Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

"Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?" – подумав Лаврiн.

Коли дивиться вiн – та червона квiтка нiби пливе межею, помiж зеленими колосками. З-пiд квiтки виринула з колоскiв голова з чорними кiсьми i неначе поплила понад колосками. Лаврiн углядiв, що ту чорноволосу голову двiчi обвивали жовтогарячi кiсники, а за кiсники були затиканi цiлi пучки червоного маку. З жита нiби виплила молода дiвчина з сапою в руках. Лаврiн задивився на неї й покинув запрягати другого вола. Дiвчина прийшла до Росi, стала на плисковатому каменi й почала мити ноги. Лаврiн знехотя задивився на її чорнi брови.

Дiвчина перейшла через греблю, ступила на мiсток на лотоках, сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свiже, як ягода, з чорними бровами. Дiвчина милувалась собою та червоним намистом на шиї.

Лаврiн стояв пiд вербою недалечка од дiвчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намистi, на рум'яних щоках. Дiвчина була невелика на зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як червонобокi яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були нiби намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.

Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вiї, як вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на скелi, як блищав її чистий, рiвний лоб.

"Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов червона рожа, повита барвiнком!"- подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.

Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду. Гiлка сунулась по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки i шубовснула пiд колесо. Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби двома низками перлiв. Вона кинула очима на Лаврiна, задивилась на його й засоромилась, потiм знялася з мiсця, шугнула зозулею проз Лаврiна, блиснула на його карими очима i повернула на шлях.

Лаврiн почутив, що вона нiби освiтила всю його душу, освiтила густу тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.

"I де ти, красо, вродилася! – подумав Лаврiн. – З твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю".

Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.

Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого села та дiвчина. Дiвчина пiшла середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкої загорiлої шиї. По обидва боки стояло високе жито, неначе двi зеленi стiни. Дiвчина iшла попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала за вуха. Лаврiн догнав її й порiвнявся з нею.

Вона глянула на його своїми темними очима, i йому здалося, що на житi блиснули двi зiрки.

– Добривечiр тобi, дiвчино! Чи далеко звiдсiль до села? – спитав Лаврiн.

– До якого села тобi треба? – спитала дiвчина, i її голос рознiсся, неначе в житi затуркотала горлиця.

– До того села, звiдкiля ти сама, – сказав Лаврiи.

– Не питай, бо швидко старий будеш, – сказала дiвчина й осмiхнулась.

290

Вона задивилася на Лаврiна.

Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.

"Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!" – подумала дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.

Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за нею. Йому хотiлось, щоб вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на неї.

– Чого це ти так хапаєшся? – спитав Лаврiн.

– Щоб мати не лаяли, – одказала дiвчина.

– А де ж ти була?

– Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, – сказала дiвчина i вже смiливiше глянула на Лаврiна. Вона пiшла тихiше, розмовляючи з парубком.

– Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бiєвець, чи з Дешок?

– З Бiєвець, – сказала дiвчина, – а тобi навiщо?

– А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?

– Мелашка. Оце, який ти цiкавий!

– А як твого батька прозивають?

– Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? – спитала дiвчина й засмiялась. – А ти сам бiєвський?

– Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.

– А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бiєвцi?

– Та це мене батько послав… – сказав Лаврiн та й не доказав.

Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На горi було видко лiсок. Дорога ховалась в лiсок i знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лiсом. Лаврiн не поганяв волiв: вiн забув i про воли, i про мiшки й тiльки дивився на Мелашку.

В долинi вже стояла пiд деревом густа тiнь. Дорiжка була така вузька, що зелене гiлля вгорi сходилось докупи й закривало небо. Старi дуби й граби стояли в тiнi стовпами, а на противнiй горi верхи дерева ще горiли на червоному вечiрньому сонцi.

Мелашка йшла стежкою й плуталась мiж високою смiлкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вiнком здавалась квiткою мiж високою травою на окопi, мiж синiми дзвониками та червоною смiлкою.

Лаврiн не зводив з дiвчини очей. Її краса так заслiпила йому очi, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дiвчиною, а русалкою.

Мелашка заспiвала пiснi. Пiшов гук по лiсi i розлився по долинi срiбною луною.

"Нема в Семигорах нi однiєї такої гарної дiвчини", – подумав Лаврiн. Вiн скочив з воза, кинув воли й пiшов стежкою поруч з Мелашкою. Дiвчина липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервонiла й спустила очi вниз.

Густа тiнь пiд зеленим гiллям розлила якiсь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на головi зблiд перед її красою.

– Скажи менi, Мелашко, де ти живеш? Покажи менi хату твого батька.

В Мелашки так закидалось серце, як птиця трiпається крилами в густому гiллi.

– Наша хата край села в яру, на Западинцях, – сказала вона дуже тихо й зовсiм спустила вiї на щоки.

Воли помалу плентались дорогою. Лаврiн мовчав, i Мелашка мовчала.

В лiсi було тихо, як у хатi. Здавалось, лiс уже дрiмав, засипав i тiльки через сон дивився з гори освiченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубi, над самими головами парубка й дiвчини, затрiпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.

– Мелашко! – промовив Лаврiн тихим голосом. – Як побачив я тебе над водою, то неначе з криницi погожої води напився.

Мелашка засоромилась i дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на деревi затихла, i знов у лiсi стало тихо, як у хатi.

– Твоя краса, твої чорнi брови неначе моє здоров'я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров'я" – знов почав Лаврiн.

По дорозi проти їх iшла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврiн замовк.

Лiс кiнчився на горi. За лiсом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврiн сiв на вiз. Мелашка одiйшла набiк i пiшла попiд тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр. Лаврiн поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всi боки. Хати були подекуди розкиданi попiд горами.

– Оце нашi Западинцi, а ондечки бiлiє наша хата! – сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину пiд самою крутою горою в кiнцi вузької тiсної долини.

Хата була третя од кiнця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набiк. Коло хати стримiли хлiвцi та повiтка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловiк убогий.

– Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? – спитав Лаврiн.

– Приходь, – сказала Мелашка, – але поспiшай додому, бо тебе батько лаятиме.

– А може, ти вийдеш до млина надвечiр, пiд ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра недiля. Я одпрошуся в батька або прийду i батька не питаючись.

Мелашка йшла осторонь i мовчала. Вона думала.

– Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив'язав.

– Прийду, – насилу почув Лаврiн од неї тихе слово.

Лаврiн спинив воли й водив слiдком за Мелашкою очима, доки вона ввiйшла в свою хату. Тодi вiн повернув воли назад i поїхав додому. З Бiєвець до Семигор була простiша дорога, але Лаврiн поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, нiби дiвчина погубила за своїм слiдом квiтки та зорi.