Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Як ти смiєш таке говорити на свою матiр? – суворо крикнув Кайдаш i приступив на ступiнь ближче до Карпа.

– Тату! Не наближайтесь, – говорив спокiйно, але понуро Карпо, стоячи стовпом на одному мiсцi.

– Через твою жiнку, через оте ледащо та я буду на старiсть таке лихо терпiти! – крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак пiд самим носом у Карпа.

Карпо навiть не одхилив голови й не клiпнув очима. Вiн тiльки витрiщив їх ще бiльше, так що вони стали зовсiм круглi.

– Я поб'ю на тобi оце мотовило на трiсочки, як ти не впиниш своєї жiнки! – крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.

Карпо не оступився й не одхилився i тiльки зблiд та понуро поглядав на батька.

– Тату! Оступiться! Не вводьте мене в грiх, – сказав Карпо.

Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилi б'ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблiд, як смерть, а тонкi губи, мiцно стуленi, стали зовсiм бiлi, неначе полотно.

– Тату! Не бийтесь! – ледве промовив Карпо. Кайдаш, блiдий, з темними блискучими очима, знову кинувся на Карпа.

– Тату! Вiзьмiть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, – промовив Карпо, ледве дишучи; вiн почутив, що вся кров налилась в його голову, заливала йому вуха, очi; вiн почув, що в його вухах задзвенiло й зашумiло, й зашелестiло, а в очах все в хатi почало крутиться.

– Не лiзь, бо задушу, iродова душе! – крикнув Карпо та й кинувся, неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.

Старий Кайдаш як стояв так i впав навзнак, аж ноги задер. Поламанi шматки мотовила випали з його рук i вдарились об грубу.

Кайдашиха, Мотря й Лаврiн крикнули в один голос. Лаврiн з матiр'ю кинувся обороняти старого батька i заступив його собою. Карпо оступився на два ступенi до стола i знов став непорушно, неначе скеля, бiлий, як крейда. Його темнi очi погасли й нiби померкли, а волосся на головi настовбурчилось i стирчало, неначе в їжака. Мотря злякалась, що за її мотовило син побив батька.

Лаврiн з матiр'ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш не говорив нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед своїми дiтьми, i гнiв, i злiсть – все злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося, нiби Карпо вбив його на смерть.

– Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не ходиш, – через силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому волосся на головi. Одна Мотря спокiйно ciлa на лавi, згорнула руки и дивилась то на пiч, то пiд пiч.

У Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутиться свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати.

– Це все через тебе, невiсточко! – промовила Кайдашиха i вдарила до Мотрi кулаком об кулак.

– Може, через мене, а може, й через вас, – спокiйненько промовила Мотря, дивлячись пiд пiч.

– Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там хоч голови coбi поскручуйте! – сказав Кайдаш.

– Та перше зробiть менi й матерi двоє мотовил, – спокiйненько промовила Мотря.

– Бодай тобi добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє мотовило син побив батька. Ой, свiте мiй! Не дадуть дiти своєю смертю вмерти, – бiдкалась Кайдашиха. – Хоч зараз вибирайся до сусiд з своєї хати.

Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi дiди стали по кутках i навели, як блiда та сумна смерть, покiй на роздражнену, розгнiвану ciм'ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не їв цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку та й пiшов до шинку поминати святу п'ятницю та запивати сором.

Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за повiткою пiд грушею. Свiжий перший снiг укрив гори й долини нiби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голi бiлi гори, що зовсiм зливалися з бiлим небом у вечiрнiй iмлi так, що не можна було розiбрати, де кiнчались гори, де починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли од густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собi; вiн нiби здерев'янiв од тiєї подiї, котру недавно вчинив. М'який перший холод нiби протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн потроху почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов з двора, пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку в вiкнi заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й ворушилась коло шинку на бiлому снiгу. I все те вiн бачив, неначе десь у водi, одкинуте зверху од високого берега, або десь на днi неглибокої прозорої рiчки.

Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив, що його тiло труситься од голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi, вкриту снiгом. Снiг, неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу шию, за пазуху. Тодi тiльки вiн опам'ятувався, набрав у руки снiгу, приклав до голови й тихою ходою пiшов у хату.

В хатi було тихо й сумно; нiхто не говорив нi слова, тiльки вогонь палав та трiщав у печi i здавався однiєю живою веселою iстотою в мертвiй хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у шинку, пив з кумом горiлку й там заночував.

На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату i унiс двоє нових мотовил.

– Нате вам двоє мотовил та, про мене, очi повиколюйте собi, – сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.

Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла з своєї скринi починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в її руках i вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Нi один цар не махав з такою втiхою скiпетром, як Мотря своїм мотовилом. Вона почула в собi дух господинi, самостiйної господинi. Свекруху брала злiсть. Для неї невiстчине мотовило гуло, неначе кусливi джмелi кругом її голови.

"Пропадуть мої конопельки! Похоплива невiсточка попряде їх собi на полотно поперед мене", – подумала Кайдашиха.

А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула пiвмоток з мотовила й сховала в свою скриню.

– Ховай, невiсточко, в свою скриню, що запiрвеш. Швидко сховаєш усе наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, – промовила свекруха.

– Не бiйтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла й своїй скринi, то ще б i надвiр викинула, – сказала невiстка.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: