Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маємо, одну сатану в хатi. В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.

– То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл на свiтi, – сказав батько.

Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.

– Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думцi маєш?

Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.

– Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостiв до Катрi Головкiвни. Катря тиха дiвчина й гарна, мов калина процвiтає.

– Правда, що процвiтає, як макуха пiд лавкою. Нема менi в Семигорах пари.

– А до кого ж ти ходиш на вулицю?

– Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бiєвцi.

– Аж у Бiєвцi! – крикнула мати i в долонi плеснула.

– В Бiєвцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмiється, в мене серце в'яне. – Та, про мене, шли старостiв i в Бiєвцi… Чия ж вона дочка?

– Балашова. Її звуть Мелашкою.

– Чи ти ж знаєш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж знаєш Мелашчинi норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.

– Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, – сказав Лаврiн i одвернув лице од матерi.

– Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?

– А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.

– То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на її батька-матiр.

Лаврiн так i зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостiв та й пiшов у Бiєвцi.

Балаш не сподiвався так рано старостiв до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрiбна в господi як робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась з вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом i подала старостам рушники.

В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бiєвцi на розглядини до Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.

– Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? – питала мати в Лаврiна.

– Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, i в цiлому селi кращої нема, – говорив Лаврiн.

– Чи добрi ж хазяїни Балашi? Чи мають худобу? – питала мати.

– Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, – хвалив Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.

– В Бiєвцях мене знають: я варила обiд у попа, як вiн видавав замiж дочку. Я там у поповому дворi частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрi хазяїни. – У нас в Семигорах i справдi таких нема, – говорила Кайдашиха.

Кайдашиха надiла тонку сорочку, зав'язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.

"Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiєвцi", – думала Кайдашиха й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.

Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й поганяв воли. Лаврiн iшов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й "добридень" людям не сказала.

– Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд небо! – загомонiли чоловiки. – Видно, що їде на розглядини.

Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап'янцi. Сонце грало на чоботях. Сап'янцi жовтiли на всю вулицю.

– Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показує жовтi сап'янцi, – смiялись чоловiки. – Везе Кайдаш свою жiнку, неначе на ярмарок на продаж.

Кайдашi переїхали греблю, виїхали на гору i в'їхали в Бiєвцi. Кайдашиха обтерла бiлою хусточкою сап'янцi i гордовито дивилася навкруги: дивiться, мов, люди добрi, яка панiя їде до вас у гостi.

Чималi хати блищали мiж садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вiкнами.

– Чи не тут живе Балаш? – спитала в сина Кайдашиха.

– Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далi, – сказав Лаврiн, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.

Вiз повернув поза церквою. В одному садку бiлiла здорова хата з мальованими одвiрками та дверима.

– Мабуть, це Балашова хата, – говорила Кайдашиха.

– Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.

Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати, неначе бiлi вiвцi.

– Оце, мамо, й Западинцi, – сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали.

Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однiєї хазяйської, доброї хати.

– Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? – спитала мати.

– Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, – сказав син.

Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як пiч, горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав їх ззаду, i вони поперли з усiєї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась, як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб i перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, неначе м'яч. Сiно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долинi.

Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! – кричав Кайдаш i сам летiв з гори з усiєї сили, незгiрше волiв, а воли басували, мов конi, задерши голови, та тiльки рогами крутили.

– Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! – кричала Кайдашиха на весь яр. – Трохи в'язiв не скрутила.

Кайдашиха вкачалась у сiно та в пил i тiльки обтрушувалась. Сiно почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у нiс, у вуха i навiть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи та пирхкала, як кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап'янець i зробив смугу через усю халяву й передок.

– А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них їхати! – лаялась Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. – Оце заквiтчалась сiном, як вiвця реп'яхами: каторжне сiно коле в спину, хоч спiдницю скидай!

– Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто не побачить, бо щось тут i хат не гурт видно, – сказав Кайдаш.

Лаврiн помостив на вiз сiно, заслав килимом. Кайдашиха зовсiм очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi.

Поїзд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бiднiшi.

– Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться! – гомонiла на возi Кайдашиха. – Де ж хата твоєї Мелашки? – питала вона в Лаврiна.

– Ото третя од кiнця, – сказав син.

Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно три убогi хатини.

– Оце завiз мене в якийсь вулик. Це не Западинцi, а якийсь чортiв мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це тi твої здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть старцi, а не хазяїни.

Вiз пiд'їхав пiд ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок, неначе стара баба. На причiлку хата була пiдперта двома стовпами, обмазаними бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали.

Кайдашиха сидiла на возi й не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась. Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони заторохтiли в його руках, неначе кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за хати вибiгла суха собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п'ятеро невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстiй сорочцi, в убогiй старiй хустцi на головi.

Кайдаш i Лаврiн поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сiней виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними очима, пахнула рум'яним лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце.

– Просимо якнайласкавiше до хати! – промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисi.

Кайдашиха була сердита на Западинцi, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовтi чоботи й показала їх Балашисi до самих колiн. З сiней вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам i просив їх у хату.