Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– А я думав, чи не поламав ти часом воза, – говорив сердито батько.

Мелашка ввiйшла в свою убогу хатину й стовпом стала.

Доки вона йшла поруч з Лаврiном, доти на неї неначе пiвденне сонце свiтило, а як увiйшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, i одразу стала темна нiч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з рук. Вона пiшла в садок, стала пiд вишнями, схиливши голову, i для неї все здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лаврiном i нiяк не перейде того гаю… От вона нiби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лаврi-ном спускається в яр попiд дубами, а Лаврiн нiби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихiй та смирнiй дiвчинi йшла на душу пiсня.

– Чи ти, дiвко, сьогоднi здурiла, чи на тебе наслано? – крикнула мати.

Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень.

I зелений гай, i Лаврiн, i його очi- все разом щезло. Мелашка важко зiтхнула i пiшла в хату до роботи.

Другого дня, в недiлю, Лаврiн не мiг дiждать вечора. Нiколи йому день не здавався таким довгим. Надвечiр Лаврiн накинув на плечi свитку, взяв у руки сопiлку й пiшов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цiлу дорогу то сопiлка його грала, то пiсня нiби сама спiвалась.

Лаврiн прийшов до Росi. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечiрнє сонце, так як i вчора, обливало ясним промiнням усю долину. Вода пiд колесами шумiла… Лаврiн глянув на мiсток на лотоках. Мелашки не було; подивився пiд ту вербу, де вiн стояв з возом, i там її не було.

Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та лози. На одному каменi пiд вербою сидiла Мелашка. Лаврiн углядiв її голову з вiнком квiток. Сопiлка сама защебетала, як перепiлка. Мелашка вглядiла Лаврiна на греблi, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.

Лаврiн перейшов через греблю й насилу продерся через густi верби та лози, переплетенi бiлими крученими паничами то ожиною.

– Добривечiр, Мелашко! – тихо промовив Лаврiн, взявши її за руку.

– Доброго здоров'я! – обiзвалась ще тихiше Мелашка, i її очi стали повнi слiз, як криниця води. – Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?

Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.

Вони сiли на довгому, як стiл, каменi. Сонце свiтило на їх з-за Росi й пронизувало зеленi верби, кущi високої осоки коло самого каменя в водi, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.

– Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорнi й лице бiле: де ж дiвся рум'янець з твого лиця?

– Я цiлу нiч спала, як не спала. Все нiби гуляла з тобою в зеленому гаю та квiтки рвала; все нiби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не наговорилась.

Лаврiн розпитував Мелашку про її батька, матiр, за сестер та братiв. Вона йому розказала, що її батько бiдний, що мати її дуже любить i жалує, що в неї багато маленьких сестер та братiв. Лаврiн обняв її тонкий стан, i вона схилила йому на плече голову, заквiтчану маком, настурцiями та м'ятою. На Лаврiнове лице похилились свiжi квiтки маку та пахуча м'ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.

Мелашка розпитувала Лаврiна про його батька, про село, за семигорських дiвчат. А вода в Росi тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лiсi, тихо коливалась осока та латаття на водянiй бистринi коло каменя, неначе дерево на тихому вiтрi. Сонце сiдало за Россю, за богуславським лiсом. Жита нiби дрiмали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце лiтнiм ранком.

Вже сонце зовсiм зайшло, i надворi стало сутенiти. Мелашка встала.

– Чи це ти пiдеш уже додому? – спитав Лаврiн.

– Боюся опiзнитися. Менi дорога додому через гай.

– То я тебе проведу, – сказав Лаврiн. I вони обоє знялися з каменя й пiшли мiж житами на гору. Лаврiн провiв Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.

– Дiвчино моя, краща од сонця, не маю сили одiрватись од тебе! Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.

– Наша вулиця збирається недалеко од церкви, пiд вербами, коло криницi. Але як ти вернешся додому вночi? Що тобi батько скаже?

– Вже про те не питай! Те буде, що бог дасть. Мелашка пiшла додому, а Лаврiн пiшов до криницi, де збиралась вулиця.

Надворi смеркало. Пiд вербами, недалеко од криницi, заворушились дiвчата й хлопцi. Лаврiн стояв пiд вербою коло тину. Парубки вглядiли його. Поздоровкались з ним i зараз примiтили, що Лаврiн був їм незнайомий.

– Що ти за людина? – спитав Лаврiна один парубок. – Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дiвчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?

Парубки обступили Лаврiна навкруги.

– Я не бiєвський. Я прийшов у Бiєвцi недавно й шукаю собi роботи, – обiзвався Лаврiн.

– Ого-го, добрий робiтник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! – крикнув другий парубок.

– Коли хочеш з нами гуляти та до наших дiвчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобi киями покажемо дорогу з нашої вулицi.

Лаврiн знав парубоцький звичай i повiв усю парубочу ватагу в шинок. Вiн поставив їм могорича i вже в згодi з ними вернувся на вулицю.

Мелашка незабаром вибiгла на вулицю. Лаврiн пiзнав її й одрiзнився з нею од челядi. Вони стали осторонь, пiд вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкi квiтки соняшникiв. Лаврiн прикрив Мелашчинi плечi своєю свитою i обняв її за стан.

Зорi висипали на небi. Село заснуло. Дiвчата спiвали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лаврiна. Вже вулиця розбiглась. На небi зiйшла зоря, а Лаврiн усе стояв з Мелашкою i не мав сили одiйти од неї.

– Коли ж ти прийдеш до мене? – спитала Мелашка.

– Я до тебе ладен щоночi ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожi та з барвiнку звита, що додержала мене до самого свiту, – сказав Лаврiн.

– Коли я твiй голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, – сказала Мелашка.

– Як я тебе за себе вiзьму, чи не будеш нудитись в Семигорах? – спитав Лаврiн.

– Чого менi нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тiнь нiби в головах стоїть у мене. Я б прикрила твiй слiд листом, щоб його вiтер не завiяв, пiском не замiв, – сказала Мелашка. – А може, ти оце пiдеш за ту дiброву та й занесеш навiки свою любу розмову?

Не бiйся, Мелашко, я тебе не покину! Пiслязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, – сказав Лаврiн i поцiлував Мелашку, наче впiк її душу своїми гарячими устами.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: