­ди не ки­неш оком, скрiзь ве­се­ло та лю­бо! Зе­ле­нi­ла мо­ло­да бут­ви­на на го­ро­дах, зе­ле­нi­ли по­ля, сад­ки, зе­ле­нi­ли роз­кiш­нi бур'яни та бу­зи­на. А над зе­ле­ною зем­лею синє-синє та гли­бо­ке лiтнє не­бо; а мiж не­бом та зем­лею зо­ло­те сон­це та хви­ля свi­то­ва. I ве­се­ло, й лю­бо, i ра­дiс­но! I не до од­но­го ве­се­ло­го, на­вiть до не­щас­но­го, без­та­лан­но­го смi­ялось не­бо, смi­яла­ся зем­ля, смi­яло­ся со­неч­ко яс­не, а ста­во­чок мiж зе­ле­ни­ми го­ра­ми, мiж зе­ле­ни­ми вер­ба­ми та са­да­ми не­на­че ре­го­тавсь!..

    Як же ве­се­ло то­дi свi­ти­ло сон­це щас­ли­вiй Ган­нi i всiй сiм'ї ста­рої Хо­ми­хи!

    Вийшли лю­ди з церк­ви i ро­зiй­шли­ся по ха­тах. На пе­ре­ла­зi, схо­пив­шись ру­ка­ми за два кiл­ки, з'яви­лась, як з зем­лi ви­рос­ла, Ган­на. То не зо­зу­ля при­ли­ну­ла в Хо­ми­шин са­до­чок, то Ган­на пе­рес­ко­чи­ла че­рез пе­ре­лаз в свiй ого­род.

    Перейшла во­на го­род i са­док, вся уб­ра­на, й швид­ка, й ве­се­ла, не­на­че хто пе­ре­нiс че­рез осе­лю пу­чок чер­во­ної ка­ли­ни. Пиш­но вив'яза­ла Ган­на го­ло­ву, як та кра­ля, чер­во­ною ве­ли­кою хуст­кою з бi­ли­ми та зе­ле­ни­ми ки­ти­ця­ми. На но­гах го­рять, мов жар, чер­во­нi сап'янцi. А на шиї де­сять раз­кiв рi­за­но­го доб­ро­го на­мис­та.

    Брязнуло на­мис­то, Ган­на пе­ре­ле­тi­ла че­рез дру­гий пе­ре­лаз, пiд ха­тою, а на бi­лiй стi­нi, про­ти сон­ця, не­на­че по­лум'я зай­ня­ло­ся, вле­тi­ло в сi­ни, тiльки чер­во­няс­тий од­лиск май­нув по бi­лих стi­нах.

    На ви­ду ста­ла Ган­на пов­нi­ша, з се­бе по­каз­нi­ша: ще кра­ща бу­ла во­на мо­ло­ди­цею, нiж дiв­кою. I од сон­ця не за­па­ли­ла­ся. Во­на не бо­ялась сон­ця.

    В ха­тi бу­ло душ­но. В пе­чi шквар­ча­ли горш­ки. поп­рис­тав­лю­ва­нi до жа­ру. Се­ред сто­ла, на бi­лiй ска­тер­тi, ле­жав хлiб та сiль. Ко­мин був бi­лий, на йо­му не вид­но нi ця­ти­ноч­ки! Ле­жан­ка, че­люс­тi й при­пi­чок не­на­че тiльки що бу­ли по­мальова­нi чер­во­ною гли­ною. В ха­тi по-ха­зяй­ськiй чис­то, лав­ки й вiк­на по­ми­тi, а на вiк­нах сто­ять в кух­ли­ках квiт­ки. Над сто­лом ви­сить но­вий, хо­ро­ший об­раз з Києва, аж на чо­ти­ри осо­би; на об­ра­зах руш­ни­ки, ши­тi ор­ла­ми та хме­лем. Скри­ня зас­ла­на ки­ли­мом, а пос­тiль та пiл -бi­лим ряд­ном. I чис­то, й по-ха­зяй­ськiй бу­ло в ха­тi.

    В кiм­на­тi на ле­жан­цi си­дi­ла ста­ра, гой­да­ла уну­ка, по­са­див­ши в ко­лис­цi та прис­пi­ву­ючи ди­тя­чих пi­сень.

    - Сип, доч­ко, обi­да­ти, - ка­за­ла ма­ти.

    - Нехай, ма­мо, Ва­силь на­дiй­де, -одка­за­ла Ган­на.

    А тут i Ва­силь всту­пив в ха­ту в но­вiм чор­нiм кап­тан­цi з фаб­рицько­го сук­на, пiд­пе­ре­за­ний зе­ле­ним по­ясом. На йо­му не бу­ло й слi­ду мос­ковсько­го. Чор­ний во­лос, чор­ний вус аж ви­лис­ку­вав­ся; на ви­ду вiн був здо­ро­вий чо­ло­вiк, свi­жий i пов­ний, зви­чай­но як чо­ло­вiк са­ме в си­лi.

    Скинула Ган­на юб­ку, за­ка­ча­ла ру­ка­ви, об­гор­ну­лась хус­ти­ною й по­ча­ла по­да­ва­ти обi­да­ти.

    Сiла за стiл ста­ра ма­ти - на по­ку­тi з ма­лим унуч­ком. Стра­ва бу­ла доб­ра. Ган­на вмi­ла зва­ри­ти й спек­ти по-ха­зяй­ськiй.

    Упоравшись пiс­ля обi­ду, Ган­на вий­шла ог­ля­да­ти ого­ро­ди­ну. Там пiд при­чiл­ком, пiдк­лав­ши сви­ти­ну пiд го­ло­ви, при­лiг в хо­лод­ку Ва­силь. А ста­ра ма­ти, на­дiв­ши ко­жух, як се­ред зи­ми, вий­шла з унуч­ком пiд ха­ту й сi­ла про­ти сон­ця. Ба­бi й лi­то не лi­то! По­вiє вi­те­рець, а ба­ба вже й тру­ситься, як та овеч­ка.

    Василь роз­лiг­ся на призьбi; чор­ний во­лос роз­си­пав­ся навк­ру­ги по призьбi. Ган­на прий­шла й сi­ла у йо­го в го­ло­вах.

    - Як хо­ро­ше сього ро­ку зiй­шла на­ша ого­ро­ди­на, - про­мо­ви­ла Ган­на, - бу­де все - й ци­бу­ля бу­де, й огiр­ки бу­дуть.

    Аж лю­бо бу­ло гля­ну­ти, так гар­но все пос­хо­ди­ло! Зе­ле­на пiд­дим­ка роз­рос­ла­ся, як зе­ле­не ру­но; ви­сад­ки пiш­ли в ку­щi, а ци­бу­ля пог­на­лась в стрiл­ки; сi­янець по­ви­ти­кав­ся з гряд­ки гус­то, як щiть. Морк­ва вкри­ла зем­лю, не­на­че зе­ле­ним жа­бу­рин­ням. I вздовж, i впо­пе­рек по гряд­ках гу­ля­ли в хре­щи­ка зе­ле­нi ря­ди гост­ро­лис­тої ку­ку­руд­зи та ши­ро­ко­лис­то­го со­няш­ни­ка. А кру­гом гря­док, по зе­ле­нiй тра­вi роз­лiз­ло­ся дов­ги­ми ужа­ми та ба­то­га­ми на всi бо­ки роз­кiш­не, си­те гар­бу­зо­ве ба­дил­ля, пiд­нi­ма­ючи з тра­ви зе­ле­нi кiн­чи­ки з зе­ле­ни­ми ву­си­ка­ми. Квоч­ка з кур­ча­та­ми, той ли­хий во­рог сiльських ха­зяй­ок, куб­ли­лась в морк­вi, пе­ре­ки­нув­шись про­ти сон­ця. У са­мо­му кут­ку пас­ло­ся те­лят­ко, прив'яза­не вiрьовкою до кiл­ка.

    Ганна наг­на­ла квоч­ку. Кур­ча­та по­ши­лись по тра­вi до виш­ни­ка.

    - Гарна, ду­же гар­на сього ро­ку ого­ро­ди­на, -про­мо­ви­ла знов Ган­на.

    - Буде все… А чи бу­де-то в нас хлiб, жiн­ко! У нас по­ля не­ма.

    - Як у лю­дей бу­де, то й у нас бу­де. Аби лю­ди, а хлiб бу­де, - од­ка­за­ла Ган­на.

    - Нi, Ган­но, - го­во­рив да­лi Ва­силь, не розп­лю­щу­ючи очей, - як­би я мав свою ни­ву, як­би я мав кiлька пар во­лiв, то­дi б я знав, що в нас хлiб бу­де.

    - Що ж ро­би­ти, ко­ли не­ма… Не розп­лю­щу­ючи очей, Ва­силь по­чав не­на­че го­во­ри­ти сам до се­бе:

    - Як гля­ну я ча­сом, як iде чий-не­будь ха­зяй­ський плуг по по­лю в три па­ри кру­то­ро­гих си­вих во­лiв, як ход­жу я за чу­жим плу­гом та од­рi­зую скиб­ку чор­ної си­рої рiл­лi, то в ме­не аж сер­це за­ми­рає! Ко­ли б ме­нi, ду­маю, та­ких три па­ри во­лiв та доб­рий плуг, то не тре­ба б то­дi ме­нi нi царст­ва, нi панст­ва. Хо­див би я за ни­ми, як за своїми дiтьми! На­пу­вав, го­ду­вав би їх, сам не­доїдав. Нас­та­ла б вес­на, як тiльки зас­пi­ває в по­лi жай­во­ро­нок, спо­ря­див би я свiй плуг, та по­пе­ре­ду по­ди­вив­ся б, як iдуть мої кру­то­ро­гi з дво­ра на по­ле, ма­ха­ючи го­ло­ва­ми… А там би орав та орав свою чи чу­жу ни­ву, а ти б, сер­це, ме­нi во­ли по­га­ня­ла та обi­да­ти ви­но­си­ла.

    Василь розп­лю­щив тро­хи сон­нi очi, пiд­няв їх уго­ру i гля­нув че­рез свiй лоб на Ган­ну.

    Ганна си­дi­ла, склав­ши ру­ки й спус­тив­ши го­ло­ву. Ма­буть, i їй схо­тi­лось по­ля i трьох пар во­лiв…

    - Тiльки богз­на, чи дов­го я ха­зяй­ну­ва­ти­му отут в своїй гос­по­дi! - про­мо­вив Ва­силь, пiд­пер­ши го­ло­ву ру­кою. - Не те­пер, то в чет­вер ме­не по­вер­нуть до вiй­ська, i я по­ки­ну i ха­зяй­ст­во, i те­бе, моя до­ле, i хто зна, ко­ли ме­не бог по­вер­не до своєї гос­по­ди!

    Ганнi кольну­ло в гру­дях ко­ло са­мi­сiнько­го сер­ця; зiтх­ну­ла во­на i пох­ню­пи­ла го­ло­ву. I їй не впер­ве при­хо­ди­ла та­ка дум­ка, тiльки їй зда­ва­лась дум­ка - дум­кою, та й го­дi!

    - Не хо­тi­лось би йти знов до вiй­ська, - ка­зав Ва­силь. - Не лю­бо ме­нi бу­ти мос­ка­лем. Во­но, бач, i ро­бо­та мос­ка­лям не катз­на-яка! Од­бу­де­мо той муш­тер, та й гу­ляй, скiльки схо­чеш. Гу­ля­ють на­шi мос­ка­лi, гра­ють в кар­ти, п'ють го­рiл­ку. А ме­нi та­ка гу­лян­ка не в дум­цi. Не люб­лю я швен­дя­ти по свi­ту, мiж чу­жи­ми людьми, по чу­жих ха­тах. Люб­лю я своє се­ло, своє ха­зяй­ст­во, свою ха­ту - та те­бе, моя до­ле.

    - Але ж, Ва­си­лю, ти швид­ко знов вер­неш­ся до­до­му? - спи­та­ла Ган­на.

    - Вернусь, мо­же, на го­ди­ну, а вис­лу­жусь хi­ба аж на ста­рiсть!..

    Якраз то­дi са­ме за ха­тою ко­ло во­рiт заб­ре­хав Бар­бос, не­на­че на вов­ка, а не на чо­ло­вi­ка. А ста­ра ма­ти ки­ну­лась обо­ро­ня­ти, бо чуть бу­ло, що го­во­ри­ла: "А вон, прок­ля­тий! А чи не пi­деш ти, по­га­ний!"

    А Бар­бос i бре­хав, i за­ли­вав­ся, аж вив, аж скиг­лив, не­на­че вiв ко­го за по­ли од во­рiт до при­чiл­ка.

    З-за при­чiл­ко­во­го уг­ла Ган­на по­ба­чи­ла че­рез тин Бар­бо­со­ву мор­ду з роз­зяв­ле­ним ро­том, з виш­кi­ре­ни­ми зу­ба­ми, з лю­ти­ми очи­ма. Со­ба­ка ви­ла, гар­ча­ла, аж гриз­ла тин.

    На пе­ре­ла­зi з'яви­ла­ся чо­ло­вi­ча го­ло­ва, здо­ро­ва, з дов­ги­ми зак­ру­че­ни­ми ву­са­ми, з чер­во­ним ли­цем. То був мо­мо­тянський оса­ву­ла, що за­га­ду­вав лю­дям на пан­щи­ну.

    - Добридень, - ска­зав вiн, не зняв­ши шап­ки i не ук­ло­нив­шись га­разд по-людськiй.

    - Доброго здо­ров'я, - од­ка­зав Ва­силь, а сам по­бi­лiв як по­лот­но. Чу­ло щось не­доб­ре i Ган­ни­не сер­це; лед­ве всто­яла на но­гах. Оса­ву­ла нi­ко­ли не вi­щу­вав лю­дям доб­ра.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2176
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1922

Пошук на сайті: