Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Мотря пiшла в хижку, надiла спiдницю й червону запаску, ввiйшла в хату та все походжала по хатi та розправляла широкi фалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха нiби не дивилась на спiдницю.

– Ото спiдницю справив менi Карпо iк празнику! – сказала Мотря й стала перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла широку спiдницю на обидва боки.

– Батьковi своєму покажи, однак багатий! – сказала Кайдашиха, не дивлячись на спiдницю.

– Сьогоднi пiду до батька та й покажу, тiльки не ту чорну запаску, що ви справили менi iк празнику.

– Ой господи! Доведеться лаяться на рiздво до служби, – сказала Кайдашиха, – через тебе нема менi нi празника, нi недiлi. Хiба не чуєш? Он до церкви дзвонять!

У великий пiст Кайдашиха принесла от ткалi гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком замкнула.

– Та не замикайте, мамо! Хоч i я рук до полотна докладала, та не буду красти, – промовила Мотря; але їй дуже хотiлось одкраяти свою частку й сховать в свою скриню.

Настав великий пiст. Вже до великодня було недалеко. Весна була рання. На п'ятiм тижнi пiшов на поле навiть удовин плуг. Мотря почала вговорювать Карпа.

– Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квiтчала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси батька, щоб дав менi грошей на нову хустку та на спiдницю. Куплю собi iк великодню нову одежу та хоч уберуся по-людськiй.

Карповi й самому хотiлось прибрать свою жiнку, як прибирається квiтка навеснi. Вiн почав просити в батька грошей.

– А де я тобi наберу стiльки грошей? – сказав батько. – Твоя жiнка не дiвка: їй замiж не йти. Пiде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що там буде треба.

Кайдашиха й справдi поїхала на ярмарок. Мотря просилась й собi, але свекруха її не .взяла.

Ввечерi Кайдашиха привезла Мотрi з ярмарку хустку й матерiї на спiдницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з маленькими квiточками.

– Мабуть, хочете мене в черницi постригти, – сказала Мотря й кинула хустку на стiл. Вона глянула на матерiю, набрану на спiдницю; матерiя була убога, темненька, з червоними краплями. Мотря навiть не розгорнула її та й одiйшла од стола.

– Я знала, що тобi не вгожу. Я не знаю, хто тобi й вгодить, – сказала Кайдашиха, розсердившись, – де ж пак! Зросла в такiй розкошi.

Мотря мовчала. А для неї, молодої, так хотiлось зав'язать на празник голову розкiшною червоною хусткою. Вона тiльки легко зiтхнула.

"Не моя воля волить у цiй хатi", – подумала вона. I для неї схотiлось волi та своєї хати.

IV _

Настало лiто. Почались жнива, почалася в полi робота.

Сiм'я лiтом мало сидiла в хатi, менше стало колотнечi.

За гарячою роботою в полi не було часу сваритись. Кайдашi вижали свiй хлiб i стали заробляти у пана на снiп. Мотря жала дуже швидко й заробила з Карпом бiльше кiп, нiж Кайдаш з Кайдашихою.

Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо ще бiльше нiби вирiс сам в своїх очах. Вiн тепер вважав себе за правдивого хазяїна, у всьому рiвного батьковi. В йому десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онуковi й обiцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сiни. Мала дитина наче трохи помирила свекруху з невiсткою. Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло своєї дитини, вчила невiстку, як дитину купать, як сповивати, i знов заговорила до невiстки солодким голосом. Мотря ненавидiла той облесливий голос, але стала ласкавiша до свекрухи. Поки вона слабувала пiсля родива, Кайдашиха стала для неї в великiй пригодi. Але не так сталося, як дитина почала пiдростать. Кайдашиха тiшилась онуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.

Карпо й Мотря, заробивши лiтом собi хлiба, вже знали, що вони їдять свiй хлiб, а не батькiвський. В стiжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали бiльше працi, нiж батько та мати. В скринi в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карповi та Мотрi стало ще важче дивитись батьковi в руки. Лихо в хатi тiльки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодицi.

I гадина пiдвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвiр'я.

Пiсля покрови Кайдашиха витягла з скринi два сувої полотна: один сувiй давнiший, товстого та недобре вибiленого полотна, а другий – тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лаврiна й Moтpi, a coбi одрiзала тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувiй у скриню.

– А менi, мамо, не одрiжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? – спитала Мотря, насилу здержуючи голос.

– Мене товста сорочка рiже в тiлo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товстi сорочки, – сказала Кайдашиха.

– А ви думаєте, мене товста сорочка не рiже в тiло?

– Та бач, дочко, ти не ходиш до панiв, а мене пани й попи просять варити обiд. кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки пiд боки стелять. Як же таки менi йти мiж такi люди в товстiй сорочцi?

– Хоч менi й пани не стелять пiд боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, бiльше од вас, – сказала Мотря.

– От i бiльше! Що лаялась, то й справдi бiльше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобi на своєму хазяйствi, – сказала Кайдашиха.

– Як вже там не буде, a гiршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?

– Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась менi, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, – сказала Кайдашиха.

Мотря одвернулась до вiкна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрiв пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить її в тому, до чого вона доклала багато працi своїх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.

Мотря взяла одкраяне для неї полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лавi надувшись, неначе сердилось на невiстку. Мотря достала з скринi червоної та синьої заполочi i вже надвечiр ciлa вишивати рукава квiтками. Квiтки виходили здоровi та лапатi, неначе вона вишивала їх на мiшку або на ряднi. Мотря плюнула, покинула шити розкiшний хмiль i тiльки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зiрками.

Пошила Мотря сорочку, випрала й надiла. Товсте полотно синiло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, i для неї здалося, що в такiй сорочцi в неї лице почорнiло й брови стали не такi гарнi.

"Була я в батька, було моє личко бiленьке й брови чорненькi, а в свекра личко моє змарнiло й брови полиняли, – подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалi. – Iз'їсть свекруха, люта змiя, мiй вiк молоденький".

Свекруха пiшла до шинку та напiдпитку судила свою невiстку на все село, що вона нiчим не догодить невiстцi; що справить, то все для неї погане, та дешеве, та не до лиця.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: