Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб1965
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1743
    Встала Ма­ри­на, як си­дi­ла, в квiт­ках, стрiч­ках, на­ки­ну­ла ко­жу­ши­ну i по­ле­тi­ла до Ган­ни пiзньою до­бою.

    - Чи спиш, Ган­но? - спи­та­ла Ма­ри­на, пос­ту­кав­ши в вiк­но.

    - Нi, не сплю; йди в ха­ту, - од­ка­за­ла Ган­на. В ха­тi бу­ло свiт­ло, бо свi­тив мi­сяць. Ган­на гля­ну­ла й пе­рех­рес­ти­лась. Їй зда­лось, що то ма­ра.

    - Не бiйсь, Ган­но! Се я дi­вую при мi­ся­це­вi та при зо­рях. За­бу­лась зня­ти квiт­ки, як зга­да­ла, що оби­ди­ла те­бе, так i при­ле­тi­ла до те­бе.

    - Насмiялася ти з ме­не. Ма­ри­но! -ка­же Ган­на. - Завт­ра свя­та не­дi­ля, я бу­ла в церк­вi - бо­гу мо­ли­ла­ся i за се­бе, й за чо­ло­вi­ка, i за те­бе, i за всiх. А ти ме­не зап­ро­ва­ди­ла на ве­чор­ни­цi. Ме­нi ка­за­ла од­на чер­ни­ця в Ле­бе­ди­нi: хто в церк­ву не йде або гу­ляє про­ти праз­ни­ка, пiд тим на сiм саж­нiв зем­ля ог­нем го­рить. Що ти ро­биш, Ма­ри­но? Сха­ме­ни­ся! Хi­ба ж ти ма­ленька, чи що? Не знаєш, що мо­ло­ди­цi грiх вби­ра­тись в дi­во­чий убiр? Чи не до пе­ре­лес­ни­ка вбра­лась ти в стрiч­ки та квiт­ки?

    - Прости ме­нi, сер­це Ган­ну­сю! А я за­гу­ля­лась та й за­бу­ла, що завт­ра не­дi­ля. I бай­ду­же…

    - Завела ме­не мiж па­руб­ки, - го­во­ри­ла да­лi Ган­на, - не­хай во­ни дiв­ча­там сняться… Та в те­бе ж чо­ло­вiк є. Що вiн ска­же, як до­до­му по­вер­неться? Ти ж ха­зяй­ка в своїй гос­по­дi! Те­бе ж лю­ди осу­дять!

    - Як схо­тять, - ка­же Ма­ри­на. - Я не бо­юсь людсько­го по­го­во­ру. Жар­тую, бо я мо­ло­да, бо хо­чу про­жи­ти свiй вiк ве­се­ло, щоб не мар­но прой­шли лi­та мої мо­ло­дi.

    - А я й до­сi сто­яла пе­ред об­ра­за­ми та бла­га­ла за те­бе гос­по­да ми­ло­серд­но­го, щоб те­бе гос­подь на­вiв на доб­рий ро­зум, щоб не глу­зу­ва­ли з те­бе лю­ди.

    - Вибачай же ме­нi та не сердься на ме­не, Ган­но. Спа­си­бi то­бi. На доб­ра­нiч!

    

VI

    

    Не один рiк ми­нув. Спо­рож­ни­лась Ган­ни­на скри­ня. Пус­тiє i в ко­мо­рi, i на дво­рi. По­вiт­ка по­хи­ли­лась на­бiк, пок­рiв­ля свi­титься, стрi­хи обс­ми­ка­нi, ого­ро­жа сип­леться. Не­ма за що об­ла­го­ди­тись мос­ков­цi!

    Ганна гро­шей не жа­лу­ва­ла: по­ки по­да­вав чо­ло­вiк об со­бi звiст­ку, по­си­ла­ла, що, бу­ло, зак­ру­тить ве­ре­те­ном. А тим ча­сом ми­нає рiк, ми­нає й дру­гий - Ва­силь не по­дає об со­бi звiст­ки.

    Вже й пи­та­ла, i пе­ре­пи­ту­ва­ла лю­дей, пи­та­ла й мос­ка­лiв, хо­ди­ла i до свя­ще­ни­ка. Нiх­то не знає, не вi­дає. I яких ду­мок не пе­ре­ду­ма­ла мос­ков­ка, си­дя­чи за гре­бе­нем! Не раз во­на пла­ка­ла i ту­жи­ла за ним, як за мерт­вим. Не­дур­но ж за­го­мо­нi­ли, що десь страш­на вiй­на.

    Тим ча­сом на втi­ху ма­те­рi пiд­рос­тав син. Ди­виться во­на, не на­ди­виться на сво­го си­на; втi­шається не нав­тi­шається своїм Iва­сем! Хист­кий, як би­ли­на, рiв­ний, як оче­ре­ти­на, жва­вий, як щиг­лик, ви­рос­тає Iвась. Вже йо­му пе­рес­ту­пає за де­сять ро­кiв; i но­сик вип­рав­ляється, i бро­ви гус­тi­ша­ють, i лич­ко на­ли­вається, як яб­луч­ко. I не раз, бу­ло, Ган­на, пок­лав­ши йо­го го­лов­ку со­бi на ко­лi­на, про­мов­ляє до йо­го:

    - Отже ж ти, си­ну, вдав­ся в батька! В те­бе очi батько­вi, i бро­ви йо­го, i пог­ляд йо­го. Мо­же, ти, си­ну, ро­див­ся щас­ли­вим! Як ви­рос­теш ве­ли­кий, ти бу­деш ха­зяїном в моїй ха­тi. Бу­де­мо уд­вох пра­цю­ва­ти, хлiб за­роб­ля­ти; бу­деш ме­нi по­ма­га­ти, бо я швид­ко ста­ра ста­ну, нез­ду­жа­ти­му. При­хи­лю­ся я до те­бе, си­ну, на ста­рiсть, а ти дог­ля­неш ста­ру, не­ду­жу ма­тiр. Рос­ти, си­ну, ве­ли­кий та будь щас­ли­вий! За то­бою, мо­же, i моя до­ля зга­дає про ме­не, ще раз заг­ля­не че­рез по­рiг в мою ха­ту…

    Хлопцевi чуд­нi то бу­ли ре­чi. Чуд­но йо­му бу­ло, що вiн та­кий ма­лий та дог­ля­не та­ку ве­ли­ку ма­тiр. Йо­му зда­ва­лось, що чо­ло­вiк, та­ки мо­мо­тянський, кот­ро­го драж­ни­ли До­лею, прий­де до їх, ста­не на по­ро­зi та й заг­ля­не в їх ха­ту.

    Хлопець пiд­рiс та й справ­дi став у при­го­дi ма­те­рi. Вже i на се­бе тро­хи за­роб­ляє, i ма­те­рi де­що при­не­се до гос­по­ди. Ста­ра дя­кує бо­го­вi та ла­тає лат­ки по­де­ку­ди. Аж поз­до­ров­ша­ла i по­мо­лод­ша­ла!

    А Ма­ри­на її роз­ва­жає. Що бо­жо­го дня на­вер­тається в ха­ту, го­дує Iва­ся гос­тин­ця­ми та цi­лує йо­го бро­ве­ня­та, зга­ду­ючи чор­нi бро­ви йо­го батька Ва­си­ля.

    Мабуть, не су­ди­ло­ся вже Ган­нi щас­тя. За­на­ди­лось до неї ли­хо та бi­да! Бо не­ма бi­дi мiс­ця в ба­га­тих та пиш­них бу­дин­ках. Не­дур­но спi­ва­ють в пiс­нi: "Пiш­ла бi­да до па­на, iз­бу­ла­ся жу­па­на; пiш­ла бi­да до по­па, но­ги со­бi по­пек­ла. Пiш­ла ж бi­да до Iва­на, од Iва­на вий­шла п'яна".

    Таки ж той са­мий оса­ву­ла, що ко­лись при­хо­див за Ва­си­лем, раз зай­шов до Ган­ни в ха­ту. Ган­на як сто­яла, так i зом­лi­ла, са­ма не зна­ла й чо­го. Ма­буть, чу­ло бi­ду її сер­це.

    - Добридень то­бi, мо­ло­ди­це, - ка­зав оса­ву­ла. - Прий­шла вчо­ра та­ка бу­ма­га, щоб ти ви­ряд­жа­ла сво­го си­на в шко­лу; бо вiн, бач, нi­би сол­датський син, зна­читься, кан­то­нiст…

    - Але ж у нас в Мо­мо­тах не­ма шко­ли, - од­ка­за­ла во­на. - Будьте лас­ка­вi: во­но ще ма­ле; а я са­ма-однi­сiнька в ха­тi; во­но ме­нi по­мiч дає.

    - Треба йо­го вез­ти у Київ, - ка­зав оса­ву­ла, - так i в бу­ма­зi на­пи­са­но. Ви­ряд­жай швид­ко, бо вже i пiд­во­да для трьох кан­то­нiс­тiв на­ряд­же­на.

    Взяли Ган­ни­но­го хлоп­ця i по­вез­ли тим шля­хом, що й батько поїхав… Ган­на не­на­че ро­зум стра­ти­ла. Як нi­ма, хо­ди­ла во­на не­дiль зо двi. Ма­ри­на не од­хо­ди­ла од неї, i дог­ля­да­ла, i го­ду­ва­ла, аж по­ки не при­вiв її бог зно­ву до ро­зу­му.

    - Не плач, Ган­но, не вби­вай­ся, - втi­ша­ла, бу­ло, Ма­ри­на. - Київ не богз­на-де! Дасть бог лi­то, пi­де­мо у Київ, по­ба­чи­мо си­на, а мо­же, й до­до­му одп­ро­си­мо. Вiн же не те, що мос­каль.

    Тiльки й жи­ла Ган­на тiєю дум­кою, тiєю на­дiєю, тiльки й жда­ла во­на лi­та.

    Настало лi­то. Пiш­ла Ган­на з бо­го­мольця­ми до Києва.

    Ввiйшла в Київ. Ко­го ж тут пи­та­ти в свi­тi? Пи­та­ла бо­го­мольцiв - нiх­то i не знає, i не вi­дає. А на ули­цях, ку­ди не гля­не, скрiзь па­ни та па­ни, страш­но й пiдс­ту­пи­ти.

    Осмiлилась-таки, ста­ла роз­пи­ту­ва­ти од­но­го па­на. А вiн слу­хав, слу­хав, а да­лi ка­же: "Не по­ни­маю, баб­ка, что ты го­во­ришь!" Iде Ган­на ули­цею та розг­ля­дає на всi бо­ки. Ко­ли тут на­зуст­рiч, з Воєнно­го Ми­ко­лая, вий­шли ма­ленькi мос­ка­ли­ки, та все по два в ряд, а ко­ло їх, як тi жу­рав­лi, офi­це­ри по обид­ва бо­ки. Зир­ну­ла Ган­на i за­раз мiж хлоп­ця­ми пiз­на­ла сво­го Йва­ся.

    Як узд­рi­ла во­на сво­го си­на, так i ки­ну­лась до йо­го мiж ту че­ре­ду. А син за­со­ро­мив­ся своєї ма­те­рi-му­жич­ки; дру­гi зас­мi­ялись. Ста­рий офi­цер одiпх­нув її, ще й на­ла­яв ду­же гид­ко.

    Чи вва­жає ж на що ма­ти, як її од­пи­ха­ють од ди­ти­ни? Ма­ти по­лiз­ла б за мерт­вим ди­тям i в яму, як­би не спи­ни­ли…

    Ганна пiш­ла слiд­ком за ни­ми. Кан­то­нiс­ти ввiй­шли в шко­лу, i во­на хо­тi­ла увiй­ти за ни­ми. На по­ро­зi спи­нив її ста­рий ву­са­тий мос­каль.

    - I ва­ше бла­го­ро­дiє, i дя­деч­ку, й го­луб­чи­ку! Вiк бу­ду мо­ли­ти бо­га за вас. Пус­тiть, не­хай же я по­ба­чу­ся з си­ном. Хоч по­ба­чу, хоч оп­ла­чу, об­цi­лую мою єди­ну ди­ти­ну!..

    - Послi прий­деш, - ка­же…

    Ганна сi­ла ко­ло по­ро­га i сте­рег­ла, очей не зво­ди­ла з две­рей…

    Коли так як над­ве­чiр ви­пус­ти­ли до неї си­на.

    - Скажи ме­нi, моя ди­ти­но, чи доб­ре то­бi тут, чи жа­лу­ють те­бе?

    - Нi, ма­мо, по­га­но! Все вчи­мось да вчи­мось; за все нас б'ють, а на харч ду­же по­га­но. А гу­лять не пус­ка­ють.

    Розказує ди­ти­на, а на очах сльози. Ма­ти ки­ну­лась до йо­го, ог­ля­да­ла йо­го го­ло­ву, мун­дир, со­роч­ки. Там ну­жа аж ки­шi­ла!

    - Скинь, си­ну, оцю по­гань! Ба­чиш, що то? Взя­ла во­на той мун­дир, роз­дер­ла й розш­ма­ту­ва­ла i по­роз­ки­да­ла шмат­ки у ку­щi.

    - Тiкаймо, си­ну! Хо­дi­мо до­до­му! Не бу­ла б я твоя ма­ти, щоб я пус­ти­ла те­бе на­зад!..

    То не звiр блу­кає в сос­но­во­му бо­ру тем­ної но­чi, то не вов­чи­ця хо­вається з вов­че­ня­та­ми, тi­ка­ючи до своєї но­ри, то ма­ти тi­кає з си­ном, хо­вається од лю­дей. Об­ми­нає Ган­на ве­ли­кi би­тi шля­хи, iде во­на яра­ми та до­ли­на­ми, над­днiп­рянськи­ми лу­га­ми та сос­но­ви­ми бо­ра­ми. Но­чує Ган­на пiд си­нiм не­бом, пiд зе­ле­ни­ми осо­ко­ра­ми та гра­ба­ми.

    Сонце ста­ло се­ред не­ба, сип­ле про­мiн­ням на си­ню днiп­ро­ву хви­лю, гу­ляє зо­ло­тим ма­ре­вом по­над зе­ле­ни­ми лу­ка­ми та осо­кою, по­над ви­со­ки­ми сос­на­ми та осо­ко­ра­ми, по­над бi­лим по­бе­реж­ним пiс­ком. Над­во­рi ста­ла спе­ка, аж ди­ха­ти важ­ко.

    Потомились без­та­лан­нi.

Пошук на сайті: