Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Лаврiн з матiр'ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш не говорив нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед своїми дiтьми, i гнiв, i злiсть – все злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося, нiби Карпо вбив його на смерть.

– Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не ходиш, – через силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому волосся на головi. Одна Мотря спокiйно ciлa на лавi, згорнула руки и дивилась то на пiч, то пiд пiч.

У Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутиться свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати.

– Це все через тебе, невiсточко! – промовила Кайдашиха i вдарила до Мотрi кулаком об кулак.

– Може, через мене, а може, й через вас, – спокiйненько промовила Мотря, дивлячись пiд пiч.

– Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там хоч голови coбi поскручуйте! – сказав Кайдаш.

– Та перше зробiть менi й матерi двоє мотовил, – спокiйненько промовила Мотря.

– Бодай тобi добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє мотовило син побив батька. Ой, свiте мiй! Не дадуть дiти своєю смертю вмерти, – бiдкалась Кайдашиха. – Хоч зараз вибирайся до сусiд з своєї хати.

Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi дiди стали по кутках i навели, як блiда та сумна смерть, покiй на роздражнену, розгнiвану ciм'ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не їв цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку та й пiшов до шинку поминати святу п'ятницю та запивати сором.

Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за повiткою пiд грушею. Свiжий перший снiг укрив гори й долини нiби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голi бiлi гори, що зовсiм зливалися з бiлим небом у вечiрнiй iмлi так, що не можна було розiбрати, де кiнчались гори, де починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли од густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собi; вiн нiби здерев'янiв од тiєї подiї, котру недавно вчинив. М'який перший холод нiби протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн потроху почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов з двора, пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку в вiкнi заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й ворушилась коло шинку на бiлому снiгу. I все те вiн бачив, неначе десь у водi, одкинуте зверху од високого берега, або десь на днi неглибокої прозорої рiчки.

Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив, що його тiло труситься од голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi, вкриту снiгом. Снiг, неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу шию, за пазуху. Тодi тiльки вiн опам'ятувався, набрав у руки снiгу, приклав до голови й тихою ходою пiшов у хату.

В хатi було тихо й сумно; нiхто не говорив нi слова, тiльки вогонь палав та трiщав у печi i здавався однiєю живою веселою iстотою в мертвiй хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у шинку, пив з кумом горiлку й там заночував.

На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату i унiс двоє нових мотовил.

– Нате вам двоє мотовил та, про мене, очi повиколюйте собi, – сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.

Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла з своєї скринi починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в її руках i вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Нi один цар не махав з такою втiхою скiпетром, як Мотря своїм мотовилом. Вона почула в собi дух господинi, самостiйної господинi. Свекруху брала злiсть. Для неї невiстчине мотовило гуло, неначе кусливi джмелi кругом її голови.

"Пропадуть мої конопельки! Похоплива невiсточка попряде їх собi на полотно поперед мене", – подумала Кайдашиха.

А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула пiвмоток з мотовила й сховала в свою скриню.

– Ховай, невiсточко, в свою скриню, що запiрвеш. Швидко сховаєш усе наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, – промовила свекруха.

– Не бiйтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла й своїй скринi, то ще б i надвiр викинула, – сказала невiстка.

Другого дня Мотря позбирала свої й Карповi сорочки й намочила в лузi.

– Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? – спитала мати.

– Тим, що вас ycix бiльше обпирати не буду. Перiть coбi самi; адже ж маєте руки.

– Нащо ж той захiд на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хатi? Нащо ти наляпуєш зайвий раз у хатi? – сказала Кайдашиха.

Мотря не слухала матерi. Вона пооджимала свої сорочки, другого дня одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло своїх сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловiковi, тим що боялась колотнечi. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не минулось.

Раз Мотря спекла хлiб. Хлiб не вдався. Вона подала його на стiл до борщу; хлiб вийшов липкий, з закальцем на два пальцi. На бiду й борщ вийшов недобрий.

– Недобрий борщ, – сказав Лаврiн.

– Але й хлiб спекла, хоч коники лiпи! – сказала сердито Кайдашиха.

– Аж у горлi давить, – обiзвався i coбi старий Кайдаш.

Як на лихо, Лаврiн, жартуючи, взяв та злiпив з м'якушки коника, поставив його на столi, ще й хвоста задер йому вгору.

Мотря зирнула на коника та й скипiла, неначе хто линув на неї окропом. Вона лучче витерпiла б лайку, нiж смiшки.

– Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! – крикнула Мотря й кинула об стiл ложкою.

– Чого ж ти кидаєш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не знаєш, чи що? – сказав старий Кайдаш.

– Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою, – обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо. – Позабризкувала стравою усiм oчi. Щось ти справдi вже дуже розiбралась.

– То варiть та печiть собi самi. Я нiчим вам не вгоджу, – сказала Мотря, одiйшовши до печi.

– Якби ти була наймичка, то ти б собi одiйшла од нас, а ми пекли б та варили самi собi, – сказав Кайдаш.

"Будете ви й так самi пекти й варити", – подумала Мотря й задумала на другий день варити обiд тiльки для себе та для Карпа.

Другого дня Мотря встала дуже рано, сiла собi прясти, потiм затопила в печi, знайшла два невеличкi горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стiльки, скiльки треба було на двi душi. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо.

Кайдашиха спала собi гарненько на печi та викачувалась. Полум'я трiщало в печi, окрiп булькотiв, а вона потягалась на печi в теплiй постелi, думаючи, що невiстка варить обiд на всiх. Вже стало розвиднятись, Кайдашиха злiзла з печi, глянула в пiч i вглядiла двоє маленьких горнят.

– Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? – спитала вона.

– Борщ та кашу, – одказала Мотря.

– Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогоднi ж не п'ятниця: i батько буде обiдати.

– Буде обiдать, як ви наварите, бо я на вас усiх не буду бiльше варити. Я вам нiчим не догоджу. Варiть самi собi, одначе ви вчились в панiв.

Надворi вже свiтало. Сiм'я обiдала рано, а Кайдашисi прийшлось тiльки що заходжуватись коло сирих бурякiв та коло капусти.

– Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене з свiту! – крикнула Кайдашиха. – Що це ти витворяєш?

– Те, що бачите.

– Приставляй у бiльшому горшку борщ!

– Навiщо? Мiй борщ вже докипає, – сказала Мотря спокiйно, але насмiшкувато.

Кайдашисi довелось самiй приставлять другий борщ та другу кашу.

Зiйшло сонце. Мотря покликала Карпа обiдати i поставила на стiл борщ. Сам Карпо здивувався.

– Що це ти, Мотре, вигадуєш? Ти хочеш знов розсердить батька? – сказав Карпо.