Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пiшла в двiр.
– Та не барiться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, – гукнув вслiд Лаврiн.
– Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, – обiзвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
– Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами! – сказав Лаврiн. – Хоч пiд лавкою, аби з гарною панянкою.
– Побачиш, краси на тарiлцi не краять! Чорними бровами не нап'єшся й не наїсися, – сказала Кайдашиха й пiшла в двiр.
– I на чортового батька їй здалися тi попадi! Хочеться ж дражнити попових собак! – бубонiв coбi пiд нiс Кайдаш.
Вже сонце зайшло, вже надворi смеркалось, а Кайдашиха сидiла та щебетала в попадi. Вони стояли, похиливши голови. Лаврiн сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возi.
Забрехали собаки в дворi. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.
– От хто мене вiтав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горiлкою, i наливкою, – хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями.
Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.
VI _
Тиждень прожила Мелашка в свекровiй хатi, як у раю. Пiсля вбогої батькової хати вона нiби ввiйшла в панськi покої. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вiкнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стiнах та на образах. I зелении садок, i маленька паciкa в садку пiд горою, i криниця пiд грушею, i левада, i зелена дiброва на горах, i розмова з Лаврiном за пасiкою – все нiби заквiтчало свекрову хату квiтками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година.
Мелашка нiби не бачила, як п'яний свекор лаявся з свекрухою, нiби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.
Кайдашиха привiтала старшу невiстку перше солодкими медовими словами, а потiм уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обiйшлась iнакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батькiв i як тiльки бралась за тiм'я, то згадувала Западинцi i свої розглядини в Балашiв. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисi дуже бажалось на старiсть полежати та одпочить.
Тiльки тиждень пiсля весiлля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невiстку i глузувала з неї.
Одного дня ще вдосвiта Кайдашнха збудила Мелашку i загадала їй мiсить дiжу, а сама поралась коло печi. Мелашка влiзла руками в дiжу i нiяк не могла вимiшать тiста з самого дна: дiжа була здорова, а вона сама була невеличка на зрiст i не могла дiстать руками до дна.
– Лаврiне! Пiдстав своїй жiнцi пiд ноги стiльчика, бач, не дiстане руками й до половини дiжi.
Лаврiн узяв маленького стiльчика i пiдставив Мелашцi пiд ноги. Мелашка вилiзла на стiльчик i, запнувшись бiлою фантиною, неначе боролася з здоровою дiжею, тикаючи в тiсто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврiн не зводив очей з Мелашки i милувався, як вона проворно орудувала руками, як стiльчик хитався пiд ногами. В неї на лобi виступив пiт.
– Лаврiне! Втри жiнцi пiт з лоба, а то ще в дiжу покапає, – знов сказала сердито Кайдашиха.
Лаврiн обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осмiхнулась. Свекрушин докiр полетiв проз її вуха й не зачепив душi.
– Лаврiне! – знов гукнула Кайдашиха. – Утри лиш носа своїй жiнцi. Он, бач, дядьки з носа виглядають, – вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячi Мелашчинi руки.
Мелашка осмiхнулась, але якось жалiбно глянула на Лаврiна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
Лаврiн мовчав i тiльки глянув на матiр.
В хату ввiйшов Кайдаш. Вiн виголодався за роботою i почав гримати, що Кайдашиха опiзнилась з хлiбом.
– Опiзнилась. Чому пак не опiзнитись, коли понабирали в хату невiсток з Западинцiв. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготiв… Он бабляється з дiжею од самого ранку, неначе дитина пiчки копає.
Кайдашиха заглянула в дiжу. Тiсто було зовсiм невимiшане: на йому було видно бульбашки, неначе горiхи.
– Геть вилазь з дiжi, бо сьогоднi не будемо обiдать! – крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з дiжi руки в тiстi, скочила з стiльчика й стала серед хати. В неї на лобi блищали здоровi краплi поту. Кайдашиха помила по лiктi руки й кинулась з злiстю на дiжу, як на свого ворога. Тiсто в дiжi аж запищало i неначе заплямкало губами пiд її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусi, i стояла нi в сих нi в тих серед хати та дивилась на замазанi руки.
– Чого ти стоїш, нiби сьогоднi привезена? Он зосталось тiста на руках на цiлий хлiб. Пообшкрiбай ножем тiсто в дiжу та порайся коло печi.
Мелашка зiтхала. Вона почутила, що рiдна мати i б'є, та не болить, а свекруха словами б'є гiрше, нiж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались.
– Чого ти там бабляєшся? Мий хутчiй руки, бо прийде батько вдруге до хати, то вiн нам поб'є спину! – вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тiста на руках, обтерла їх сяк-так рушником i кинулась вимiшувати лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою, i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав'язла в густiй лемiшцi, хруснула й переломилась.
– Ой боже мiй, з цим недбайлом! – крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. – Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й мiшай.
В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку i почала вимiшувать лемiшку ложкою. – Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та й тебе навчила! – крикнула з злiстю Кайдашиха.
Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисiткою, голодний Кайдаш знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку.
– Якого ви недовiрка вдвох робите, що в вас i досi обiд не готовий! – крикнув Кайдаш на всю хату. – Пiди, Мелашко, до Мотрi та позич хлiба на обiд.
Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип'ятком:
– Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снiгу зимою не дiстанеш. В Карповiй противiй хатi дверi були одчиненi. Мотря почула цi слова.
– Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцiєю кочергою! – крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. – Сплять до обiду та ще мене й судять: судiть вже Мелашку, а мене не зачiпайте.
Мотря причинила свої дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди позичать хлiба на обiд.
Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок. Вона вглядiла в садку Лаврiна.
– Зобiжає тебе, моє серце, мати, – сказав Лаврiн i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
– Дарма, що мати лає, аби ти мене тiшив своїми очима, – сказала Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.
Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов'яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.
I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камiнь. Мотря не любила Мелашки i все чогось пiдкопувалась пiд неї, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в однiй хатi, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз. Мелашка вже нудилась за Бiєвцями, за батьком, за своєю доброю матiр'ю. Вона просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха її не пустила.
Кожної недiлi просилась Мелашка в гостi, i кожної недiлi Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
– Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? – питав у неї чоловiк.
– Скучила за матiр'ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матiнки в гостях. Цiєї ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла в Бiєвцi. Прилiтаю в батькiв садок та й сiла на вишнi. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.
Дуже класно , мені сподобалося , на літо саме те !!!
Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…???
Хахаха дуже смішно!