Живцем поховані – Iван Нечуй-Левицький

Незабаром ми звернули з великого трахту набік, на малий шлях і зараз виїхали на високе взгір'я. Передо мною розгорнулась широка долина річки Раставиці: розгорнулись розкидані в безладді на широкому просторі горби, пригорки, сугорби, розлогі переярки, скільки можна було засягти оком на усі боки. Яка широчінь! Яка далеч! Який широкий небокруг над землею! А яка пишнота, яка розкіш на полях! І пригорки, й переярки, і широкі долини, – усе вкрите житами, пшеницями, просами, буряками. Скрізь зелено, куди не кинь оком. Тільки подекуди смугами біліють гречки, ніби на зелений простір випав полосами свіжий сніг. Які здоровецькі колоски! І яка їх сила! Як їх густо та рясно! Колосок черкається об колосок. Колоски ніби лізуть з розлогих переярків на горби, на взгір'я, суспіль чіпляються одні за другі остюками, неначе піша сарана вкрила землю суспіль, неначе рої бджіл суспіль обсіли поле так, що й землі не знать. В долинах по Раставиці та Росі ніби тонуть в садках та вербах здорові села, ніби потонули в срібній імлі на самісіньке дно. А там далеко, далеко на горбах, на горах за Россю мріють дубові ліси та переліски, мріють білі церкви, панські фольварки та токи в тополях.

Срібна імла заливає усей вигляд од краю до краю. Сонце горить на небі срібним світом. Смуги гречок блищать на сонці, неначе лиснючий атлас, аж в очі ріжуть. Саме марево над полями стало біле, срібне, дрижало білим сяєвом, неначе сипався й дрижав білий порох. Далекі ліси, тополі, токи, білі церкви на горах, облиті білим маревом, ніби розпливались в неомежованих, в неясних лініях та обвідках, ніби й вони ворушились попід ворушливим маревом, як ворушаться під текучою водою в річці на дні водяні рослини, латаття та куширі, приймали фантастичні форми міражу й були більше схожі на міраж, ніж на дійсні ліси, церкви та тополі.

Яка розкіш! Який солодкий запашний польовий дух од житів та гречок! Тихо, тихо, ні найменшого подиху вітру. І небо й земля ніби куняли, затаїлись й очамріли од краси та тиші, сподіваючись чогось страшного в натурі. Я замилувався тією оригінальною картиною, схожою на ману. Знов злинула радість на моє серце веселою ластівкою. От і рідний край, пишний, в срібному сяєві, як міраж.

Але живий свідок великої історичної неправди обернувся й заговорив до мене. Я вловив блиск його очей, почув його голос. Його дзвінкий голос ніби збудив мене. Я ніби прокинувся й опам'ятався… І мені знов стало чогось жаль. В солодкому повітрі ніби стало тхнути гірким духом полиню. У мертвій тиші мені почали вчуватись сумні похоронні пісні на похороні живцем похованих людей. І милі мрійні картини рідного краю вже мене не звеселяли. Знов заворушились сумні думки й попливли одна за другою, як осіннє листя по воді. І я незчувся, як ніби побачив цього живого свідка людської кривди не з батогом в руках на козлах, а в художницькій академії з пензлем у руці попліч з його земляком Сошенком, побачив його як освіченого наукою просвітника цього темного закутка України, з палким словом науки й правди в устах… От я в думках веду його через школи, перебуваю з ним усю течію його просвітнього розвитку, сповнюю його розум високими втямками добра й правди, високими ідеями, уявляю собі його суспільським діячем на Україні… хоч я знаю добре, що і він, і десятки й сотні тисяч таких, як він, на Україні вже давно живцем поховані, закидані землею рукою магнатів; знаю, що ті, котрі закопали їх в сиру землю, не допоможуть їм вийти на світ божий, шо дорогі вловчі пси давніх магнатів висмоктали з їх кров до останньої краплі, як з тих волів, зарізаних на поживок псярні.

І в мене серце занило серед чудових виглядів рідного краю. А моє спочування та щире спобоління з непереможною силою линули до того веселого, щиросердного чоловіка, живцем похованого здирливими, зажерливими та недобросердними людьми.

1898 р.

Мені здається, що сумний випадок силуваного однімання землі в дрібних білоцерківських православних українських дворян трапився не тільки на Білоцерківщині, а практикувався скрізь на правобережній Україні й Білій Русі за часу панування на Україні польського короля й польських дідичів, навіть не магнатів. Цього (1915) року найнявся за дворника в тому дворі, де моє житло, чоловік з села Томашівки Київ. губ. Сквирського повіту Дмитро Лепський. Я питаю в його, чи він крестянин, чи, може, шляхтич. Він розказав мені, що його дід Андрій Лепський мав своє поле й не був панщанним. Але місцевий тодішній пан дідич Хаєцький узяв у нього документи на його поле, щоб пересвідчиться в його праві на землю, та й не вернув йому; все казав, що документи десь загубились, а потім велів йому одроблять панщину за ту його ж таки землю й записав його з дітьми в панщанні люде. Певно так воно робилося за панування Польщі скрізь на Україні та Білій Русі, а з причини таких зловжитків тодішніх польських панів з'явилось багацько безземельних «чиншовиків», котрі після визволення панщанних були записані вже в «крестяни». Дмитро Лепський – ще один живий свідок силуваного однімання землі й знищення документів на поля дрібних давнix наших дідичів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: