Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб1986
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1763
    "Чого ж оце прий­шов до нас оса­ву­ла! - ду­ма­ла ма­ти. - В на­шiй ха­тi, бла­го­да­ри­ти гос­по­да ми­ло­серд­но­го, не­має ко­му за­га­ду­ва­ти на пан­щи­ну. Ми лю­ди вольнi. Але пi­ду спи­таю".

    Пiшла ста­ра з ди­ти­ною, схи­ли­лась на тин та й по­ча­ла слу­ха­ти.

    - Годi то­бi, мос­ка­ли­ку, жар­ту­ва­ти з жiн­кою! - по­чав оса­ву­ла. - Прий­шла з ста­ну бу­ма­га, щоб ти завт­ра ви­ряд­жав­ся у Київ, в по­ход. Гля­ди ж! Завт­ра свi­том!

    Од та­кої ре­чi троє не­дав­но ве­се­лих, щас­ли­вих лю­дей ста­ло на од­но­му мiс­цi не­ру­ши­мо, не­мов гро­мом при­шиб­ле­нi.

    Осавула стриб­нув че­рез пе­ре­лаз. Бар­бос ки­нув­ся до йо­го i по­вiв йо­го за во­ро­та, гри­зу­чи йо­го па­ли­цю.

    Пiсля Ва­си­ле­во­го ве­сiл­ля смут­ку­ва­ла Ма­ри­на осiнь, смут­ку­ва­ла й зи­му, а на рiзд­во вже й роз­ве­се­ли­лась! Знов дер­жить во­на пе­ред чи на ве­сiл­лях, чи на му­зи­ках. Хлоп­цi лип­нуть до неї, як бджо­ли до ме­ду, та не сва­та­ють, бо ма­те­рi за­ка­за­ли їм ста­рос­тiв сла­ти до Ма­ри­ни. А Ма­ри­на знов ве­се­ла та спi­ву­ча! З гар­ни­ми хлоп­ця­ми жар­тує, i пос­тоїть, i по­ба­ла­кає, а по­га­но­му ча­сом i по що­цi дасть ниш­ком та тиш­ком. Чи на му­зи­ках, чи на ве­сiл­лях уви­вається ко­ло Ма­ри­ни чор­ноб­ри­вий ткач Ми­ко­ла, i по­чав хо­ди­ти до неї, стеж­ку топ­та­ти…

    Зацокотiли мо­ло­ди­цi по се­лу, що Ма­ри­на й ся­ка й та­ка. Ма­ри­на пос­то­яла з хлоп­цем пiд виш­ня­ми, а сла­ва пiш­ла по се­лу, що Ма­ри­нi па­руб­ки нi­би хо­тi­ли ко­су од­рi­за­ти, що Ма­ри­на швид­ко пок­рит­кою ста­не.

    Нема спо­кою людським язи­кам, не­ма спо­кою й Ма­ри­нi од та­кої по­го­вiр­ки!

    - Не сплять, не дрi­ма­ють мої во­рi­женьки, - бу­ло, ка­же Ма­ри­на, - ос­ла­ви­ли ме­не, мо­ло­ду. Не­хай су­дять, не­хай на­го­во­ряться до ча­су - до по­ри! Схо­чу, прий­де та­ка го­ди­на, що всi во­ни по­нi­мi­ють. Пi­ду за­мiж, хто тра­питься! На злiсть моїм ли­хим во­ро­гам, на злiсть тка­че­вi пi­ду за­мiж!

    На Ме­лан­ки, про­ти Но­во­го ро­ку, по­бiг­ла Ма­ри­на слу­ха­ти пiд вiк­на з пер­шим млин­цем.

    - А чи не пi­деш ти, прок­ля­та! - крик­ну­ла су­сi­да на кiш­ку.

    "Пiду… пi­ду за­мiж цих м'ясниць", - ду­ма­ла Ма­ри­на.

    З то­го ча­су, як нас­та­не, бу­ло, ве­чiр, Ма­ри­на при­би­рається й при­чi­сується. Заб­ре­шуть со­ба­ки над­во­рi, рип­нуть сi­неш­нi две­рi, а в Ма­ри­ни i в ду­шi по­хо­ло­не…

    "Пiду за­мiж на злiсть во­ро­гам i па­руб­кам! Пi­ду за то­го, хто пер­ший тра­питься. До­ки ж з ме­не бу­дуть глу­зу­ва­ти ли­хi лю­ди! Хi­ба ж я не дiв­ка, та ще й не хо­ро­ша?.."

    Трапився Ма­ри­нi мос­каль, яких ба­га­то на свi­тi, не по­га­ний i не гар­ний, вже не­мо­ло­дий, i не спо­до­бав­ся їй. Пiш­ла Ма­ри­на свiт за очi, як з мос­ту та в во­ду…

    Жила Ма­ри­на з чо­ло­вi­ком мi­сяць, жи­ла й дру­гий, i вба­чає во­на, що пiш­ла за­мiж не на злiсть своїм во­ро­гам та тка­че­вi, а на своє без­та­лан­ня! Мо­ло­да, ве­се­ла, жарт­ли­ва, во­на i не га­да­ла об тiм, як важ­ко з не­лю­бим цi­лий вiк жи­ти. Во­на ду­ма­ла, що тiльки в пiс­нях жi­но­чих спi­ва­ють, як тяж­ко з не­лю­бом жи­ти, не­лю­ба лю­би­ти, з не­лю­бом роз­мов­ля­ти. Як нак­ри­ла го­ло­ву очiп­ком, то­дi по­ба­чи­ла, що й справ­дi важ­ко не­лю­ба лю­би­ти!

    Ввечерi прий­де, бу­ло, її мос­каль з ро­бо­ти, ра­дий та ве­се­лий, а Ма­ри­нi при йо­му свiт не­ми­лий! За­су­мує, за­ду­мається i хо­дить по ха­тi, мов не­жи­ва, i дi­ло ро­бить, як мок­ре го­рить!

    Москаль жар­тує, ди­виться їй лю­бо в вi­чi, бе­ре її за ру­ку. А Ма­ри­нi свiт не­ми­лий! Пок­ла­де їй ру­ку на шию, а їй здається, що вiн вiрьовкою об­вив її гор­ло; схи­литься вiн на пле­че - го­ло­ва йо­го важ­ка, як ка­мiнь, по­цi­лує - не­на­че га­ди­на яка, хо­лод­на й слизька, до­торк­неться до її ли­ця, га­ря­чо­го й мо­ло­до­го, а йо­го вус куд­ла­тий - не­на­че здо­ро­вий па­вук ла­зить по її ли­цi…

    Тiльки й обо­ро­няється Ма­ри­на од не­лю­ба дум­кою про ми­ло­го, тiльки то­дi не так ги­дує во­на, як мiж нею та чо­ло­вi­ком ста­не дум­ка про ми­ло­го Ва­си­ля, як вба­чає во­на в мис­лi чор­ний вус, бi­ле лич­ко Ва­си­ле­ве. I та га­ря­ча, со­лод­ка дум­ка зак­риє її од не­ми­ло­го жар­ту, од гид­ко­го же­ни­хан­ня, не­на­че од га­ди­ни, та дум­ка смiється до неї i грiє її сер­це, як вес­ня­не со­неч­ко.

    I по­ча­ла жи­ти Ма­ри­на тiльки тiєю дум­кою та за­ви­ду­ва­ти Ган­нi. Пi­де, бу­ло, та гля­не на Ва­си­ля че­рез тин, по­мiж зе­ле­ним лис­том виш­ни­ка, i лег­ше їй ста­не на ду­шi.

    А як пi­де, бу­ло, її чо­ло­вiк з ха­ти. Ма­ри­нi аж лег­ше ди­ха­ти! Не­на­че збу­ла­ся яко­го ли­ха! I по­рається во­на жва­вi­ше, i пог­ляд її ве­се­лi­ший, i го­во­рить Ма­ри­на са­ма до се­бе:

    - Горе ме­нi, не­до­ле моя! За­на­пас­ти­ла я свiй вiк ве­се­лий дi­во­чий, зав'яза­ла я со­бi свiт! I пла­ка­ти, й на­рi­ка­ти не­ма на ко­го, тiльки на се­бе. Не­ро­зум­на, я зав'яза­ла со­бi го­лi­воньку, -ду­ма­ла на ча­сок, а те­пер не розв'яжу вже до­вi­ку. Ка­жуть, тре­ба лю­би­ти чо­ло­вi­ка i бiльше нi­ко­го. А я не­на­вид­жу йо­го ду­ху, не терп­лю йо­го слi­ду; де вiн сту­пить, i слiд йо­го по­га­ний. Ся­ду з ним їсти - шма­ток хлi­ба не йде ме­нi в рот, ду­шить, як га­ря­чий пi­сок! Ся­де зо мною ве­че­ря­ти - ве­че­ря ме­нi, як по­линь, гiр­ка. Важ­ко жи­ти з ним, го­во­ри­ти не­лю­бi ре­чi, си­дi­ти з ним по­руч!.. На злiсть же моїм во­ро­гам, моєму ли­ху i чо­ло­вi­ко­вi бу­ду лю­би­ти па­руб­кiв чор­ноб­ри­вих, чор­но­ву­сих!

    I по­чи­нає, бу­ло, Ма­ри­на пiс­ню, си­дя­чи за гре­бе­нем са­ма в ха­тi. I пiс­ня та не дрiб­на, не швид­ка та ве­се­ла, а жа­лiб­на, ви­тяж­на, пла­ку­ча. Не спi­ває Ма­ри­на - го­ло­сить.

    Спiває во­на, го­ло­сом роз­ли­ває, а з го­ло­сом i сльози ра­зом роз­ли­ва­ються. Вис­пi­ває го­ре й вип­ла­че, i на сер­цi ста­не лег­ше й ве­се­лi­ше. I нiх­то не чує тих пi­сень жа­лiб­них жi­но­чих, нiх­то не пiдс­лу­хає її го­ря, не роз­ка­же нi лю­дям, нi чо­ло­вi­ко­вi. Стi­ни нi­мi, вiк­на нi­мi; один гу­ду­чий, лю­тий зим­нiй вi­тер роз­но­сить, що вий­де за стi­ни, по­мiж вер­ба­ми, роз­но­сить по­мiж виш­ня­ми жi­но­чу пiс­ню, жi­но­чий жаль… По­ча­ла Ма­ри­на хит­ру­ва­ти по-жi­но­чiй. Вмов­ляє чо­ло­вi­ка лас­ка­ви­ми сло­ва­ми та вип­ро­вод­жає йо­го з ха­ти то сю­ди, то ту­ди, то й справ­дi за дi­лом, то ча­сом i без дi­ла. А мос­каль все по­ко­ряв­ся, бо лю­бив Ма­ри­ну.

    - Знаєш що, Ми­ки­то? - ка­же раз Ма­ри­на. - На шур­шанських фаб­ри­ках ду­же доб­ра пла­та ро­бiт­ни­кам, да­ле­ко луч­ча, нiж у на­шiй са­хар­нi. От i Ва­силь Хо­мен­ко, Ган­нин чо­ло­вiк, хо­че йти ту­ди на за­ро­бiт­ки. Вiн пра­цює, то й має: вже й ко­ро­ву ку­пив, i но­ву ха­ту хо­че ста­ви­ти.

    А Ва­силь i дум­ки не мав йти ту­ди на за­ро­бiт­ки, бо ту­ди бу­ло верс­тов, ма­буть, з де­сять, як ще й не бiльше. Мос­каль по­ду­мав, по­ду­мав та й ка­же:

    - Як я пi­ду ту­ди, то ти ну­ди­ти­меш­ся без ме­не, а я там без те­бе.

    - Оце! Хi­ба ж я ма­ленька. I я до те­бе при­бi­га­ти­му, i ти при­хо­ди­ти­меш до ме­не. Ти за­роб­ля­ти­меш гро­шi у са­хар­нi, а я пряс­ти­му со­бi й лю­дям за пла­ту. Iди, чо­ло­вi­че! не на зле то­бi рад­жу, - уле­ща­ла Ма­ри­на мос­ка­ля.

    - Може, й так, - ка­же мос­каль. Узяв тор­бу з хлi­бом i по­тяг з ха­ти до са­хар­нi.

    Маринi ста­ло i в ха­тi ве­се­лi­ше, i на сер­цi лег­ше, не­на­че свiт зад­ля неї вдру­ге розв'язав­ся.

    Москаль ро­бив цi­лий тиж­день, а у не­дi­лю при­хо­див до­до­му. I став Ма­ри­нi бу­день праз­ни­ком, а не­дi­ля буд­нем… Вбе­реться, бу­ло, мос­каль у не­дi­лю в бi­лу со­роч­ку, ся­де кi­нець сто­ла та й роз­мов­ляє з Ма­ри­ною. А Ма­ри­на пог­ля­дає на йо­го ско­са, по­ра­ючись ко­ло пе­чi, пог­ля­дає на йо­го ру­дий куд­ла­тий вус, товс­тi блi­дi гу­би, на сi­рi очi та ши­ро­ке ли­це.

    "Чи та­кий же ме­нi снив­ся, - ду­має, бу­ло, Ма­ри­на. - Чи з та­ким же я ко­лись йшла че­рез мiст у снi, сто­яла пiд вер­бою, по­да­ва­ла ру­ченьку? Не зад­ля та­ко­го я вми­ва­ла своє лич­ко ранньою, до­зiрньою ро­сою, пле­ла дов­гу ко­су дрiб­ни­ми дрi­буш­ка­ми, дба­ла, ви­ши­ва­ла бi­лi руш­ни­ки. Не зад­ля та­ко­го я ви­ко­ха­ла свою дi­во­чу кра­су, своє лич­ко свi­же, очi чор­нi!.."

    В по­не­дi­лок вран­цi щось ду­же ра­но зас­вi­ти­лось свiт­ло у Хо­ми­ши­нiй ха­ти­нi. В пе­чi па­лає по­лум'я, на при­пiч­ку, на жа­ру горш­ки й гор­ня­та. Двi мо­ло­ди­цi, близькi су­сi­ди, пат­ра­ли по­ро­ся. Ган­на по­ра­лась ко­ло пе­чi. Ган­ни­на тiт­ка ви­роб­ля­ла на сто­лi па­ля­ни­цi. В ха­тi душ­но; мо­ло­ди­цi зап­ла­ка­нi.

    Чужий чо­ло­вiк, всту­пив­ши в Ва­си­ле­ву ха­ту, по­ду­мав би, що в ха­тi або по­хо­рон, або го­ту­ються до па­на­хи­ди. То го­ту­ва­ли обiд, пла­ка­ли й ту­жи­ли по мос­ка­ле­вi, ко­то­ро­го ви­ряд­жа­ли в да­ле­ку, не­без­печ­ну до­ро­гу.

Пошук на сайті: