Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Лаврiн прийшов додому вже свiтом i лiг спати в повiтцi. Вже всi повставали, а Лаврiна не було видно. Вже сонце високо пiдбилось угору. Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.

– Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, – сказав Кайдаш жiнцi. – Ходить коло роботи, мов п'яний, i походя спить.

– На вулицi гуляв, – сказала Кайдашиха. Минув день, минула нiч, а на другу нiч Лаврiн знов майнув у Бiєвцi темної ночi при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i так iзнемiгся, що, без сорому казка, пiшов по обiдi в клуню, лiг у засторонку на соломi й спав до самого вечора.

– Занапастив себе парубок! – бiдкався Кайдаш. – I де ти бродиш, де ти волочишся цiлу нiч? – питав Лаврiна батько.

– Там де й ви волочилися, як були парубком, – сказав Лаврiн.

Лаврiн ходив у Бiєвцi до Мелашки через день i зовсiм розледащiв. Без Мелашки йому став свiт немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр, як тiльки висипали зорi на небi, його тягло в Бiєвцi. Вiн не зводив очей з тих гiр та лiсiв за Россю, де стояли Бiєвцi.

– А що, жiнко, настають жнива, а з нашого Лаврiна не буде нiякої роботи, – говорив Кайдаш до жiнки. – Ходить по садку, неначе напившись отрути.

То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маємо, одну сатану в хатi. В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.

– То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл на свiтi, – сказав батько.

Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.

– Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думцi маєш?

Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.

– Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостiв до Катрi Головкiвни. Катря тиха дiвчина й гарна, мов калина процвiтає.

– Правда, що процвiтає, як макуха пiд лавкою. Нема менi в Семигорах пари.

– А до кого ж ти ходиш на вулицю?

– Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бiєвцi.

– Аж у Бiєвцi! – крикнула мати i в долонi плеснула.

– В Бiєвцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмiється, в мене серце в'яне. – Та, про мене, шли старостiв i в Бiєвцi… Чия ж вона дочка?

– Балашова. Її звуть Мелашкою.

– Чи ти ж знаєш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж знаєш Мелашчинi норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.

– Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, – сказав Лаврiн i одвернув лице од матерi.

– Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?

– А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.

– То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на її батька-матiр.

Лаврiн так i зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостiв та й пiшов у Бiєвцi.

Балаш не сподiвався так рано старостiв до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрiбна в господi як робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась з вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом i подала старостам рушники.

В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бiєвцi на розглядини до Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.

– Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? – питала мати в Лаврiна.

– Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, i в цiлому селi кращої нема, – говорив Лаврiн.

– Чи добрi ж хазяїни Балашi? Чи мають худобу? – питала мати.

– Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, – хвалив Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.

– В Бiєвцях мене знають: я варила обiд у попа, як вiн видавав замiж дочку. Я там у поповому дворi частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрi хазяїни. – У нас в Семигорах i справдi таких нема, – говорила Кайдашиха.

Кайдашиха надiла тонку сорочку, зав'язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.

"Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiєвцi", – думала Кайдашиха й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.

Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й поганяв воли. Лаврiн iшов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й "добридень" людям не сказала.

– Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд небо! – загомонiли чоловiки. – Видно, що їде на розглядини.

Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап'янцi. Сонце грало на чоботях. Сап'янцi жовтiли на всю вулицю.

– Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показує жовтi сап'янцi, – смiялись чоловiки. – Везе Кайдаш свою жiнку, неначе на ярмарок на продаж.

Кайдашi переїхали греблю, виїхали на гору i в'їхали в Бiєвцi. Кайдашиха обтерла бiлою хусточкою сап'янцi i гордовито дивилася навкруги: дивiться, мов, люди добрi, яка панiя їде до вас у гостi.

Чималi хати блищали мiж садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вiкнами.

– Чи не тут живе Балаш? – спитала в сина Кайдашиха.

– Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далi, – сказав Лаврiн, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.

Вiз повернув поза церквою. В одному садку бiлiла здорова хата з мальованими одвiрками та дверима.

– Мабуть, це Балашова хата, – говорила Кайдашиха.

– Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.

Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати, неначе бiлi вiвцi.

– Оце, мамо, й Западинцi, – сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали.

Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однiєї хазяйської, доброї хати.

– Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? – спитала мати.

– Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, – сказав син.

Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як пiч, горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав їх ззаду, i вони поперли з усiєї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась, як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб i перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, неначе м'яч. Сiно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долинi.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: