Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Сiдай та їж! Розносився з батьком. Батьковi наварить борщу мати, а я бiльше не буду варити на всiх.

Карпо не знав, чи сiдати за стiл, чи нi. Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвiр'я. В хату вбiг Кайдаш, а за ним Лаврiн.

– Подивись, що твоя невiсточка витворяє! – крикнула Кайдашиха, вихопивши з печi мале горня з кашею.

Старий Кайдаш витрiщив очi на горня i не знав до чого воно йдеться.

– Глянь! Що це таке! – сказала Кайдашиха, тикаючи пiд самий нiс Кайдашевi горня з кашею.

– Каша. Що ж воно, як не каша. – сказав Кайдаш. Вiн не доглядався, в якому там горшку зварили кашу.

– Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невiсточка оцю кашу, – сказала Кайдашиха.

– В щербатому б то, чи що, – сказав Кайдаш.

– В щербатому… А чи стане цiєї кашi на вcix? – спитала Кайдашиха, сердита, що Кайдаш не розумiє дiла.

– Чорт вашого батька знає, в якому там горшку ви приставляєте кашу. Бийтеся собi удвох, а мене не зачiпайте, – сказав Кайдаш, сердитий на жiнок.

– Та це твоя невiсточка зварила обiд тiльки для себе та для Карпа. Вона хоче обiдать окремо, – сказала Кайдашиха.

– Та нехай, про мене, обiдає й сама, ще й розпережеться, – сказав Кайдаш. – Нехай, про мене, з'їсть оцю кашу з горшком…

Старий Кайдаш пам'ятав мотовило. В його й досi щемiла спина.

– Я вже не знаю, що це далi буде. Вiзьму та й пiду в комipники. Чом ти, Омельку, нiчого не скажеш отiй сатанi?

Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги догори, i мовчав.

– Коли ти нiчого не скажеш, то я сама викидаю отой обiд свиням, – сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у шаплик. Помиї бризнули на стiну й облили її патьоками до самої полицi.

Мотря аж зверетенилась.

– Коли ви викидаєте страву в помийницю, то я не буду їсти вашого хлiба. Ваш хлiб давить мене отут в горлi, як важкий камiнь. Нате вам i цей борщ, що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.

Люта Мотря вхопила з столу миску з борщем i кинула її пiд ноги свекрусi. Миска розлетiлась на черепки. картопля покотилась аж пiд припiчок.

– Пху на вас! – плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ i пiшов у повiтку робити воза.

– Пху! – плюнув i собi Карпо та й вийшов з хати.

Лаврiн присiв i жартiвливо плюнув на самiсiньку копичку бурякiв та квасолi та й собi пiшов з хати.

В хатi зостались самi молодицi. Кайдашиха стояла коло печi над розбитою мискою мов кам'яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, i дивилась на широкi патьоки на стiнi коло помийницi.

В хатi було тихо, тiльки в печi на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабiв разом, вхопившись за коси. Сало шипiло, як змiя, булькотало, кувiкало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далi нiби завило: гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й пiдняло здоровий огняний язик. лизнуло челюстi i загуло вiтром в коминi.

Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з печi ринку i накрила її ганчiркою. Ринка погасла, а по хатi пiшов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла. Погасивши ринку, вона крикнула на Мотрю:

– Вiзьми ж вiник та пiдмети, коли насмiтила своїм борщем серед хати, або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.

Мотря взяла вiник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийницi й укинула в помийницю.

– Зварила обiд для свиней; хто вже хто, а свинi тобi сьогоднi подякують за хлiб, за сiль, – сказала Кайдашиха.

Мотря мовчала, тiльки зуби зцiпила. Вона вхопила кожух, накинула на себе та й побiгла до своєї матерi.

– Дайте, мамо. пообiдать, – сказала вона Довбишцi.

– А чом же ти не, пообiдала вдома? – спитала мати.

– В мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум'ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне.

– Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись з свекрухою спалите хату, – сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.

Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала. Кайдашиха не говорила з Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд окремо. Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тiльки вночi, тодi як Мотря спала мiцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком.

Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити дiтей. Вiн боявся Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки не жалкував, неначе вiн побив якого-небудь парубка в шинку.

У Кайдаша в повiтцi лежало чимало деревнi. Кайдаш прикупив трохи колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни. Тiльки почалася надворi весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на тому мiсцi пшеницю. Пшениця зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте.

Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни. Стара Кайдашиха не поклала своїми руками нi одного валька глини.

Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря вимазала чисто хату i тiльки половину сiней, неначе мотузком одмiряла. Вона мазала сiни та все голосно спiвала:

Коли б менi господь помiг

Свекрухи дiждати!

Заставила б стару суку

Халяндри скакати.

Скачи, скачи, стара суко,

Хоч на однiй нiжцi.

А щоб знала, як годити

Молодiй невiстцi.

А у батька свого горе –

В свекра погуляти!

А у свекра гiрше пекла:

Свiта не видати.

Мотря спiвала на злiсть свекрусi голосно на всi сiни. Дверi були одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi з притиском, а Мотря ще голоснiше гукала:

Заставила б стару суку

Халяндри скакати.

Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату.

Мотря сiла на скринi й промовила:

– Тепер я зовсiм панi!

Вона гордо сидiла на своїй скринi, як цар на престолi.

– Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить свої горшки, чи й ти думаєш оддiлитися з худобою та з полем?

– Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, – сказав Карпо.

– Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однiєю худобою, а ти знаєш, що в гуртi каша їсться, а гуща дiтей не розгонить.

– I вже, тату, нас гуща давно розiгнала! Як уже буде, так i буде. Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.

– То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний.

– Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, – сказав Карпо.

I батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому пару волiв, воза, борону i мусив видiлить частку поля.

Мотря з того часу у своїй хатi нiби на свiт народилась. В свекрушину хату вона нiколи й не заглядала.

V_

Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лаврiна до млина. Лаврiн запрiг воли. Батько винiс з комори два мiшки жита й поклав на вiз. Мати дала Лаврiновi торбину з харчю.

– Їдь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно: млива там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся.

Син рушив з двора, виїхав з села й поїхав понад Россю. Дорога йшла з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин був пiд самим Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у глибоку долину i виїхав до рiчки.

Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн задивився на рiчку, на зеленi верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по дорозi. Лаврiн дивився на рiчку i спiвав пiснi.

За Россю, пiд високою скелею, блищав на сонцi новий гарний панський млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з покрiвлею з дощок, з двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком. Четверо колiс неначе залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали бризками на всi боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче од колiс, бризкала нiби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.

Лаврiн приїхав до млина, позносив з воза мiшки, заїхав пiд верби, розпрiг воли, поклав їм сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку, вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у млин. Мiрошник уже насипав борошном його мiшки.

Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав запрягати воли.

Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика квiтка.