Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 8)

    Тим ча­сом по­рож­нiє в ха­тi, пус­тiє i в ко­мо­рi, i на дво­рi, бо, ска­за­но, без ха­зяїна двiр пла­че. А на до­лю жi­но­чу зос­та­лись ко­чер­ги та ве­ре­те­но. Чи ба­га­то ж зак­ру­тиш тим ве­ре­те­ном? Гiр­кий хлiб вдо­ви й си­ро­ти! Од йо­го не­да­ле­ко до го­лод­ної смер­тi. I по­ча­ла Ган­на пот­ро­ху спро­ду­ва­ти де­що з ха­зяй­ст­ва. Не ста­ло сi­на й со­ло­ми: тре­ба ко­ро­ву про­да­ва­ти. А ко­ро­ва ху­да-ху­да, на­си­лу на но­гах стоїть! Бо­ки по­за­па­да­ли, шерсть ста­ла ще­ти­ною, реб­ра хоч по­лi­чи, но­ги як цiв­ки, звiс­но, як зи­мою му­жи­ча ско­ти­на. Зво­дять її на­вес­нi дрюч­ка­ми з мiс­ця.

    Вивела ко­ро­ву на яр­ма­рок. Ог­ля­да­ють жи­ди ко­ро­ву з усiх бо­кiв та да­ють та­ку цi­ну, що Ган­нi аж сльози на­вер­та­ються на очi. Нiг­де дi­тись! Го­ре та нуж­да кру­гом. Про­да­ла, як дур­но од­да­ла!

    Спродала Ган­на, що бу­ло зай­ве в скри­нi, де­якi хуст­ки ста­рої по­кiй­ни­цi, де­якi спiд­ни­цi. Нi­чо­го так їй не бу­ло жал­ко, як тих руш­ни­кiв. По­вий­ма­ла з скри­нi, ро­зiс­ла­ла по всьому сто­лi, роз­вi­ша­ла на об­ра­зах, на стi­нах, щоб хо­ча на­ди­ви­тись. А руш­ни­ки все гар­нi, бi­ло-бi­ло убi­ле­нi, по­ви­ши­ва­нi ор­ла­ми та чер­во­ним хме­лем. Одiй­шла Ган­на, пiд­пер­ла го­ло­ву ру­кою, ог­ля­да­ючи руш­ни­ки, зга­да­ла своє дi­воцт­во:

    - Рушнички ви мої по­ви­ши­ва­нi! Чи я вас не вбi­ли­ла, що об­да­ри­ла ва­ми свою до­лю й не­до­лю, своє щас­тя й без­та­лан­ня! Я вас пря­ла, но­чей не­до­си­па­ла, бi­ли­ла вас в зе­ле­но­му лу­зi пiд чер­во­ною ка­ли­ною; вмо­ча­ла вас, як по­чав со­ло­вей­ко ще­бе­та­ти. Да­ва­ла я вас ми­ло­му, а, знать, моя не­до­ля то­дi мiж ста­рос­та­ми в ха­тi сто­яла!

    Рушнички ви мої, шов­ком пе­рет­ка­нi! З ва­ми я жда­ла сво­го ми­ло­го, чор­ноб­ри­во­го; розс­те­ля­ла вас при пов­но­му мi­ся­це­вi, щоб мiй ми­лий був гар­ний, як мi­сяць на не­бi, щоб жит­тя моє бу­ло яс­не, як яс­нi зо­рi. Не про­дам я вас зро­ду-звi­ку!

    Тiльки ме­нi й ра­дос­тi, що гля­ну на вас та зга­даю своє дi­воцт­во, своє же­ни­хан­ня, своє за­ли­цян­ня. Не про­дам вас, не про­дам!..

    V

    Хмарна осiнь над­во­рi, смут­но в Ган­ни­нiй ха­ти­нi. Ган­на си­дить за гре­бе­нем та ду­му ду­має. В ха­тi ти­хо, як у пуст­цi. Кiт си­дить на пе­чi, зап­лю­щив­ши очi, пi­вень при­сiв пiд по­лом, дрi­мав, опус­тив­ши кри­ла. На­вiть ди­ти­на си­дi­ла ти­хо, не пус­ту­ва­ла, за­ду­ма­лась й го­лiв­ку схи­ли­ла. Су­му­ють стi­ни, су­му­ють вiк­на по­зап­ла­ку­ва­нi, су­мує, не­на­че ду­му ду­має, пiч…

    А тим ча­сом ра­зом у трьох вiк­нах май­ну­ла жi­но­ча го­ло­ва в чер­во­нiй хуст­цi. Не­на­че ра­зом рип­ну­ли сi­неш­нi й хат­нi две­рi, i се­ред ха­ти пе­ред Ган­ною, як блис­кав­ка впа­ла з ко­ми­на, ста­ла Ма­ри­на.

    - Добривечiр то­бi, Ган­но, в ха­ту! - ляс­ну­ла во­на го­лос­но, на всю ха­ту, мов бряз­ну­ла склян­кою об зем­лю.

    Ганна аж зат­ру­си­лась, не­на­че об­ли­та хо­лод­ною во­дою. Ди­ти­на зля­ка­лась i зап­ла­ка­ла. Кiт ско­чив з пе­чi пiд пiл, не­на­че йо­го хто по­тяг дуб­цем, а пi­вень за­со­ко­тав, за­ля­пав кри­ла­ми й зас­пi­вав. Десь у кут­ку зад­зиж­ча­ла му­ха. Ве­се­ла Ма­ри­на спо­ло­ха­ла сон­ну ха­ту; все жи­ве в ха­тi знов ожи­ло, про­ки­ну­лось, за­шу­мi­ло, за­го­мо­нi­ло. По сум­них стi­нах, по тем­них кут­ках не­на­че хви­ля­ми роз­ли­лась ве­се­лiсть, не­на­че про­мiнь вес­ня­но­го сон­ця вле­тiв у ха­ту i ра­зом блис­нув на всi кут­ки. I пiч гля­ну­ла ве­се­лi­ше, i вiк­на ди­ви­лись не­на­че свiт­лi­ше. Зак­ра­си­ла со­бою кра­са Ма­ри­ни­на вбо­гу ха­ту, не­на­че кущ чер­во­ної ка­ли­ни кра­сить зе­ле­ний гай. З то­го ча­су, як Ган­на вий­шла за Ва­си­ля, мiж под­ру­га­ми не­на­че не­доб­рий чо­ло­вiк за­го­ро­див стеж­ку ти­ном. Бу­ло, Ган­на й зай­де до Ма­ри­ни, то не­лю­ба вже, не­щи­ра роз­мо­ва бу­ла мiж ни­ми!

    Як же зос­та­лась Ган­на са­ма в ха­тi без­та­лан­ни­цею, знов Ма­ри­на при­гор­ну­лась до Ган­ни; взяв її жаль, як по­чу­ла во­на, що Ган­на пла­че, по­би­вається од­на-однi­сiнька у своїй ха­ти­нi! Не втер­пi­ла - при­бiг­ла Ма­ри­на!

    - Молодице - зад­рi­бо­тi­ла Ма­ри­на. - Бiй­ся ти бо­га або кот­рої свя­то­го! Зглянься на се­бе, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на, по­вер­нув­ши Ган­ну до вiк­на i див­ля­чись їй в вi­чi. - Ли­це твоє змар­нi­ло, очi по­за­па­да­ли, блi­да ти як смерть. Де ж по­дi­ла­ся твоя кра­са? Тiнь твоя тiльки си­дить тут на дни­щi!..

    - Бо су­мую, та пла­чу, та пра­цюю, но­чi не­до­си­паю, - од­ка­за­ла Ган­на.

    - Та не­хай во­на про­па­де, ота iро­до­ва ро­бо­та! Чи вже ж ти хо­чеш за­па­ку­ва­ти се­бе над цим дни­щем?

    Як та ме­тiль, вхо­пи­ла Ма­ри­на мич­ку з гре­бе­ня i швир­го­ну­ла на ко­мин; мич­ка за­че­пи­лась за трiс­ки на ко­ми­нi i хи­мер­но прос­тяг­ла свою дов­гу бо­ро­ду вниз, аж ди­ти­на за­ре­го­та­лась. Гре­бiнь по­ле­тiв пiд пiл, дни­ще за­гур­ко­тi­ло аж на го­ри­ще, вда­ри­лось об крок­ви i геп­ну­ло на сте­лю.

    - Марино! що це ти ви­роб­ляєш, на­че ма­ленька! Я не люб­лю та­ких жар­тiв, - ка­же Ган­на.

    Червона, як жар, ве­се­ла, як ди­ти­на, Ма­ри­на вхо­пи­ла Ган­ну за ру­ку i по­ча­ла, жар­ту­ючи, кру­ти­тись по ха­тi.

    - Марино! на­вi­же­на мо­ло­ди­це! - пру­ча­ла­ся Ган­на. - Сьогод­нi свя­та п'ятни­ця! Геть со­бi з тан­ця­ми: не до тан­цiв те­пе­рич­ки ме­нi!

    А Ма­ри­на б'є тро­па­ка, та ще й прис­пi­вує:

    Як я бу­ла мо­ло­дою - пре­по­доб­ни­цею,

    Повiсила хвар­ту­ши­ну над вi­кон­ни­цею.

    Хто йде, то кив­не, а хто їде, морг­не!

    - Ганно! сест­ри­це! Чи вже ж ти хо­чеш за­на­пас­ти­ти свiй вiк, мар­но стра­ти­ти лi­та свої мо­ло­дi; чи вже ж то­бi не жаль своєї кра­си, ли­ця бi­ло­го, брi­вок то­неньких!

    - Нащо ме­нi кра­са тая, ко­ли не­ма мо­го Ва­си­ля. Зад­ля ко­го ж цвiс­ти­ме во­на? Не­хай в'яне моє ли­це, за­па­да­ють мої очi, ли­ня­ють бро­ви, бо нi­ко­му ди­ви­тись на їх…

    - Ож пос­лу­хай, Ган­но, ме­не, не­ро­зум­ної! I Ва­силь твiй не за­ги­нув, нiг­де не дiв­ся, мо­же, швид­ко й прий­де! А на свi­тi не од­нi бро­ви чор­нi, не од­нi очi го­рять вог­нем. Од­нi бро­ви чор­нi, а дру­гi чор­нi­шi, од­нi очi го­рять вог­нем, а дру­гi па­ла­ють, як по­лум'я, од­но сер­це теп­ле, а дру­ге теп­лi­ше.

    Сама Ма­ри­на зiтх­ну­ла по своїй ре­чi, бо зга­да­ла, що є на свi­тi од­но сер­це най­теп­лi­ше, од­нi очi най­чор­нi­шi, од­на ду­ша най­ми­лi­ша.

    - Богзна-що ти оце вер­зеш, Ма­ри­но! - од­ка­за­ла Ган­на. - Я то­дi тiльки щас­ли­ва, як пi­ду до церк­ви та по­мо­лю­ся бо­гу за сво­го Ва­си­ля…

    - А я й бо­го­вi мо­лю­ся, i на хлоп­цiв див­лю­ся! Ме­нi шко­да моєї мо­ло­дої кра­си, моєї ко­си. Не­хай цвi­те, не мар­нiє моє ли­це, не ли­ня­ють бро­ви! Не­хай люб­лять ме­не хлоп­цi мо­ло­дi й хо­ро­шi! Я мо­ло­да, хо­чу всмак на­жи­тись в свi­тi, хо­чу бу­ти щас­ли­ва i ве­се­ла.

    Ото ме­нi щас­тя, Ган­но, як я стою вве­че­рi пiд виш­ня­ми та до­жи­даю сво­го ми­ло­го, чор­ноб­ри­во­го, як вiн свис­не три­чi за став­ком мiж вер­ба­ми, по­да­ючи ме­нi звiст­ку. А в ме­не сер­це хо­ло­не й ду­ша хо­ло­не! I доб­ре ме­нi, i страш­но ме­нi, аж при­хи­лю­ся я до виш­нi… А тут чую, ше­лес­ну­ло че­рез тин, ше­лес­тить лист гар­бу­зо­вий, гой­дається ви­со­ка ку­ку­руд­за й со­няш­ни­ки. А ми­лий вип­ли­ває звiд­тiль, як яс­ний мi­сяць схо­дить, наб­ли­жається до ме­не, моє сер­це млiє, ум­лi­ває… Чи то ж не щас­тя, Ган­но, вве­че­рi, об­няв­шись з ми­лим, слу­ха­ти, як ще­бе­че со­ло­вей­ко? Чи то ж не до­ля, як при­гор­не ми­лий до сво­го сер­денька, як ди­ви­тись йо­му в вi­чi, цi­лу­ва­ти йо­го бро­ви, йо­го очi?

    Марина по­ло­жи­ла обид­вi ру­ки на Ган­ни­нi пле­чi i при­па­ла го­ло­вою до її пле­ча.

    - I го­дi. Ма­ри­но, - од­ка­за­ла Ган­на. - Не зад­ля ме­не жар­ти та смi­хи. Не зад­ля ме­не чор­нi­ють бро­ви та очi. Ми­ну­ло­ся моє ко­хан­ня, моє же­ни­хан­ня! По­манд­ру­ва­ло моє щас­тя з Ва­си­лем в да­ле­ку сто­ро­ноньку.

    - Але ж ти на­жи­ла­ся з ми­лим, Ган­но! А я пiш­ла за­мiж за не­лю­ба i не заз­наю та­ко­го щас­тя, як то­бi су­ди­ло­ся… Я й не на­ко­ха­лась, я й не нав­тi­ша­лась! Про­щай, Ган­но, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на, - час до­до­му. При­ходь до ме­не, Ган­но, завт­ра вве­че­рi, по­ба­ла­каємо, по­жар­туємо, роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи…

    Густий осiн­нiй ту­ман встає над лi­сом ве­чiрньою до­бою. В се­лi ти­хо, на ули­цях пус­то. Мi­сяць свi­тить, як че­рез си­то; вi­тер ко­ли­ше го­ли­ми вер­бо­ви­ми вер­ха­ми. Ма­ри­на дiв­чат до се­бе на ве­чор­ни­цi зак­ли­кає:

    - Дiвчата-сестрицi! прий­дiть завт­ра до ме­не на ве­чор­ни­цi! Скуч­но ме­нi, мо­ло­дiй, са­мiй в ха­тi жи­ти. Мар­но пли­вуть мої днi за дня­ми, лi­та за лi­та­ми! Пос­тiль бi­ла, стi­на нi­ма, нi до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти. Прий­де день -жу­рю­ся, прий­де нiч -су­мую. При­ходьте, дiв­ча­та!

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо! - од­ка­зу­ють дiв­ча­та.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2176
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1922

Пошук на сайті: